Журнал "Воєнна історія" #3 (45) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

ПЕРЕДУМОВИ, ПЕРЕБІГ ПОДІЙ ТА НАСЛІДКИ МОСКОВСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 1657 – 1659 років

Юрій БАДАХ,
доктор історичних наук,
професор Київського Національного
торгово-економічного університету, капітан 1 рангу у відставці

Однією з трагічних подій в українській історії був так званий період Руїни, що почався після смерті Б. Хмельницького та тривав 30 років, з 1657 р. по 1687 р. Головними причинами Руїни були: відсутність ідеалів державотворення в українській еліті; боротьба за владу; особисті егоїстичні інтереси української старшини; погане ставлення панівного класу до свого народу; наявність різних позицій щодо ставлення до сусідів; втручання у внутрішні справи Гетьманщини Москви, Польщі, Криму, Туреччини та ін.
В статті автор хоче зупинитися лише на початковому етапі Руїни на українських землях, коли в країні почалася інтервенція сусідів, мета якої знищити залишки надбань минулих років визвольної війни, громадянська війна, що переросла в українсько-московську, під час якої відбулася битва під Конотопом.
Довго Конотопська битва залишалася чи не забороненою темою в російській і особливо в радянській історіографії. Протягом багатьох років інформація про неї замовчувалась, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією».
Автор в даній статті, спираючись в основному на російських істориків, робить спробу ознайомити читачів з перебігом подій, що відбулися в Україні в початковий період Руїни.
Згідно козацьких законів, гетьмана вибирали зі свого середовища та у зрілому віці. Проте Б. Хмельницький просив призначити гетьманом після своєї смерті свого 16-річного сина Юрія. Прохання його було виконано і Юрій Хмельницький був оголошений гетьманом з наданням йому в опікуни та радники генерального писаря І. Виговського, генерального обозного Т. Носача і генерального суддю Г. Лесницького. У випад­ку війни прийняти булаву і бунчук з рук молодого гетьмана повинен був генеральний писар І. Виговський, а по поверненню з походу знов йому їх віддати. Однак далі було вирішено, що Юрій поїде ще на три роки продовжувати навчання до Києва [5, 248].
4 вересня 1657 р. в Чигирині відбулася старшинська Рада, яка до повноліття Ю. Хмельницького поклала гетьманські обов’язки на І. Виговського, а через місяць це рішення схвалила велика рада в Корсуні за участю рядових козаків, міщан і духовенства. І. Виговський відразу взяв жорсткий курс, заявивши, що потурати нікому не буде, тому що військо запорізьке без страху бути не може [9, 270].
З приходом до влади І. Виговського суперечки в країні загострилися. І не тому, що він не хотів співпрацювати з московським урядом. Навпаки, включившись у боротьбу за гетьманську булаву І. Виговський серйозно розраховував на підтримку саме царя. З дипломатичного листування посла угорського князя можна довідатися, що між Москвою і І. Виговським існували навіть якісь таємні домовленості щодо підтримки царем кандидатури останнього на майбутніх гетьманських виборах [2]. Проте з дипломатичного листування самого І. Виговського з царем недвозначно випливає, що за допомогу московська сторона вимагала обмеження суверенітету українців на користь царя. Правда, є багато доказів, що, навпаки, І. Виговський був прихильником польського короля і вів таємні переговори з Польщею (про це свідчать доноси на нього до Москви його супротивників).
Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві потрібен на чолі війська Запорізького такий гетьман, якого, за висловом Івана Виговського, можна було «взяти за хохол і за собою водити» [4, 36]. І. Виговський був не з таких, тому відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника. Саме з цього часу, з кінця літа – початку осені 1657 р., між гетьманом і Москвою виникли непорозуміння [2].
Не бажаючи бути маріонеткою в руках московських бояр і воєвод царя, І. Виговський ще в жовтні 1657 р. на Генеральній раді в Корсуні змалював плани царя. Він говорив, що, за намірами Москви, новий київський митрополит буде підлеглим московського патріарха, а не Константинопольського. Замість «вільних козаків» московіти називатимуть їх «вічними підданими». Крім Києва, у Москві хотіли посадити своїх воєвод ще в п’яти інших містах, залишити скрізь самоуправління тільки козакам і міщанам, а весь народ підпорядкувати суду воєвод та дяків [4, 538].
Після такої промови І. Виговський зрікається своїх повноважень та кладе перед учасниками Ради булаву.
Нині важко встановити наскільки щирим був І. Виговський у своєму зреченні влади. Більшість істориків вважає, що швидше за все, це був умілий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не лише повернуло йому гетьманську булаву, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод. Ідучи на поступки впливовій козацькій еліті, І. Виговський заявляє на Раді про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись низкою своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, значно порушену авторитарними методами правління Б. Хмельницького.
Такі несподівані політичні ходи І. Виговського забезпечили зміцнення його авторитету. Навіть Москва після Корсунської ради вперше визнає гетьманські повноваження І. Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько-московських відносин. Однак, здобута восени 1657 р. політична перемога в Корсуні в кінцевому підсумку виявилася для І. Виговського пірровою перемогою. Загравання гетьмана зі старшиною на тлі швидкого збагачення останньої, а також невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство провокують в Україні поширення антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів стає Запорізька Січ, лідери якої, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, яка платить їм гроші, закликаючи одночасно її керівництво істотно обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли будучи підданими польського короля. Керівництво запорожців на чолі з кошовими отаманами спочатку Я. Барабашем, а пізніше І. Сірком виступають проти І. Виговського. Вони не брали участь у Корсунській раді, вважаючи, що новий гетьман зірвав плани Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства, хоча їх на Раду і не запросили. Запорожці у вересні 1657 р. втопили в Дніпрі послан­ців І. Виговського до кримського хана, ображаючись на гетьмана, що він робив спробу силою зупинити їх торгівлю з Гетьманатом [6, 154].
Уникаючи прямої конфронтації з Москвою, І. Виговський погоджується з вимогою царя передати до Московського царства деякі білоруські міста, призначити воєвод ще до 5 міст та оголосити війну Кримському ханству.
Проте І. Виговський, замість оголошення війни Кримському ханству, навпаки підписує з ним договір про дружбу, заключає союз зі Швецією та веде переговори з Польщею. Це викликало незадоволення не тільки Москви, запорожців, але і полтавського, ніжинського та чернігівського полків.
Внутрішня нестабільність в Україні та поява несподіваного союзника в особі Запорозької Січі дає змогу московській правлячій еліті, завдяки підкупу та обіцянкам підтримати антигетьманську опозицію, знач­но примножити її сили. Декларативно підтримуючи І. Виговського, Москва одночасно починає концентрувати свої війська на кордоні, а царський уповноважений Б. Хитрово їде до М. Пушкаря, запевняючи його у милості царя.
До літа 1658 р. І. Виговський робить спробу залагодити стосунки з Москвою, аби за допомогою воєвод вивести з реєстру люм­пенізовані елементи – джерело антигетьманських сил, вплинути на поведінку Я. Ба-рабаша, полтавського полковника М. Пушкаря та ін.
Звернення І. Виговського до царя та воєводи Г. Ромодановського про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Навпаки, московський цар вдало скористав­ся цією ситуацією, почавши ревізію статей 1654 р., розпалюючи міжусобну, а згодом і громадянську війну. Бунтівники, козаки Миргородського полку, обрали своїм ватажком С. Довгаля та пішли на Кременчук, дорогою грабуючи садиби старшин та вбиваючи прихильників І. Виговського. У Полтаву до М. Пушкаря прибуло до 20 тис. селян гультяїв, що сезонно працювали на патошних заводах та винокурнях [6, 153].
Зважаючи на специфіку політичної ситуації, що склалася на той час в Центральній та Східній Європі, реальну військову допомогу в приборканні заколоту І. Виговський міг отримати від Кримського ханства, яке відділялось від українських земель тільки смугою Дикого Поля. В політичному вимірі шлях з Чигирина до Бахчисараю пролягав через Варшаву. Проте українсько-московський договір 1654 р. сприяв появі військово-політичного союзу Криму та Польщі. Тому тепер, щоб отримати військову допомогу кримського хана, І. Виговському потрібно було налагоджувати політичні відносини з польським королем.
Про це І. Виговський повідомляє Москву, не натякаючи на прагнення розірвати стосунки з царем та намагаючись переконати у відсутності антимосковських настроїв у щойно укладеному союзі з Кримом.
Будучи у двозначній ситуації, І. Виговський вирішив нанести удар першим. У квітні в Україну вступає союзна гетьману кримська орда, яка допомагає І. Виговському. 13 червня 1658 р. 60-тисячна козацька та татарська армія разом з найманцями під Полтавою розбила 40-тисячний загін козаків і повстанців, зруйнували Полтаву, Миргород, а кримські татари здобули дозвіл збирати ясир аж до Лубен та р. Сули [6, 153]. М. Пушкар загинув в бою, а Я. Барабаша пізніше спіймали і повісили.
За наказом царя в серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться московські війська на чолі з Бєлгородським воєводою Г. Ромодановським, за яким пішли залишки лідерів антигетьманської опозиції, серед них полковник Іван Безпалий, якого Г. Ромодановський проголошує наказним гетьманом, підтримує реєстрове козацтво.
Це поставило крапку в подіях, що відбулися в той час в Україні, для І. Виговського та прискорило укладення угоди з польським королем, оскільки авторитету кримського хана виявилось замало, аби утримати Москву від інтервенції.
Спочатку П. Тетеря та митрополит Д. Балабан, за вказівкою І. Виговського, підписують у міжріччі попередню угоду з Польщею, а 19 вересня 1658 р. в Гадячі був ухвалений акт про створення конфедератив­ного блоку у складі Польщі, Литви і Гетьманщини. Згідно договору, гетьмана обирають довічно, його влада поширюється на чотири воєводства: Київське, Чернігівське, Брацлавське і Волинське. Гетьман може мати 30 тис. реєстрових козаків, 10 тис. особистої гвардії з найманців. Щороку 30 козакам надавалося шляхетське звання і т.д. [6, 153].
В травні 1659 р. на сеймі у Варшаві король затвердив Гадяцький договір з Великим князівством Руським. Так на карті Європи з’являється нова федеративна держава – польсько-литовсько-українська Річ Посполита. Названі політичні народи об’єднувалися «як вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з держав мала власні адміністрацію, фінанси, військо.
В тексті угоди Україна залишала за собою право звільнення її війська від участі у складі федерації у війні з Москвою, крім того, І. Виговський, не полишаючи сподівань на можливість уникнення збройного конфлікту з Москвою, пропонував московітам приєднатися до польсько-литовсько-українського союзу.
У лютому 1659 р. московський цар зібрав таємну нараду, де погодилися з тим, що з І. Виговським можна було укласти угоду на підставі положень, апробованих в Гадячі, правда, вона повинна бути двосторонньою, без участі поляків і литовців. Щоб «переконати» на переговорах українців, цар посилає в Україну боярина О. Трубецького з майже 100-тисячним військом.
Ясна річ, до чого могли призвести ці «переговори» з таким представницьким «посольством», до якого в Україні приєдналися загони нового «гетьмана» Івана Безпалого, осавула Воронько та запорожців. Тому І. Виговський відмовився від переговорів, саркастично поскаржившись на те, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися, на таких зустрічах можна і голову втратити [4, 38].
Війна між козацькою Україною і царською Росією розпочалася з вересня 1658 р., коли на території південно-східної Білорусії зав’язалася боротьба між козацькими полками на чолі з Іваном Нечаєм та московитами, якому вдалося вибити московські гар­нізони з окремих міст і селищ. 20 жовтня московська армія на чолі з князем Г. Ро­модановським перетнула українсько-російський кордон й протягом певного часу окуповувала північно-східні райони України. Вона мала за мету скинути з гетьманського уряду І. Виговського.
З українського боку війна була справед­ливою та оборонною й виправданою з точки зору невиконання Москвою взятих на себе у результаті Переяславської угоди 1654 р. зобов’язань гарантувати «права та вольності» козацтва та інших станів України.
До квітня 1659 р. московські війська окупували частини Полтавського, Миргородського, Лубенського, Чернігівського та Ніжинського полків. Про поведінку російських солдат на захоплених територіях крас­номовно свідчили слова ніжинського полковника Григорія Гуляницького: «Москва наступає безбожна... все мечем і вогнем розо­рюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя про монастирі, священиків і іноків і інокинь всіх під меч пускають, а більше того над паннами добрими дівицями і попадями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилуплюють...». Й справді, росіяни перед тим захопили Ніжин і Борзну й жорстоко вирізали їхніх жителів. Так, в Конотопі Г. Ромодановський, зустрівши процесію від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував по-татарськи місто та його мешканців, сказавши: «Винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені» [4, 44].
Така поведінка московітів схиляла на бік І. Виговського все більше цивільного населення і козаків. Так, загін ніжинського полковника Г. Гуляницького, чисельністю 4 тис. козаків, напав на обоз армії О. Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп, організувавши його оборону. Ні погрози, ні умовляння зрадити І. Виговського не змусили Г. Гуляницького відмовитися від оборони Конотопської фортеці, тому О. Трубецькой вирішив захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Проте захопити фортецю О. Трубецькому не вдалося: козаки Г. Гуляницького мужньо боронили місто, активно ведучи оборону, здійснюючи вилазки та несподівані напади на московські загони навколо фортеці. Постійні напади козаків змусили О. Трубецького перенести табір війська на 10 км від міста в урочище Таборище, на південній околиці села Підлипного, і таким чином розділити армію між табором і військом навколо Конотопу. Тільки в облозі Конотопу московські війська втратили близько 10 тис. осіб [2]. 70 днів чотиритисячний загін Г. Гуляницького аж до 29 червня утримував місто проти 150-тисячного війська О. Трубецького.
Щоб звільнити оточений Конотоп і витіснити російські підрозділи за межі України, до міста поспішив гетьман І. Виговський на чолі 16-тисячного козацького війська. Окрім того, до нього приєдналося 30 тис. татар кримського хана Мегмед-Гірея на чолі з Карач-беєм, а також польські хоругви воєводи Анджея Потоцького та наймані сербські і волоські підрозділи (близько 5 тис. вояків). Треба відзначити, що у складі військ союзницького Кримського ханства на боці української армії воювали не тільки кримські, але й білгородські, ногайські, азовські татари, а також войовничі темрюцькі черкаси [5, 268].
Під Конотопом 28 – 29 червня (8 – 9 липня за н. с.) 1659 р. відбулася грандіозна битва, у ході якої гетьману Івану Виговському вдалося отримати перемогу. Вона стала класичною у плані мистецтва ведення бою, адже багатотисячна російська армія була взята в кільце і повністю розгромлена. Гетьман Виговський при цьому використав стратегію концентрованого удару, що забезпечувався несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву. «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська» – зазначав ще у ХІХ столітті з приводу перемоги українців відомий російський історик С. Соловйов.
В ході Конотопської битви І. Виговський втратив 4 тис. козаків, татари – 6 тис., московське військо втратило 30 тис. людей [2]. Є й інші дані про втрати сторін.
Конотопську перемогу український гетьман здобув не лише завдяки багаторічній військовій практиці, що набувалася поряд з гетьманом Богданом Хмельницьким у багатьох битвах і воєнних операціях протягом 1648 – 1657 рр., але й з огляду на ознайомлення самого Виговського із значним доробком як зарубіжних, так і вітчизняних теоретиків воєнної справи.
Московіти боялися, що І. Виговський з татарами підуть далі на Москву. Але захопивши Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що запорожці І. Сірка напали на татарські поселення, і це змусило татар залишити
І. Виговського та вертатися в Крим.
Незважаючи на героїзм козаків, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни [2]. Вона залишила по собі в Україні прислів’я: «Надув, як Виговський Москву» [5, 270].
Військова перемога української зброї влітку 1659 р. викликала великий резонанс на європейському континенті, але складна внутрішньополітична ситуація – проти гетьмана Івана Виговського виступала сильна опозиція – не дозволила тогочасній Українській державі скористатися з наслідків поразки Росії у війні 1658 – 1659 рр.
Незважаючи на перемогу, І. Виговський втрачав позиції через народне неприйняття, особливо на Лівобережжі. В Ніжині, Переяславі, Острі, Чернігові та Чигирині проти гетьмана повстали козаки. На Запорожжі І. Сірко підняв Січ проти І. Виговського, проголосивши гетьманом Ю. Хмельницького. Більшість українського народу вважало, що краще суворе правління Москви, ніж лагідне правління Речі Посполитої [5, 247].
На Генеральній раді під Германівкою І. Виговському козаки не дали навіть дочитати Гадяцький договір, і він був вимушений покинути раду, приславши пізніше свою булаву [3, 541]. 17 березня 1664 р., будучи київським воєводою, І. Виговський був розстріляний поляками за організацію повстання проти гетьмана П. Тетері [5, 639].

Джерела

1.Ключевський В. О. Русская история. – М., 2006.
2.Конотопська битва – www.ur.wikipedia.org/wiki
3.Костомаров М. И. Русская история в жизни описаниях её главнейших деятелей. – М., 2007.
4.Літопис Самовидця. /Вид. підготував Дзиря Я. І./ – К., 1971.
5.Маркевич М. І. Історія Малоросії. – К., 2003.
6.Петровський В. В., Радченко Л. О., Симоненко В. І. Історія України. Неупереджений пог-
ляд. Факти. Міфи. Коментарії. – Харків, 2007.
7.Соловьов С. М. Сочинения: В 18 кн. Кн. История России с древнейших времен. – Т. 1-2. – М., 1993.
8.Указ Президента України «Про відзначання 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві». // Урядовий кур’єр, 2008. – 26.03. – № 56.
9.Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. Вид. 3. – К., 2006.

До змісту журналу "Воєнна історія" #3 за 2009 рік