Журнал "Воєнна історія" #3 (45) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

ВІД ГАДЯЧА 1658 РОКУ ДО КОНОТОПА 1659 року: ПРОБЛЕМА НАЛАГОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН

Тарас ЧУХЛІБ,
доктор історичних наук,
провідний науковий співробітник
Інституту історії України НАН України,
директор Інституту українського козацтва

16 вересня 1658 р. у полковому місті Гадячі на Полтавщині було ухвалено українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманату. Зважаючи на досить значну історіографію цієї справді непересічної (як у польській, так і в українській історії) події [1, 2, 6, 9, 12, 14], висвітлимо лише її вплив на формування урядом гетьмана Івана Виговського т. зв. полівасалітетної моделі своєї зовнішньої політики у період з вересня 1658 р. до початку липня 1659 р., тобто від часу ухвалення Гадяцького договору і до події, яка означується нами як Конотопська битва. Адже, як зазначають дослідники, саме мотиви зовнішньополітичного плану не лише були визначальними на етапі становлення ідеї федеративного союзу між Україною, Польщею й Литвою, а й призвели до її краху [6, 47].
У Гадячі гетьман І. Виговський в присутності польських комісарів склав таку присягу: «Я, Іван, своїм і всього Війська запорозького іменем присягаю Пану Богу Всемогутньому в Трійці Святій єдиному на те, що в Комісії, яка своїм і Війська запорозького іменем з Вельможними комісарами укладеними у всіх її положеннях з Військом запорозьким, так як комісія і постанова описані, які у всьому виконувати буду і підтримувати як гетьман військ руських з військом охороняти буду...» [13, 93]. Як зазначалося, цей текст мав вступити в дію лише у випадку складення взаємної присяги королем Речі Посполитої.
Зважаючи на те, що в одному з проектів угоди українською стороною закладалося положення щодо неучасті козацьких військ у польсько-російській війні («з царем якщо б ЙКМ (його королівська милість. – Т.Ч.) і стани коронні і ВКЛ (велике князівство литовське. – Т.Ч.) bellum ofefensivum піднести прийшло, Військо Запорозьке до такої війни залучене не буде») [1, 121], можна зробити висновок, що гетьман Виговський та його оточення сприймали майбутній союз не як антимосковський, а лише як ще один крок до здобуття від монарха (у даному випадку польського) кращих умов для державного існування гетьманату. Підтвердженням цього є й оголошене у Варшаві генеральним обозним Тимошем Носачем бажання бачити на троні Речі Посполитої московського царя.
Ще задовго до Гадяча, у березні 1658 р., Виговський відрядив до Варшави П.Тетерю, який мав засвідчити польським урядовцям бажання гетьмана визнати зверхність короля за умови укладення тим угоди зі Швецією. Не відмовляючись від протекторату Шведської корони і разом з тим, зважаючи на поступовий відхід Карла Х Густава від активних військових дій у Центрально-Східній Європі, Чигирин прагнув одержати підтримку Польської корони [7, 185]. Це дало б можливість поновити союз з Кримським ханством, який на той час був у союзницьких стосунках з Яном ІІ Казимиром.
Майже одночасно з посольством до Польщі Виговський відправив в Москву делегацію на чолі з полковником Г. Лесницьким. Вона мала запевнити Олексія Михайловича у «вірному підданстві» йому «гетьмана та всього Війська Запорозького». У другому пункті дипломатичної інструкції, яку Лесницький передав московським боярам, зазначалося: «...якщо ми не хотіли бути прямими Царю, Його Милості, підданими і не під його Царської Величності міцною перебувати рукою, тоді б до іншого повернулися монарха, маючи від царя Турського великі обіцянки через Мегмета великого посла, що перебуває у Брацлаві, і дає нам прапор, булаву, і всі краї Польські придати до того обіцяв. Також і колишні Березівські комісари багатьма обіцянками прихилити хотіли й обнадіювали великого короля Польського жалуванням. Але ми для милос­ті самої православної віри, не даючи для своїх прибутків схилитися їхнім намовам і для помочі всіх, добровільно обрали Царя, Його Милість, собі і церквам святим оборонця, на вірність без усякого присягнувши примусу, і до цього часу учиненої присяги тримаємося» [4, 210]. На нашу думку, оголошення цього пункту в Москві та передача всієї інструкції в руки росіянам мало подвійну мету. Крім запевнення українців в тому, що вони, незважаючи на різнобічні зовнішні відносини, таки не «зраджують» свого  московського  сюзерена, слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками повинні були змусити царя прийняти вимоги Українського гетьманату щодо дотримання ним своїх попередніх зобов’язань.
В умовах українсько-російської війни, що розпочалася в жовтні 1658 р., дипломатія гетьманського уряду розвивалася в напрямі поглиблення українсько-польських відносин, що передбачало відновлення мир­них стосунків з Кримським ханством – союзником Польської Корони. Іван Виговський уклав військовий союз з кримським ханом Мегмед-Гіреєм ІV, згідно з яким кримський уряд зобов’язувався підтримувати Україну як у зовнішньополітичних акціях, так і у внутрішніх конфліктах, що набирали сили в козацькій державі [10, 177]. Кримський  хан натомість вимагав від гетьмана  офіційно  заявити  про вороже ставлення до Московського царства.  А тому в листі до Яна ІІ Казимира від 4 серпня Виговський писав: «...готовий на коня сідати проти ворогів ВКМосці (вашої королівської милості. – Т.Ч.), особливо Москви, проти якої виступлю за першим же наказом королівським.., аби ВКМость листи свої приватні як до старшини, так і до поспільства розіслав, відпустивши все в непам’ять, ласку свою королівську і протек­цію кожному з них обіцяв, і так військо швидко на сторону ВКМості перейде...» [1, 107]. Невдовзі гетьман запевнив короля, що зробив все необхідне для того, щоб Україна перейшла під владу «дідичного» монарха [7, 187]. Татарський монарх був задоволений і без вагань надавав значні військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викликало невдоволення певної частини старшини. Відомо, що саме сорокатисячне кримське військо допомогло гетьману Виговському розгромити московську армію під Конотопом на початку липня 1659 р. [13, 92].
Треба наголосити на тому, що незважаючи на підписання Гадяцької угоди, проблема українсько-польських стосунків залишалася досить складним питанням у міжнарод­них відносинах на теренах Центрально-Схід­ної Європи. Козацька Україна так і не одержала від поляків належної військової допомоги проти росіян. 5 грудня 1658 р. гетьман писав до великого коронного канцлера М.Пражмовського: «...хоча б також прибуло скільки-небудь і кінного війська (від поляків. – Т.Ч.), то я був би радий; по іншому, введений в оману надією на отримання обіцяної договором допомоги, я не знаю, як буду в стані привернути на користь Його Королівської Милості і Речі Посполитої народ, одним словом, що не довіряє укладеному миру» [11, 318]. Перед тим, як відзначалося, І. Виговський відправив до Польщі своїх послів з пропозиціями для короля укласти мир зі Швецією й направити певну кількість польського війська на допомогу Чигирину [12, 103]. У середині грудня 1658 р. до Варшави з повторною місією від гетьмана прибув полковник Антон Жданович [5, 298]. Та лише на початку наступного, 1659 р., до України «прийшли тепер на допомогу... ляські і німецькі війська великі» (всього близько 5-6 тисяч осіб) [5, 267]. 16 січня того ж року український гетьман пише вдячного листа до короля Яна ІІ Казимира й знову прохає додаткової й більш дієвої допомоги [11, 323-325]. Просування російських полків углиб України змушує Виговського знову послати до короля посольство в складі Ю. Немирича, Г. Лісницького та С.-А. Мазепи «просити людей на поміч» [5, 368].
Слід зазначити, що, одночасно з цими заходами українського зовнішньополітичного відомства, продовжувався ратифікаційний процес гадяцьких статей. Привезені до Варшави козацькими послами на чолі з Т. Носачем «пункти» польський уряд відхилив і відрядив до гетьмана Виговського спеціального посла К. Перетяткевича з вимогою відмовитися від основних положень трактату, які й визначали політичну автономію Українського гетьманату. Після ознайомлення з пропозиціями польської сторони гетьман, за свідченнями Перетяткевича, промовив: «...зі смертю приїхав і смерть мені привіз» [12, 102]. 12 червня 1659 р. виправлений текст Гадяцької угоди було ратифіковано варшавським сеймом у найневигіднішому для козацької держави варіанті. Це загострило внутрішньополітичну ситуацію й не дозволило українському війську виступити єдиним фронтом проти військ Московського царства.
Згідно з останніми дослідженнями, підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, І.Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни з Московською державою [8, 31]. В одному з варіантів гадяцьких домовленостей навіть містилося положення про збереження добросусідських відносин з царем. Про те, що український уряд намагався вирішити дане питання мирним шляхом, свідчить той факт, що відразу після підписання українсько-польського договору, 17 вересня 1658 р., І. Виговський відпустив до Москви російського посла В. Кікіна з листом, де стверджувалося, що він «буде чекати царської величності указу від цього числа три тижні і чотири дні» [3, 163]. Протягом другої половини вересня український правитель додержувався своєї обіцянки, неодноразово нагадуючи воєводі Г. Долгорукову про «відомість від Його Царської Величності» [3, 168]. 18 жовтня, одночасно з листом до шведського короля щодо підтримки, Виговський пише до Олексія Михайловича, що він воював не проти російських військ, а проти «свавільників» [3, 179; 14, 277]. Однак Москва проігнорувала позицію Українського гетьманату й оголосила про «зраду» Виговського, що означало різке загострення стосунків між обома країнами. Та, незважаючи на це, в середині жовтня гетьман звертається до Олексія Михайловича: «Дісталася нам грамота друкована, писана іменем вашої Царської Величності, в якій з немалою жалістю прочитали, що мене за єдиного вважають зрадника, неначе я мав змінити присягу Вашій Царській Величності, Військо Запорозьке на віру латинську приводити» [3, 184]. Засвідчуючи свої добрі наміри, Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна й запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну «на договір своїх государевих ближніх людей». Однак, якщо Москва все ж таки вирішить воювати з Чигирином, то, попереджав І. Виговський, «...гетьман розпочне проти государевих ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські і волоські ратні люди і кримські татари та турський салтан...» [3, 192]. Але московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції й дипломатичні погрози українського гетьмана: війська Г. Ромодановського окуповують на початку листопада 1658 р. полкові міста Полтавщини – Миргород і Лубни.
Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів висилається полковник І. Кравченко. У січні 1659 р. царський уряд пішов на деякі поступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, вже не пристає на російські пропозиції. «Присягав де він гетьман на тому, щоб йому бути у царської величності в підданстві, а не на тому, щоб бути московським воєводам у містах і що москалям панувати; ніколи де того не буде» [4, 271], – говорив Виговський московському послові Булгакову. У листі до Олексія Михайловича в січні 1659 р. гетьман Виговський пояснив йому мотиви свого переходу в підданство королю Речі Посполитої. По-перше, зазначав він, цар не надав необхідної допомоги для придушення антигетьманських виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, по-друге, російські підрозділи князя Г. Ромодановського розпочали військові дії проти північних полків і міст, які підпорядковувалися гетьману Виговському, по-третє, «поляки, зачувши про ту міжусобицю, наступати на нас і турок закликати і татар від нас відмовляти почали» [4, 279].
І тут царські дипломати пропонують українцям перемир’я на основі пунктів Гадяцької угоди, що було фактично лише сприт­ним дипломатичним ходом. Адже практичні дії російських воєвод в українських містах засвідчували протилежне. Підтримка росіянами самопроголошеного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення Великого князівства Руського. Тим паче, що саме в цей час у Варшаві відбувався сеймовий з’їзд, який мав затвердити остаточний текст Гадяцької угоди. А тому українсько-російська війна тривала...
Від смерті свого наступника у серпні 1657 р. І. Виговський (спочатку як «регент» малолітнього Ю. Хмельницького, а потім вже на гетьманській посаді) вміло застосовував принцип, який увійшов до практики вітчизняної політичної культури ще за Б. Хмельницького – «лякати короля царем, а царя королем». Тим самим він торував собі шлях до того, щоб «не бути ані під королем, ані під царем». Недотримання російським монархом взятих на себе сюзеренних зобов’язань та загроза окупації московськими військами північно-східних земель Українського гетьманату змусили уряд Виговського пришвидшити підписання угоди з Польщею, яка була укладена восени 1658 р. Тим самим формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості з Росією. Однак, за всіх переваг Гадяцької угоди, його положення все ж таки поступалися домовленостям з Москвою чотирирічної давності. Якщо українсько-російський договір 1654 р. передбачав лише номінальну васальну залежність гетьманату від московського царя, то угода 1658 р. узаконювала входження козацької держави як складової частини до Речі Посполитої, хоча й на федеративних правах.
Налагодження І. Виговським союзницьких стосунків з Польщею (а також і з Кримом) з одного боку допомогли цьому українському гетьману отримати переконливу військову перемогу над московським військом під Конотопом, але з іншого – було використано його політичними супротивниками для оголошення його зовнішньополітичного курсу на зближення з довголіт­нім ворогом «зрадницьким». Це й призвело до передачі гетьманської булави Юрію Хмельницькому, який вже через три місяці після Конотопської битви уклав нову угоду з Московським царством. 

Джерела

1.Kubala L. Wojny dunskie i pokoj Оliwski. – Lwоw, 1922.
2.Tomkiewicz W. Unia Hadziacka //Sprawy Narodowosсiowe. – Warszawa, 1937. – № 1-2.
3.Акты ЮЗР. – Т. ІV. – Санкт-Петербург, 1892.
4.Акты ЮЗР. – Т. VІІ. – Санкт-Петербург, 1892.
5.Акты ЮЗР. – Т. ХV. – Санкт-Петербург, 1892.
6.Горобець В. Гадяцька угода 1658 р. у контексті міжнародних відносин // Київська старовина. – 1999. – №1. – С. 46–60.
7.Горобець В. Зовнішня політика Української держави другої половини 1650-х рр. у контексті геополітичного розвитку Центрально-Східної Європи // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. – Част.1. – Одеса-Київ-Львів, 1999.
8.Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. – К., 1995.
9.Наріжний С. Гадяцька умова в світлі української історіографії // Науковий збірник Українського університету у Празі, присвячений Т. Масарику. – Т. 2. – Прага, 1930.
10.Наріжний С. Гетьманство Івана Виговського. – Б. м., Б. д.
11.Памятники, изданные Киевскою комиссиею. – Т. ІІІ.
12.Степанков В.С. Гетьманство Івана Виговського: соціально-політична боротьба і проблеми державного будівництва (серпень 1657 – вересень 1659 р.) // Середньовічна Україна. – Вип. 1. – К., 1994.
13.Чухліб Т. Конотопська битва 1659 р. в контексті міжнародної ситуації у Східній Європі // Конотопська битва 1659 р. Матеріали наукової конференції. – К., 1996.
14.Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х рр. ХVІІ століття: причини і початок Руїни. – К., 1998.

До змісту журналу "Воєнна історія" #3 за 2009 рік