журнал "Воєнна історія" #2(50) за 2010 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1920 РОКУ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ І ПОЛЬЩЕЮ ТА ЙОГО ПЕРСПЕКТИВИ В ОЦІНКАХ ПОЛЬСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ ГАЛИЧИНИ

Віктор ГОЛУБКО,
доктор історичних наук,
професор Львівського Національного університету ім. І. Франка

Варшавський договір 1920 року між Українською Народною Республікою та ІІ Річпосполитою, відомий ще як союз Пілсудський – Петлюра викликав гострі дискусії у тогочасній українській та польській громадській думці. Не були байдужими до нього й історики. Здебільшого вони зосереджувалися на висвітленні збройного конфлікту між поляками та українцями, що точився за Східну Галичину, проблем, пов’язаних із дипломатичною боротьбою навколо визнання її статусу після поразки ЗУНР та аналізові правових підстав її включення до Польської держави, спроб українсько-польського діалогу. На даний час історіографія цього питання є доволі багатою, як з українського, так і з польського боку. Однак, на наш погляд, вимагає детальнішого розгляду такий аспект українсько-польських відносин, як ставлення поляків Східної Галичини до державотворчих процесів на Наддніпрянщині крізь призму Варшавського договору 1920 року між УНР та Польщею, тобто в період найгострішого протистояння, викликаного українсько-польською війною 1918 – 1919 років, що спричинилася до падіння ЗУНР. Хоча польське суспільство усвідомлювало об’єктивну необхідність припинення взаємної ворожнечі супроти спільної загрози – більшовизму, проте акумулювало в собі глибоко вкорінену недовіру в доцільності з точки зору польських державних інтересів ангажуватися у підтримку УНР, яка у перспективі могла стати осередком консолідації українських етнічних земель, зокрема й для Східної Галичини, яка опинилася у межах Польщі.
Після переможного завершення збройної боротьби із ЗУНР східногалицький польський політикум розглядав українське питання принаймні у трьох площинах: перша – польсько-російські взаємини у контексті східноєвропейських відносин між державами, що виникли на окраїнах колишньої Російської імперії; друга – це участь Польщі у відбудові Української держави на Наддніпрянщині, що асоціювалося із підтримкою УНР на чолі із С. Петлюрою; третя – власне східногалицька, у якій польська громадськість консолідовано виступала за приналежність території Східної Галичини до Польщі, наголошувала, що польське домінування у містах природно робить її «обов’язковою складовою відроджуваної держави», а відтак трактувала Варшавську угоду 1920 року як можливий засіб нейтралізації розгортання національно-визвольного руху галицьких українців [1, 295].
Відчуваючи нестабільність кордонів відновленої держави, польська громадськість Східної Галичини жваво цікавилася подіями на теренах східноєвропейського регіону, намагалася з’ясувати їх вплив як на загальнопольські, так і на галицькі справи. У цьому контексті закономірно поставало й українське питання, зокрема можливість створення Української держави на Наддніпрянщині, її вплив на перебіг українсько-польського протистояння у Східній Галичині, а також на польсько-російські взаємини. Останнє не абияк хвилювало польське суспільство, яке вбачало у більшовицькій Росії продовження загарбницьких традицій імперії Романових. Відповідно до своїх політичних уподобань, воно по-різному пояснювало перспективи розв’язання українського питання. Непримиренну позицію займали націонал-демократи, які дотримувалися думки, що «українство» штучне, роздмухане Берліном, а України над Дніпром у політичному сенсі не існує. Вони стверджували, що українське суспільство неповноцінне із соціальної точки зору, не має інтелігенції, бюрократії, промисловців, у своїй основі селянське. Селянство ж «з національного погляду зовсім не свідоме і до усієї української справи чуже і неохоче... Українські діячі національні почуття виробили за рахунок виховання у селянства ненависті до Польщі. Це було неважко зробити, бо воно ототожнювало Польщу з польським землевласником» [20, 3]. Українську справу націонал-демократи ставили як ключовий елемент усієї східноєвропейської політики, що має доленосне значення для Польщі. В обширній статті Т. Міхальського «Українська проблема» опублікованій на шпальтах «Gazety lwowskiej», наголошувалося, що коли для Антанти її можна віднести до сфери експериментів, то для Польщі це передусім практичні реалії [2, 3]. Автор намагався з’ясувати можливі варіанти найкорисливішого для останньої його розв’язання і врешті приходив до висновку про те, що оскільки у політичному сенсі України над Дніпром не існує, то найоптимальнішим для польських державних інтересів була б угода з Росією і Румунією про поділ сфер впливу. «Такий поділ, – на думку автора, – не допустив би до посилення Росії, а з польського уряду зняв би звинувачення у загарбницьких планах» [2, 3]. У той же час Наддніпрянська Україна у візії ендеків хоча являла собою споконвічний терен польської експансії, проте не могла бути прилучена до Польщі, оскільки та не спроможна була її асимілювати. Звідси й випливала концепція поділу цих територій між сусідніми державами. Безкомпромісно поборюючи право галицьких українців на державне самовизначення, польська галицька громадськість критикувала антиукраїнські концепції націонал-демократів, котрі готові були домагатися польсько-російського зближення коштом розчленування українських земель. «Gazeta wieczorna» у рорзлогій редакційній статті «Петлюра» сягаючи до «історичних» аргументів, намагалася довести, що незважаючи на поки що малу імовірність польсько-української угоди, «вона не може бути для Польщі несимпатичною. Факт, що українська ідея навіть у формі старої козаччини може стати бастіоном супроти Москви... Немає сумніву, що нинішня Польща схильна подати Україні руку помочі. У такому разі ми не лише відсунемо бастіон супроти Росії до Дніпра, але й отримаємо охорону Червенської землі» [8, 2].
Через жваве зацікавлення перебігом українсько-більшовицької боротьби у місцевій польській громадській думці чітко окреслювалося ставлення стосовно двох державних утворень на території Наддніпрянщини – УНР під проводом С. Петлюри та радянської України на чолі з Х. Раковським. Першу вважали «справжньою» Україною, другу – московською креатурою. В інтересах Польщі підтримати першу. Боротьба між ними асоціювалася із часами Руїни, коли Україна «хиталася» між Польщею і Москвою. Хоча це й завдало удару по Польщі, проте та від нього оправилася, а Україна потрапила під московський гніт. Тому, як і в ХVІІ столітті, перед Україною знову постало питання, з ким бути. Оскільки на цей час вона заслабка «у культурному, суспільному та національному аспектах, щоб створити державу, то й союз з Росією є для неї неможливим» [5, 1-2]. Відтак зв’язок з Польщею відроджує культурницькі впливи останньої на неї і робить можливим ефективний опір російській експансії. Своєю чергою це створює умови для того, щоб східногалицьке питання вирішилося на польську користь бо за інших сприятливих для себе обставин керівництво УНР не поступилося б західними землями. Разом з тим задля добра справи поляки мають врахувати негативний досвід політики шляхетської Речі Посполитої щодо України: не втручатися до релігійних, політичних відносин, дотримуватися демократичних засад у взаєминах з українцями.
Подібні думки знайшли відгук на сторінках популярної газети «Kurjer lwowski», яка доводила, що як нова більшовицька, так і біла «демократична» Росія становить однакову загрозу для Польщі. «Російські демократи» на кшталт Савинкова і Чайковського (діячі демократичного крила антибільшовицьких організацій – В. Г)., – зазначала вона, – у своїй захланності різняться від Сазонових (Сергій Сазонов – міністр закордонних справ у царському уряді та в урядах О. Колчака та А. Денікіна – В. Г.) лише ступенем хитрощів. Сазонов відверто говорить про загарбання, Савинков прикриває це ліберальною фальшю» [10, 1]. Газета висміювала цих російських «патріотів» за те, що вони вимагали, аби всі національності колишньої імперії «билися за відродження Росії», тобто плели мотузку на власну шию» [15, 2]. При нагоді редакція зробила закид і польським ендекам з Паризького комітету за те, що загравали з цими діячами і робили ставку на «велику Росію» й звинувачували «лицарську Польщу у переговорах з авантюристом Петлюрою» [15, 2].
З активізацією українсько-польського переговорного процесу польська громадськість Східної Галичини виявляла все більше зацікавлення в українському питанні. Підтвердженням тому стали публікації місцевої польської преси, які відзначалася доволі глибокими аналітичними матеріалами дотичними теми, які так чи інакше віддзеркалювали її настрої. Попри сильні антиукраїнські настрої, що панували у польському суспільстві Східної Галичини, ідеї націонал-демократів у його середовищі не були домінантними у принциповому питанні – визнанні за Україною права на державну незалежність. У місцевій польській громадській думці була дуже популярною «федералістська» концепція Ю. Пілсудського, було усвідомлення користі для Польщі мати союзну Українську державу на Наддніпрянщині, в цілому прихильне ставлення до спроб С. Петлюри при польській допомозі реставрувати УНР. «Українська справа, – писала газета «Кurjer lwowski», – є найважливішим пунктом польської політики щодо Росії. Ми неодноразово наголошували, що лише визволення всіх неросійських народів колишньої царської імперії може дати Польській державі реальну гарантію перед черговою хвилею великоруського імперіалізму, якого у найближчій чи віддаленій перспективі треба сподіватися. Прибалтійські країни, Литва чи Білорусь, є частиною цієї гарантії, але принаймні не найбільшою. Головний тягар спадає на південь, на Україну, незалежність і стабілізація якої мають стати головним завданням, яке мусить вирішити Польська держава на сході. Без України повернення Росії до розмірів грізної імперії є неможливим» [11, 1-2].
Разом з тим польська громадськість намагалася з’ясувати потенційні можливості державотворчих елементів в Україні, на співпрацю з якими розраховувала. Це питання для неї було особливо важливим, оскільки могло викликати спротив з боку Франції, яка підтримувала концепцію відновлення єдиної не більшовицької Росії і приєднання до неї України. Вона доволі об’єктивно зважувала українські і польські можливості, проводила ідею польського протекціонізму у вирішенні українського питання. Доказом того є аналітичні матеріали, що публікували львівські польські періодичні видання. Так, газета «Kurjer lwowski» у редакційній статті, яку можна вважати за програмну, зазначала: «У сучасній грі війни і миру ставкою є незалежність України, яка придбає стільки і буде тим, що виторгує для неї польський уряд. Це мають розуміти українські політики і ретельно розважити над тим, до яких меж можна торгуватися з польською стороною, яка розігрує цю ставку» [11, 1-2]. Своєрідно трактує газета й питання консолідації українського національного руху на Наддніпрянщині, вказуючи, що найслабшим його місцем є «нескристалізованість поняття державності України» й «розлогість території, до якої українські елементи висувають претензії» [11, 1-2]. Звичайно, тут йшлося про принципове заперечення польською стороною стратегічної мети українських політиків – домогтися соборності українських етнічних земель у єдиній державі, а не якісь необґрунтовані територіальні претензії. Форсуючи ідею польсько-українського зближення, вона намагалися якомога менше вплітати у цей контекст проблему Східної Галичини. Проте це замовчування було надто позірним, бо прочитувалося у більшості газетних публікацій, що стосувалися Наддніпрянщини. Доволі популярною була думка, що Польща повинна створити на Правобережній Україні «український П’ємонт», нейтралізувати галицьких українців і тим забезпечити приналежність Східної Галичини до Польщі [14, 2].
Як відомо, Варшавська угода між УНР та Польщею від 21 квітня 1920 року викликала гостру полеміку і розкол у середовищі тогочасного українського політикуму. Особливо боляче її пережили галицькі українці, вважаючи себе зрадженими керівництвом УНР, котре розтоптало на їхнє переконання, ідею соборності. Саме весною 1920 року уряд Диктатора Є. Петрушевича повернувся до своєї попередньої офіційної назви – уряду ЗУНР (а не ЗОУНР), що свідчило про його остаточну зневіру у можливості разом із наддніпрянцями домогтися відновлення соборної національної державності. Ілюстрацією непримиренного ставлення зунрівської еліти до керівництва УНР можуть послужити матеріали, які надрукував «Український прапор» – офіціоз уряду ЗУНР у Відні. Договір 21 квітня 1920 року він розцінив як «ніж в серце» соборній Українській державі. Усю вину за цю катастрофу Є. Петрушевич і його оточення поклали на соціал-демократів, бо вони «загарбали в свої руки уряд УНР, своєю бездарністю занапастили армію, своїми хитаннями між більшовизмом і Антантою вели не політику – тільки якусь дітвацьку забаву, …довели до розвалу Українську державу, що вже існувала, … в Галичину вносили розкладові кличі, вони в кінці по катастрофі подалися до Польщі і потягли за собою Петлюру, людину, на чолі якої могла засіяти зоря найбільшого героя Нової України» [24]. Очевидно, що польська громадськість не могла стояти осторонь цієї полеміки. Констатуючи факт ворожого ставлення галицьких українців до Варшавського договору, у її середовищі часто порушували й таку важливу для загальноукраїнської справи проблему, як співвідношення всеукраїнських, загальнонаціональних і регіональних галицьких інтересів у контексті боротьби за українську державність. Симптоматичною з цієї точки зору є редакційна стаття газети «Kurjer lwowski» під промовистим заголовком «Випробування історією». «В українській політичній думці, – наголошувалося у ній, – панує хаос та невизначеність, з одного боку, і вип’ячування вузької провінційної ненависті, з другого. Для значного відламу галицьких українців надання виходу парі ненависті до поляків є важливішим від забезпечення Україні державного існування і порятунку національної ідеї супроти остаточного погрому... Український народ стоїть перед вирішенням найважливішого у своїй історії питання вибору – що переможе: ідея існування держави чи провінційна ненависть» [12, 1].
Ще гострішою в оцінках взаємин між галичанами й наддніпрянцями для долі української державності була інша редакційна стаття тієї ж газети «Історія не чекає», у якій мовилося, що бойкот галицькими українцями незалежної України (УНР – В. Г.) є видовищем, «гідним вузького галицького партикуляриста, котрий поза своїм подвір’ям нічого іншого не бачить. Замість з цілою енергією приступити до будівництва власної держави, ... українці протестують проти факту проголошення незалежності України». У той же час газета зазначає, що «зараз нелегко досягти порозуміння між українцями і поляками, бо поміж ними стало надто багато ненависті, крові і страждань» [13, 1]. Свідченням останнього були, наприклад, відгуки польської преси на віче, яке зібралося у Львові 5 травня у залі товариства «Сокіл» на заклик націонал-демократів, під час якого виступив один із її чільних діячів Станіслав Ґрабський. У годинній промові він намагався обґрунтувати своє бачення польської східної політики, гостро засуджував ідею створення Української держави як такої, союз із С. Петлюрою, «який по черзі зрадив англійців, французів і німців, а зараз на нас випробовує свою підступну систему» [26]. Промовець порушив також питання місця та ролі Східної Галичини у контексті можливих наслідків Варшавської угоди. «Найважчим завданням польської політики, – наголошував він,- буде справа Східної Галичини. Якщо ми не зуміємо заволодіти довір’ям малопольського населення, перед нами постане небезпека втрати Малопольщі, а створення незалежної України означатиме наражати себе на шкідливу агітацію власне серед населення. Про те, чи має бути Україна, мусить вирішити сумління польського народу» [26]. Кореспондент газети «Kurjer lwowski», який побував на зібранні, критикував С. Грабського за те, що його промова була сповнена «філобільшовизму» й позбавлена логіки [18, 3].
До полеміки долучилася й «Gazeta poranna». Галицьких українських політиків вона ототожнювала з польськими ендеками, котрі «вимагають, аби Польща викреслила із своєї програми будування України над Дніпром і знову будь-якою ціною врегулювала з Росією майбутнє України-Русі»
[7, 2]. «На наш погляд, – продовжує газета, – було б це сумне майбутнє, яке не мало б корисних наслідків для Польщі, а для України стало б катастрофою» [7, 2]. Особливістю редакційних аналітичних статей цієї газети, котрі висвітлювали реалізацію Варшавського договору 1920 року, було їхнє тяжіння до історичних паралелей. При цьому на перше місце висувалися позитивні аспекти польсько-української співпраці в добу середньовіччя, зокрема спільної боротьби проти турецько-татарської експансії.
Розглядаючи питання участі Польщі у державотворчих процесах на Наддніпрянській Україні, польська громадськість цікавилася й таким аспектом, як наявність у тамтешніх українців достатніх для цього інтелектуальних сил. Вона вважала, що для широкомасштабного державного будівництва їх бракувало [3, 6]. У зв’язку з тим у її середовищі часто дискутувалося питання про роль польського інтелектуального потенціалу в українському державотворенні на Наддніпрянщині. Останнє тлумачилася двояко: по-перше, як зовнішня допомога Польської держави УНР і, по-друге, як участь польських культурницьких елементів Правобережної України у ньому [4, 3]. Те й інше, мало працювати на користь польських інтересів [16, 3]. Наприклад, «Gazeta poranna», тріумфально повідомляючи читачів про успішне здобуття Києва польськими військами 7 травня 1920 року, з пафосом писала: «Стоїмо перед брамами Києва, який відповідно до наших власних ухвал має стати столицею нової держави, з якою прагнемо бути у тісному союзі, бо лише вона запевнить для нас вихід до Чорного моря» [6, 2]. До речі, у наказі Головного командування польських військ від 8 травня 1920 року рекомендувалося довести до відома місцевої польської людності, аби вона чітко усвідомила, що «коли хоче уникнути нового більшовицького нападу, що може статися після виводу звідси польських військ, має щиро і за для власних інтересів віддати свої сили для створення української державності та війська, котрі в стані охоронити край від повернення комуністичної орди» [9, 274-275]. Заклик, проте, не знайшов належного відгуку: польська інтелігенція Наддніпрянщини сумнівалася у стабільності Української держави, а серед селянства уже в травні 1920 року спостерігалася тенденція емігрувати на захід [9, 275].
Пік зацікавлення українсько-польським співробітництвом припадає на період травня – першу половину червня 1920 року - тобто час найбільших успіхів на антибільшовицькому фронті. Польську громадськість охопила ейфорія. Незважаючи на це, у її середовищі (навіть тому, що безоглядно підтримувало політику Ю. Пілсудського) постійно відчувався сумнів у тому, чи польські війська спроможні контролювати неозорі простори Наддніпрянської України. Через те у польській громадській думці поступово утверджувалася ідея про те, що українці самі мають навести лад у власній хаті. Що ж до ролі у цьому Польщі, то визнавши УНР, вона «переступила Рубікон, і маючи до вибору поміж Росією великою в старих кордонах і незалежною Україною, обрала останню концепцію» [19, 3]. У той же час навіть серед прихильників Варшавського договору помічався скептицизм щодо набутого українського союзника. Часто поставали питання: «Чи Петлюра поведе за собою весь народ, чи Україна сприйме політику своїх проводирів?» [19, 3]. Польська громадська думка хоча гостро поборювала прагнення галицьких українців до продовження боротьби за відновлення ЗУНР, проте змушена була визнати, що саме у їх середовищі є необхідні кадри для державотворчих процесів, потрібні для Наддніпрянської України. Вона не мала ілюзій, що українські галицькі політики, «як націонал-демократи, так і соціалісти не підтримають, за винятком окремих одиниць, Польщі тому, що не визнають України без Східної Галичини» [19, 3]. Польська сторона намагалася протиставити ідею здобуття українцями незалежності ідеї соборності, оцінюючи наддніпрянських діячів як мужів широкого державницького формату, і критикувала українських галицьких політиків за провінційність. Так, газета «Kurjer lwowski» звинувачувала останніх у тому, що для них ненависть до поляків є важливішою «від забезпечення Україні державного існування і порятунку національної ідеї супроти остаточного погрому», а «кидання в обійми Росії через ненависть до поляків не лише веде до знищення державницьких сподівань, але й загрожує національній відрубності. Відпірність наддніпрянських українців щодо росіян є набагато слабшою за ту, яка є у галицьких українців супроти поляків... Український народ, – резюмувала вона, – стоїть перед розв’язанням найважливішого у своїй історії питання: існування держави чи провінційна ненависть, можливість творчої праці у широких масштабах чи політика заперечення» [12, 2]. Хоча серед польської громадськості яскраво простежувалися протекціоністські настрої щодо участі Польщі у відновленні УНР, проте відчувалося й прагнення критичного осмислення аналогічної ролі, яку у 1918 році намагалися відіграти німецькі й австрійські війська. Насамперед йшлося про те, щоб не допустити, аби польську владу на звільнених від більшовиків територіях репрезентували польські землевласники, які ототожнювали б із приватними державні інтереси. Очевидно, інформація про те, що українські селяни стали донищувати уцілілі залишки польських маєтків, побоюючись повернення їх власників, доходила й до Галичини. Як слушно зауважує Б. Гудь, «подібна ситуація була виразно на руку третій стороні, яка в черговий раз уміло реалізувала засади політики divide et impera» [22, 285]. Треба наголосити, що це знайшло відображення у галицькій польській громадській думці, яка поділяла побоювання, що подібна нерозважлива політика на теренах, охоплених військовими діями, може мати згубні наслідки і «буде катастрофою для нашої і української політики» [12, 2]. З іншого боку, львівська преса, насамперед прихильна до урядових кіл, намагаючись вплинути на громадськість часто малювала ідеальні картини про взаємини польського війська і українського населення, що не відповідало дійсності.
Контрнаступ червоних військ наприкінці травня 1920 року і відступ польсько-українських військ з Наддніпрянської України також знайшов жвавий відгук у польської громадськості. Остання стала відтепер набагато більше цікавитися долею власної держави, над якою нависла загроза розгрому і російсько-більшовицького поневолення. У липні 1920 року Червона армія зайняла деякі повіти Східної Галичини. За іронією долі, польські громадсько-політичні чинники зіштовхнулися із ситуацією, подібною до тої, яку мало керівництво УНР – необхідність мобілізувати населення на відсіч ворогу. Для оборони Східної Галичини створювалася Добровольча армія. До Львова прибув відомий ще з листопадових боїв 1918 року організатор польського опору Чеслав Мончинський, призначений комендантом «малопольських» відділів цієї армії. 27 липня тут створено Центральний допомоговий комітет для оборонців Східної Малопольщі, перетворений з початком серпня на Громадянський Виконавчий Комітет Оборони держави у Львові. За даними польських дослідників, до відділів Добровольчої армії у Східній Галичині зголосилося 13 440 добровольців [21, 195-196]. Як свідчать численні донесення повітових старост, їх формування проходило далеко не гладко. На мобілізаційні заклики відгукнулася здебільшого інтелігенція. Так городоцький староста скаржився до намісництва, що «незважаючи на те, що в повіті ще місяць тому розпочато вербункову акцію до Добровольчої армії окрім кільканадцяти студентів та інтелігентів ніхто не зголосився, а сільська і міська людність зайняла цілком байдуже становище» [25]. Аналогічним за змістом було повідомлення городенківського старости. «Польська людність на селі, – повідомляв він, – є цілком апатичною і про ніщо знати не хоче. За цих умов практично неможливо створити повітовий комітет оборони держави. Добровольчий призов не дав якихось суттєвих результатів» [25, 35зв.]. Коломийський староста інформував, що на заклик вступати добровольцями до армії не відгукнулися навіть мазурські осадники, на яких покладалися у цьому великі надії. Майже жоден мешканець із їхніх колоній добровільно не зголосився до війська, а після оголошення обов’язкової мобілізації усі чоловіки порозбігалися по навколишніх лісах, і тільки каральні військові рейди дали змогу бодай частково відправити їх до місць побору [25, 16]. У сколівському старостві із 67 призовників прибуло 45. З цього приводу тутешній староста у звіті до намісництва зазначав, що «як серед призовників, так і їхніх батьків немає найменшого почуття розуміння ваги моменту. Майже всі стараються отримати рекламацію, а коли бачать, що то марна справа, дезертирують з відділів і переховуються в лісах. Наскільки тут є низька національна свідомість, свідчить і те, що... до найчастіших мотивів, якими керуються призовники, домагаючись звільнення з війська, є твердження, що вони тільки римо-католицького віросповідання, але не почувають себе приналежними до польської нації, а іншої – німецької, чеської, угорської, хорватської і т. д. в залежності від того, як звучить їх прізвище» [25, 36].
Вже в серпні–вересні 1920 року серед польської громадськості переважає думка про необхідність припинення війни з радянською Росією. Вона все менше цікавиться перспективою української справи. Підписання Польщею в жовтні 1920 року в односторонньому порядку сепаратного перемир’я з РРФСР, що поставило УНР у безвихідь і означало недотримання нею Варшавської угоди, польська громадськість зустріла без особливих емоцій. Цікавлячись польсько-російськими переговорами у Ризі, вона не пов’язувала їх з долею української справи і не відчувала якихось «докорів сумління». Уся вина за провал так званого Київського походу і поразку військ УНР покладалася на українську сторону. Серед причин поразки Армії УНР найчастіше вказувалося на пасивність українського населення, яке не «підтримує ніякої влади» [17, 1-2].
Отже, характеризуючи ставлення польської громадськості Східної Галичини до подій, пов’язаних із реалізацією Варшавської угоди 1920 року, можна зробити такі висновки:
– всупереч крайньому загостренню українсько-польських відносин у Східній Галичині місцева польська громадськість у більшості прихильно ставилися до ідеї примирення обох народів, підтримувала думку про створення спільного фронту проти загрози реанімації імперської політики Росії щодо України та Польщі;
– українсько-польська співпраця в справі відбудови Української держави розглядалася крізь призму польського протекціонізму, що загалом відтворювало тогочасні реалії, в яких опинилася Україна;
– польська громадська думка одностайно заперечувала право Української держави на терени Східної Галичини, хоча й визнавала її значення для українського національно-визвольного руху. Як альтернативу, вона висувала ідею створення «Наддніпрянського П’ємонту» з допомогою Польщі, що було нереальним і не могло привести до тривалої польсько-української співпраці;
– українсько-польське військово-політичне співробітництво оцінювалося суперечливо: з одного боку – як перемога над віковічною взаємною ворожнечею, з іншого – як раціональний розрахунок польського державного керівництва, що мало свої стратегічні цілі в Україні.
Відтак можна стверджувати, що польська громадськість Східної Галичини жваво цікавилася подіями на Наддніпрянській Україні, певною мірою намагалася сформувати позитивну візію у ставленні до українських державотворчих процесів, які ототожнювала виключно з керівництвом УНР, водночас гостро поборюючи національно-державницькі аспірації галицьких українців. У цілому ж вона віддзеркалювала вкрай суперечливі настрої щодо перспектив українсько-польського партнерства. Останнє випливало як з надто свіжого у пам’яті збройного польсько-українського конфлікту за терени Східної Галичини, так і з цілком обґрунтованого побоювання, що у перспективі Українська держава, яка утвердиться на Наддніпрянщині, так чи інакше домагатиметься своїх західних етнічних територій. Про це відверто писав у передовій статті до журналу «Тризуб» за 1925 рік С. Петлюра: «Стане дійсністю українська держава над Чорним морем і на обох боках Дніпра, тоді питанням тільки часу буде реалізація ідеалу соборности земель українських і обєднання їх біля державного першоджерела» [23, 312].

ДЖЕРЕЛА

1. Dzieje Kresоw. – Krakоw. – 2007.
2. Gazeta lwowska (Lwоw). – 1920. – 20 lutego.
3. Gazeta lwowska. – 1920. – 1 pazdziernika.
4. Gazeta lwowska. – 1920. – 19 czerwca.
5. Gazeta poranna. – 1920. – 17 kwietnia.
6. Gazeta poranna. – 1920. – 5 maja.
7. Gazeta poranna. – 1920. – 7 maja.
8. Gazeta wieczorna (Lwоw). – 1920. – 29 stycznia.
9. Grunberg K. Sprengel B. Trudne sаsiedstwo. Stosunki polsko-ukraiсskie w X-XX wieku. – Warszawa, 2005.
10. Kurjer lwowski (Lwоw). – 1920. – 14 lutego.
11. Kurjer lwowski. – 1920. – 1 kwietnia.
12. Kurjer lwowski. – 1920. – 10 maja.
13. Kurjer lwowski. – 1920. – 14 maja.
14. Kurjer lwowski. – 1920. – 2 kwietnia.
15. Kurjer lwowski. – 1920. – 22 stycznia.
16. Kurjer lwowski. – 1920. – 25 pazdzernika.
17. Kurjer lwowski. – 1920. – 28 listopada.
18. Kurjer lwowski. – 1920. – 7 maja.
19. Lubaczewski T. Sladem zwycieskiej armii // Kurjer lwowski. – 1920. – 7 maja.
20. Michalski T. Zagadnienie ukrainskie // Gazeta lwowska. – 1920. – 20 lutego.
21. Szczepanski J. Spoleczeсnstwo Polski w walce z najazdem bolszewickim 1920 roku. – Warszawa, Pultusk, 2000.
22. Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів ХІХ – першої половини ХХ століття. – Львів, 2006.
23. Петлюра С. Розпочинаючи видання // Петлюра С.В. Статті. – К.,1993.
24. Український прапор. – 1920. – 8 травня.
25. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 146, оп. 35, спр. 22: Донесення староств про набір до польської армії 1920 р. – Арк.33.
26. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (Далі – ЦДІА України у
м. Львові). – Ф.146: Галицьке намісництво. – Оп. 8, спр. 3839: Донесення дирекції поліції у м. Львові. – Арк.4.

До змісту журналу "Воєнна історія" #2 за 2010 рік