Журнал "Воєнна історія" #3 (45) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКЕ ПРИКОРДОННЯ НАПЕРЕДОДНІ КОНОТОПСЬКОЇ БИТВИ

Олег КОРНІЄНКО (м.Суми),
здобувач Інституту історії України НАН України

За класичними законами війни, бойові дії завжди починаються з прикордоння. Перша половина XVII століття характеризувалася посиленою колонізацією Річчю Посполитою Лівобережної України, в результаті чого в Посуллі та Посейм’ї виникають численні маґнатські осади та «королівщини». Саме до таких населених пунктів належить і Конотоп, заснований як прикордонна фортеця в 30-х роках XVII століття. Однак на ці землі претендувала й Московська держава: до самої делімітації польсько-московського кордону в 1647 р. Конотопщина зазнавала постійних наскоків з боку путивльських поміщиків. Після 1654 р. царський уряд змінює свою політику щодо численних еміґрантів з України і починає осаджувати їх в прикордонній смузі на традиційних татарських кочовищах і сакмах. На землях московської Слобідської України ще за життя Б. Хмельницького відбувається концентрація радикальних опозиційних елементів, які здійснюють набіги в найближчі гетьманські полки. Невдовзі до них долучаться «охотницькі» загони слобожан та безпосередньо царське військо.
По смерті Хмельницького московсько-українські стосунки були вкрай напруженими. Варто було новому гетьману І. Виговському почати проводити самостійний зовнішньополітичний курс, як царат, посилаючись на неіснуючі умови, повів боротьбу за його усунення. Восени 1657 р. Полтав­щина стала центром антигетьманського повстання дейнек. Невдовзі почалися військові сутички між прихильниками двох ворогуючих таборів. До гетьмана як союзники долучилися татари.
6 лютого 1658 р. полтавський полковник Пушкар направляє до царя свого скорохода Яковенка з «промеморією» про змову гетьмана з поляками та його пропаганду єдності з Річчю Посполитою [4, 224]. Невідомий автор «Історії русів» повідомляє, що посланий був полтавський полковий осавул Бурлій [Бурляй] однак «Виговський, перехопивши посланця того на дорозі коло міста Сум, одібрав в нього пакет, а самого повісив» [10, 196]. Наступним кроком гетьмана була відправка під Полтаву Ніжинського та Стародубського полків для приборкання заколоту. Похід закінчився трагедією – Пушкар влаштував гетьманцям засід­ку і під час нічного братовбивчого бою між Опішнею та Будищами пролилась перша українська кров.
Московські урядовці, з одного боку, зас­покоювали гетьмана, а з іншого – провокували антигетьманські виступів. Події україн­сько-московського конфлікту 1657-1659 рр. не обійшли стороною Сумську округу, де в цей час формувався козацький полк, що займав далеко не останнє місце в планах ворогуючих сторін.
Власне, як вже зазначалося, однією з причин українсько-московського протистояння було перетворення слобідських округ на своєрідну базу «своєвільників» і «зброд­ників», звідки вони робили свої наскоки на Гетьманщину. Ці політичні міґранти являли серйозну загрозу для гетьманської влади, оскільки могли завдати несподіваного удару в тил у будь-який момент. Ще Б. Хмельницький звертався до царя з проханням заборонити селитись на прикордонних землях втікачам і дезертирам з України. Слідом за Богданом, І. Виговський писав царю, що «відти ті своєвільці приходять в черкаські городи і счиняють бунти, усобиці і кровопролиття. І тепер з самовільцями Пушкаря було багато людей з тих городів і слобід в. государя, і наробивши всяких злочинств вони тікають назад до тих окраїнних городів і слобід в. государя...» [6, 241]. Гетьман клопотав про видання спеціального указу: «Уже й давніш гетьман Б. Хм. і я просили його про це багато разів. А як він зволить дати свій указ і пришле кого-небудь на границю (для повер­нення емігрантів. – Авт.), я сам для цієї справи приїду теж на границю» [6, 241-242].
Територія Сумської, Лебединської та Недригайлівської округ слугувала плацдармом і московським урядовим частинам під час здійснення провокаційних акцій. Влітку 1656 р. біля сотенного містечка Подільки Гадяцького полку на самому кордоні з Лебединською округою, гетьманським «намісником гадяцьким» Тимошем Прокоповичем на чолі 300 козаків був розбитий півторитисячний загін донців, що грабували місцевий люд [5, 191]. Пізніше, в липні 1658 р. в Подільках з прикордонних московських земель з наміром взяти м. Ромни (власність І. Виговського) зібралось близько 2 тис. «своєвольників» заколотників на чолі з Лукашем Клименком (Климовичем). Вони розсилали по навколишніх містах і селах листи, в яких писали, що йдуть на Виговського «по приказу царському», а також погрожували смертю та руйнуваннями всім, хто відмовиться їх підтримати [15, 223].
Прикордонне сотенне містечко Костян­тинів (Миргородського, а згодом – Лубенсь­кого полку) неодноразово слугувало місцем переговорів. Тут 17(27) січня 1658 р. гетьман І. Виговський, під час зустрічі зі стольником Григорієм Зюзіним, намагався з’ясувати ситуацію і через останнього робив чергову спробу переконати царя у відсутності намірів розірвати умови Березневих статей [6, 131-132]. Становище І. Виговського ускладнювалося ще й тим, що він одночасно повів боротьбу проти російської військової присутності. Гетьманські війська під проводом Данила Виговського влітку 1658 р. атакували царські ґарнізони в Києві та в деяких інших містах. Внутріш­ній конфлікт переріс в українсько-московську війну. Воєвода В. Шереметєв випалив і вирубав Бориспіль, Бровари, Світильну. Одночасно білгородський воєвода Г. Ромодановський робить набіги за український кордон та захоплює «язиків».
11 червня 1658 р. під Полтавою об’єднане військо Пушкаря та кошового Барабаша було розбите. Іван Донець, один з отаманів дейнек, після поразки відступив за московський кордон, ховаючись у Сумах [11, 608]. Невдовзі він звертається до царя з проханням створити на базі переселенців військо (полк), яке мало б діяти проти І. Виговського і на чолі якого б стояли один українець і один москвин [1, 113]. До Ромодановського втік також і Барабаш, сховавшись разом зі своїми козаками в Охтирці, відзначившись відвертими грабунками місцевих мешканців [20, 196; 5, 230].
Посилання заколотників на царські накази були небезпідставними. Зрештою Г. Ромодановському в 1658 р. вдалося створити український підрозділ – т. зв. «Український полк» у складі московського війська, який мав виступити проти гетьмана. Причому більшість його старшин, що потім урядували і в слобідських полках, займали і командні посади у самозваного гетьмана І. Безпалого [13, 35]. Останній протягом 1658-1659 рр. очолював промосковську стар­шинську опозицію, яка виступала проти незалежницької політики гетьмана І. Виговського. За підтримки московських воєвод Безпалий організував антигетьманське повстання на Лівобережжі і приєднав свої загони до війська воєвод Г. Ромодановського і О. Трубецького, які окупували частину Лівобережжя [9, 63].
На військовій раді 1658 р. І. Виговський узгодив з козацькою старшиною план кампанії по розгрому московських військ та опозиції, що базувалися на прикордонні. Головний удар мав бути нанесений об’єднаними зусиллями козацько-татарських військ під орудою гетьмана та мурз Канмамета, Урака та Булата. Виговський сподівався здобути Путивль, Севськ, Суми, Недригайлів, Цареборисів, Кам’яне та ін. «порубіжні міста» [15, 225]. Стародубський мешканець москвин Курдюмов, що 12 серпня неподалік Чигирина мав розмову з І. Виговським, доносив у Москву про висловлювання гетьмана: «Говорять москалі, нібито я від них тікаю, а я не тікаю, іду до них у гості, хоч незваний – до Сумського городу та під Білгород – шукати своєвільників, а коли вони від мене тікатимуть, то піду за ними хоч би й до Москви!» [6, 274]. Московський вістун – станичний голова Ришков – також доповідав уряду, що гетьман збирається 22 серпня 1658 р. з Прилук прийти до Миргорода і звідти піти війною «шляхом Сагайдачного» (на північ), а на Путивль пошле полковників: ніжинського, прилуцького, чернігівського та переяславського [6, 268]. Козак Грицько, висланий з Білгорода, повідомляв, що 28-29 серпня під Гадячем пройшло гетьманське військо з татарами, «а відти піде войною на Кам’яний, Суми, Недригайлів: взявши ті городи хоче всіх людей віддати татарам і після того зложить раду». Воєвода Кам’яного Карпов писав Ромодановському, що 1 вересня о десятій годині дня «приступили татари і козаки з полків гетьмана І.Виговського під Кам’яне, і був бій: убито двох на смерть і відігнано табуни кінські і худобу». Тижнем пізніше він повідомляв, що гетьман з усім військом стоїть в 15 верстах в Липовій Долині, а татари і козаки щодня «приганяють» під Кам’яне в великій кількості. Згідно того ж повідомлення, 7 вересня о 4 годині дня був бій, в результаті якого козаки знову захопили худобу [6, 275].
Частково розгромивши збродників, козацьке військо під час осіннього походу 1658 р. разом з татарами повело наступ на слобідські «московські города». За рішенням ради 2 (12) вересня під Білгород і Путивль «і під українські городи за московською границею» було послано козацьку розвід­ку, яка, фактично, стала розвідкою боєм – у сутичці під м. Недригайловим в полон до гетьманців потрапили «діти боярські», яких потім передали татарам [6, 340-341]. Коли в ці ж дні гетьманці перехопили царську грамоту до Шереметєва з наказом видати Барабаша, Виговський почувався збентеженим. 5(15) вересня таємний московський донощик, військовий осавул Фесько Вовк доповідав В. Кікіну: «І не знають, що тепер робити: запрохали татар з тим, що будуть брати в полон і віддавати татарам тих козаків, які живуть в Сумах та інших нових городах, та царських людей», а тепер виходить, що тих міст чіпати не годиться. Наступного дня відбулась зустріч Кікіна з гетьманом, в результаті якої було досягнуто тимчасове перемир’я (на 4 тижні). І. Виговський попередив: «Військо зійшлося і затримувати його не можу, бо в цих місцях запасів ніяких не приготовлено, стояти на одному місці й чинити шкоди тутешнім міщанам і селянам – нема пощо. Мушу йти на неприятелів своїх, що наробили в війську Запорізькому стільки кривд і убийств», а «після 4 тижнів будемо битися з кн. Ромадановським і з зрадниками нашими Черкасами, що оселилися в нових городах» [6, 348-349]. Що ж стосується Барабаша, то під охороною він мусив їхати до Києва, але по дорозі його схопили і стратили козаки-гетьманці.
Коротке перемир’я гетьман використав для укладення 6 (16) вересня 1658 р. відомої Гадяцької угоди з Річчю Посполитою.
24 вересня 1658 р. царський уряд, після численних невдалих спроб підкупити гетьмана, надіслав в Україну, зокрема в Полтавський полк, грамоту, в якій І. Виговський відверто називався зрадником [2, 130, 136]. У відповідь гетьманська адміністрації звернулася до європейської спільноти з маніфестом. Зміну зовнішньополітичного курсу вона пояснювала тим, що Московія перестала виконувати взяті на себе зобов’язання, розв’язала війну з союзником України – Швецією, підтримувала бунти проти гетьмана, намагалася знищити Військо Запорозьке тощо.
Тим часом московське військо Ромодановського, яке базувалося на території Сумської й Лебединської округи, отримало розпорядження вступити на територію Лівобережної України і, підтримавши «народне повстання», розпочати відкриті воєнні дії проти гетьмана-«зрадника». Це викликало відповідну реакцію з боку Виговського: загони татар напали на містечка Недригайлів і Вільшану, що належали до Сумської округи. Вільшана була пограбована й зруйнована, чимало населення потрапило в полон. Біля Недригайлова татари порубали мешканців, що працювали в полі, а потім напали на саме місто. Козаки і міщани билися з ордою всю ніч, давши їй гідну відсіч. Особливо сильну і тривалу навалу довелося витримати прикордонному містечку Кам’яному, яке з 18 серпня по жовтень (28.08 – 29.09) 1658 р. трималося в облозі. На початку жовтня гетьман відвів військо і 17 числа повернувся в Чигирин [2, 137]. У джерелах за 1658 р. трапляються згадки про виступ лебединців проти І. Виговського [7, 361]. Опозиція теж не сиділа склавши руки: І. Донець і котельвянський сотник Степаненко розгорнули наступ на Полтаву. Одночасно проти гетьмана рушив І. Іскра, що проголосив себе наказним отаманом. Місце страченого Я. Барабаша посів новообраний кошовий отаман Іван Безпалий, що базував­ся на Ромни. 12 грудня 1658 р. на допомогу йому з Москви вирушило нове військо на чолі з князями С. Пожарським, С. Львовим, Ф. Куракіним, яке, згідно даних російського історика С. Соловйова, нараховувало до 150 тис. осіб [18, 48; 15, 225]. В тилу у Виговського сконцентрувалася величезна армія і він мусив відступити. Саме тоді до Ромен із Гадяча підійшов І. Іскра. На шляху до Лохвиці в селі Піски його зустрів загін гетьманців під орудою І. Скоробогатька. 22 січня 1659 р. Іскра тримав облогу, а 23 його загін було винищено, а сам Іскра зі старшиною Ободом загинули [15, 225].
В складі московських частин і загонів опозиції діяли й т. зв. «охотницькі» формування слобожан, в т.ч. й сумців. І розплата за походи на Гетьманщину не забарилася. На початку листопада 1658 р. московські і «охотницькі» формування, підпорядковані Г. Ромодановському, окуповують полкові міста Полтавщини – Миргород і Лубни [21, 87]. Лубенський полк, що межував з новоосадженими слобідськими округами, підтримував І. Виговського. Як стверджує Є. Альбовський, під Лохвицею Ромодановський обложив невелике містеч­ко Варяну на річці Сулі, на допомогу якому вчасно прийшов гетьман Виговський. Московське військо, а разом із ним і слобідські загони, зазнали поразки. У відписці Кондратьєва в Білгород сказано: «Сумского полку черкасы побиты все под Варною (Варвою?) с полковником Ив. Искрою под Песками». Напевно, подібна доля спіткала й інших слобідських «охотників», оскільки харківський воєвода Іван Офросимов після цього скаржився, що на випадок облоги йому захищатись буде ні з ким «по малолюдству» [1, 72, 76].
Самовидець теж згадує про бої за м. Варву 1658 р.: «Того ж літа, под осінь, князь Ромодановскій з Білагорода з войсками великими так московскими, яко и козацкими вышол на Україну ку Пиратину, з которим и запорозці и полки Полтавскій, Миргородскій и Лубенскій (насправді – підтримував гетьмана. – Авт.) были. А напротив его вийшол Гуляницкій с полками Черніговским и Прилуцким (та Ніжинським. – Авт.) и дали межи собою бой под Піратином. И так мусіл Гуляницкій оборонною рукою уходити, которого у Варві боярин (на той час окольничий. – Авт.) князь Ромодановскій держал в облеженю недель шесть, аж Выгов­­скій гетман з ордами дал оному одсіч» [12, 78-79]. У листі до царя Олексія Михайловича в січні 1659 р. гетьман Виговський серед мотивів свого переходу під протекторат польського короля назвав той факт, що підрозділи князя Ромодановського розпочали військові дії проти північних полків і міст, підпорядкованих гетьману [21, 87].
Бойові дії на прикордонні та військо гетьмана І. Виговського, що стояло заледве не під Сумами, змушують слобожан до оборонних заходів: в другій половині 1658 р. в Сумах поквапливо споруджується перекоп між Пслом і Сумкою (суч. р. Стрілка), оточивши фортецю зусибіч водою. На початку 1659 р. виборами полкової старшини закріплюється оформлення Сумського козацького полку. Ініціаторами запровадження «нововведень», безумовно, були царський уряд і безпосередньо білгородський воєвода Г. Ромодановський. До 1658 р. Москва не сприймала сумських осадців як вагому воєнну силу, вбачаючи в них своєрідну ландміліцію, передову прикордонну варту. Але з активізацією дій І. Виговського та залученням татар, виникла необхідність у посиленому прикритті Московщини з півдня від можливих татарських наскоків. Спочатку ситуація не потребувала чітко організованої військової структури і міцних фортець – достатньо було, щоб верхівка новопоселенців міцно утримувала міс­цевий люд і могла вчасно підняти його на перехват татарських чамбулів. Загартоване ж багаторічними бойовими діями гетьманське військо було для московського уряду загрозою стратеґічного рівня.
Царською грамотою від 23 лютого 1659 р. чугуївському воєводі пропонувалося зібрати з повіту до міста населення, чекати в Чугуєві, «укрепясь осадным бережением», а грамота від 18 травня попереджала, що кримський хан рухається «большим собранием на украинные (слобідські. – Авт.) городы». За повідомленням Філарета (Гумілевського), сумський сотник Гарасим Кондратьєв вигнав посланців гетьмана Виговського, які пропонували розіслати гетьманський універсал по слободам [19, 61]. І. Левитський в роботі «Историческое прошлое города Сумы» стверджував, що на початку 1659 р. новообраному сумському полковнику Гарасиму Кондратьєву надійшов гетьманський універсал, в якому зазначалось, що цар планує зменшити кількість козаків, а частину з них перетворити на драґун. За підтримку в боротьбі проти московських військ гетьман пропонував сумцям різні пільги, як то звільнення від всіх повинностей, окрім військової. Далі І. Левитський наводить переказ про реакцію Кондратьєва на гетьманську пропозицію, в тому числі сумнівну (занадто пишномовну) промову: полковник (на той час він був лише сумським сотником), зібравши раду, розірвав папір на шматочки у присутності полкової старшини і велів передати посланцю Виговського такі слова: «що його пан або зроду був дурнем, або здурів відтоді, як став гетьманом. Передай своєму гетьману, що слобожани не гетьманці, вони вважають за безчестя мати щось спільне з ними після того, як гетьманці порушили свою присягу на вір­ність царю Московському. Ми, слобожани, завжди будемо вірними його пресвітлій Величності, царю Московському і всеросійському». Далі за переказом, вигнавши посланця, Кондратьєв заборонив розповсюджувати гетьманський універсал по селах і слободах, а також переписувати та надсилати до Харківського та Охтирського полків, як вимагав гетьман [17]. Скоріше за все, опис цієї сцени з’явився через не один десяток (або й сотню) років після згадуваних подій. Прибуття посланця з листом було реальною подією, але зміст вимог – дещо іншим. В будь-якому разі в «чолобитній Сумина города» до царя, поданій Кондратьєвим і «черкасами» 17 липня 1659 р., з цього приводу сказано: «Изменник Ивашко Выговский посылает от себя в Твои государевы черкасские города листы и грозит черкасам, чтобы ему сдавались, а под Сумин-де город большим собранием хочет приходить и их хочет разорить» [16; 1, 75]. Якби існував «універсал», адресований Кондратьєву з проханням зняти копії та розіслати, а тим більше, якби він театрально його розірвав і сказав такі бажані для Мос­кви слова, то все це, безумовно, було б відображено в чолобитній. Тогочасні відправники в подібних випадках не виявляли зайвої сором’язливості і аж занадто розписували царю всі свої заслуги, сподіваючись на щедре заохочення.
Загалом, в російській історіографії питання історії Слобожанщини залишалося малодослідженим, оскільки вважалося провінційно-периферійним. Виключення становить відомий дослідник Слобідської України другої половини ХІХ – початку ХХ століття В. Данилевич, який, вивчаючи російські документосховища, локалізував дату утворення Сумського полку початком 1659 р. В Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського зберігаються унікальні виписки Данилевича з фон­дів російських архівів, які підтверджують його висновки [8]. Д. Багалій так пише про ті події: «Кондратьєв став сумським полков­ником... в кін. 1658 – на поч. 1659 рр.
...і се підтримується ще й тим, що тоді саме він дуже гостро відмовився з’єднатися з гетьманом Виговським проти Москви» [3, 68]. Сучасний дослідник В. Маслійчук вважає, що гетьманська погроза на початку 1659 р. остаточно вплинула на утворення полку: «із сумських переселенців і покозаченого населення сіл Верхньої та Нижньої Сироваток і Ворожби було утворено Сумський полк, полковником якого став Герасим Кондратьєв» [14, 162].
Як вже зазначалося, активізація дій І. Виговського та залучення до конфлікту Кримського ханства спонукали царський уряд до військової реформи, в ході якої було створено т. зв. Білгородський полк, який мав відати питаннями оборони півдня Московської держави. В даному випад­ку термін «полк» необхідно розуміти у значенні «військо» та «з’єднання». Військові формування тогочасної Московської держави створювалися з етнічних росіян на помісній основі, характерній для армій феодальних країн. Службу несли користувачі «помість», тобто земельних наділів. На період бойових дій «служивий» мобілізувався, а в мирний час перебував у власному господарстві [13, 33]. Протягом 1658-1659 рр. на тих же засадах було утворено українські («черкаські») полки в округах найбільших на той час міст – Сум і Охтир­ки, проте ці формування комплектувалися за рахунок українців і на засадах козацького полково-сотенного устрою Гетьманської України. Військові (полкові) ради та ради козацької старшини на Гетьманщині, звідки слобожани винесли основи свого суспільного та військового ладу, традиційно проводилися в січні на свято Різдва, або навесні на Великдень. З огляду на тогочасну політичну ситуацію в Україні, найвірогідніше, що «установча» рада Сумського полку відбулася на різдвяні свята 1659 р. або в лютому, тобто в період сезонної перерви в бойових діях (кампанії провадились переважно в теплу пору року). Це підтверджується низкою документів. Так, в царській грамоті чугуєвському воєводі від 23 лютого 1658 року Г. Кондратьєв згадується як сумський сотник. В інструкції Сумської ратуші від 2 грудня 1658 р., виданої осадчому М. Малішевському, наказувалося «по лебединскому пути новое поселение поселять, для учреждения Слободского Сумского полку войсковой службы казаков». Г. Кондратьєв підписав інструкцію власноруч як «сумський городовий отаман». Тільки в 1659 р. йому було виписано «жалування» з Розрядного приказу, як козацькому полковнику [3, 69].
Погодитись на пропозиції І. Виговського для сумських слобожан було, на нашу думку, справою нереальною. Не останніми стримуючими факторами були безпосередня наближеність до власне московських земель і наявність значного угруповання царських військ в Лебединській окрузі та в Посуллі. До того ж, в ті часи влада високоранґових воєвод була майже необмеженою. Якщо врахувати і той факт, що з території Сумського полку здійснювалися спільні набіги «своєвільників» і слобожан, то ні про які приязні стосунки з Гетьманщиною не могло бути й мови. Коментуючи донесення цареві харківського воєводи Івана Офросимова про загибель полковника Пушкаря, Є. Альбовський зазначає, що серед учасників братовбивчого походу був і сумський загін [1, 75]. Важко повірити в те, щоб подібна «охотницька» ініціатива здійснювалася без відома (а то і участі!) першої особи – полковника чи отамана. Не дивно, що за пряму підтримку Кондратьєвим каральної місії Ромодановського, гетьман дозволив татарам грабувати й розоряти Суми та «московський» Сумський полк. Останні теж мали сталий мотив для нападу: в новоосаджених слободах та московській колонізації прикордонних територій ханська влада небезпідставно вбачала наступ на свої прерогативи та обмеження в діях. Слобідська козаччина осіла на місцях традиційних кочовищ і перекрила північні напрямки, за якими здійснювалися набіги на Московську державу – Муравський шлях і його відгалуження (Бакаїв та Ізюмський). В царській грамоті від 23 лютого 1659 р. на ім’я Чугуївського воєводи вказано: «писав нам, Великому государю із Сум Наум Ашаматов, що приходили під Суми татарове багато людей і бій з ними був. І татарове відійшли від Сумина, стали в Сумському повіті, і села воюють, і людей у полон беруть, а чекають великих людей, а дочекавшись, хочуть йти на українські міста» [19, 61]. Штурм Сумської фортеці був справою безперспективною, а тому чамбули швидко полишили місто – їх більше приваблювали слабозахищені населені пункти округи.
Зрештою, після іґнорування Москвою мирного вирішення конфлікту, розпочалися вже не приховані бойові дії, кульмінацією яких стала Конотопська битва. І в подальшому, протягом трагічного межичасся Руїни, українсько-московське прикордоння продовжувало залишатися ареною кровопролитних боїв.

Джерела

1. Альбовский Е.А. Харьковские казаки, 1-я книга 1-го тома. – Х., 2005.
2. Апанович О.М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. – К., 1961.
3. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Х., 1993.
4. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К., 1993.
5. Величко С.В. Літопис. Т.1. – К., 1991.
6. Грушевський М.С. Історія України-Руси в 11т., 12 кн. – К., – Т.10 – 1998.
7. История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980.
8. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського – ф. ХХІХ – Данилевич В.Ю, спр. 3, арк. 3.
9. Історія війн і збройних конфліктів в Україні: енцикл. довід. / Авт.-упорядн. О.І.Гуржій та ін. – К., 2004.
10. Історія Русів. – К., 1991.
11. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). – Львів, 1992.
12. Літопис Самовидця. – К., 1971.
13. Маслійчук В.Л. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII – першої третини XVIII ст. – Х., 2003.
14. Маслійчук В.Л. Провінція на перехресті культур: Дослідження з історії Слобідської України XVII–XVIII ст. – Х., 2007.
15. Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. – К., 1994. – С.191-234.
16. Російський державний архів давніх актів – ф. 210. Розряд, Білгородський стіл, стовп. 370, арк. 165-167.
17. Слобода. Історичне минуле міста Суми Харківської губернії священика Іакова Левитського // Добрий день. – 22 березня 1991. – №12. – С. 4.
18. Соловьев С.М. Сочинения. Книга 6. История России с древнейших времен. Т.т. 11-12. – М., 1991.
19. Филарет (Гумилевский Д.Г.) Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. – Т.2 – Х., 2005.
20. Филарет (Гумилевский Д.Г.) Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. – Т.3 – Х., 2006.
21. Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. – К., 2005.

До змісту журналу "Воєнна історія" #3 за 2009 рік