журнал "Воєнна історія" #2(50) за 2010 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

УЧАСТЬ ЮРІЯ ТЮТЮННИКА У ПЕРШОМУ ЗИМОВОМУ ПОХОДІ АРМІЇ УНР  (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920 рр.)

Валерій КУЧЕР,
начальник Університету українознавства ЦБО ЗС України, заслужений працівник культури України, полковник запасу

У літописі збройного захисту Української Народної Республіки гідне місце займає Перший Зимовий похід 1919–1920 років, подвиг українських патріотів, які здійснили шестимісячний рейд тилами більшовиків і денікінців.
Одним із безпосередніх керівників цього, без сумніву, видатного військового походу, якому практично немає аналогів, був відомий воєначальник Армії УНР генерал-хорунжий Юрій Йосипович Тютюнник.
Першому Зимовому походу присвячено низку публікацій [1]. Проте роль заступника командувача походу Ю. Тютюнника у здійсненні цієї військової операції у літературі висвітлена недостатньо. Саме цим пояснюється спроба автора статті глибше дослідити діяльність Ю. Тютюнника на зазначеній посаді у перебігу рейду.
Відомо, що восени 1919 року становище Армії УНР внаслідок наступу більшовицьких і денікінських військ погіршилося. Відбиваючись від переважаючих сил ворога, українська армія змушена була з боями відходити на захід до польського кордону. В її складі була і Київська група, яку було сформовано із партизанських загонів на базі 5-ї Київської та 12-ї Селянської дивізій. Її очолив Юрій Тютюнник [2, 171].
Один з дослідників цього періоду – Я. Тинченко доводить, що ці дві дивізії були сформовані «…із повстанських загонів розбитої армії Григор’єва, що прорвались, формувалась 12-та Селянська дивізія, а із різноманітних окремих підрозділів – 5-та Селянська дивізія. Вся кавалерія, яка була до того часу в армії УНР (дев’ять полків), що були зведені у чотири кінні бригади і надані військовим групам. Загальна чисельність армії майже доходила до 25 тис. штиків і шабель» [3, 66].
О. Доценко пише, що Київська збірна група складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій, полку Морської піхоти, частин залізничної дивізії та Корпусу Січових Стрільців [4, 17].
На початку грудня 1919 року рештки Армії УНР зосередились у трикутнику Любар–Шепетівка–Миропіль. А по боках цього трикутника були: із сходу – Червона армія, із заходу – польські війська, із півдня – Добровольча армія А. Денікіна [5, 143]. І тут перед владою УНР постало питання – припинити боротьбу чи продовжити її партизанськими методами у тилу ворога. Цю ідею, запропоновану С. Петлю-
рою, одним із перших командирів Армії УНР підтримав отаман Ю. Тютюнник [6, 11], який завжди стояв на державницьких позиціях, рішуче підтримуючи уряд УНР та його керівництво.
Саме у цей час заколотники-отамани: Омелян Волох, Юхим Божко та Олександр Данченко, які стали на радянську платформу, – вчинили спробу усунути Головного Отамана С. Петлюру і примусити його зректися влади. Проте ця провокація була рішуче зірвана отаманом Ю. Тютюнником, а заколотникам довелося тікати [4, 10].
З 1 до 6 грудня 1919 року на нарадах між Урядом і керівництвом Армії УНР було вирішено, що армія продовжить бойові дії у запіллі противника спільно із повстанцями, а Уряд УНР на чолі із
С. Петлюрою мусить відбути до Польщі – малося на увазі запевнення її керівника Й. Пілсудського у підтримці подальшої збройної боротьби УНР проти більшовиків [7, 138-139].
Перед виїздом до Польщі, 5 грудня 1919 року, С. Петлюрою був підписаний наказ про призначення командувачем Дієвою Армією отамана М. Омеляновича-Павленка, а його заступником – отамана Ю. Тютюнника [7, 246].
На новій посаді Ю. Тютюнник виступає вже не стільки як військовий командир, а як політичний діяч. Зокрема, він звертає увагу на підвищення ролі політичного фактора в управлінні військами. Ним була внесена пропозиція щодо призначення Урядом політичних референтів при кожній дивізії та при штабі армії. Їхнім головним завданням мало бути: посередництво між населенням та армією, інформування населення про політичну ситуацію у Республіці, політичну розвідку, дипломатичні відношення, а також – участь в організації повстання [4, 13]. З ініціативи Ю. Тютюнника Урядом у війська були призначені політичні референти – М. Герасименко, Загурський, М. Левіцький, В. Совенко, П. Чубко, П. Феденко, В. Шкляр [9, 237].
Заступник командувача Армії УНР Ю. Тютюнник виступає як вмілий полеміст, активний учасник у контрпропагандистських акціях. В умовах, коли більшовицькі газети стали розповсюджувати дезінформацію про «капітуляцію Петлюри», нібито про перехід Головнокомандувача українських військ на бік більшовиків, у відповідь за підписом Ю. Тютюнника побачила світ листівка «Всім, всім, всім…». В ній таврувалася підла провокація і наголошувалось: «Не вірте брехні! Головнокомандувач Симон Петлюра готується до бою з ворогами народу. Всім, хто не хоче загинути під владою московських окупантів–більшовиків, кожну хвилину потрібно бути готовими до початку повстання на допомогу народній армії» [10, 40].
У Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити армією партизанський рейд ворожими тилами, який згодом дістав назву «Зимовий похід» [11, 228].
У похід з Любара (Житомирщина) 6 грудня 1919 року виступила Армія УНР у складі трьох груп, а саме: Київської, Запорізької та Волинської [12, 42].
За даними О. Доценка, у складі рейдового з’єднання була ще одна група у складі 3-ї стрілецької дивізії та Спільної Юнацької школи [4, 17].
Очолив Армію УНР отаман М. Омеляненко-Павленко, який одночасно командував Запорізькою групою. Пізніше його на цій посаді замінив отаман А. Гулий-Гуленко. Заступником командувача наказом С. Петлюри був призначений командир Київської групи отаман
Ю. Тютюнник. Волинську групу очолив Олександр Загродський (уродженець с. Зеленьків Тальнівського району Черкаської області) [12, 42].
Армія УНР, яка вирушила у похід, налічувала до 10 000 осіб. Проте сам бойовий склад частин нараховував 2 000 багнетів, 1 000 шабель та 14 гармат. 75 % загальної чисельності з’єднання складали штаби частин, немуштрові частини, обози і транспорти хворих [8, 247], що переобтяжувало армію і безумовно негативно впливало на маневреність і мобільність війська.
Лінією прориву, згідно з планом, став район розташування Галицької армії у смузі Козятин–Вінниця–Хмільник, що й було успішно здійснено 7 грудня 1919 року о 12-й годині ночі [4, 18].
Прорвавши фронт денікінців в районі Каменівки і Козятина, українська армія попрямувала на південний схід – Липівець, Жашків, Умань, Тальне, Звенигородку [11, 228]. Захоплення найближчого повітового міста – Липівця, зайнятого денікінцями, було стратегічно доцільним – як з метою розвідки, так і для поширення плацдарму подальшого наступу. Цю операцію командування Армії УНР доручило очолити отаману Ю. Тютюннику. 14 грудня місто було звільнено, в результаті чого Армія УНР опинилась у запіллі Добровольчої армії [9, 245].
Десятиденні марші Армії УНР, що відбувалися у другій половині грудня, мали на меті уникати транспортних шляхів, по якими відходили частини Добровольчої Армії, а також приховувати свої наміри.
28 грудня Київська дивізія отамана Ю. Тютюнника успішно здійснила операцію за визволення Жашкова, але через короткий час змушена була під потужними натисками Добровольчої Армії залишати місто. Після цього Ю. Тютюнник зі своєю групою попрямував на Звенигородку. Волинська група О. Загродського, витіснивши 42-й денікінський полк із Романівки, рушила на Тальне. Запорізька група, очолювана отаманом М. Омеляновичем-Павленком, розгорнула бої на Уманщині і 1 січня 1920 р. звільнила Умань, а вже 5 січня – весь район був у руках Армії УНР, який фактично став на цей час головним осередком боротьби за державність України [12, 44].
В Умані командуванням Армії УНР було відновлено демократичну владу, розпочалася активна господарська, просвітня, видавнича та агітаційна робота.
Редакція газети «Україна» на чолі з П. Певним, яка перебувала при Київський групі отамана Ю. Тютюнника, розгорнула в Умані активну видавничу роботу. За короткий час тут було віддруковано п’ять чисел газети загальним тиражем 20 тисяч примірників [12, 45]. В цей же час за підписом отамана Ю. Тютюнника друкуються і розповсюджуються листівки-відозви, серед них: «Селянам», «До інтелігенції України», «Офіцерам, козакам і солдатам Добровольчої армії». Ці відозви за наказом Командарма поширювалися і в іншій дивізії [9, 253-254]. Так, у відозві «Селянам», зокрема, зазначалося: «Ми воюємо за те, за що і зразу воювали – за право українського народу – порядкувати на своїй землі, за народну владу… Зброя не буде зложена, поки хоч один ворог буде на шиї українського селянина… Земля тому, хто на ній працює… Україною будуть правити люди, яких вибере народ» [4, 35].
В Умані Армія УНР перепочила і реорганізувалася із партизанської у три регулярні дивізії: Волинську, Запорізьку та Київську, які, станом на 2 січня 1920 року, розташувалися на лінії Гайсин–Умань–Тальне–Звенигородка [13]. Наказом по Армії УНР отаманові Ю. Тютюннику було доручено загальне керування Уманською військовою групою.
У зв’язку з тим, що оперативна ситуація ускладнилася через наближення до Умані 44-ї стрілецької дивізії Червоної Армії, було вирішено відвести штаб армії із Умані до с. Гродзева. З огляду на нові обставини, армії було наказано передислокуватися на Південь у район сіл Перегонівки, Степанівки й Голованівська, а далі прямувати у напрямку Нової Українки [7, 138-143].
Армія УНР опинилася у складному становищі. Їй доводилося постійно вести бойові дії з ворожими силами, боротися проти тифу і при цьому не мати будь-якої інформації від екзильного (еміграційно-
го – В.К.) Уряду, що перебував у Польщі. Командарм у листі до Головного Отамана С. Петлюри повідомляв про те, що «Армія вже маневрує другий місяць і не отримала жодного разу конкретної допомоги, жодної конкретної думки і надії на майбутнє» [4, 107].
Проте, незважаючи на труднощі, моральний дух бійців залишався високим, а позиції М. Омеляновича-Павленка і Ю. Тютюнника – непохитними – боротьба за УНР [14, 63].
Тому спроби денікінців укласти союз з Армією УНР були відкинуті командуванням української сторони. Слід відзначити рішучу позицію генерала Ю. Тютюнника у цьому питанні. Так, коли 28 січня 1920 року делегація денікінців запропонувала Ю. Тютюннику співпрацю у боротьбі із більшовиками, той вже вважав Добровольчу Армію небоєздатною, яка не могла загрожувати операціям українського війська. Окрім того, на думку Ю. Тютюнника, між Армією УНР і Добровольчою Армією не могло бути порозуміння через протилежну кінцеву мету боротьби. Денікінській делегації Ю. Тютюнник заявив, що «ні в які переговори командування наше з вами не вступить до того часу, коли остаточно і конче не буде визнана Україна як незалежна і самостійна держава» [15, 59]. В результаті переговори Армії УНР і Добровольчої Армії припинились.
А 21 січня 1920 року в с. Гусівка на Єлисаветщині на нараді командувачів дивізій було вирішено припинити боротьбу проти Добровольчої Армії і розпочати бойові дії проти Червоної Армії [15, 57].
Приймається рішення про виведення Армії УНР у тил Червоної Армії – в район Черкаси–Чигирин–Канів, для чого групи повинні були самостійно пробиватися через червоний фронт [7, 143].
Дієва Армія УНР розділилась і різними напрямками пішла у визначений район, щоб там знову з’єднатись. Північна група (Волинська та Київська дивізії) зразу ж розпочали боротьбу проти Червоної Армії [15, 58].
Під керівництвом генерала Ю. Тютюн-ника група взяла напрямок на Київщину, Звенигородщину, Канівщину й Черкаси. Прохід через більшовицький фронт двох дивізій відбувся 23 січня без єдиного пострілу біля містечка Іванівки (17 верст на захід від Новомиргорода). При цьому слід відзначити  прихильність і співчуття місцевого населення до повстанців [13].
Виявивши наприкінці січня район зосередження українських військ, радянське командування кинуло проти них 60-ту дивізію та кінноту, проте знищити групу Ю. Тютюнника не вдалося [4, 54].
Долаючи опір червоних, Київська дивізія спільно із Волинською 5 лютого звільняє Смілу, але під натиском ворожих військ змушена була залишити місто. 7 лютого кінний полк Київської дивізії захоплює Черкаси і тримає місто у своїх руках три доби. Ця операція зміцнила думку серед населення Київщини та Чернігівщини про бойову міць Армії УНР [9, 308].
Бойові успіхи Північної групи на чолі з Ю. Тютюнником були відзначені у наказі по Армії УНР від 15 лютого 1920 року: «Захоплення міст Сміла і Черкаси дали яскравий зразок завзяття старшин і козаків зазначених дивізій. Наслідки цього величезні. Слава йде горою» [15, 60].
17 лютого 1920 року Армія УНР звільняє Золотоношу, але з тактичних міркувань змушена була переправитись на правий берег Дніпра [12, 316].
Оцінивши ситуацію, командування Армії УНР приймає рішення розпочати похід до Бугу, боротьбу продовжувати, але рухатись на захід [15, 60].
В ході реалізації цього плану рух Армії УНР уповільнювався внаслідок бойових сутичок з військами Червоної Армії. Командування Армії УНР приймає рішення про продовження партизанських операцій окремими групами. Київська дивізія генерала Ю. Тютюнника з боєм 18 березня захоплює Гайсин, а 21 березня – Христинівку [7, 147-150].
25 березня 5-й кінний полк, який був приданий Київській дивізії, виконуючи наказ Ю. Тютюнника, захоплює Тальне і утримує його добу [9, 346].
Червона Армія, сконцентрувавши великі сили, в кінці березня прагне оточити повстанців [7, 150].
До 13 квітня 1920 року Армія УНР відбивається від постійних атак противника. У ситуації, що склалася, командування вирішує вивести групи з-під удару ворога у напрямку до Вознесенська [7, 150].
Ю. Тютюнник отримує завдання захопити станцію Долинську, проте переважаючі сили противника змусили його відступити. Несприятлива ситуація, яка склалася, змусила командування українських військ прийняти рішення щодо організації загального відступу Армії УНР до району Вознесенська. На прийняття цього рішення вплинула інформація генерала Ю. Тютюнника про те, що 9 квітня на станцію Кривий Ріг прибуло 1500 червоних матросів, а також попередні дані про скупчення значних сил червоних у районі перебування повстанців [9, 357]. Оскільки на шляху Армії УНР стояло місто Вознесенськ, було вирішено оволодіти ним. На нараді 14 квітня 1920 року за пропозицією Ю. Тютюнника було вирішено після відповідної підготовки в третій годині ночі 16 квітня розпочати наступ на місто.
Київська дивізія Ю. Тютюнника отримала завдання захопити залізничний вокзал і розвивати наступ у напрямку мосту через Буг.
В результаті запальної атаки місто було захоплено 16 квітня. Повстанцями було захоплено 18 легких та 8 гірських гармат, 12 мітральєз, 2 важкі гармати, 2 мільйони рушничних, 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 48 кулеметів, 4 ешелони різного військового майна і 4 тисячі возів більшовицького обозу та 10 мільйонів рублів [8, 248].
Згідно з розпорядженням командування 17 квітня Армія УНР мала переправитись через Буг, а група Ю. Тютюнника повинна була забезпечити на тому березі річки умови для здійснення переправи [9, 366].
Розпочинаючи з 20 квітня 1920 року Армія УНР веде жорстокі бої в районі Ананьєва–Балта з червоногвардійськими загонами 41-ї дивізії. Після захоплення Ананьєва і Балти групи Армії УНР зосереджуються у цьому районі. Тоді ж на бік тютюнниківців перейшов 3-й кавалерійський полк Червоної Галицької бригади чисельністю 650 шабель. Після тяжких боїв козаки Київської дивізії захоплюють Вапнярку і Тульчин, де в полон потрапили штаби 41-ї, 45-ї та 46-ї дивізій 14-ї більшовицької армії [12, 48].
Командування Армії УНР мало інформацію про укладання мирного договору УНР з Польщею для спільної боротьби з більшовиками. Також було відомо про те, що польський фронт проходив по лінії Ямпіль (на Дністрі)–Жмеринка–Козятин–Житомир–Коростень. Армія УНР наближалася до цієї лінії, а це означало, що «Зимовий похід» завершувався, але перед українським військом стояло нелегке завдання – прорватися через червоний фронт.
В ході прориву група Ю. Тютюнника отримала завдання атакувати Вапнярку і, незважаючи на надзвичайну упертість ворога, якого підтримували три бронепотяги, 1 травня оволоділа містом.
З 1 до 3 травня 1920 року всі групи вели запеклі бої із червоними частинами, під час яких обидві сторони полонених не брали.
Незважаючи на втрату зв’язку між групами, їх командувачі не розгубилися і стали самостійно на чолі своїх частин пробиватися через ворожий фронт на захід [7, 152-153].
Виконуючи наказ С. Петлюри, Армія УНР Зимового походу 5 травня 1920 року була передислокована у напрямку Ямполя для прориву і негайного з’єднання з фронтом Головного Отамана військ УНР [16, 99]. І вже наступного дня окремі частини Армії УНР у районі Ямполя зустрілися із розвідкою 3-го кінного полку 3-ї української Залізної дивізії О. Удовиченка. В той же день учасники Зимового походу з’єдналися з іншими українськими частинами, які у союзі з поляками прямували на Київ [4, 117].
Українське військо вивело через фронт всі свої обози, 2500 захоплених возів ворога та взяло у полон до 1000 червоноармійців.
7 травня 1920 року після шестимісячного перебування у запіллі ворога Армія УНР у складі 397 старшин, 5950 бійців, при 14 гарматах і 144 кулеметах, зайнявши територію фронту і виставивши караульну службу, вперше могла нарешті спокійно відпочити [7, 154].
Так закінчився Зимовий похід на тили більшовиків і денікінців, який став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером, витримкою та героїзмом. У ньому взяло участь близько 10 тисяч осіб.
За час перебування у тилу ворога (180 днів) Армія УНР, на чолі якої стояли такі досвідчені воєначальники, як М. Омелянович-Павленко та Ю. Тютюнник, пройшла 2,5 тисячі кілометрів, провела понад 50 успішних боїв, зазнаючи численних труднощів й нестатків, особливо через брак зброї та амуніції.
Учасник походу, тодішній голова уряду УНР І. Мазепа, відзначаючи військову доблесть української армії та її кровний зв’язок із народом, підкреслював, що за час походу «…армія жодного разу не схилила національного прапора. Зберегла себе морально і фізично. Населення годувало й зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні» [17, 29].
На початку травня 1920 року під час зустрічі С. Петлюри з командуванням Зимового походу у Ямполі Голова Директорії подякував командному складу за успішно проведену операцію. Ю. Тютюнник був підвищений до звання генерал-хорунжого [4, 82].
На відзнаку про Перший Зимовий похід української армії Головний Отаман і Голова Директорії С. Петлюра 19 жовтня 1920 року затвердив першу нагороду УНР – орден Залізного Хреста. Першими одержали нагороду М. Омелянович-Павленко та Ю. Тютюнник [18, 5].
У день нагородження учасників походу бойові побратими Юрія Тютюнника підписалися на грамоті, присвяченій йому, де, зокрема, наголошувалося: «…твоє життя, повне великої моральної сили, …в найбільший мірі одушевило історичний похід армії УНР в запілля ворога, коли ім’я отамана Юрка Тютюнника стало синонімом непереможного лицарського духу, коли воно промовлялося ворогами зі страхом і пошаною, а в серцях народу будило надії на визволення, на остаточну перемогу» [193].
Після Зимового походу Ю. Тютюнник повертається до регулярної Армії, його дивізія бере активну участь у бойових діях проти червоних.
Проте активна участь Юрія Тютюнника у здійсненні Першого Зимового походу залишається однією із визначних операцій у боротьбі за українську державність.
Сьогодні, коли український народ, долаючи труднощі й перешкоди, впевнено будує своє життя, зміцнює Збройні Сили, вивчення історичних уроків війни за державність у 1917–1921 років під проводом досвідчених воєначальників, серед яких достойне місце займає ім’я генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Йосиповича Тютюнника, має не лише теоретичне, але й практичне значення і не втратило своєї актуальності у сьогоденні. Цей досвід патріотичного сприяння своєму народові є взірцем для особового складу Збройних Сил України, спонукає його до глибокого оволодіння теорією і практикою військового будівництва та підвищення рівня боєготовності української армії.

Джерела

1. Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919-6.V.1920). - Київ, 2001; Доценко О. Рейд отамана Ю. Тютюнника // Звенигора. - 1995. - № 32; Капустянський М. Похід української армії на Київ-Одесу в 1919 році. - Мюнхен, 1946. - Кн.I., Ч. 1-2; Кучер В. Штрихи до портрета Юрія Тютюнника // Наукові записки ІПіЕНД: Збірник. - Вип.28. – К.: ІПіЕНД, 2005; Литвин С. Симон Петлюра у 1917-1927 роках. Історіографія та джерела // Аквілон-Прес. – К. 2000; Слюсаренко П. Дієва Армія Української Народної республіки в Першому Зимовому поході // Воєнна історія. - № 5-6. – К., - 2002; Омельянович-Павленко М. Спогади українського командарма. - К.: Планета людей, 2002; Тинченко Я. Армии Украины 1917-1920 гг. // ООО «Восточный горизонт». – М., 2002; Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-1920 рр., - Нью-Йорк, 1966; Удовиченко О. Україна у війні за державність. К.: Україна,1995; Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. - К.: Світ, 2000; та ін.
2. Кучер В. Штрихи до портрета Юрія Йосиповича Тютюнника // Наукові записки ІПіЕНД: Збірник. - Вип.28. – К.: ІПіЕНД, 2005. – С.171.
3. Тинченко Я. Армии Украины 1917-1920 гг. // ООО «Восточный горизонт». – М., 2002. – С.66.
4. Доценко О. Зимовий похід (6.XII. 1919 – 6.V.1920). К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. – С.17; ЦДВО України. – Ф.1078, оп.2, спр.28.
5. Лазаренко Л. Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926рр.). – К.: МП «Фенікс», 1992 – С.143.
6. ЦДАВО України. - Ф. 1077, оп.4, спр.2. - Арк.11.
7. Удовиченко О. Україна у війні за державність. - К.: Україна, 1995. – С.138-139.
8. Литвин С. Симон Петлюра у 1917-1927 роках. Історіографія та джерела . - К.: Аквілон-Прес, 2000 – С.246.
9. Омельянович-Павленко М. Спогади українського командарма. - К.: Планета людей, 2002 – С.237.
10. ЦДАВО України. – Ф.4, оп.1, спр.569. - Арк.40.
11. Верстюк В.Ф, Горань О.В, Гуржій О.І. Історія України. - К.: Альтернатива, 1947. – С.228.
12. Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. - К.: Світ, 2000. – С.42.
13. Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник // Звенигора. - 1995. - 21 січня. - ЛЬвів: Світ, 2000. – С.45.
14. ЦДАВО України. - Ф.4012, оп.1, спр.5. - Арк.63.
15. Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-1920 рр. - Нью-Йорк, 1966 - С.59; Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. - Львів: Світ, 2000. – С.47.
16. Слюсаренко П. Дієва Армія Української Народної республіки в Першому Зимовому поході // Воєнна історія. - 2002. - № 5-6. – С.99.
17. Мазепа І. України у вогні і бурі революції. – Т. 2, Прага, 1942. - С.29; Гошуляк І. Радянсько-польська війна 1920 року та остаточний крах УНР // Наукові записки ІПіЕНД : Збірник. - Вип. 28. – К.: ІПіЕНД, 2005. – С.155.
18. Семотюк Я. Українські військові відзнаки. - Торонто; Київ, 1991. – С.5.
19. Дзвін. - 1991. - № 7.

До змісту журналу "Воєнна історія" #2 за 2010 рік