Журнал "Воєнна історія" #3 (39) за 2008 рік

УКРАЇНСЬКА РОЗВІДКА У СЕРЕДИНІ XVII СТ.: ОБ’ЄКТИ, ЦІЛІ, ФОРМИ Й МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ (1648 –1657 рр.)

Валерій Степанков,
доктор історичних наук, професор
Кам’янець-Подільського національного університету

Інтенсивний процес розбудови Української держави уже в 1648 р. поставив перед Б.Хмельницьким завдання створення національних спецслужб. І він його успішно розв’язав, опираючись на попередній досвід, особливо здобутий козаками під час гетьманування П.Сагайдачного. Українська історіографія (праці А.Василенка, Д.Вєдєнєєва, Ю.Джеджули, М.Кучернюка, Ю.Мицика, В.Сергійчука, В.Степанкова, Т.Чухліба й ін. авторів) в основних рисах з’ясувала процес становлення розвідки та провідні напрями її функціонування. Водночас продовжує залишатися чимало питань, які вимагають подальшого вивчення.
Аналіз джерел дозволяє висловити міркування, що впродовж 1648–1650 рр. Богдан Великий спромігся створити розвідувальну службу, хоча окремого відповідного відомства (як, до речі, військового чи іноземних справ) не виникло. Проте існувало певне коло осіб, котрі займалися організацією розвідки. Серед них сформувалася «службова» ієрархія. Очолював її сам гетьман, до рук якого надходила найважливіша інформація; у полках і сотнях за її збір відповідали полковники і сотники. Не виключаємо, що в складі генеральної канцелярії працювали особи, що займалися переважно питаннями розвідувальної діяльності, котрі підпорядковувалися не генеральному писарю, а безпосередньо гетьману [16, с. 33-34].
В окремих випадках гетьман не лише особисто приймав і відправляв розвідників, але й інструктував їх. Наприклад, після проведення військової Білоцерківської ради (10-12 червня 1648 р.) направив агентів у західні райони України, наказавши «приглядатися, якою є наша (себто польська – В.С.) готовність, які війська перекидаються, де мають збиратися і повідомляти йому» [4, арк. 263 зв.]. Під цим кутом зору важливою для нас є інформація львівського синдика С.Кушевича, котрий у другій половині жовтня цього ж року побував у таборі українського війська. В його присутності Б.Хмельницький прийняв священика з Крехова, котрий привіз листа від міщан, і насварив того за «необачність» (вручив при свідках). Після нього «прийшов хлопець, якого Хмельницький посилав до Варшави для вивідування коронних справ, і так само необережно розповідав важливі речі про своє завдання (про незгоду велику між станами Корони). Після догани, отриманої від Хмельницького, його випровадили в окреме місце» [10, с. 121]. У кінці травня 1651 р. гетьман особливо проінструктурував стоянівського війта С.Гирича, «як себе у нас мав поводити», аби йому повірили у польському обозі, що він перебіжчик [21, с. 295].
Разом з тим відомості джерел наштовхують на думку, що окремі старшини (переважно полковники) керували проведенням розвідувальних операцій, розроблених гетьманом. Так, взимку й навесні 1648 р. Півторакожуха відав розв’язанням справи залучення реєстрових козаків, котрі знаходилися у складі польського війська, на бік повстанців [19, с. 93]. Влітку організацією збору інформації та підготовки збройних повстань займалися Тарасенко й Косинський [4, арк. 276 зв.; 8, с. 70-71]. Вочевидь саме Тарасенко, а не Стасенко керував проведенням грандіозної за своїми масштабами (задіяно було близько 2 тис. осіб) операції у західному регіоні України та Польщі по збору розвідувальної інформації, проведенню диверсійних актів й підготовки повстань. Її аналіз свідчить, що витворена розвідувальна мережа мала триступеневу структуру керівництва агентами. Очолював її полковник Тарасенко; йому підлягали резиденти середньої ланки, у віданні яких знаходилися керівники низових осередків [13, с. 58; 17, с. 82-86; 21, с. 324-325].
Влітку 1648 р. Богдан Великий розробляє і приймає військовий статут «Статті (артикули) про устрій Війська Запорозького», відповідно до якого полковники мали уважно пильнувати за діями противника, збирати про нього розвідувальні відомості й надсилати їх сусіднім полковникам і гетьману. Не дарма останній вимагав від них: «Вдень і вночі повідомляйте, що у вас робиться» [12, с. 80]. Як зазначав наказний переяславський полковник А.Романенко у листі до київського полковника Г.Ганжі (квітень 1649 р.), «милість свою товариську показуючи, як і повинність наша військова до того завжди приводить, аби ми один одному повідомляли про відомості» [1, арк. 111-113; 15, с. 122].
З яких груп населення черпалися кадри розвідників? За даними джерел, керівне ядро розвідувальної служби складали козаки. Вони відігравали провідну роль у зборі інформації політичного характеру, бо здійснювали дипломатичні місії. Їм доручалося виконання найважливіших завдань по дезінформації противника, проведення відповідальних диверсійних актів. Серед відомих розвідників з-поміж козаків назвемо Тарасенка, І.Косинського, Я.Концевича, Ф.Островського. Важливу роль у зібранні відомостей відігравали священики й монахи. Схоплений розвідник Я.Концевич повідомляв про діяльність на користь козаків священиків Заваловського, Підгаєцького, тернопільського протопопа Абрама, протопопа Старокостянтинова [8, с. 70-71]. Відомо, що схоплений поляками 22 вересня 1648 р. піп на тортурах дезінформував вороже командування щодо чисельності татар, котрі прибули на допомогу Б.Хмельницькому [9, с. 149]. Чимало розвідників походило зі шляхти. Внаслідок свого становища вони могли обіймати офіцерські посади, бути вхожими до дворів магнатів і державних діячів, а відтак відкривався доступ до цінної інформації. Гетьману вдалося організувати її надходження не тільки з обозів польського і литовського військ, але і з Варшави, і з Вільно. За даними одного з працівників генеральної канцелярії (кінець 1650 р.), «Хмельницький знає все, що робиться у Варшаві і, що має таких, котрі йому описують найменші справи» [5, арк. 263 зв.]. Інстигатор коронний Д.Житкевич звертав увагу літнього сейму 1652 р., що «під Берестечком, по втечі козаків, знайшовся між паперами Хмельницького щоденник сейму 1649 р. після Зборова, де всіх по імені і прізвищах названо, що хто говорив на сеймі, хоча в цілому хотіли то у таємниці мати» [20, с. 131]. Серед цих розвідників перебували королівський камергер В.Верещака, брати Сечевичі та Ярмолович, котрий належав до довірених осіб Яна Казимира [6, арк. 398, 444; 7, арк. 115]. Привертає увагу той факт, що серед емісарів, котрі готували повстання у Польщі весною 1651 р., були і польські шляхтичі: В.Колаковський, П.Гжибовський, В.Островський, С.Лентовський й інші [17, с. 82-89; 18, с. 334-335].
На місцях величезну розвідувальну і диверсійну роботу виконували міщани і селяни. Саме завдяки таємним зв’язкам з міщанами, наказному гетьману М.Криво-носу влітку 1648 р. вдалося швидко оволодіти такими міцно укріпленими містами як Погребище, Немирів, Полонне. Впродовж 1648-1651 рр. Богдан Великий підтримував зв’язки з міщанами Кам’янця-Подільського, від яких отримував «постійно відомості». Коли у травні 1651 р. під містом з’явилися українські підрозділи, то вони подавали церковним дзвоном умовні сигнали про час і місце штурмів укріплень [2, арк. 89; арк. 147; 14, с. 33]. Мешканці Зборова й сусідніх сіл у серпні 1649 р., «засівши на високих деревах», подавали українським воякам «умовні сигнали, коли артилерія переправлялася через містечко і плотину на той бік річки, а також, коли переправляли піхоту і частину корогв, (і коли) обоз швидко знявся з цього місця. У містечку подали сигнал поганству, щоб виходили зі схованок, церковним дзвоном, наче скликаючи (людей) до церкви на богослухіння» [9, с. 246-247].
Частина розвідників рекретувалася із найбільш знедолених груп населення, як-то жебраків, утікачів, калік, вуличних співаків, «гультяїв» тощо. Ними були як чоловіки, так і жінки, особи різного віку, включаючи підлітків. Окрім українців і поляків, розвідувальну діяльність проводили представники й інших національностей: євреї, цигани, вірмени, німці, греки тощо. Різними були й мотиви участі у розвідувальній і диверсійній діяльності. Важко запідозрити у користолюбстві тих, котрі свідомо, йдучи на вірну смерть, «потрапляли» до ворожих рук і на тортурах видавали «цінну» інформацію. В цьому відношенні красномовним є свідчення одного з татар, що кам’янецькі міщани служать гетьману не ради вигоди, «а для слави, аби Хмеля супроводжував успіх» [14, с. 33]. Воднораз є дані про виплату грошей й іншої винагороди особам, котрі погоджувалися проводити розвідувальні операції [16, с. 38].
Джерела проливають дещицю світла на конспіративні заходи розвідників. Аби не звертати уваги на себе, більшість із них вдавали з себе жебраків, пілігримів, калік, мандрівних циркачів, рідше – священиків, монахів, прочан. Чимало серед них було осіб з певними фізичними вадами. Окремі з них мали розпізнавальні знаки. Так, Я.Концевичу на лівій руці біля зап’ястя було спеціально «випалено клеймо». Використовувався і тайнопис, зокрема І.Косинський «вклав під нігті якісь слова» [8, с. 70].
Основними об’єктами розвідувальної діяльності виступали: державні органи влади та армія Речі Посполитої. Було створено агентурну мережу у Варшаві й Вільно, що поставляла інформацію переважно політичного характеру (умовно назвемо їх політичною розвідкою). Її здобували також посольства до короля і сеймів. Особлива увага приділялася зібранню відомостей про задуми польського й литовського командування, чисельність, місцезнаходження, маршрути пересування їхніх армій, чим займалася військова розвідка. Вони здобувалися або шляхом розіслання роз’їздів, або за допомогою розвідників, котрим доводилося долати сотні кілометрів. Найвідважніші проникали до таборів ворожих військ. Наприклад, з листа С.Войші від 3 червня 1651 р. довідуємося, що схоплений у польському обозі Івасько обіцяв полякам виявити у ньому ще 5 відомих йому розвідників [9, с. 432]. Окремі з них навмисне потрапляли до ворожих рук, аби дезінформувати польсько-литовське командування щодо чисельності українсько-кримського війська, його місця знаходження, планів Богдана Великого тощо. Слід назвати й такі специфічні форми діяльності розвідки, як підготовка повстань у тилу противника й проведення диверсій. Останні відзначалися різноманітністю: організація пожеж у містах; підпали шляхетських дворів, токів, стодол тощо; виведення з ладу вогнепальної зброї (насамперед гармат у фортецях, містах тощо); захоплення коней у польських підрозділів; позбавлення противника можливості використання питної води та ін. Мали місце, якщо вірити джерелам, спроби організації убивства І.Вишневецького (1648 р.) та захоплення короля (1651, 1653 рр.) [3, арк. 598; 6, арк. 511; 22, с. 393].
Маємо підстави виділити наступні методи і прийоми діяльності розвідки. По-перше, впадають в очі масштабність і глибина агентурного проникнення (розвідники діяли за сотні й тисячі кілометрів від Чигирина). Б.Хмельницький спромігся впровадити розвідників не лише до лав офіцерського корпусу Речі Посполитої, у близьке оточення окремих політичних діячів, але і в оточення короля, що забезпечило надходження цінної інформації. По-друге, мав місце факт взаємодії українських розвідників зі шведськими й трансільванськими на теренах Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії та Австрії [11, с. 31]. По-третє, високого рівня досягла спроба вербування агентів, серед яких були представники різних соціальних груп, національностей та віросповідання. По-четверте, успішно використовувався такий метод впровадження агентів, як підстава (класичний приклад стоянівського війта С.Гирича). По-п’яте, належним чином було організовано спостереження за кроками польського й литовського урядів, командуванням військ противника, настроями різних прошарків населення. По-шосте, часто використовувалася дезінформація з метою введення в оману польського й литовського командування. Вона проводилася двома шляхами: або через агентів, котрі вдавали з себе перебіжчиків, або через мужніх патріотів, які потрапляли до ворожих рук і, приймаючи мучинецьку смерть на тортурах, повідомляли ворогу «необхідну» інформацію (як це мало місце під час боїв під Корсунем, Старокостянтиновим, Пилявцями та ін.). Слід мати на увазі, що дезінформація при реалізації задумів використовувалася і як мета, і як засіб. По-сьоме, проведення розвідувальних комбінацій. Наприклад, під час Берестечкової кампанії гетьман вдався до засилання у глибокий тил противника агентури для зібрання інформації військово-політичного змісту, проведення диверсій, організації повстань, надіслання розвідників до табору польського війська тощо. По-восьме, аби посіяти у лавах противника невпевненість у власних силах, панічні настрої, реалізовувалися елементи «психологічної війни».
Успішне функціонування розвідки стало важливою складовою здобуття перемог над польсько-литовськими військами, дозволяло розв’язувати складні проблеми зовнішньополітичної діяльності уряду Богдана Великого.
Джерела

1.    Архів Інституту історії України НАН України. – Оп.3. – Спр. № 7.
2.    Архів... – Оп. 3. – Спр. № 59.
3.    Бібліотека музею Чарторийських ВР. – Спр. № 142: Бібліотека національна (Варшава). ВМФ. – № 6713.
4.    Бібліотека Польської академії наук (Краків). ВР. – Спр. № 1062.
5.    Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника ВР. – ФМФ № 55.
6.    ЛНБ. ВР. – Ф. 5. – Спр. Оссолінських № 189/ІІ.
7.    ЛНБ. ВР. – Ф.5. – Спр. Оссолінських № 2286/ІІ.
8.    Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953. – Т.2.
9.    Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1965.
10.  Кушевич С. Листи зі Львова // Жовтень. – 1980. – № 4.
11.  Василик А. Українська розвідка // Поріг. – 1993. – № 2.
12.  Джеджула Ю. Таємна дипломатія Богдана Хмельницького // Політика і час. – 1993. – № 10.
13.  Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI–XVII вв. – Днепропетровск, 1984.
14.  Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории Освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг. – Днепропетровск, 1988.
15.  Сергійчук В. Розвідка Богдана Хмельницького // Дніпро. – 1982. – № 8.
16.  Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки та контррозвідки (Нариси). – К., 1995.
17.  Czapli  ski W. Ruchy ludowe w roku 1651 // Przegl d Historyczny. – Warszawa, 1953. – T.44.
18.  Kazimierski J. Nowe materiaіy do ruchu ludowego w Wielkopolsce w 1651 roku//Przegl d Historyczny. – Warszawa, 1959. – T. 59. – № 2.
19.  Micha owski J. Ksi  ga pami  tnicza. – Krak  w, 1864.
20.  Ochmann-Staniszewska S, Staniszewski Z. Sejm Rzeczypospolitej za panowania Jana Kazimierza Wazy. Prawo-doktryna-praktyka. – Wroc aw, 2000. – T.1.
21.  O wi cim S. Dyaryusz 1643–1651. – Krak w, 1907.
22.           Radziwi   A.S. Pami tnik o dziejach w Polsce 1647–1657. – Warszawa, 1980. – T. 3

До змісту журналу "Воєнна історія" #3 (39) за 2008 рік