журнал "Воєнна історія" #2(50) за 2010 рік

ВІЙНИ СУЧАСНОСТІ

АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЗАСТОСУВАННЯ ДИМІВ (АЕРОЗОЛІВ) У СУЧАСНИХ БОЙОВИХ ДІЯХ

Леонід КРИВИЗЮК,
провідний науковий співробітник наукового центру Академії сухопутних військ, кандидат історичних наук, доцент, полковник у відставці

Руслан КАЗМІРЧУК,
начальник науково-дослідної лабораторії наукового центру Академії сухопутних військ, кандидат військових наук, підполковник

Володимир ЛАРІОНОВ,
старший викладач кафедри тактики Академії сухопутних військ, підполковник

Досвід локальних війн та збройних конфліктів останніх років, аналіз тенденцій розвитку збройної боротьби свідчить про зростання ролі засобів захисту. У наші дні оборонні комплекси більшості країн приділяють велику увагу вдосконаленню, розробці та застосуванню різних засобів захисту. Однією із найважливіших серед цих засобів є димова зброя [1, 2]. Велика кількість її зразків широко застосовувалася під час останніх локальних війн та збройних конфліктів. На озброєнні ЗСУ – артилерійські димові снаряди, ракети, міни майже усіх калібрів, димові шашки та гранати. Вони являють собою специфічний різновид запалювальної (піротехнічної) зброї, що призначена для постановки маскувальних або осліплювальних димових (аерозольних) завіс, а також для цілевказування та сигналізації на полі бою. Її застосування досить позитивно впливало на результати військових операцій – як сучасних, так і тих, що пішли у глибоке минуле.
В радянській історіографії розглядались питання бойового досвіду застосування димових частин та підрозділів у Великій вітчизняній війні і Радянській армії у повоєнний період Дмітрієвим Д. М., Якубовим В. О. [3] та зокрема застосування димів (аерозолів) як одного з основних засобів захисту Грабовим І. Д. [4, 5], Кадюком В. К. [5], Мясниковим В. В. [6].
У вітчизняній історичній науці досліджувана проблема піднімалась Блеко-
том О. М., який у своїй монографії [7] простежує основні етапи створення, розвитку і реформування служби і військ РХБ захисту Збройних Сил України. Також основи бойового застосування димових (аерозольних) підрозділів розглядалися Кузьменком Л. Ф. [8].
З огляду на незавершеність дослідження проблеми, мета статті – аналіз історії виникнення та застосування димових (аерозольних) засобів та основні тенденції їх застосування у сучасних локальних війнах та збройних конфліктах.
Історія виникнення та застосування димових засобів сягає своїм корінням в античні часи і раннє Середньовіччя. Димом багать, додаючи в них вологе сіно та листя, подавали різні попереджувальні сигнали. Є чимало прикладів, коли туман, хмари пилу або пороховий дим не дозволяли військам вести прицільний вогонь. Ця обставина підштовхнула полководців і воєначальників на свідоме застосування такого захисту, яке починається із 18 століття.
Широке використання димові завіси отримали лише в Першу світову війну. У 1914 році в російській армії з’явилися перші димові шашки – «свічки Саннікова», що успішно застосовувалися у бойових діях. У битві при Камбрі в листопаді 1917 року англійські танки під прикриттям димової завіси, яка була створена артилерією, без втрат досягли німецьких позицій, що дозволило їм захопити понад 100 гармат і близько 8 тис. полонених. За допомогою димів прикривали розташування військ, їх маневри, маскували газові атаки. У той же період застосування цієї зброї широко поширилося і в бойових діях на морі. Під прикриттям димових завіс ескадри йшли в наступ і відступали, будували атаку міноносців або торпедних катерів. У 1918 році артилерійські снаряди і міни, ручні димові гранати, димові шашки та димові пристрої стали поступати на озброєння Червоної Армії [4; 5; 6]. У битві при Амьєні у 1918 році французи й англійці вдало прикрили димами танкову атаку. Для постановки завіс танками використовували мастила, що вводилися до вихлопної труби працюючого двигуна. Але навіть у ці роки застосування димів ще не мало масованого характеру.
Тільки в ході Другої світової війни, коли питання підвищення живучості військ постало з особливою гостротою, димові засоби увійшли в систему забезпечення бойових дій, а димове маскування й осліплення противника були взяті на озброєння майже всіма арміями світу. У роки війни у СРСР димами маскувалося понад 560 важливих тилових об’єктів (залізничні станції, мости та ін.). Під час 3300 нальотів німецької авіації на ці об’єкти було скинуто близько 33 тисяч бомб. Потрапляння у ціль були відзначені лише в 70 випадках, тобто менше 2 % від загальної кількості. Звичайно, результати тих промахів не можна віднести лише на рахунок димового маскування. Але безперечно те, що воно мало важливе значення для запобігання ураженню об’єктів. Так, при обороні чорноморського порту Поті димові завіси застосовувалися при денних нальотах авіації противника. Величезна димова хмара повністю закривала порт і все місто. Пілоти німецьких бомбардувальників не могли розпізнати жодної цілі [3, 4]. Для димового маскування успішно застосовувалися знамениті в радянських хімічних військах авторозливні станції (АРС), обладнані димовими розпилювачами, димові причепи та різні димові шашки. АРС в ході війни була вдосконалена і модернізована декілька разів. Тривалість димопуску складала до 6 годин. Одна машина могла створити завісу, що не проглядається довжиною від 0,5 до 2 км залежно від метеорологічних умов [10]. Одночасно відбувався розвиток вогнеметно-димових танків ОТ-130 та ОТ-133, а також було створено декілька типів танкеток та димових броньованих автомобілів, які здатні були генерувати димову завісу протягом 10–20 хвилин.
За роки Великої Вітчизняної війни Червона Армія накопичила багатий та безцінний досвід димового маскування, збереження живучості військ та об’єктів. Використанням димових засобів вирішувалися завдання приховування об’єктів, позбавлення противника можливості безпосереднього спостереження за діями військ, захисту переправ, мостів та тилових об’єктів від прицільного бомбометання літаків. Також вони успішно застосовувалися для привернення уваги противника до хибних об’єктів з метою його дезорієнтації щодо справжнього положення військ.
Досвід війни показує, що починаючи з 1943 року дими стають одним із основних засобів маскування. Про ефективність маскування димами можна судити за прикриттям переправ. Так, при форсуванні Дніпра військами Степового фронту у вересні 1943 року в комплексі з іншими маскувальними заходами для задимлення районів переправ широко застосовувалися димові засоби. В результаті не було жодного випадку прямого потрапляння авіабомб та артилерійських снарядів в мости та переправи.
Планом димового забезпечення операції 65-ї армії Центрального фронту передбачалося при форсуванні річок Сож і Дніпро димові завіси ставити на широкому фронті, перекриваючи правий берег Дніпра. У цьому випадку противник позбавлявся можливості вести прицільний вогонь. З’єднання армії форсували ріку й захопили плацдарм на її західному березі. Для постановки димів залучалися окремі роти хімічного захисту стрілецьких дивізій та окремий армійський моторизований димовий батальйон, який був здатний здійснювати швидке маневрування і створювати керовані димові завіси протягом тривалого часу на великих ділянках.
Найбільш висока ефективність прикриття димами переправ припадає на останній період війни. Так, у 1945 році в середньому щомісяця прикривалось димами 94 переправи. За 4 місяці на них було здійснено 12400 літако-вильотів. З 9700 фугасних бомб в ціль потрапило 37, тобто 0,4 % від всієї кількості скинутих бомб. У низці випадків авіація противника, не знаходячи прихованих димом об’єктів, взагалі не здійснювала бомбометання [7].
Говорячи про ширину фронту задимлення, необхідно відзначити, що в армійських наступальних операціях 1943 року вона складала в середньому 30–50 % ширини смуги наступу армії, а в операціях 1944 року збільшилася до 75 %. Найбільш поширене було застосування димів та аерозолів на
1-му Українському фронті в період підготовки та проведення Берлінської операції. Штаб фронту організував маскування аерозолями хибних станцій розвантаження військ, удаваних переправ через ріку Одер, інженерних робіт на вихідному рубежі. Причому для виконання тільки останнього
завдання з 12 до 16 квітня 1945 року на передньому краї задимлялось близько 250 км [3; 4; 9].
В день наступу у всій смузі фронту було поставлено понад 300 км аерозольних завіс, з них на напрямку головного удару понад 90 км. На цьому напрямку аерозольні завіси забезпечували форсування ріки Нейсе військами протягом 70 хвилин, а на хибних напрямках вводили противника в оману щодо напрямку головного удару.
У перші роки повоєнного періоду широко вивчався бойовий досвід застосування димів, при цьому вишукувалися більш досконалі способи застосування димових засобів. Зростаюча роль димів (аерозолів) в умовах широкого застосування зброї масового ураження призвела в кінці 50-х років до створення в Радянській армії димових частин (підрозділів). На їх озброєнні були переносні аерозольні генератори та димові машини ТДА. У них спеціальне обладнання змонтовано на шасі автомашин:
ГАЗ-66 (ТДА-М), Урал-4320 (ТДА-2М) та КамАЗ-4310 (ТДА-2К). Це сімейство (типу ТДА) працює на принципі випаровування аерозолеутворювальних сумішей у випаровувачі із наступною їх конденсацією в атмосфері. Тривалість димопуску становить кілька годин. Одна машина може створити непроникну завісу довжиною до 1,5 км залежно від метеорологічних умов. Майже одночасно з димовою машиною був сконструйований переносний аерозольний генератор АГП, який працював на тому ж принципі, що й машина ТДА. Генератор АГП розглядався як допоміжний прилад для димового маскування лише в окремих випадках та не міг бути застосований для задимлення значних за розмірами та площами об’єктів.
Хімічні війська, отримавши на озброєння нові димові машини та прилади, могли створювати за короткий проміжок часу непроглядну димову завісу, що виключало можливість візуального виявлення противником об’єкта, що маскувався, з повітря та ведення спостереження за діями військ наземними засобами. Крім завдань із димового маскування розташування, дій військ та об’єктів тилу, підрозділи хімічних військ, застосовуючи димові засоби, можуть значною мірою знизити вплив такого уражуючого фактора ядерного вибуху, як світлове випромінювання.
У 70-ті роки тривали роботи щодо вдосконалення засобів застосування аерозолів (димів) та управління димопуском. Досвід бойових дій у В’єтнамі, на Близькому Сході, в Анголі та в інших локальних війнах і збройних конфліктах, а також досвід полігонних експериментів та військових навчань показав: аерозольне (димове) маскування військ та об’єктів значно знижує втрати в живій силі й бойовій техніці навіть у випадках застосування противником високоточної зброї. Засоби, що застосовувалися під час цих конфліктів (димові шашки і машини), значною мірою забезпечували аерозольне (димове) маскування. Поряд з машинами ТДА, ТДА-2М і генераторами АГП були пристосовані для виконання цього завдання теплові машини ТМС-65, а також створено нові уніфіковані димові шашки УДШ, засоби механізації підготовки рубежів димопуску (мінні загороджувачі та вертолітні мінні розкладники) та засоби дистанційного управління димопуском. Все це зумовило збереження у складі військ окремих димових частин: батальйонів і рот, які прийшли на зміну окремим технічним батальйонам [7].
Зрозуміло, що не обійшлося без подібних засобів і в Афганістані. Ручні димові гранати (РДГ) використовувалися для викурювання «духів» з печер та інших укриттів. Ними прикривали роботи з розчищення завалів після вибухів і лавин на «серпантинах», з евакуації під обстрілом особового складу із запалених, підірваних на мінах БМП і БТР. РДГ – маскувальні засоби індивідуального використання та одноразового застосування – призначені для постановки невеликих та короткострокових аерозольних завіс. Вони дозволяють приховати дії поодиноких солдатів, екіпажів, розрахунків; осліпити вогневі засоби противника в ближньому бою; імітувати присутність військ у хибних районах зосередження та пожежі бойової техніки. За відгуками командирів частин і підрозділів, які брали участь у бойових діях, втрати військ і техніки при застосуванні димових засобів знизилися в 2–4 рази [9, 11].
Яскравим прикладом можливостей аерозольної протидії високоточній зброї противника є Югославській конфлікт. Аналіз бойових дій показав, що основними об’єктами для ударів авіації були промислові підприємства й об’єкти військової інфраструктури: аеродроми, бази, склади, нафтохімічні заводи, великі залізничні й автомобільні мости, електропідстанції, радіопередавачі, дороги, командні центри і пункти зв’язку і т. ін. Своєчасне та правильне використання димів та аерозолів значно знизило ефективність бомбометання зі сторони натовських бомбардувальників та дозволило зберегти низку важливих стратегічних об’єктів.
Використання димів для маскування в ході антитерористичної операції в Чеченській Республіці показало: вони високоефективні для протидії системам розвідки та наведення противника, що в результаті дозволяє знизити втрати своїх військ. Вже з перших днів кожен військовослужбовець мав по дві РДГ-2 або по парі запалювально-димових патронів (ЗДП). Їх застосовували при здійсненні маневру і прихованого переміщення, виходу з-під інтенсивного вогню противника й зміні вогневих позицій. Вони досить вдало допомагали здійснювати маневри, імітацію ураження бойової техніки та винесення поранених з-під вогню. Запалювально-димові патрони використовувалися для тих же завдань, що й РДГ, а також для осліплення вогневих точок противника, що перебували на віддаленні до 500 м. Вони виявилися ефективними і вдень, але особливо в нічний час для освітлення або осліплення противника. Здобуваючи бойовий досвід, командири підрозділів почали активніше використовувати штатні димові аерозольні засоби. Особливо успішно – в боях за оволодіння панівними висотами, в населених пунктах та місцях, де противник створив добре укріплені вогневі позиції. Так було в Первомайському, Вєдєно, Бамуті, Комсомольському [11].
Для прикриття інженерних підрозділів від прицільного вогню противника під час обладнання переправ, ремонту та відновлення мостів, ділянок залізниць, а також при блокуванні Грозного застосовувалися, як правило, великі димові шашки (БДШ). Для забезпечення прихованого руху штурмових загонів використовувалася термодимова апаратура танків та БМП. Так, добре зарекомендувала себе пускова система димових гранат 902 «Туча». Ця система призначена для дистанційної постановки димової завіси для самостійного прикриття бойових машин від прицільного вогню протитанкових засобів. Пульт керування «Тучі» забезпечує поодиноку та залпову стрілянину димовими гранатами калібру 81 мм. Пускові установки кріпляться на бойовій техніці під кутом 45°, що забезпечує дальність стрільби до 300 м. Основною перевагою системи є можливість постановки димової завіси як на місці, так і в русі, незважаючи на метеорологічні умови.
Грамотно застосовувалися димові засоби в ході боїв за оволодіння мостами через ріку Сунжу. Спеціально підготовлений підрозділ на світанку під прикриттям передової охорони полку вийшов до води. Використовуючи сприятливий напрямок вітру, бійці здійснили постановку аерозольної завіси з використанням димових шашок ДМ-11. Під час взяття консервного заводу в Грозному для захисту від кулеметно-снайперського вогню було застосовано аерозольне прикриття. По фронтальній вулиці рухався танк з включеною термодимовою апаратурою, а також з двома працюючими шашками УДШ. Аерозольна завіса повністю приховала висування мотострілкових підрозділів на новий рубіж не тільки від горизонтального ураження, але й зверху – з висотних будинків.
У 2003 році після декількох спроб бандитів збити вертольоти та літаки, які злітали з аеродрому Ханкала, за справу взялися фахівці-димовики. Ними були встановлені штатні димові шашки, машини та спеціально розроблені засоби аерозольного маскування. Як повідомив командувач Об’єднаного угруповання військ у грудні 2004 року, «...в результаті роботи з протидії бандформуванням, у тому числі і з питань аерозольного маскування, аеродром Ханкала протягом усього 2004 року функціонував нормально...»
У сучасних умовах роль димів (аерозолів) ще більше зростає. Значно розширилося коло завдань, які вирішуються за допомогою цих досить дієвих засобів. На дими (аерозолі) тепер покладаються такі важливі завдання: прикриття військ від радіолокаційного спостереження; протидія розвідці та управлінню вогнем противника, що здійснюються із застосуванням інфрачервоної, телевізійної, лазерної та іншої техніки. В процесі усебічного вивчення питання про використання димів (аерозолів) з метою захисту військ від світлового випромінювання ядерних вибухів. Разом із тим, раптове та щільне або навіть суцільне задимлення наносить сильний психологічний вплив, має взаємодію військових підрозділів, ускладнює орієнтування на місцевості при веденні бойових дій. Необхідно враховувати ще й ту обставину, що застосування деяких димоутворювальних речовин, наприклад білого фосфору, призводить до виникнення пожеж, виділення отруйної пари (тобто є комплексною зброєю – запалювально-димовою), що значно знижує боєздатність противника. Необхідно зазначити, що застосування димових засобів, незважаючи на його допоміжний характер, в багатьох випадках сприяє успіху бойових дій, підвищує їх ефективність, дозволяє виконати бойове завдання, відвернути втрати особового складу та військової техніки, підвищити їхню живучість.

ДЖЕРЕЛА

1. Литвак В.М., Блекот О.М. Напрямки підвищення ефективності застосування військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту в локальній війні // Наука і оборона. -1999.-№3–С. 17-19.
2. Медин А.С. Развитие форм и способов ведения военных действий в начале 21 века // Зарубежное военное обозрение. - 2003. - № 4.– С. 25-28.
3. Дмитриев Д.М., Якубов В.Е. Боевой опыт химических войск и химической службы в Великой Отечественной войне (1941-1945 гг.). – М.: Воениздат, 1989. – 231 с.
4. Грабовой И.Д. Современное оружие и защита от него. – М.: ДОСААФ, 1984. – 144 с.
5. Грабовой И.Д., Кадюк В.К. Зажигательное оружие и защита от него. – М.: Воениздат, 1983. – 141 с.
6. Защита от оружия массового поражения. Справочник под редакцией В.В. Мясникова. – М.: Воениздат, 1989. – 310 с.
7. Блекот О.М. Війська радіаційного, хімічного, біологічного захисту (історичний аспект, сьогодення, перспективи). – К.: НАОУ, 2006. – 424 с.
8. Кузьменко Л. Ф., Блекот О. М., Іщенко В. К. Основи забезпечення РХБ захисту військ у бою та операціях. - К.: АЗСУ, 1997.
9. Петров С.В. Войска радиационной, химической и биологической защиты: история и современность // Военная мысль. - 1998. - № 6.– С. 66-69.
10. Руководство по специальной обработке. – М.: Воениздат, 1988. – 156 с.
11. Россия (СССР) в локальных войнах и вооруженных конфликтах второй половины XX века / Под ред. В. А. Золотарева. – М.: Кучково поле; Полиграф–ресурсы, 2000. – 576 с.
12. Большой энциклопедический словарь. – 2-е изд., перер. и доп. – М., БРЭ; СПб.: Норинт, 2001. – 1456 с.

До змісту журналу "Воєнна історія" #2 за 2010 рік