журнал "Воєнна історія" #2(50) за 2010 рік

ПОСТАТІ

ІВАН БОРКОВСЬКИЙ – СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ,
ЧЕТАР УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, АРХЕОЛОГ ІЗ СВІТОВИМ ІМ’ЯМ

Ярослав ЛЕВКУН,
Городенка, Івано-Франківська область

Наукова спадщина та біографії вчених українського походження, які творили поза межами України, із причин переважно політичного характеру до сьогодні залишаються маловідомими на їх Батьківщині.
До таких особистостей належить українець з Галичини Іван Іванович Борковський – чеський археолог, провідний європейський вчений, який отримав світове визнання як першовідкривач «празької культури», засновник модерної чеської археології, ректор Українського Вільного Університету в Празі [14, 38].
Діяльність І. Борковського в еміграції досліджували Я. Пастернак, В. Щербаківсь-
кий, В. Кубійович [10; 20; 21.], але їхні праці тривалий час були недоступні в Україні. Власне, про нього як «празького» археолога українського походження заговорили у нас лише з виходом у світ 1991 року колективної монографії В. Д. Барана, Д. Н Козака., Р.В. Терпиловського «Походження слов’ян» [2]. Згодом з’явилися розвідки львівських археологів Л. І. Крушельницької [12] та
В. М. Петегирича [22]. Висвітлення окремих сторін діяльності І. Борковського, його життя міжвоєнного періоду та стосунки з Я. Пастернаком знайшло в роботах Р. Романюка [23; 24].
Новий рівень вивчення життя та наукової спадщини І. Борковського в Україні розпочинається з листопада 2006 року, у зв’язку з відзначенням 110-ї річниці від дня народження і виходом монографії «Археолог Іван Борковський: повернення у славі в Україну» [13]. У Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича 20 23 вересня 2007 року було проведено міжнародну наукову конференцію, в якій взяли участь науковці з України, Чехії та США. Виголошені на конференції доповіді та повідомлення дозволили висвітлити маловідомі сторінки життя і наукової творчості вченого.
Майбутній вчений народився 8 вересня 1897 року в покутському селі Чортовець (нині Городенківського району Івано-Франківської області). У метричній книзі села Чортовець (1873–1899 років), що недавно була передана відділом реєстрації актів цивільного стану Городенківського районного управління юстиції до Івано-Франківського облдержархіву, є запис про народження хлопчика, греко-католика, законно народженого, Івана Борковського 18 вересня 1897 року [6].
Рід Борковських – це старовинний козацький рід, що бере свій початок у далекому ХVІІ столітті [1]. Полковник Василь Борковський у 1687 році балотувався на Гетьмана, помер 1704 року. Мав кілька синів, що перебували на службі у польського короля і мали неабиякий хист і вміння, за що король надав їм графські титули і стали вони іменуватись Дуніни-Борковські.
Батько Івана Борковського, також Іван, працював на австрійській, а потім на польській залізниці. У рідному селі був регентом церковного хору. Мав багатодітну сім’ю – дев’ять дітей. Родина була національно свідомою і патріотичною. Один із братів у 14 років пішов на фронт, приписавши собі декілька років. Мабуть, загинув, доля невідома. Інший – після розпаду Австро-Угорської імперії вступив добровольцем до УГА, був комендантом міської варти міста Станіслава в часи ЗУНР.
В молодому віці в Станіславі загинули дві сестри, три – Анна, Ярослава і Софія – з початком «радянизації» краю змушені були виїхати до США, наймолодша – Оксана виїхала до Канади. Софія до 17 вересня 1939 року була законницею в Станіславівському монастирі. Коли комуністи монастир закрили, монахинь розігнали, стала світською людиною. Нині вона проживає в Чикаго у віці 103-роки. У розмові телефоном з автором ця надзвичайного інтелекту жінка щиро цікавилася Україною, Прикарпаттям. У Канаді проживає дочка і онучка Івана Борковського. На жаль, розшукати їх поки що не вдалося.
Іван Борковський ще зовсім юним, за спогадами Зої Гаюк, племінниці Івана Борковського, громадянки США, вступив до лав Січових Стрільців. У складі австрійського піхотного полку був направлений на Італійський фронт, згодом переведений на Східний. За мужність і воїнську доблесть нагороджений двома медалями [1].
Спогади про фронтові будні І. Борковського знаходимо в статті «Удар на Чортків», яку він опублікував в «Літописі Червоної Калини» у числі 7–8 за липень–серпень 1938 року [11]. «Удар на Чортків» є автобіографічною статтею автора, яка характеризує його як фронтового старшину третьої бригади, коменданта сьомої сотні другого Станиславівського куреня.
І. Борковський пише, що після подій, які відбулися на Великдень 1919 року під Львовом, а потім 15 травня того ж року, коли почався загальний наступ польської армії та розгром українського фронту, битва під Чортковом є «апотеозою сили українського народу, його життєздатності, його здібності до виконання вчинку в критичній хвилині. По довгих тижнях відступу з-під Львова та військових невдач, а що гірше, деморалізації військових частин, масового дезертирства надходить зміна, а те, що погрожувало катастрофою, є зародком побіди. Стрільці та поодинокі частини відступаючої УГА нагло дістають охоту воювати, стають та не відступають. Бо й не було куди, лишилося «три морги України» [11, 5].
Як четар УГА, учасник боїв з поляками на Сихівському відтинку фронту під Львовом, Борковський характеризує поразку українців. Він говорить про прорахунок Начальної Команди УГА, яка «не подбала, щоби на Сході побудувати запасні окопи, лінії, щоб мати точку опору для оборони в разі неповоджень під Львовом» [11, 5].
Іван Борковський пише про побратимів з Павелча (Попадинець, Тачинський), Ямниці, Чернієва, Драгомирчан, Богородчанщини, зокрема, хорунжого Нанюка, підхорунжого Берестянського, бунчужного Жамика, про 40 стрільців та підстаршин, які поклали свої голови в рукопашному бою під Костеневом і Білкою [11, 10]. Згадує стрільців сьомої сотні другого Станиславівського куреня, тих «українських патріотів-селян, які гордо і високо несли до останніх своїх сил в голоді і холоді український національний прапор» [11, 10].
«Нині, – зазначав Борковський, – можна все одверто писати, бо славні подвиги Української Армії належать вже до історії, а для точного пізнання історії, яка не сміє спочивати на здогадах, треба очевидцям та учасникам ходу списати все, що знають, навіть те, що їм видається маловажним. Будучі історики українських визвольних змагань будуть могти лише з точного матеріалу дати повний і вичерпуючий образ героїчної епохи українського народу... Знаю лише, що я робив, що діялося в сьомій сотні другого Станиславівського куреня, що робили в моїй команді підчинені стрільці, підстаршини і старшини та знаю положення, в якім я разом з підчиненою мені сотнею находився. Згадую геройські подвиги старшин, підстаршин, стрільців, які в дальших наступах поклали своє життя і кров’ю скропили нашу молоду волю зі свідомістю в серці, що віддають своє життя для щастя будучих генерацій. Згадую славне минуле, якого ми були учасниками» [11, 10].
У серпні 1920 року І. Борковський у складі групи генерала-четаря Кравса, що пробилась через Карпати на територію Чехо-Словаччини, потрапив до табору військовополонених у Ліберці. У червні 1921 року всіх галичан з Ліберців було переведено до табору Юзефів. Командиром табору призначено А. Вольфа. П’ять тисяч галичан з дозволу властей Чехословаччини зберегли військову організацію, утворили бригаду в складі трьох куренів, яку очолював генерал В. Курманович. Сам І. Борковський в родословній писав, що перебував в українському таборі в Йозефові в третій бригаді [26, 23].
А всього у чехословацьких таборах перебувало близько 15 тисяч галицьких стрільців і старшин [16, 183]. Протягом 1921–1922 років сюди прибули понад 80 тисяч військовополонених, утікачів, військових емігрантів з Польщі [16, 186]. Військові частини безпосередньо підпорядковувались уряду ЗУНР, що містився у Відні, через спеціального посла у Празі С. Смаль-Стоцького.
Перший президент Чехословаччини Томаш Масарик і уряд Едуарда Бенеша з прихильністю ставились до українців – січових стрільців та воїнів Української Галицької Армії, надавали фінансову допомогу. На утримання галичан уряд Масарика витрачав до 100 мільйонів крон на рік.
За висловом О. Олеся, Прага була «колискою української свободи, політичним, науковим та культурним осередком української духовності» [13, 57]. Тут були зосередженні українські навчальні заклади – Український вільний університет (перенесений з Відня 1921 р.), Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова (з 1923 р.), Українська Студія Пластичного Мистецтва (заснована 1922 р.), Український інститут Громадознавства, Українське історико-філологічне товариство (з 1923 р.), Музей Визвольної Боротьби України (заснований 1925 р.), Українська гімназія у Чехо-Словаччині (1925–1945 рр.). У 1922 році створено Українську Господарську Академію в Подєбрадах. У цих школах навчались емігранти з України, а згодом приїздили студенти з Галичини та Закарпаття.
Українські академічні установи та студенти користувалися фінансовою допомогою чехословацького уряду до початку 1930-х років. До 1945 року Республіка залишалася найактивнішим осередком української еміграції. На початок 1920 року число емігрантів доходило до двадцяти тисяч [13, 33].
Академік Михайло Грушевський 7 травня 1923 року у листі до поета Олександра Олеся писав: «...доходять відомості про... Прагу, як там люде віддаються наукам... не журячись нічим» [15, 248].
Сприятливі умови Праги зібрали у 20–30-ті роки серцевину української нації – її елітарну інтелектуальну частину, що зворушила суспільно-мистецький рух в усій Європі та й поза її межами [18, 4].
Прага вела перед в українській науковій, літературно-культурній, видавничій справі. Мала великий вплив на розвиток українських ініціатив, що брались до уваги в Києві, Варшаві. Томаш Масарик правдиво говорив, що українці знайшли у Празі добре сусідство братнього народу [5, 66].
І. Борковський насамперед закінчив навчання в гімназії, а потім відвідував два семестри педінституту. Пізніше він вирішив перейти до Карлового університету, де протягом короткого періоду націлився на вивчення археології. У своїй статті про І. Борковського професор Ян Філіп пише: «Ми зустрілися 1922 року на семінарі професора Л. Нісдерла в домі Кауліха на Карловій площі, де у ті часи проходили деякі семінари філософського факультету… Його подальша доля визначилася лекціями Ніедерле, Строцького, Скрасніла, а також із пізнішими своїми колегами (доц. Ярослав Бьогм, Ян Філіп) Іван Борковський захопився археологічною практикою. З квітня 1923 року він працює волонтером в тодішньому Державному археологічному інституті Чеської академії наук» [3, 429].
Під час навчання в Карловому університеті Борковський зосередився головним чином на проблемах раннього неоліту. Студії з археології закінчив 1929 року. Українське походження зумовило тематику перших пошукових досліджень, що полягали у вивченні взаємозв’язків Середньої та Східної Європи у давнину. В докторській дисертації «Східна культурна область і питання культури шнурової кераміки» він поставив питання походження неолітичної і культури шнурової кераміки і вказав на її східні мотиви і походження.
Свої висновки І. Борковський оприлюднив на першому доісторичному конгресі
у Лондоні 1932 року. Працю опублікував перше 1934 року. Можна сказати, що в той час це була перша спроба вирішення складної проблематики з найважливіших стародавніх культур, підкріплена картографічними матеріалами. Дослідник звернув увагу на східноєвропейські області, зокрема українські, і значною мірою вплинув на інтерпретацію генези і відносин в загальноєвропейському контексті. Перелік робіт, опублікованих в бібліографії, свідчить про те, що інтерес до проблем шнурової кераміки не вичерпався і в пізніші часи, коли поле наукової діяльності І. Борковського перемістилось у іншу сферу, а саме до слов’янської епохи та проблем Лівого Градця і Праги.
Борковський спрямовував свої зусилля не тільки на вивчення енеоліту, він публікував матеріал з інших періодів. Особливо відома його більш пізня знахідка кельтської скульптури з Мшецьких Жегровиць. Це унікальна знахідка у всій кельтській Європі. На зміну первісної наукової спеціалізації перехід до проблем раннього середньовіччя є певним поворотом, на який мав вплив також і досить складний збіг різних обставин. На сьогодні Борковський є визнаним авторитетом в галузі слов’янської археології.
У 1925 році археолог приступає до вивчення історії чеського Празького граду, давнього граду чеських князів та королів, центру Чеської держави і від 1918 року резиденції Президента Чехословацької республіки. З 1919 року занедбана резиденція була поступово реконструйована для потреб керівника держави та його уряду. Професор університету Л. Ніедерле звернув увагу свого колишнього колеги, а тоді вже Президента, професора Томаша Гарріка Масарика, на значення археології при підході до теренів граду. Четвертого червня 1925 року був розпочатий науковий проект археологічного дослідження Празького граду.
З першого квітня 1928 року Іван Борковський стає асистентом та отримує постійну роботу біля доктора, археолога Карла Гуда у відділі археології Інституту археології ЧАН. На цій посаді він замінив свого товариша Ярослава Пастернака і продовжив його розпочату справу [23, 318]. Його обов’язками було проведення детального збору та документування окремих археологічних досліджень.
Опрацювання та публікування результатів належало до обов’язків керівника проекту доктора філософії Карела Гуда, завідувача історичного відділу Національного музею. Іван Борковський мав велике задоволення працювати з визнаним у Чехії археологом і отримати певний досвід роботи, адже Карел Гуд один із перших зрозумів значення археології для вивчення середньовічної історії Чеської держави.
Ця праця зробила з І. Борковського одного з найкращих археологічних працівників і перших дослідників, які вважали археологію та її методи за неподільну частину історичного пізнання.
Разом з Гудом Борковський став основоположником археології середньовіччя у Чехословаччині. Тим часом як на Празькому граді Борковський був тільки асистентом керівника дослідницького проекту, за його межами проводив значні відкриття. Першим було відкриття великого поховання з періоду ХІ–ХVІ століття у західній частині валів Празького граду.
На сьогодні це є найбільш досліджене середньовічне поховання у Чехії. З 25 червня 1938 року І. Борковський займає посаду археолога замість Войцеха Будовагораго [13, 105].
Як археолог, Борковський проводить розкопки в храмі Святого Віта Празького граду у червні 1925 року на ІІІ подвір’ї; в костелі Святої Марії (1946); на Лотеранській площі (1934–1935); Градчанській (1944); Малостранській площі (1943); поховання на Партоломійській вулиці (1936); Лівого градця (1940, 1947–1954); площі та собору Святого Їржека (1959–1963); поховання в Їждарні, костелі Філіпа і Якуба на Бетлемській площі (1948–1956); в костелі Яна Прадла на Малостранській площі (1935); в костелі Святого Ваврінца в підземеллі костелу Святої Анни (1956).
Як зазначають колеги І. Борковського по археологічному відділенні Празького Граду інституту археології ЧАН Ян Фролік (директор) та доктор Яна Марікова, вчений тісно співпрацював з українською еміграцією. Ця частина його життя, на жаль, ще недостатньо відома і малодосліджена.
Співпраця із Українським Вільним Університетом звела його з Іваном Горбачевським –людиною світової слави, громадсько-політичним діячем, професором Карлового та Українського Вільного університетів та завідувачем Музею визвольної боротьби України в Празі.
Іван Боркоський тісно співпрацював з Горбачевським у спілці «Єдність», Українському історико-філологічному товаристві, Всеукраїнській академії наук, музеї Визвольної боротьби України. Публікував рідною українською мовою деякі публіцистичні праці та власні вірші.
Іншою інституцією, яка впливала на Борковського, був інститут Нікодима Павловича Кондакова, а від 1931року – Археологічний інститут Н. П. Кондакова.
Зі всіх названих інституцій найважливішим для молодого археолога був Український Вільний Університет. 1933–1945 рр. він обирався доцентом, пізніше професором університету. Протягом 1939–1940, 1941–1943 років обирався ректором. У 1935 році передав багато фотографій, часописів та рукописів своїх праць у дар Музею Визвольної боротьби України у Празі. Цінними є світлини, які особисто робив Борковський на фотографічному апараті, отриманому як трофей в бою під Чортковом. Одну із них, де фронтовий старшина І. Борковський стоїть поруч з легендарним Нестором Махном, вдалося автору віднайти у журналі «Літопис Червоної Калини» [11, 9]. Такий знімок є і в архіві археологічного відділення Інституту археології ЧАН у м. Празі [13, 12].
Після перемоги СРСР у війні з Німеччиною у травні 1945 року багато осіб українського середовища було ув’язнено і депортовано до Москви. Всі українські установи у Чехословаччині як «буржуазно-націоналістичні», «антирадянські» були закриті. А їхні архіви відправлені до Радянського Союзу й суворо засекречені.
Також був ув’язнений на три дні й Іван Борковський. Тільки завдяки особливим заслугам перед чеським народом та особистому клопотанню другого Президента Чехословаччини Едуарда Бенеша Борковському вдалося уникнути «радянських тортур та Сибіру». Була репресована його перша дружина, археолог Флора Бекова. Вона загинула 1943 року у концентраційному таборі.
Життя Борковського було під постійною загрозою. Так у 1940 році при опрацюванні збірки Йозефа Антоніна Їри його зацікавила збірка керамічних знахідок з північної частини Праги. Також, зібравши подальші аналогічні знахідки з Чехії та Моравії й інтерпретувавши це як вияв присутності давніх слов’ян на чеських землях і датувавши знахідки VІ століттям, Борковський відкрив «празький тип». Все це він описав у праці «Давня слов’янська кераміка у центральній Чехії», яку опублікував у 1939 році у «Паматках археологіцких».
Проте все наукове життя у Чехо-Словаччині було підпорядковане нацистським інституціям. Після демонстрацій у жовтні та листопаді 1939 року були закриті чеські вищі навчальні заклади і зупинена вся їхня професійна діяльність. Праця була видана 1940 року Національним музеєм під назвою «Старослав’янська кераміка у Центральній Європі. Студії до початків слов’янської культури».
Вказувати на стародавність Слов’янської культури на території, яка щойно стала «німецьким простором», було небезпечно. Тема книги уникнула цензури, однак привернула увагу німецьких археологів, і видання Борковського було знято з продажу. Від найгіршого, тобто від депортації та концентраційного табору, врятував австрійський археолог із Відня Карл Вілфонседер, який проголосив, що йдеться про невідому працю, яка не варта того, щоб нею цікавилися німецькі інституції. Така невидима колегіальність і втручання інших осіб зберегли життя Івану Борковському.
Після Другої світової війни Борковський продовжує дослідження Празького граду. Праця про «Празький тип» є найвизначнішим внеском Івана Борковського і вона визнається всіма, хто цікавиться початком слов’янської культури. Відкриття найдавнішого костелу на Празькому граді – костелу Діви Марії – було важливим для вивчення давньої чеської історії. Ця будова була розпочата у 882–884 роках і пов’язана із початком Чеської держави. На Празькому граді стояла до кінця ХІІІ ст., потім була знищена, а відомості, де вона містилась, зникли. Пошук костелу розпочався від другої половини ХІХ ст., і було опрацьовано 10 гіпотез про місце, де мав стояти костел. Іван Борковський на основі знання археологічних теренів сформулював своє уявлення про локалізацію будівлі в публікації «Про початок Празького граду і про найдавніший костел у Празі» (1949). Це перша публікація у чеській археологічній літературі, в якій археологічні аргументи посприяли історичним висновкам. Свою гіпотезу зміг підтвердити археологічними дослідженнями і 1950 року віднайти костел Діви Марії.
Від 30-х років проводив дослідження окрім Празького граду, також і в Празі. Найбільшої інтенсивності ця праця набула у 50-х і 60-х роках. Результати цих досліджень вели до формування нового погляду на початки Праги. Його висновки, опубліковані 1964 року, викликали скепсис як у істориків, так і в археологів. Так тривало приблизно 20 років, доки вони не були підтверджені подальшими археологічними дослідженнями. Сьогодні гіпотеза Борковського є частиною найдавнішої історії Праги.
З 1954 року І. Борковський – директор відділення середньовічної археології Інституту археології Чеської академії наук. З 1968 до 1975 рр. – голова Чехословацького археологічного товариства [24, 451]. У 1960 році І. Борковський захистив звання доктора наук. На жаль, його дисертація «Празький град у світлі нових досліджень» і до сьогодні залишається тільки в рукописі.
Щодо родинного життя, то відомо, що після Другої світової війни він одружився з Лібушею Янсовою, першою професійною чехословацькою жінкою-археологом. Спільних дітей у них не було.
Помер великий українець 17 березня 1976 року. Похований у другому відділі на Ольшанському кладовищі Праги у гробниці батька другої дружини Вацлава Янсова.
І. Борковський прожив довге і науково багате життя, що тісно пов’язане із всіма крутими поворотами, які спіткали Європу у ХХ столітті. Він змушений був виїхати з України і Чехословаччина стала його другою вітчизною. Як один із основоположників модерної чеської середньовічної археології, він залишив у серцях чеського народу хороший слід, який будуть пам’ятати майбутні і прийдешні покоління чехів.
Його науковий доробок був частково оціненим ще за життя. Він становить близько 200 наукових статтей, оглядів, рецензій, рефератів, чотири монографії. Вчений вільно володів і писав праці основними європейськими мовами. Оцінюючи внесок земляка у Чеську археологію, згадуємо чеха Вікентія Хвойку, який у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. проводив археологічні дослідження в Україні, здійснив відкриття у Києві і став першовідкривачем трипільської, зарубинецької, черняхівської культур.
Ми повинні пам’ятати про Вікентія Хвойку, що служив Україні, підтримував дружбу двох народів і саме археолог – українець – галичанин І. Борковський віддячив чехам за В. Хвойку своїм внеском в археологію Праги та Чеської республіки.
Похвально, що громадськість Чехії і України гідно вшанувала пам’ять цих двох великих вчених – українця, що творив у Чехії і чеха, що працював в Україні. І час настав повернути із забуття в Україну славу її галицького сина, що працював на славу Чехії й України.
Разом з тим, ми мусимо констатувати, що науковий доробок Івана Борковського у вивченні слов’янських старожитностей ще недостатньо відомий в Україні. Людина, яка відкрила «празьку культуру» заслуговує на вшанування не тільки в Чеській Республіці, але й у своїй Батьківщині – Україні, за яку він боровся у лавах Січового Стрілецтва та Української Галицької Армії.

ДЖЕРЕЛА

1. Американка із Борковських // Край. – 2007. - 10 листопада.
2. Баран В.К., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К.: Наукова думка, 1991.
3. Бібліотека інституту археології Чеської Академії наук. Часопис Археологічні обрії. – Вип. 19. – 1967. – № 4.
4. Відеоспогади Зої Гаюк (особистий архів Я. Левкуна).
5. Головацький І., Іван Горбачевський. 1854 – 1942: життєписно-бібліографічний нарис. – Львів, 1995.
6. ДАІФО. – Ф., оп.2, од. зб. 29: Метрична книга с. Чортовець (1873–1899). – Арк. 5.
7. ДАІФО. – Ф. 226, оп. 1, од. зб. 131: Устав информации о проведении собраний и изменениях в составе правлений украинского буржуазного националистического общества Союз украинок Станиславского повета. – Арк. 162.
8. ДАІФО. – Ф. 226, оп. 1, од. зб. 733: Ежедневные рапорта Станиславского поветового управления госполиции о политической обстановке и уголовных происшедствиях в Станиславском повете за 1938 год. – Арк. 166.
9. ДАІФО. – Ф.6, оп. 1, од. зб. 503: Книга учета членов украинского буржуазно-националистического товарищества «Кружок родной школы» в г. Станиславе. – Арк. 208.
10. Енциклопедія українознавства. – К.: Глобус, 1993. – Т. 1. – С. 161.
11. Іван Борковський. Удар на Чортків // Літопис Червоної Калини. – 1938. – № 7-8.– С. 5-10.
12. Крушельницька Л. Праця українських археологів в еміграції // Записки НТШ. – Праці археологічної комісії. - Львів, 1998. – Т. ССХХХУ. – С. 38-642.
13. Левкун Я. Археолог Іван Борковський: повернення у славі в Україну. – Снятин: Прут-Принт, 2007.
14. Левкун Я. Скрижалі Покутської Городенківщини. Іван Борковський повернення в Україну. – Тернопіль: Вид-во Наш світ, 2009.
15. Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Торонто; Львів. – Т. 1.
16. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія Галицького Стрілецтва. – Львів: Каменяр, 1991.
17. Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. – К., 1994.
18. Наріжний С. Українська еміграція: культурна праця української еміграції 1919 – 1939. – К.: Видавництво ім О. Теліги, 1999.
19. Павленко Ю. Сто найвідоміших українців. – К., 2005.
20. Пастернак Я. Археологія України. – Торонто, 1961.
21. Пастернак Я. Мої зустрічі зі старовинною // Український історик. – 1978.– Р.ХУ. – С. 63-75, 448-453.
22. Петегирич В. Іван Борковський – видатний археолог з Прикарпаття / Постаті української археології. Матеріали та дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Львів, 1997. – Вип. 7. – С. 86-87.
23. Романюк Т. Навчання та дослідницька праця Ярослава Пастернака у період еміграції (1920-192) // МДАПВ. – Вип. 10. – 2006. – С. 318-928.
24. Романюк Т. Наукова діяльність Івана Борковського в Чехо-Словаччині // МДАПВ. – Вип. 12. – 2008. – С. 451.
25. ЦДАВО України . – Ф. 3859. – Оп.1. – Од. зб. 341. – Арк. 26.
26. ЦДАВО України. – Ф. 3859. – Оп.1. – Од. зб. 347. Родословна Борковського - Надзвичайного студента філософського факультету Українського Вільного Університету у Празі, літній семестр 1923 – 1924 рр. – Арк. 23.
27. Шендеровський В. Нехай не згасне світ науки. – К.: Рада, 2006.– Кн. 2. – С. 327.
28. Ян Фролік – директор археологічного відділення Празького граду ЧАН м. Прага (Радіоспогади 2 травня 2007 р.).

До змісту журналу "Воєнна історія" #2 за 2010 рік