Журнал "Воєнна історія" #3 (39) за 2008 рік

ЗВІЛЬНЕННЯ УКРАЇНИ ВІД РОСІЙСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКИХ ВІЙСЬК навесні 1918 року
(до 90-річчя події)

Сергій ЛИТВИН,
доктор історичних наук, професор, полковник

Тріумфальна хода радянської влади в Україні на початку 1918 року – це лише один із міфів, створених радянською пропагандою та історіографією. Насправді шляхом збройної агресії на багнетах Червоної армії Муравйова і жорстокому терорі у січні 1918 року російсько-більшовицькі війська зайняли Київ.
Для радянської історіографії типовою була наступна характеристика подій: «У другій половині січня 1918 року переможне повстання робітників, селян і солдатів України ліквідувало владу Центральної Ради, вигнавши її за межі України. Недобитки української контрреволюції мусили втікати під захист багнетів німецько-австрійських імперіалістів»[23,8]. Цинізм таких «історичних творів» відчувається особливо тепер, у процесі відкриття історичної правди та за наявності джерельної бази, раніше не введеної у науковий обіг.
Насправді взяттям Києва перша російсько-українська війна не закінчилася. Більшовицьке командування вважало, що Центральна Рада і її війська повністю розгромлені, через те їх ніхто не переслідував. У самій же армії Муравйова розпочався розлад під впливом демобілізаційних настроїв. 2-й Гвардійський корпус, що увійшов до Києва із Фастова, погруз у пограбуваннях, а через кілька днів самодемобілізувався. Майже вся армія Берзіна та частина армії Єгорова також вимагали негайної демобілізації.
Контроверсійним залишається питання про стан українського війська після відступу з Києва. Історіографічні джерела переконливо доводять, що Центральній Раді і всім регулярним військовим українським підрозділам вдалося відійти із столиці організовано і при повному озброєнні. 27 січня, (тут і далі дати до 16 лютого подаються за старим стилем), було проведено реорганізацію військ. Усі частини і підрозділи зведено в Окрему Запорізьку бригаду під командуванням полковника К. Прісовського. Загін складався з трьох куренів, які очолили П. Болбочан, О. Загродський і В. Петрів. Самостійними одиницями залишалися Курінь Січових Стрільців Є. Коновальця та Гайдамацький кіш на чолі з С. Петлюрою.
Радянська історіографія вважала, що в Центральної Ради залишилось 2–3 тисячі вояків. Ця штучно створена концепція про малочисельність і небоєздатність військ, на жаль, підживлюється деякими сучасні дослідниками. Вони не зважають на те, що тоді на боці Центральної Ради продовжували боротися багато українізованих з’єднань. Як свідчать документи фонду військового міністерства Центральної Ради, ці з’єднання: 8-й армійський корпус (4-а і 15-а піхотні дивізії),
10-й армійський корпус (9-а і 13-а піхотні та 9-а кавалерійська дивізії), 25 армійський корпус (11-а піхотна і 1-а українська дивізії та 10-й мортирний дивізіон), 31 армійський корпус (83-я і 13-а піхотні дивізії) і так званий «Об’єднаний корпус»(3-я і 12-а піхотні та 12-а кавалерійська дивізії і 12-й мортирний дивізіон) – за штатним розкладом нараховували 48 піхотних і 7 кавалерійських полків та 3 мортирних дивізіони [32, 93]. Всі вони, за підрахунками Л. Гарчевої, мали неповний склад, але в них продовжувало службу не менше 40 тисяч солдат і офіцерів. Крім того, із добровольців були створені окремі гайдамацькі курені і полки чисельністю до 20 тисяч осіб [8, 103].
Ці військові частини впродовж січня протистояли окремим збільшовиченим частинам 1-го Туркестанського, 2-го Гвардійського та 12-го армійського корпусів, утримуючи залізничні лінії Бердичів – Фастів – Біла Церква, та вели бої в районі Вінниці, Кам’янця-Подільського, Рівного. До кінця тримались частини 1-го Українського корпусу, стримуючи натиск чисельно переважаючих більшовицьких військ на найбільш загрозливому для Києва напрямку, і тільки після відступу з Києва українських військ, частини корпусу також відступили до Житомира і продовжували службу у складі української армії.
Про період від відступу війська Центральної Ради до Житомира і до їх повернення в Київ 2 березня 1918 р. в радянській історіографії майже не йдеться. В українській еміграційній історіографії означеного періоду фрагментарно торкаються в своїх працях Р. Дашкевич, О. Думін, Б. Монкевич, З. Стефанів, В. Петрів. Сучасна історіографія також не має чіткої картини подій, обмежуючись побіжним згадуванням окремих фактів. Тому є потреба коротко викласти перебіг тогочасних подій.
Так, надвечір 28 січня Запорізька бригада прибула до Житомира. 29 січня почало функціонувати Військове міністерство на чолі з О. Жуківським. У наказі по Військовому міністерству від 29 січня 1918 р. (Ч. 1) зазначалось: «З огляду на те, що Народне Військове Міністерство виїхало із Києва, де залишився Військовий Міністр А. Немоловський, я, згідно з постановою Ради Народних Міністрів, вступив до виконання обов’язків Народного Військового міністра»[31, 1]. Начальником Генерального штабу замість отамана Бобровського став отаман О. Осецький (наказ від 29 січня 1918 р. Ч. 2). Йому доручалось заново сформувати оперативний, мобілізаційний, демобілізаційний, інспекторський та пересування військ відділи [31, 2].
Отримавши інформацію, що Центральна Рада з невеликим загоном відступила до Житомира, Муравйов наказав більшовицькому загонові В. Кіквідзе, що ще 19 січня зайняв Бердичів, ліквідувати її [1, 156].
4 лютого Кіквідзе, підтягнувши свої частини з Рівного і зосередивши в Бердичеві загін чисельністю 1300 багнетів, 200 шабель і 6 гармат, повів наступ на Житомир. Назустріч виступила Запорізька бригада К. Прісовського. «Після важкого бою, – пише В. Петрів, – втративши більше 100 чоловік вбитими і раненими, українські війська відступили до Житомира, а більшовики до Бердичева. Кожний вважав себе переможеним, тому Кіквідзе кинувся копати траншеї під Бердичевом, а Прісовський укріплювати Житомир»[24, 179].
Центральну Раду необхідно було розташувати у безпечнішому місці. Вирішили переміститись через Коростень до Сарн. Для цього 31 січня Гайдамацький курінь С. Петлюри і курінь Січових Стрільців Є. Коновальця зайняли Коростень. Основні сили та штаб Запорізького корпусу залишалися в Житомирі, концентруючи сили для наступу на Бердичів. Гайдамацький курінь Петлюри залишився для охорони Коростеня, Овруча та Звягеля, а Січові Стрільці разом з Центральною Радою перемістились до Сарн.
Щодо подій у Сарнах історіографія містить суперечливі відомості. В. Петрів помилково вважав, що там перебував Фінляндський корпус, проти якого українські війська вели запеклі бої [24, 181]. А З. Стефанів пише, що Сарни боронила Фінляндська дивізія [29, 79]. О. Думін стверджує, що у Сарнах січовики отримали перемогу над переважаючим ворогом, що начебто проти них діяло аж кілька більшовицьких полків, серед яких був і Кексгольмський [18, 76-77]. Є. Бош наполягає, що Кексгольмський полк 2-го Гвардійського корпусу ввійшов ще 27 січня до Києва і разом з корпусом самодемобілізувався, а Фінляндська дивізія на той час вже також відбула із Сарн через Коростень [2]. Сарни ж займали рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивізії та окремі підрозділи російської армії, що тримали нейтралітет і не становили ніякої небезпеки. Але січовики Коновальця, не зв’язавшись з командуванням української бригади, ув’язалися у кровопролитну сутичку.
Ще більшу плутанину щодо сарненських подій, їх учасників і точної хронології вносять спогади більшовика К. Єрьоміна: «Командуючий російських військ В. Кіквідзе задіяв тут великі сили і при підтримці 6-ї кавалерійської дивізії, артбатареї Карпухіна і Ербо, бронепотягу А. Зайцева зайняв Сарни, подолавши спротив гайдамаків отамана Оскілка. Симон Петлюра направив із Коростеня на допомогу Оскілко частини Запорізького загону і після дводенних боїв, 5 лютого вони зайняли Сарни»[15, 87- 91].
6 лютого українські війська закріпились на лінії Житомир – Коростень – Олевськ. Підрозділи 2-ї бригади 1-ї Української дивізії зайняли Рівне, що свідчило про остаточне закріплення військ Центральної Ради на території Волині та Полісся. Крім Волині, українські частини
контролювали деякі райони Поділля, зокрема, околиці Кам’янця-Подільського. Тут було сформовано 2-й Подільський корпус у складі піхотної, стрілецької і кінної дивізії. Комісар 12-го армійського корпусу, який діяв у районі Кам’янця-Подільського, більшовик Ф. Попов писав: «Сили петлюрівських військ з кожним днем наростали. Майже щодня то в одному, то в іншому місці відбувалися збройні сутички. По наших тилах концентрувались курені петлюрівців, очікуючи підходящого моменту для генерального зудару з нами»[25].
Отже, за приблизними підрахунками на території від Сарн і до Кам’янця-Подільського перебувало не менше 80 тис. українізованих і гайдамацьких частин та 20 тис. вільних козаків. Проте вони знаходилися в оточенні здеморалізованих і збільшовичених частин російської армії та без стійкого зв’язку між собою. Завдяки здійсненій реорганізації, українські частини стали боєздатнішими і готовими до контрнаступу проти більшовиків. Головним районом зосередження українських сил були околиці Житомира, Коростеня, Сарн і Новоград-Волинського. Наступ планувався здійснити силами Запорізького загону під командуванням К. Прісовського і Гайдамацького коша Слобідської України С. Петлюри.
Але й сучасні дослідники, зокрема В. Солдатенко, не погоджуються з наявністю українських сил, висловлюючи здивування звідки ж вони взялися, якщо не було кому захищати Київ [27, 224-225].
Контроверсійною проблемою є також те, чи наступ українських військ був самостійним, а чи відбувався спільно з німецькими військами.
Як відомо, на підставі Берестейського договору УНР з країнами Центрального блоку, підписаного у ніч на 27 січня, а також угоди між УНР і Німеччиною від 31 січня 1918 р., німецький уряд надавав збройну допомогу Україні для звільнення її від більшовицької окупації.
Щоправда, уряд УНР звернувся з проханням до Німеччини надати в його розпорядження частини, які формувались на її території з полонених українців. У цей час десятки, а то й сотні тисяч наших співвітчизників перебували у таборах полонених у Німеччині. Немає єдиної точки зору щодо їх кількості. Генерал В. Зелінський, що був уповноваженим Центральної Ради з опікування військовополонених у Німеччині, називає цифру понад 100 тисяч осіб [16, 19], а видавці українських таборових часописів – навіть 250 тисяч [12]. До початку наступу з українських полонених в м. Зальцведель (Німеччина) було сформовано дивізію «синьожупанників». У другій половині лютого газета «Вільне слово» повідомляла про церемонію з нагоди відправки на Україну Синьої дивізії на чолі з генералом В. Зелінським [5]. За спогадами самого Зелінського «дивізія у складі 4-х кінних та 1-го гарматного полків, чисельністю 6 тис. козаків і 300 старшин була сформована за півмісяця і на початку березня прибула до Ковеля»[16, 19]. Тоді ж у Ковелі розпочато формування другої синьожупанної дивізії. А у австро-угорських таборах формувалася «сірожупанна»дивізія.
Але Німеччина й Австрія не поспішали відправляти ці частини на Україну, посилаючись на технічну неможливість. Замість цього було запропоновано допомогу німецькими регулярними військами. Загальна кількість німецько-австрійських військ, які планувалось ввести в Україну, за наведеними В. Голубком даними, становила 450 тис. осіб [9, 180]. Така величезна армія, що вирушила на допомогу Центральній Раді, була, звичайно, зайвою і стала тягарем для України. Однак вибору у той час не було.
За умов окупації майже всієї території України російськими військами уряд УНР змушений був погодитися на пропозиції німців, розуміючи, що це набере форми окупації української території німецько-австрійськими військами. Проте офіційно, на урядовому рівні, у документах ішлося лише про союзницьку допомогу на підставі умов договору.
Розуміючи, що такий розвиток подій не знайде схвалення серед широких кіл української громадськості, Центральна Рада, проте, важливішим вважала звільнення України від більшовицького терору. Україна отримала визнання незалежності, військову допомогу, а натомість брала зобов’язання постачати велику кількість продуктів сільського господарства. Але, як вважає П. Христюк, «ні з боку уряду, ні з боку делегації не було зроблено ніяких кроків, щоб оформити німецьку допомогу в якийсь договір чи умову, або заперечити всунення німців прямо на Україну і не вважало можливим одхилити її, сподіваючись на те, що німці здержаться від втручання у внутрішні справи, а тим часом буде утворена своя армія»[30, 141].
Суперечливою в історіографії є дата початку наступу проти більшовиків. Архівні документи свідчать, що 7 лютого (за старим стилем) на станцію Маневичі з фронту прибули залишки 46-го армійського корпусу, що хаотично демобілізовувалися та чинили погроми. Для припинення безчинств кинуто українські частини, на що було затрачено цілий день [31, 3]. У цей день у Маневичах українські підрозділи вперше зустрілися з союзницькими німецькими відділами.
Щоб якось нейтралізувати негативне ставлення громадськості до використання чужої військової сили, українське командування вирішило за всяку ціну перейти у наступ власними силами. С. Петлюра вважав справою честі своїми силами звільнити Україну і першими ввійти до столиці. З цього приводу у нього відбувся конфлікт з прем’єром В. Голубовичем і військовим міністром О. Жуковським. З пропозицією про наступ C. Петлюра направив делегацію до військового міністра О. Жуковського. Той спочатку категорично відмовився і лише під загрозою О. Волоха застосувати силу погодився на наступ українських частин в авангарді [14, 55].
Про наступ українців ішлося у телеграмі Сталіна Скрипнику від 7 лютого: «Наступ ведуть виключно гайдамаки, організовані Петлюрою»[7]. В літературі і джерелах також ідеться про збройну боротьбу лише між українськими і більшовицькими з’єднаннями. В. Кучабський занотував: «Ініціатива перейшла до українських частин, що йшли в авангарді і з боями очищали рідну землю від московсько-більшовицьких окупантів. Німецькі частини в безпосередніх бойових діях участі не брали, а просувалися слідом. Їхнім завданням було «розставляти свої залоги для припинення внутрішнього безладдя»[21, 90].
В. Солдатенко ж замовчує цю героїчну сторінку звільнення України від більшовиків, безапеляційно стверджуючи, що вступ німецько-австрійських сил був окупацією. Проте, відстоюючи окупаційний характер тогочасних подій, він апелює до наскрізь зфальшованих пропагандистських документів радянських збірників [27, 226]. Заперечуючи роль українського війська у звільненні України від
більшовицьких військ, В. Солдатенко водночас, очевидно співчуває, що «наступ австро-німецьких військ на Україну не міг знайти скільки-небудь серйозного опору з боку червоноармійців...»[28, 35].
Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого – Житомир [20, 440]. Ці перемоги остаточно закріпили перелом у бойових операціях на користь українських військ. 12 лютого розпочався наступ на Бердичів з боку Житомира і з боку Шепетівки. Бій тривав два дні. Підхід Гайдамацького коша С. Петлюри забезпечив перемогу вже знекровленої Запорізької бригади.
Боям за Бердичів в радянській історіографії відводиться певне місце, хоча доволі тенденційне. К. Єрьомін наголошує, що більшовики намагалися «утримати цей залізничний вузол для евакуації в Росію військ, зброї, майна – ешелони йшли тут безперервним потоком, цілодобово» [15, 99]. М. Бузукашвілі вважає, що «більшовицькі частини при підтримці артилерії, бронепоїздів, автоброньовиків та кавалерії нанесли великих втрат гайдамакам (близько сотні вбитих і поранених) і відкинули їх до Житомира. Але повторного наступу українців більшовики не витримали і з великими втратами 13 лютого залишили Бердичів. Лише наступного дня сюди прибули німецькі частини, що просувались на Україну»[3, 22].
У бою під Бердичевом відзначилися Гайдамацький курінь Петлюри та Запорізький загін генерала Прісовського. У наказі по військовому міністерству від 14 лютого (Ч. 32) зазначено: «Гайдамаки славного Коша Слобідської України і козаки загону отамана Прісовського за лицарський наскок на ст. Тетерів та м. Бердичів, захоплення їх та обеззброєння большевицьких ватаг, висловлюю свою щиру подяку і вірю, що Україна, маючи таких синів, «не вмре, не загине». В. о. Військового Міністра Жуковський» [31, 5].
Загальний наступ українських частин на Київ відбувався у складі трьох ударних груп: К. Прісовського, С. Петлюри і Є. Коновальця. Січовики і гайдамаки наступали з Коростеня, а запоріжці – з Бердичева. Більшовики закріпились на західному березі річки Ірпінь, біля колонії Северинівка під Бучею. Тут вони спинили артилерійським вогнем наступ українців і самі перейшли у контрнаступ. Українські частини, що підходили з Коростеня, 13 лютого захопили станцію Ірпінь. 15 лютого відбувся останній бій українських підрозділів. За допомогою артилерії вони зламали опір більшовицьких військ, штурмом розчистивши собі шлях до столиці.
Історіографія трактує ці події як відступ більшовицьких військ без бою. Але документи зафіксували інше. Так, у радіограмі до Раднаркому М. Скрипник доповідав: «Наші сили з боєм відходять від Бердичева, Житомира, Бердянська (назва міста помилкова – С. Л.) під Київ і потім після триденного бою і втрат декількох сот чоловік з боєм відходять на Дарницю…»[11, 26].
До Києва українські війська вступили в ніч на 1 березня. До 14 години дня всі більшовицькі частини відійшли на лівий берег в Дарницю, а штаб на чолі з А. Павловим утік у невідомому напрямку [2, 239].
Не усвідомлюючи значення факту зайняття Києва українським військом, а, можливо, і свідомо зміщуючи акценти, деякі сучасні дослідники продовжують замовчувати його. Навіть у деяких підручниках з історії України декларується наступне: «Німці спромоглися 1 березня захопити Київ. Разом із ними до міста повернулася Центральна Рада, а також прийшли близько 2 тис. українських вояків під проводом Головного Отамана С. Петлюри» [19, 152]. Тут неточності в кожному слові: Київ захопили не німці, і війська було значно більше, і воно було не під проводом Петлюри, і Петлюра тоді не був ще Головним Отаманом.
Підтвердженням, що війська УНР зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями, є офіційна телеграма Голови Кабінету міністрів УНР В. Голубовича з Брест-Литовська, якою він повідомляв німецького канцлера: «…війська нашої Ради знову ввійшли до Києва, в нашу стару і нашу нову столицю, з натхненням зустрінуті народом»[6].
Повне звільнення України від більшовиків тривало ще 68 днів. Відповідно до договору з центральними державами Росія відводила свої війська за так звану «нейтральну зону». Як повідомлялося у «Військово-Науковому віснику», більшовики під час відступу поводилися підступно, намагаючись руйнувати не тільки залізниці, але й усі станції, особливо вузлові [4, 39]. До Росії вивозилося обладнання заводів і фабрик, транспортні засоби, вагони і паровози, продовольчі запаси, цінності та інше майно, аж до церковних дзвонів включно. Все, чого не можна було вивезти, знищувалося.
В. Ленін наказував Г. Орджонікідзе, який керував евакуацією цінних вантажів з України: «…негайна евакуація хліба на схід, організація підривних груп, рішуче й беззастережне перелицьовування наших частин, що є на Україні, на український лад – отаке тепер завдання»[22, 49-50].
Особливо значному пограбуванню було піддано Полтаву. 25 березня червоногвардійці напали на приміщення міського комісаріату міліції і, зламавши двері і шафи, захопили службову зброю, речі та 4100 карбованців [13, 2].
Тут доречно нагадати, що радянська історіографія наполегливо нав’язувала думку про пограбування України німцями. Зрозуміло, що німці прагнули вивезти якомога більше продовольства і сільськогосподарської сировини для своєї – знемагаючої у війні – економіки. Але, як свідчать документи, Україна змогла віддати Німеччині тільки 8 відсотків від обсягів зобов’язань за Берестейською угодою. Крім того, німці розплачувалися за вивезене, чим могли. Коли не могли, визнавали свій борг. В. Сергійчук наводить документи уряду Скоропадського (журнал засідань від 27 травня 1918 р.), які містять дані, що на той час в Україну прибували ешелони з сільськогосподарською технікою, вугіллям, сіллю, емальованим посудом тощо [26, 251]. Борги Німеччини Україні були списані тільки за Рапалльською угодою, укладеною урядом Х. Раковського з урядом Веймарської республіки у 1922 р.
Украй кровопролитні бої велися за визволення Лівобережжя та Півдня України. Не користуючись підтримкою з боку населення, більшовицькі загони невпинно відступали. Запорізька бригада генерала Натієва разом з німецькими частинами 16 березня здобули Гребінку, 17 березня – Лубни, 22 березня – Ромодан і Миргород, 29 березня – Полтаву, а 8 квітня – Харків. На Півдні України Січові Стрільці разом з австро-угорськими частинами 14 березня зайняли Одесу, 17 березня – Миколаїв, 20 березня – Херсон.
10 квітня за наказом Військового міністра УНР було сформовано кримську групу П. Болбочана, яка вирушила на Крим, щоб здобути півострів ще до підходу австро-німецьких військ – адже формально Крим не входив до складу УНР. Вночі 22 квітня запорожці прорвали лінію сивашських укріплень і швидким наступом зайняли Джанкой, Сімферополь, Бахчисарай. Проте на вимогу німецького командування група Болбочана припинила наступ і залишила Крим, відійшовши до Мелітополя.
Також наприкінці квітня донецька група Запорізької бригади під командуванням В. Сікевича завершила визволення Донбасу, вийшовши на кордон з Областю Війська Донського.
16–18 квітня 1918 р. у Таганрозі відбулася перша (і остання) сесія Центрального Виконавчого Комітету – маріонеткового органу більшовицької влади в Україні. Він був розпущений і припинив своє існування.
Ще 1 квітня Рада Народних Міністрів УНР звернулася до Раднаркому з пропозицією про переговори для укладення мирного договору, на що отримала лицемірну відповідь: «Раднарком не вів війни з УНР і те, що уряд УНР називає війною між Україною і Росією, являється межиусобною горожанською війною ріжних верств українського народу»[30, 184].
А 4 травня 1918 року більшовицький головнокомандувач В. Антонов-Овсієнко оголосив про припинення бойових дій проти українських і австро-німецьких військ. Виконуючи положення Брестського миру, більшовицька Росія була змушена 12 червня 1918 року укласти попередню мирову угоду з Українською державою. Таким чином, перша спроба більшовицької Росії нав’язати Україні радянську владу потерпіла крах.
Тим часом, дії німецьких та австрійських військ не виправдали сподівань, які покладали на них українські політики. Для забезпечення порядку і стабілізації економічного розвитку австро-німецькі військові власті допускали втручання у внутрішні справи УНР, а нерідко – свавілля і насильство, що породжувало антинімецькі настрої в усіх верствах суспільства.
Відсутність єдності думок у Центральній Раді щодо перспектив розвитку України та брак  уваги до зміцнення армії і безпеки держави, ослаблювала її владу. Центральна Рада була неспроможна опанувати ситуацією в країні, що характеризувалася анархічністю з соціально-економічної та політичної точок зору та радикально-утопічним внутрішньополітичним курсом. Слабка, неефективна влада Центральної Ради катастрофічно втрачала популярність. 29-30 квітня при підтримці німців відбувся державний переворот й до влади прийшов гетьман П. Скоропадський.      
Таким чином, історичні джерела спростовують поширені твердження про відсутність війська на боці Центральної Ради, а свідчать про гідний спротив українських частин більшовицькому наступові, та про те, що перегрупувавшись на Волині і Поділлі, армія УНР перейшла у наступ. Наступ і звільнення України здійснювали виключно українські війська, при підтримці, але без безпосередньої участі німецьких і австро-угорських військ, які знаходилися у другому ешелоні.

Джерела

1.    Антонов-Овсиенко В. Записки о Гражданской войне. Воспоминания. – Т. 1. – М.-Л.: Госиздат, 1924. – 297 с.
2.    Бош Е. Год борьби. Воспоминания. – М.-Л., 1925. – 447 с.
3.    Бузукашвили М. Начдив Киквидзе. М., 1977. – 92 с.
4.    Військово-Науковий вісник. 1918. Ч. 2.
5.    Вільне слово. 1918. 20-23 лютого.
6.    Вільне слово. 1918. 9 березня.
7.    Вісник Української Народної Республіки. 1918. 24 лютого.
8.    Гарчева Л. Збройні сили Центральної Ради у лютому 1917 – квітні 1918 року // Військо України. – 1993. – № 8. – С. 102-108.
9.    Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918: Утворення та боротьба за державу. – Львів, 1997. – 228 с.
10.  Гражданская война и военная интервенция в СССР: Энциклопедия. М., 1983.
11.  Гражданская война на Украине 1918-1920 гг.: Сборник документов и материалов – Т. 1. Кн. 1. – К., 1967. – 837 с.
12.  Громадська думка (табор. газ.). 1918. 11 лютого.
13.  ДАПО: Ф. 7. Оп. 1. Спр. 42.
14.  Дубрівний П. Сірожупанники (Перша Українська стрілецько-козацька дивізія) // За Державність. Зб. 10. – Торонто, 1964.
15.  Еремин К. Солдатские версты. Военные мемуары. – М., 1960. – 174 с.
16.  Зелінський В. Синьожупанники. Спогади з 1918-1921. – Берлін, 1938. – 76 с.
17.  Зінкевич Р. Діяльність українських політичних партій серед армій і тилових гарнізонів Південно-Західного і Румунського фронтів (лютий 1917-січень 1918). Дис... канд. істор. наук. – Львів, 1995. – 246 с.
18.  Історія Січових Стрільців 1917-1919. Воєнно-історичний нарис. К.: Вид-во Україна, 1992.
19.  Історія України: Курс лекцій. Кн. 2. ХХ століття. – К.: «Либідь», 1992.
20.  Історія українського війська (Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін.) – Львів: Світ, 1992. – 712 с.
21.  Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. – Чікаго, 1969.
22.  Ленін В. Полное собрание сочинений. Т. 50.
23.  Німецько-австрійська інтервенція на Україні: Матеріали до історії Жовтневої революції та громадянської війни на Україні. – Б.м.: Пролетар, 1933. – 236 с.
24.  Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921). – Ч. 1. – Львів: Червона Калина, 1927. – 180 с.
25.  Попов Ф. Рассказ о незабываемом. – К., 1961. – 170 с.
26.  Сергійчук В. Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. – Філадельфія-Київ-Вашінгтон, 1993.
27.  Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К.: Світогляд, 2007. – 621 с.
28.  Солдатенко В. Українська революція: концепція і історіографія. – К., 1997. – 412 с.
29.  Стефанів З. Українські Збройні Сили 1917-1921. Воєнно-історичний нарис. – Ч. 1. – Коломия, 1935. – 123 с.
30.  Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 років. Ч. 2. Нью-Йорк, 1969. – 152 с.
31.  ЦДАВОВУ Ф. 1076. Оп. 1. Спр. 12.
32.  ЦДАВОВУ. Ф.1076. Оп.1. Спр. 14.

До змісту журналу "Воєнна історія" #3 (39) за 2008 рік