журнал "Воєнна історія" #2(50) за 2010 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

3-Я ЗАЛІЗНА ДИВІЗІЯ АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
(за спогадами та життєписами  військових мемуаристів)

Юрій Каліберда,
кандидат історичних наук,
завідувач кафедри гуманітарних дисциплін ДФ ВМУРоЛ «Україна»,
м. Дніпропетровськ

Бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки, яка прославилась своєю боєздатністю, за що й отримала свою почесну назву «Залізна», розпочався у червні 1919 року і проліг через три війни – другу більшовицько-українську 1918–1919 років, українсько-білогвардійську 1919 року та польсько-радянську 1920 року. Мужність, звитяга і героїзм українських генералів, старшин та вояків славетної 3-ї Залізної стрілецької дивізії викликав заслужене захоплення і повагу серед сучасників.
Проте історія 3-ї Залізної дивізії залишається недостатньо дослідженою. Радянська історіографія з ідеологічних міркувань здебільшого замовчувала відомості про «контрреволюційні формування» Армії УНР. Винятком є монографія В. Руднєва «Крах білопольської окупації на Україні в 1920 р.», в якій наводиться чисельний склад та озброєння 3-ї дивізії Армії УНР під час польсько-радянської війни 1920 року [4, 112].
Перші праці з історії 3-ї Залізної дивізії належать перу учасників визвольних змагань 1917–1921 років. Найповнішою, вочевидь, є двотомна монографія Олександра Івановича Удовиченка «Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії військ УНР» [5]. Її автор – генерал-полковник Армії УНР, легендарний командир «залізних», на основі великого фактичного матеріалу доволі детально простежив історію 3-ї дивізії – від моменту її створення до участі в останньому – Другому Зимовому поході (Листопадовому рейді) Армії Української Народної Республіки. Його друга праця «Україна у війні за державність» дещо доповнює першу і розглядає бойовий шлях дивізії на тлі військових операцій української армії доби визвольних змагань 1917–1921 років [6].
Фундаментальний історичний матеріал про боротьбу українських військових формувань містить книга Миколи Капустянського «Похід українських армій на Київ–Одесу у 1919 році» [7]. На сторінках цієї праці за допомогою різноманітних військових документів генерал-фронтовик М. Капустянський зміг яскраво висвітлити бойові операції, дати влучні оцінки стратегічних і тактичних рішень керівництва 3-ї дивізії у збройній боротьбі з Червоною армією під час спільного походу Об’єднаних Українських Армій на Київ–Одесу влітку 1919 року, навести дані щодо її кількісного складу та озброєння.
Вищеназвані праці доповнює «Коротка історія 3-ї Залізної дивізії. 1919–1921» [8] колишнього командира 3-ї Гарматної бригади 3-ї стрілецької дивізії полковника Г. Чижевського. Але з огляду на те, що їх автор не мав можливості користуватися архівними джерелами, вона за своїм стилем наближена до мемуарів.
Певний інтерес щодо дослідження бойового шляху легендарної 3-ї Залізної дивізії становить написана на багатому фактичному матеріалі узагальнювальна історико-аналітична колективна монографія З. Стефаніва, І Крип’якевича, І. Тиктора, Б. Гнатевича, О. Думіна «Історія українського війська», яка вийшла у Львові у 1936 році [9]. У стислій формі передає бойовий шлях досліджуваного оперативно-тактичного формування стаття Л. Шанковського «Третя Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР» у 9-му томі Енциклопедії українознавства [10, т. 9, 3225]. Дещо доповнюють історію 3-ї Залізної дивізії також праці дослідників О. Доценка [11], І. Нагаєвського, М. Стахіва [12] та ін.
Особливу цінність становлять спомини та статті командирів бригад та полків дивізії: 7-го стрілецького Синього полку генерала О. Вишнівського [17-21], 9-го стрілецького полку (згодом 7-ї бригади) генерала П. Шандрука [22; 23], 8-го Чорноморського полку генерала М. Крата [24-28].
Серед сучасних історичних публікацій безпосередньо на тему історії та бойового шляху 3-ї Залізної дивізії – статті Р. Коваля А. Дуда, В. Дмитрука, П. Слюсаренка, Ж. Денисюк [14] та ін.
Як свідчать вищезазначені джерела, дивізія була створена з українських відділів, що у квітні 1919 року згрупувались на західному березі річки Збруч біля м. Скала, де виконували функції з охорони кордону. Основою для створення 3-ї дивізії стали загони полковника М. Шаповала, курені полковників В. Ольшевського і П. Шандрука та Буковинського куреня сотника М. Ціпсерса (згодом – С. Кантемира) [9, 283; 10].
У квітні 1919 року група М. Шаповала була реорганізована в 16-й піший загін (бригаду) Галицької армії. Проте перший бойовий досвід цього загону був невдалим. Як згадує у своїх спогадах О. Вишнівський, під час погано спланованого наприкінці травня  1919 року наступу на Кам’янець-Подільський загинуло багато вояків, а особливо постраждав Синьожупанний полк [19, 75-82]. За таких обставин полковника М. Шаповала було усунуто від керівництва, а на його місце було призначено підполковника О. Удовиченка – колишнього російського офіцера з досвідом Першої світової війни, який до цього перебував на посаді начальника штабу Гуцульського коша Галицької армії.
Після вдало проведеної реорганізації і приєднання інших військових частин 16-й загін дістав назву «2-а дивізія Дієвої Армії УНР». Як і всі інші одинадцять дивізій української армії, 2-а дивізія складалась з трьох піхотних і одного гарматного полку та кінної сотні.
За свідченнями її командира, перед наступом 1 червня 1919 року 2-а дивізія у своєму складі мала 1-й полк Синьої дивізії полковника О. Вишнівського (600 багнетів, кулеметна сотня, одна гармата), 1-й Чорноморський полк полковника Є. Царенка (750 багнетів, кулеметна сотня), Окремий курінь полковника В. Ольшевського (350 багнетів) – разом 1700 багнетів і 30 кулеметів, а також артилерійську бригаду під командуванням полковника Г. Чижевського – 2 артбатареї легких гармат (8 од.) і батарею важких гармат (4 гаубиці) [5, т. 1, 14].
За  спогадами учасників тих подій, своє перше «бойове хрещення» дивізія отримала 3 червня 1919 року. Саме в цей день 2-а дивізія О. Удовиченка у взаємодії із Запорізьким куренем П. Шандрука (700 багнетів, 180 шабель та 9 гармат) у результаті форсування ріки Збруч та сміливо проведеної атаки здобула Кам’янець-Подільський, до якого невдовзі переїхав уряд УНР [30, 110-120]. За даними доповіді полковника Удовиченка від 7 червня 1919 року, у ході цього бою ворог втратив до 50 осіб вбитими; українськими військами було захоплено 2 гармати та 5 кулеметів [8, кн. 1, 104]. Кам’янець-Подільська операція стала першою перемогою Дієвої Армії УНР. Саме в цих боях проявився полководницький талант начальника дивізії Олександра Удовиченка, «який своїми рішучими атаками попереджував ворожі зосередження і заміри» [8, кн. 1, 50]. Як згадував командир 3-ї гарматної бригади полковник
Г. Чижевський, у розпал боїв, «…в самий критичний момент, коли найдужче насідав ворог, з’являвся польовий штаб з полковником Удовиченком на чолі, який самим тільки спокійним виглядом підбадьорював козаків» [7, 8]. Завдяки своєму досвіду, високим особистим організаторським здібностям, правильно підібраним командним кадрам, за короткий термін Олександру Удовиченку вдалося створити військове формування, що за своїм морально-психологічним станом протягом всього свого бойового шляху фактично було позбавлено руйнівних наслідків такого негативного явища, як «отаманщина».
Завдяки успішним діям новоствореної дивізії, мужності та героїзму її командирів та вояків, українським військам вдалося прорвати фронт Червоної армії по лінії: Шепетівка – Старокостянтинів – Проскурів – Чорний острів.
6 червня 1919 року у місті Дунаївці до складу 2-ї дивізії приєднався Окремий загін полковника (пізніше генерала) П. Шандрука, і після реорганізації військове формування О. Удовиченка стало називатися «3-я стрілецька дивізія».
На середину червня 1919 року до складу дивізії входили: 7-й Синій полк полковника О. Вишнівського (600 багнетів); 8-й Чорноморський полк полковника Є. Царенка (700 багнетів); 9-й стрілецький полк полковника П. Шандрука (900 багнетів); 3-я артилерійська бригада полковника Г. Чижевського (12 легких гармат і 4 гаубиці); інженерний курінь формував полковник Харченко; запасний курінь і тили полковника Г. Стефаніва [5, т. 1, 50]. 
Підсилена Лубенським кінним полком сотника Поплавського, дивізія  8 червня 1919 року разом з іншими українськими з’єднаннями активно переходить у наступ, розпочинаючи цикл боїв Проскурівської операції.
Спогади учасників тих подій надають нам можливість простежити бойовий шлях і окремих підрозділів, що входили до складу дивізії. Так, на сторінках своїх мемуарів сотник Буковинського куреня І. Пігуляк докладно розповідає, що свій перший бій з більшовиками його підрозділ прийняв 14 червня 1919 року під Новою Ушицею. У взаємодії з іншими частинами 9-го стрілецького та Кінного Лубенського полків буковинцям вдалося одними з перших визволити це місце від червоних [29].
У ході подальших боїв 22 червня від більшовиків було визволено Копай-Город, де українські війська отримали багато трофеїв та зброї. Згодом – Шаргород та Лучинець. У той же час подальший наступ дивізії у напрямку до Вапнярського залізничного вузла все дальше віддаляв її від головних сил Дієвої Армії УНР, змушуючи розширити свій фронт до 60–70 км. В умовах відсутності надійного зв’язку зі своїми сусідами це було досить небезпечно і створювало суттєві ризики потрапити в оточення.
На кінець червня 1919 року воєнно-політична ситуація в Україні склалась не на користь українських військ. Угруповання Червоної армії безперервно атакували українські частини в районі переправи через р. Случ, витискаючи їх до Проскурова, з метою відрізати Дієву Армію УНР від р. Збруч, щоб не дати можливості Галицькій армії перейти на територію Великої України та об’єднатися обом арміям.
3-й дивізії протистояла кінна бригада Г. Котовського і 45-а радянська дивізія, до яких постійно надходило підкріплення та боєприпаси з Одеси. Бої все більше приймали форму жорсткого позиційного характеру, в умовах браку зброї та боєприпасів з української сторони. Але 3-я дивізія безперервно з боями просувалась вперед.
«У ході цих боїв дивізія полк. Удовиченка держалася кріпко на становищах в околиці  Джурина (недалеко Вапнярки) і  завзято  змагалась з большевиками, – писав на сторінках «Історії  українського війська»  свідок тих подій Б. Гнатевич, – щоб захистити Могилів, одиноку базу Армії, що давала зв’язок з закордоном (Румунією)» [9, 286].
Щоб зупинити наступ українських військ, 6 липня 1919 року червоні зосередили в районі Проскурова великі сили і перейшли у наступ. «Для ліквідації червневого наступу з Галичини, – згадував у своїх «Записках о гражданской войне» командувач Українського фронту В. Антонов-Овсієнко, – проти петлюрівського фронту були негайно перекинуті резервні частини, як Мадярський полк особливого призначення з Києва, Інтернаціональний полк з Вінниці та інші» [31, т. 1, 296].
Як свідчать очевидці, найбільш жорстокі бої з червоними точилися за станцію Вапнярка наприкінці червня 1919 року, стратегічне значення якої добре розуміли обидві сторони. При взятті цього важливого залізничного вузла 21 червня відзначився 8-й Чорноморський полк, який втратив тільки вбитими 23 старшин та до 150 козаків, серед яких і командир куреня полковник Оселецький [6, 115],
Бої 26–27 червня за Вапнярку були найнапруженішими та найжорстокішими за всю історію дивізії. Українським воякам, яким бракувало набоїв, не раз доводилося сходитися у багнетну атаку з противником. Про запеклий характер боїв красномовно говорить той факт, що сама Вапнярка та навколишні станції Крижопіль та Княжево по декілька разів переходили з рук у руки.
У Вапнярській операції особливо проявили себе українські артилеристи [32]. Особливо прославилась обслуга легендарного сотника 3-ї гарматної бригади І. Шури-Бури (розстріляного під Базаром у 1921 р.), яка сміливо вступала у нерівний двобій з артилерією червоних панцерних бронепотягів і не раз виходила з нього переможцем [33].
У ході боїв за Вапнярку особовим складом  дивізії було знищено «22 ворожі частини в загальній кількості до 11 тисяч бійців», серед яких і знаменитий полк, очолюваний мобілізованим більшовиками відомим одеським бандитом Мишкою Япончиком [6, 113-114].
О. Вишнівський у своїй статті «Вапнярка» стверджував, що за витривалість, виявлену українськими вояками під час Вапнярської операції, дивізія здобула спочатку неофіційно, а потім і офіційно назву «Залізна» [17, 171].
«Повідомляю, – писав у своїй привітальній телеграмі Начальник штабу Дієвої Армії УНР полковник Василь Тютюнник, – що за високу боєздатність і витривалість, за надзвичайне лицарство 3-й дивізії надана назва «Залізна» [5, т. 1, 50].
3-я Залізна дивізія стає «надійним» та елітним військовим формуванням часів Директорії Української Народної Республіки. Про це наочно говорить той факт, що на посаді командира куреня Залізної дивізії проходив службу Олександр Петлюра – молодший брат Головного Отамана.
Але перемога далася дивізійникам надто великою ціною. Дивізія зазнала великих втрат (до 40 % особового складу) і вичерпала всі свої резерви. Великі втрати були серед її комадного складу (загинув Є. Царенко, важко поранено О. Вишнівського та Б. Магеровського), «забитими та пораненими були всі командири  куренів, а командирів сотень доводилося міняти двічі на день» [6, 141]. У боях за станцію Крижопіль наприкінці липня 1919 року смертю героя загинув сотник О. Кантемир [34].
Завдяки своїм успішним оборонним боям 3-я дивізія розірвала залізничні комунікації у напрямку Жмеринка–Одеса, що створило сприятливі умови для успішного переходу 15–16 липня 1919 року Галицької армії через р. Збруч і об’єднання з Дієвою Армією УНР.
Залізній дивізії було поставлене завдання наступати на Одесу у складі третьої групи (правого крила) українських військ, якими керував полковник В. Тютюнник. Крім 3-ї Залізної, до цієї групи ще входили 9-а піша дивізія та 11-а галицька бригада.
Спільний наступ українських військ розпочався 12 серпня 1919 року. Головним противником «залізних» була 14-а армія червоних, яка у ході упертих боїв вимушена була залишити станцію Рудниця, Попелюхи, містечко Піщанка, села Безштаньків, Гонорівку, Стулене та Дмитрашівку.
Не бажаючи опинитись в оточенні білогвардійських військ, командувач Південної групи радянських військ Й. Якір вирішив прорвати український фронт на лінії Жмеринка–Київ і вивести свої війська з Одеси, яка вже була зайнята білими, на північ – на возз’єднання з головними силами червоних у Києві.
Розпочався новий етап Вапнярської військової операції. Як свідчить О. Удовиченко, у ході цієї операції для оборони Вапнярки українська сторона, крім 3-ї Залізної дивізії, могла виставити ще 9-ту Залізничну дивізію полковника П. Кудрявцева (950 багнетів) та Стрийську (11-у) Галицьку бригаду отамана К. Шльоссера (900 багнетів) [6, с. 122].
Сили червоних переважали українські у декілька разів і становили: 45-а стрілецька дивізія – 8360 багнетів, 662 шаблі, 95 кулеметів, 40 гармат, 2 панцерних потяги; 47-а дивізія – 950 багнетів, 8 кулеметів, 18 гармат [35].
Особливо жорстокий і виснажливий характер мали бої з червоними за станцію Крижопіль. «Вже два тижні тривали уперті бої, – згадував на сторінках своїх спогадів «Бій під Крижополем 15 серпня – 1вересня 1919 р.» сотник Євген Гловінський. – Крижопіль шість разів переходив з рук до рук …здавалося, ми тут воюємо, воюємо і будемо воювати весь свій вік» [36].
Вапнярській операції присвятили свої спогади генерали О. Вишнівський та М. Крат [17; 24], які містять чимало описів важливих боїв цієї військової операції за участю 7-го та 9-го стрілецьких полків 3-ї Залізної дивізії.
Завдяки геройським діям козаків та старшин, вмілому керівництву військового командування, 3-й стрілецькій дивізії вдалося розбити ворога і не допустити прориву червоними українського фронту. Це вимушені були визнавати на сторінках своїх мемуарів і більшовицькі військові діячі [37, 36; 38].
Але українській стороні так і не вдалося скористатися плодами своєї перемоги. Головні сили Добровольчої армії 31 серпня 1919 року вступили до Києва разом з українською армією. Не бажаючи набути собі ще одного сильного ворога, якого підтримує Антанта, українські війська вимушені були відступити з української столиці. Все це справило гнітюче враження на українських старшин та вояків, посилило розкол між обома українськими арміями. Перед українською армією постає новий грізний противник – Добровольча армія генерала А. Денікіна.
Після дислокації 3-ї Залізної дивізії в район Бершадь–Балта–Рудниця–Вапнярка, для української сторони розпочалася війна на два фронти: на півночі – проти червоних, на півдні – проти денікінців. 26 вересня 1919 року на всіх ділянках фронту частини Дієвої Армії УНР вступили у бій з Добровольчою армією.
Початок бойових дій з білими для «залізних» виявився доволі вдалим. На початку жовтня 3-я Залізна дивізія у результаті стрімкого наступу примусила добровольців відійти на лінію Біланівка–Бершадь [26, 90]. За свідченнями генерала О. Удовиченка, підрозділам 3-ї дивізії у районі Бершаді вдалося розбити 5-ту дивізію Добровольчої армії, яка складалась виключно з офіцерів [6, 133].
У цьому бою особливо відзначилися 8-й полк під командуванням М. Крата та Буковинський курінь С. Григоряка. У результаті спільних дій цих двох підрозділів 2 жовтня 1919 р. військової поразки зазнав 75-й Севастопольський полк добровольців [42].
Але після перших успіхів у боротьбі з Добровольчою армією для Залізної дивізії розпочалася смуга військових невдач. Так, 14 жовтня поблизу станції Кловань кавалерійські загони білих несподівано напали на 9-й піхотний полк та «порубали його вщент». Командир полку М. Євтушенко, не бажаючи потрапити до полону, застрелився [6, 133]. 3-я Залізна дивізія у цій нерівній боротьбі поступово втрачала військову ініціативу і вимушена була з боями відступати. У руках ворога опинився Тульчин, Брацлав, Гайсин та Вапнярка.
Всі ці події відбувалися на тлі катастрофічного погіршення воєнно-політичної ситуації в Україні. Армія Української Народної Республіки в результаті безуспішних боїв наприкінці листопада 1919 року опинилась в районі Любар–Остропіль–Миропіль, у так званому «трикутнику смерті». З півночі на неї наступала 12-а армія червоних, з півдня – Добровольча армія генерала А. Денікіна, із заходу її блокували польські війська.
Становище обох українських армій було вкрай важким. Почалися холоди, воякам не вистачало теплого одягу, зброї та набоїв. В частинах розпочалася епідемія тифу. На тиф захворіли командир дивізії та всі командири її полків.
Щоб зберегти армію від катастрофи, військове керівництво Дієвої армії УНР вирішило виступити у похід тилами червоної та денікінської армій. У цей похід, який у вітчизняній історіографії отримав назву «Зимовий», вирушила і 3-я Залізна дивізія, яка на той момент у своєму складі нараховувала 500 багнетів, 110 шабель, 16 кулеметів і 5 гармат [5, т. 1, 225].
Проте на самому початку походу дивізія зазнала страшних військових невдач. Так, під час однієї з атак білих у непритомному стані до рук ворога потрапив генерал О. Удовиченко [6, 46-147]. Але біда на цьому не закінчилась. 25 грудня під Животовим на Таращанщині в результаті раптового нападу кавалерійського полку Київської (за ін. даними Кавказької) «зведеної» дивізії генерала князя М. Голіцина 3-я Залізна дивізія перестала існувати як військова одиниця.
Зіставлення інформації, отриманої від спогадів та праць Г. Чижевського [7, 56], О. Вишнівського [18], М. Крата [43], М. Омеляновича-Павленка [44, 47] та їх критичний аналіз дозволяє нам з більшою ймовірністю відтворити подробиці того трагічного бою.
Так, з цих мемуарів ми можемо дізнатись, що в. о. начальника дивізії В. Трутенко 24 грудня отримав наказ від командарма генерала М. Омеляновича-Павленко терміново вивести свої підлеглі частини з району їх розташування, до якого наближались значні сили денікінців. Начальник штабу дивізії полковник М. Крат наступного дня о пів на п’яту годину ранку вишикував частини у похідні колони за село на дорогу, що вела на села Стадниця та Високе.
Проте В. Трутенко з причини особистої недисциплінованості (через жінку) запізнився на шість годин. Така злочинна легковажність командира стала причиною того, що марш розпочався з запізненням. Вояки, більшість з яких хворіли на тиф, вимушені були чекати на морозі та холодному вітрі. Через низьку температуру повітря замерзла вода у кулеметах.
Позбавлені кулеметної підтримки, українські вояки після короткого та нерівного бою стали легкою здобиччю білих. М. Крат, дружина якого потрапила у ворожий полон, спробував наздогнати білогвардійців, але через брак сил та озброєння вимушений був невдовзі відмовитись від цієї затії.
Намагаючись виправдати свою провину, полковник В. Трутенко на сторінках своїх мемуарів стверджував, що його ніхто своєчасно не попередив про те, що дивізія готова для здійснення маршу [45]. Але цей аргумент звучав досить непереконливо, і тому переважна більшість українських військових мемуаристів засуджувала його вчинок.
З решток дивізії було сформовано 3-й Окремий кінний полк, який на чолі з полковником П. Чижевським разом зі Спільною юнацькою школою Армії УНР взяв участь у Зимовому поході [11, с. 22].
Як згадував у своїх спогадах командир Київської (Стрілецької) дивізії генерал Юрій Тютюнник, під час Зимового походу 3-й кінний полк добре воював з частинами Добровольчої та Червоної армій у складі Південної групи Дієвої Армії УНР [46, 58].
Відновлення Залізної дивізії як військової одиниці української армії було пов’язано з початком та ходом польсько-радянської війни 1920 року.
У лютому 1920 року генерал О. Удовиченко після свого видужання та втечі з білогвардійського полону разом з невеликим повстанським відділом пробився з Одеси до Польщі. Після прибуття до Кам’янця-Подільського, зайнятого польськими військами, як згадував у своїх спогадах О. Вишнівський, подальше продовження збройної боротьби за українську справу О. Удовиченко бачив  виключно партизанськими засобами  [19, 84]. Але його думка кардинально змінилась, коли він випадково натрапив на загін колишніх вояків своєї дивізії, які разом з командиром 9-го Стрілецького полку П. Шандруком лікувались від тифу. Тоді у нього виникла ідея знову взятись за зброю.
Ця його ініціатива була підтримана «згори». 18 лютого 1920 року О. Удовиченко отримав від Голови Ради Міністрів Української Народної Республіки І. Мазепи розпорядження від С. Петлюри про формування в районі Могілевського і Ямпільського повітів окремої пішої бригади. 24 березня О. Удовиченко отримав новий наказ про формування з українських частин, що перебувають в районі Нової Ушиці й Кам’янця-Подільського та інтернованих у польських таборах українських вояків спочатку окремої бригади, а пізніше – 2-ї Української стрілецької дивізії.
Як стверджує Г. Чижевський, у травні 1920 року до її складу увійшли: курінь «Вільна Україна», 1-й Могилянський піший полк, Окремий галицький курінь, відділ кінноти ім. Івана Сірка, гарматний відділ, інженерна сотня, 4-а стрілецька бригада, 1-й піший рекрутський полк. Разом – 317 старшин і 1462 козаки, які мали 407 коней, 29 кулеметів і 7 гармат [7, 35]. Дивізія зайняла відтинок польсько-радянського фронту від Дністра до Нової Ушиці.
Вирішальною подією для новоутвореного з’єднання стала зустріч українських військ з передовими загонами 3-го кінного полку, що повертався із Зимового походу, яка відбулася 6 травня 1920 року [6, 154]. Після реорганізації 29 червня 1919 року (Наказ Головної Управи Військ УНР №35) 2-а стрілецька дивізія змінила свій порядковий номер на третій і стала називатись «3-я Залізна дивізія» [48, 4].
Спільно з поляками вона повела успішний наступ проти частин 14-ї радянської армії на південь, намагаючись дістати магістралі Вінниця – Одеса. Так, у своїх спогадах «Записки непокірливого» командир 21-о куреня В. Прохода згадував, що першою бойовою акцією його підрозділу стало визволення наприкінці квітня від більшовиків містечка Калюса, мешканці якого «нас вітали досить прихильно» [47, 377].
В оперативному плані перебувала 3-я Залізна дивізія під час наступу знаходилась у складі 6-ї польської армії і діяла разом з 12-ю польською дивізією. Польське командування у своїх наказах не раз відзначала хоробрість, ініціативність і героїзм вояків 3-ї дивізії протягом всієї польсько-радянської війни [48, 73-74].
Під час наступу у боях з червоною кавалерією особливо відзначився приданий Залізній дивізії 3-й Донський кінний полк М. Фролова (біля 500 шабель і 20 кулеметних тачанок), нищівної атаки якого «не могла витримати жодна совєтська частина» [47, 389].
На початку червня після передислокації до Умані 1-ї Кінної армії Будьонного (16 тис. шабель) стратегічна ініціатива у радянсько-польській війні переходить до Червоної армії. Після прориву польсько-радянського фронту польські та українські війська з боями відходять на захід.
16 червня О. Удовиченко видав наказ про вихід Залізної дивізії зі складу 24-ї бригади 12-ї польської дивізії і оголосив про початок самостійних бойових дій в обороні України.
На початку липня 1920 року у результаті запеклих боїв з червоними в районі Ялтушкова 3-я дивізія остаточно втрачає зв’язок з 6-ю польською армією і 14 липня вимушена була зайняти «позиції на західному березі Збруча – від Дністра до Гусятина» [6, 167].
Так, полковник Василь Прохода у своїх мемуарах згадував про напружений характер боїв, які точилися 13–14 липня 1920 року між українськими вояками 7-ї бригади 3-ї стрілецької дивізії, що боронили позиції між селами Зелене та Троянівка та  наступальними загонами червоної кінноти [42, 377]. 19 липня сильною кавалерійською атакою більшовицькі частини «в силі 200 багнетів і 400-450 шабель прорвали фронт між 7-ю бригадою і польськими частинами, зайняли с. Кривеньке» на західному березі ріки Збруч [5, т. 2, 63-64].
Але наступ ворога давався йому дорогою ціною. Особливого значення набрали бої в районі Шидлівці – Сидорово. Як згадують у своїх спогадах П. Шандрук [23, 95] та П. Цапко [49, 204-205], щоб ліквідувати більшовицький плацдарм на західному березі р. Збруч, українське командування кинуло у бій останні свої резерви – Окрему кінну дивізію та кінноту 3-ї Залізної дивізії.
25–26 липня 1920 року відбулися знамениті кінні бої під Сидоровим, у ході яких з обох сторін взяли участь до 2 тис. кіннотників. Детальний опис цих переможних для українців боїв надає на сторінках своєї праці О. Удовиченко.
«Ворожа кінна бригада в складі до 1100 шабель увірвалася в лави нашої піхоти, – стверджує командир «залізних», – але несподівано її атакувала наша Окрема кінна дивізія і 3-й кінний полк. Розпочалася рубка. Ворог не витримав… і повернув до Сидорова…» [6, 168].
16–17 серпня 1920 року польські війська розбили більшовиків під Варшавою і разом з українською армією почали спільний наступ на всьому радянсько-польському фронті.
Важливим етапом цього наступу стала операція українських військ щодо форсування р. Дністер в районі Городниці 14 вересня 1920 року. Забезпечувала переправу головних сил Армії УНР 3-я Залізна дивізія чисельністю до 800 багнетів, 550 шабель при 16 гарматах.
Як згадує у своїй статті «Форсування Дністра під Городницею» О. Удовиченко, не маючи необхідної для наступу переваги, Залізна дивізія завдала поразки радянським військам і забезпечила успішне форсування ріки, втративши при цьому лише 23 вояків пораненими [19, 198]. Червоні спішно вимушені були відступати до Збруча.
Проте після підписання у жовтні 1920 року мирної угоди між Польщею та Радянською  Росією,  25-тисячна  українська  армія залишилась наодинці з півмільйонною Червоною армією.
Про останні бої Армії Української Народної Республіки та 3-ї Залізної дивізії на рідній землі, які точились з 10 по 21 листопада 1920 року, докладно на сторінках своїх спогадів та праць розповідають О. Удовиченко [6, 184-186; 15], М. Крат В. [28], Савченко [50] та Ю. Константинів [51].
З них ми можемо дізнатись, що права група українських військ, яка складалась з 3-ї Залізної і Кулеметної дивізій, на чолі з полковником О. Удовиченком тримала фронт від Дністра біля Могилева-Подільського до Шаргорода.
Не дочекавшись закінчення перемир’я, червоні напали першими. Вранці 10 листопада лівофлангова 9-а бригада 3-ї Залізної дивізії була атакована 8-ю кінною радянською дивізією, і через декілька годин з трьох тисяч українських вояків в живих залишилось 70 [6, 184].
Одночасно червона піхота вступила у бій з 7-ю бригадою Залізної дивізії під Чернівцями і прорвала її запілля. На допомогу 7-ій бригаді з резерву було кинуто 8-у бригаду. Після закінчення набоїв українські вояки відбивались від кіннотників багнетами та прикладами гвинтівок. Половина особового складу обох бригад знайшла смерть у цьому жорстокому бою.
20 листопада за наказом свого командарма Армія УНР з боями відійшла в район Волочиська.
Останній бій 3-я Залізна дивізія провела 21 листопада 1920 року. 8 гармат 3-ї артилерійської бригади випустили по ворогу останні снаряди і о 18-й годині українські вояки залишили рідний берег. «Перепустивши всіх, – згадував Ю. Константинів, – велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом» [51, арк. 769].
Після переходу за Збруч на польську територію Армія УНР була роззброєна, а її особовий склад був інтернований у таборах. Вояки 3-ї Залізної дивізії до 1924 року перебували у таборі Каліш на Познанщині.
Невелика частина колишніх вояків Залізної дивізії восени 1921 року в складі українських військ взяли участь у Другому зимовому поході. Так, про участь «залізних» у двотижневих нерівних боях з червоними під час цього рейду у складі Волинської групи отамана Ю. Тютюнника доволі фрагментарно у своїх спогадах згадують підполковник М. Чижевський [46, 74-75], В. Яновський [46, 126] та ін.
Під час останнього бою з червоними під Малими Миньками смертю героя загинув поручник 3-ї гарматної бригади Дем’ян Сікорський, який «кинув під себе гранату, щоб не датися у руки ворога» [5, т. 2, 206].
Серед 359-ти розстріляних більшовиками під Базаром українських вояків знайшли собі вічний спокій і 17 старшин та козаків легендарної 3-ї дивізії.
Бойовий шлях легендарної дивізії знайшов своє продовження і в сучасній Україні. Так, Патріарх УАПЦ Мстислав (у миру Степан Скрипник), який змолоду брав участь у визвольних змаганнях і проходив службу у Залізній дивізії, протягом багатьох років зберігав священну реліквію – бойовий прапор 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР. 24 серпня 1992 року в урочистій обстановці він передав її 1-му полку Національної гвардії України.
Цей величний символ непереможного з’єднання українських вояків, які до останнього залишились в лавах борців за Українську державність, можна побачити серед експонатів Центрального музею Збройних Сил України в Києві.
Виходячи з вище наведеного, у цій статті матеріалу, можна зробити висновок, що історія та бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки своєю яскравою та героїчною сторінкою назавжди увійшла в аннали вітчизняної воєнної історії. Завдяки мемуарам учасників тих звитяжних подій через десятиліття з небуття повертаються до нас забуті імена українських вояків доби Визвольних змагань 1917–1921 років.
Сьогодні воїни 24-ї окремої механізованої бригади імені Данила Галицького Сухопутних військ Збройних Сил України – правонаступниці легендарної Залізної дивізії – з гідністю виконують свій почесний обов’язок із захисту суверенітету, недоторканності та територіальної цілісності незалежної України. Пам’ять про мужність і жертовність «залізних» у боротьбі за державність назавжди залишиться в серцях наступних поколінь українців.

Джерела

1.    Шанковський Л. Книги, варті уваги // Українська книга. – 1971. – № 2. – С. 117.
2. Див.: Калинович І. Українська мемуаристика (1914-1924): Бібліографічний реєстр. – Львів, 1925. – 32 с.; Чайковський І. Наша мемуаристика. – Мюнхен, 1966. – 36 с.; Зленко П. Зимовий похід. Матеріали для бібліографічного покажчика. – Прага, 1938. – 14 с.; Гетьман Павло Скоропадський (1873 – 1945): Матеріали для бібліографії. – Київський бібліографічний вісник, 1996. – 53 с.
3. Див.: Ейдеман Р., Какурін М. Громадянська війна на Україні (За редакцією Р.Я. Чубаря). – Харків: Держвидав України, 1928. – 71 с.; Лихолат А.В. Разгром буржуазно-националистической Директории на Украине. – Киев: Госполитиздат,            1949. – 216 с.; Рибалко І. Встановлення Радянської влади на Україні. – Київ, 1957. – 56 с.; Супруненко М. Спільна боротьба українського і російського народу за встановлення Радянської влади на Україні. – Київ, 1954. – 32 с.; та ін.
4. Руднєв В. Крах білопольської окупації на Україні в 1920 р. – Київ: Політвидав ЦК КП(б)У, 1941. – 160 с.
5. Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії військ УНР. - Нью-Йорк: Червона Калина. – Т.1. Рік 1919 – 1971. - 264 с.; Т.2. Рік 1920 – 1982. – 230 с.
6. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917 – 1921. – Київ: Україна, 1995. – 206 с.
7. Чижевський Г. Коротка історія 3-ї Залізної дивізії. 1919-1921. - Каліш, 1922. – 56 с.
8. Капустянський  М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році: Короткий воєнно-історичний огляд: У 2-х кн. – Мюнхен, 1946. – Кн. 1. – 110 с; Кн. 2. - 200 с. 
9. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) //Крип’якевич І., Гнатович Б., Стефанів З. та ін. – 4-е вид., змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.
10. Див.: Л. Ш. Третя Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина – Львів, 2000. – Т. 9. – С. 3225.
11. Доценко О. Зимовий похід (6.12.1919–6.5.1920). – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. – 379 с.
12. Див.: Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – Київ: Український письменник, 1993. – 413 с.; Стахів М. Україна в добі Директорії УНР:          [У 7 т.]. Т.1. Власними силами. – Скрентон: Вид-во Укр. наук. - іст. б-ки,    1962. – 272 с.; Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. – 317 с.; та ін.
13. Див.: Солдатенко в. Українська революція. Істор. нарис. – Київ: Либідь, 1999. – 975 с.; Савченко В.А. Двенадцать войн за Украину. – Харьков: Фолио, 2006.– 415 с.; Якимович Б. Збройні Сили України. Нарис історії. – Львів, 1996.– 359 с.; Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 536 с.; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. – 640 с.; Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння. – Київ: Темпора, 2006. – 576 с.; Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921- 1924 рр.) – Київ;Філадельфія: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997. – 187 с.; та ін.
14. Див.: Коваль Р. Багряні жнива Української революції: 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань. Воєнно-історичні нариси. – Київ: Діокор, 2006. – 404 с.; Коваль Р. Тернистий шлях кубанця Проходи. До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. – Київ; Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2007. – 404 с. Дуда А. Буковинський Курінь в боях за українську державність: 1918.1941.1944 // А. Дуда, В. Старик. – Чернівці: Накладом Товариства «Український Народний Дім в Чернівцях», 1995. – 272с.; Дмитрук В. Вони боролися за волю України: (нарис з історії Сірожупанної дивізії) // В.Г. Дмитрук. Вид. 2-е, доп. – Луцьк: Волинська обл. друкарня, 2004. – 282 с.; Слюсаренко П. М. Українська 3-я Залізна стрілецька дивізія в російсько-польській війні 1920 р. // Вісник Академії праці і соціаль них відносин Федерації профспілок України: науково-практичний збірник. - № 5 (24). - 2003 / Акад. праці і соц. відносин Федерації профспілок України; Редкол.: М.Л. Головко. – Київ, Курс, 2003. – С. 189-194; Денисюк Ж. 3-я Залізна дивізія Армії УНР. Начерк бойового шляху. – Режим доступу: http://www.irekw.internetdsl.pl/zalizna_dyw.html.
15. Удовиченко О. Від Дністра по лінії перемир’я і відворот за Збруч // За Державність. – Зб. 5. – Каліш, 1935. – С. 76-123; Зб. 6. – Каліш, 1936. – С. 77-109; Зб. 7. – Варшава, 1937. – С. 152-164;
16. Удовиченко О. Форсування Дністра під Городницею // За Державність. – Зб.45. – Каліш, 1934. – С. 190-200.
17. Вишнівський О. Вапнярка (Із спогадів командира Синього полку) // Визвольний шлях. – 1960. – Травень. – С. 541-551.
18. Вишнівський О.Трагедія 3-ї дивізії Армії УНР. – Мюнхен; Детройт, 1963. – 19 с.
19. Вишнівський О. До історії «Синіх» та «Залізних» // За Державність. – Варшава, 1937. –
№ 6. – С. 68-102.
20. Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. – Детройт: Капітула Відзнаки Хреста Залізного Стрільця, 1973. – С. 74-75.
21. Вишнівський О. Розгром Всеукраїнського Повстанського Комітету і самогубний рейд // Вісті Братства кол. Вояків 1 УД. УНА. – Мюнхен, 1962. – Ч. 106. – С. 51-52.
22. Див.: Shandruk, Lt. General Pavlo. Arms of Valor. – New York: Robert Speller, 1959. – 320 p.; Шандрук П. Сили доблесті. Мемуари. – Київ, 1999. – 240 с.; Шандрук П. Армія УНР і її боротьба за державність // Гуртуймося. – 1932. – № 9 – С. 7-15.
23. Шандрук П. Бої З-ої Залізної дивізії під с. Сидоровим над Збручем 19-26 липня 1920 р. // Табор. – 1923. - № 1. – С. 94-101.
24. Крат М. Вапнярська операція // За Державність. – Варшава, 1938. – Зб. 8. – С. 66-80.
25. Крат М. 1920 рік (Про забуті дії українського війська) // За Державність, Торонто, 1964. – Зб. 10. - С. 79-90.
26. Крат М. Бій під Баланівкою (12.10.1919) проти доброармії // Тризуб. – 193. - № 10. – С. 79-91.
27. Крат М.. Базар // Бюлетень Союзу був. Українських Вояків у Канаді. – 1961. – Ч. 9. – С. 6-7;
28. Крат М. 1920 рік (Про забуті дії українського війська) // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – Збірник 10. – С. 85 – 88.
29. Пігуляк І. Спогади у 60-річчя смерти Омеляна Кантеміра // Буковина (Торонто). – 1978. – Ч. 1.
30. Див.: Бій за Кам’янець - Подільський // Військово-історичний альманах. – 2005. – № 2 (11) –
С. 110 – 120.
31. Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. Воспоминания: В 4-х т. – М. – Л.: Госиздат – Госвоениздат, – Т. 1. – 1924. – 297 с.
32. Див.: Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) – Ф. 3795. Українська Господарська Академія в Подєбрадах та організації при ній. – Оп. 1. – Спр. 1854. Особиста справа студента Романюка Леоніда. – Арк. 140 – 148; Спр.892. Особиста справа студента Гловінського Євгена. – Арк.1-133; Спр. 1261. Особиста справа студента факультету агрономічно-лісового відділу агрономічного Константиніва Юрка. – Арк. 1 – 67; Оп. 5. – Спр. 78. – Арк. 431 зв. – 434.
33. Див.: За Державність. – Каліш, 1932. – Збірник 3. – Зб. 3. – Стор. – С. 216 А. 216 А.
34. Див.: Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів // Час. – 1932. – Ч. 1049. – 28 квітня.
35. Див.: Гражданская война и революция на Украине. – Киев, 1977.– Т. 2.– С. 32.
36. Гловінський Є. Спогад. Бій під Крижополем 15 серпня – 1вересня 1919 р. // Незборима нація. – Ч. 6 (220). – 2004. – Червень.
37. Якир И. Э. Воспоминания о гражданской войне. – Москва: Воениздат, 1957. – 40 с.
38. Акулов Ф. Прорыв южной группы 12-й армии на Украине // Война и революция. – 1926. - № 1-2. – С. 60-74.
39. Деникин А.И. Поход на Москву. – Киев: Воениздат, 1990. – 288с.
40. Романюк Л. Від Бершаді до Чарторії (Напередодні Зимового походу) // Вісті Комбатанта. – 1972. – Ч. 2. – С. 23-31.
41. Слащов Я. Материалы для истории гражданской войны в России (Операции белых, Петлюры и Махно на Украине в последней четверти 1919 года) // Военный вестник. – 1922. - № 9-10; № 11. – С. 32-37; № 12. – С. 41-44; № 13. – С. 49-51.
42. Гніздовський О. За рідний край. Спогади з визвольної війни // Буковина. – Торонто, 1979. – Ч.1.
43. Див.: Крат М. Різними шляхами (З нагоди ювілею Першого зимового походу) // У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. – Нью-Йорк, 1973. – С. 136 – 138.; Крат М. Перший зимовий похід Армії УНР // У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. – Нью-Йорк, 1973. – С. 42; Крат М. Як то було в Зимовому поході // У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. – Нью-Йорк, 1973. – С. 34.
44. Омелянович-Павленко М. Зимовий похід (6.12.1919-6.05.1920) // За Державність. – Варшава, 1929. - № 1. – С. 5-47.
45. Див.: Трутенко В. 3-тя Залізна дивізія з початку Зимового походу: 7.ІІ.1919 – 6.V.1920. – С. 12.
46. Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-1920 рр. – Нью-Йорк: Видавництво Чорторийських, 1966. – 99 с.
47. Прохода В. Записки непокірливого. – Торонто, 1967. – 434 с.
48. Українсько-московська війна 1920 року в документах. З передмовою і редакцією В. Сальського. Документи впорядкував ген. П. Шандрук. – Варшава,
1933. – 399 с.
49. Цапко П. Кінний бій під Сидоровим // За Державність. – Торонто, 1964. – № 10. – С. 204-210.
50. Савченко В. Втрачені можливості для перемоги в листопаді 1920 р. // Табор. – Каліш, 1924. – Ч.2. – С. 99-131.
51. Див.: Константинів Ю. Спогад // ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп.5. –Спр. 78. – Арк. 765-769.
52. Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. – Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – 238 с.

До змісту журналу "Воєнна історія" #2 за 2010 рік