Журнал "Воєнна історія" #2 (44) за 2009 рік

ПОСТАТІ

МОРСЬКИЙ МІНІСТР УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ КОНТР-АДМІРАЛ МИКОЛА МАКСИМОВ

Мирослав МАМЧАК,
капітан 1 рангу запасу, головний редактор телерадіокомпанії ВМС ЗС України «Бриз», заслужений журналіст України

В плеяді талановитих флотоводців доби Української Народної Республіки особливо виділяється, і разом з тим є маловідомою, постать контр-адмірала Миколи Лаврентійовича Максимова. Він народився 25 жовтня 1880 р. в Одесі. Військову служ­бу розпочав у 1898 р., вступивши до Морського кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі. По закінченні навчання 6 травня 1901 р. йому присвоюють перше флотське військове звання «мічман». Після випуску з Морського корпусу направляється для подальшої служби на Балтійський флот. В 1903-1904 рр. – вахтовий начальник ескадреного броненосця «Пєрєсвєт».
В цей час Росія розпочала підготовку до війни з Японією і приступила до підсилення Тихоокеанського флоту і фортеці Порт-Артур. До Порт-Артуру направляється і крейсер «Пєрєсвєт». В грудні 1904 р. після бою з японською ескадрою «Пєрєсвєт» підірвався на виставлених японцями мінах і на рейді Порт-Артура затонув.
В бою з японською ескадрою М.Максимов був поранений. Після загибелі корабля і лікування Микола Максимов бере участь в обороні Порт-Артура на сухопутному фронті. В боях двічі отримав поранення, та бойових позицій не покинув до самого часу здачі фортеці японцям. За проявлений героїзм у боях 28.08.1904 р. нагороджується орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орденом Святої Анни «За хоробрість» 1.11.1904 р., 19.12. 1904 р. орденом Святої Анни 3-ї ступеня з мечами і бантом, а 20.12.1904 р. – орденом Святого Станіслава 2-ї ступеня з мечами. З полону навесні 1905 р. прибув до Санкт-Петербурга. 17 квітня 1905 р. отримує військове звання «лейтенант», а 25 квіт­ня – за особисту мужність і відвагу, проявлені в боях на морі і на сухопутному фронті, нагороджується орденом Святого Георгія 4-го ступеня.
В Санкт-Петербурзі вступає на навчання до мінних офіцерських класів, які успішно закінчує 1907 р., і зараховується на флот мінним офіцером 2-го розряду. В 1908 р. закінчує водолазну школу і отримує звання водолазного офіцера.
26 жовтня 1908 р. призначається командиром ескадреного міноносця «Прозорлівий», яким командує до 1911 р. 6 грудня 1910 р. «за заслуги» йому присвоюють військове звання «старший лейтенант». З посади командира есмінця вступає на Військово-морське відділення Миколаївської Морської Академії та на додатковий курс військово-морського відділення. По завершенні навчання 7 квітня 1913 р. призначається виконувачем обов’язків, а з 22 квітня 1913 р. і до 22 квітня 1914 р. – старшим офіцером крейсера «Паллада». 14 квітня 1914 р. Миколі Максимову присвоюється військове звання «капітан 2 рангу». З 14 квітня 1914 р. Микола Максимов призначається командиром ескадреного міноносця «Бдітєльний», з яким вступає у вир Першої світової війни. На початку 1916 р. призначається командиром посильного судна «Ястреб», а з 23 травня 1916 р. по 27 березня 1917 р. командує канонерським човном «Гіляк».
З вибухом Лютневої революції в Санкт-Петербурзі зараховується в резерв чинів Морського міністерства Росії, але доля в цей історичний революційний час повернула Миколу Максимова на Батьківщину, в Україну. Прибувши з Балтійського флоту до Києва, Микола Максимов після зустрічі з Дмитром Антоновичем був зарахований до Генерального секретаріату морських справ, а з січня 1918 р., коли секретаріат перетворено у міністерство, як офіцер з академічною освітою і бойовим досвідом, очолив оперативну службу Морського міністерства Української Народної Республіки. Найскладнішим завданням того часу була організація військового управління новоствореного міністерства, налагодження постійного зв’язку з базами Чорноморського флоту і портами, питання майбутнього яких було вкрай неясним, перетворення стихійного українського руху на флоті в здоровий національно-державницький рух та організація взаємодії з іншими органами державного управління. Для досягнення цих завдань М.Максимов пропонує проект «Внутрішнього розпорядку Морського міністерства», ввести в дію відповідні організаційну структуру та нормативно-правові акти, які б розмежовували напрямки роботи та забезпечували оперативну роботу Міністерства по розгортанню національного флоту. Наслідком роботи стало створення Генерального і Головного Морських штабів з чітко визначеним їх місцем в структурі військового управління Української Держави. Сам же М.Максимов у створеному Міністерстві морських справ очолив його оперативну службу. Вся оперативна інформація з портів України та з Севастополя стікалася до його служби, вона ж і організовувала український рух на флоті.
Дмитро Антонович належно оцінив напружену організаційну роботу досвідченого офіцера і призначив його начальником Генерального Морського штабу, обов’язки якого М.Максимов виконував до 27 травня 1918 р.
Як начальник Генерального Морського штабу разом з начальником Генерального Військового (сухопутного) штабу полковником Олександром Сливинським Микола Максимов взяв участь у нараді Ради Мініс­трів, яку Гетьман Павло Скоропадський провів через день, 3 травня, після приходу до влади. На цій нараді Гетьман оголосив, що бачить в майбутньому об’єднане Військове і Морське міністерство в єдине Військове і одразу доручив Максимову тимчасово виконувати обов’язки товариша (заступника) Військового міністра Української Держави по морських справах.
Гетьман досить підозріло ставився до всіх, хто був зв’язаний обов’язком служби з Центральною Радою, тому, зважаючи при тім ще на молодість капітана 2 рангу Миколи Максимова, наказав йому зібрати з Одеси і флоту досвідчених і популяр­них адміралів для вибору з них кандидата на посаду Морського міністра та визначення штату Українського флоту. Така нарада морських офіцерів відбулася у Гетьмана через тиждень і за її результатами було створену комісію по визначенню струк­тури і штату Українського флоту, яку очолив колишній начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал Андрій Покровський. Покровський запропонував Гетьману на посаду міністра одного із відомих йому адміралів-українців, та той, переконаний малорос, не бачив Україну вільною і, зустрівшись з Гетьманом, відмовився від посади міністра, боячись відповідальності перед колишньою метрополією. Тож Микола Максимов як «віце-міністр» Військового міністерства продовжував виконувати одночасно обов’язки керів­ника і Генерального Морського штабу, і військово-морського відомства.
Незабаром Гетьман розпорядився здати справи начальника Генерального Морського штабу капітану 1 рангу Миколі Протасову і з 27 травня М.Максимов став виконувати обов’язки виключно товариша Військового міністра і керівництва військово-морським міністерством, зосередившись на головному – «домогтись повної передачі флоту» німцями. 3 червня 1918 р. Миколі Максимову присвоєно військове звання «капітан 1 рангу».
Німцям був вкрай необхідний український флот для організації власного морського шляху забезпечення своїх військ в Україні. Крім того, терплячи невдачі на сухопутних фронтах Західної Європи, в Берліні визрів намір силами Чорноморського флоту виставити протидію англо-американському флоту у Середземному морі, чим розірвати морську блокаду. Тому, користуючись «нейтральним статусом Чорноморського флоту», розпочали політику захоплення портів і портового майна союзної їм України. Увійшовши до Миколаєва і вигнавши звідти більшовиків, німці захопили порт і верф, в тому числі і верф з майже збудованими невеликими суднами «ельпіфіфор». Ці судна можна було швидко пристосувати до морських транспортних перевезень, тому вони зацікавили німецьке командування. Вивчивши ситуацію в Миколаєві, М.Максимов вимагав від Гетьмана термінового повернення порту і суден та підготував протест німецькому уряду. Гетьман погодився і після його офіційного протесту німці повернули порт, верф в Миколаєві і судна.
Відповідно до умов Брестського договору Українська Держава офіційно була проголошена нейтральною країною і участі в світовій війні не брала. Чорноморський флот, згідно цього ж договору, теж мав бути нейтральним і його кораблям заборонялося виходити з портів. Коли ж 29 квітня 1918 р. кораблі вийшли до Новоросійська, німці розцінили цей факт як брутальне порушення умов Брестського договору і оголосили флот тимчасово полоненим. До складу Чор­номорського флоту входила і Транспортна флотилія, яка складалася з мобілізованих на війну торгових суден. Щоб не дати
можливості німцям використати ці судна як «полонених», Максимов порадив Гетьману їх демобілізувати, створити відповідну демобілізаційну комісію при уряді і запропонував призначити віце-адмірала Дмит­ра Ненюкова представником Морського міністерства при Раді Міністрів у справах демобілізації торгового флоту.
Створивши таким чином український торговий флот і організувавши його роботу в Одесі і Миколаєві, Морське міністерство забезпечило українському уряду значний прибуток від німецько-австрійських перевезень, а ці кошти вкрай були необхідні сплюндрованій більшовиками Україні.
В обмін на повернення кораблів, німецьке командування вимагало згоди гетьмана на демонстраційний бойовий похід в Середземне море Українського флоту під Військово-морськими прапорами України проти Антанти в липні-серпні. Морське міністерство, а з ним і Гетьман таку пропозицію відкинули, бо це свідчило б про участь України у війні проти країн Антанти. Врешті в серпні німці погодилися повернути кораблі і без цієї умови.
Коли флотські справи в Одесі і Миколаєві ставали більш-менш прогнозованими, то ситуація з Севастополем була складною. З травня велися безплідні переговори з радянською Росією, яка виразно заявляла свої претензії на Чорноморський флот, не визнаючи жодних прав України. Висувалися абсурдні ідеї «вільних» міст Севастополя і Миколаєва, забезпечення Україною за її рахунок відкритого залізничного транзиту Севастополь-Москва, а також намагання взяти під «братську охорону» все чорноморське узбережжя України. Після «братського» перебування червоних російських банд в Києві про таке не могло бути й мови, але під тиском ситуації в Криму і позиції німців М.Максимов допускав можливість міжнародної угоди «про спільне базування» у «вільному» Севастополі українського і російського флотів.
Та все таки М.Максимов вважав, що ситуація в Криму стабілізується, і активно провадив роботу по законодавчому забезпеченню будівництва військового флоту та наданні йому національних рис і відзнак, піклується про впровадження у флотське життя української мови.
Гетьман досить високо оцінював діяльність М.Максимова як керівника військово-морського відомства, наголошуючи, що Максимов «був щиро відданий своїй справі і вибивався з сил, щоби хоч як-небудь зібрати остатки того колосального майна, яке ще не так давно представляло собою Чорноморський флот».
Робота Морського відомства в цей час була напружена і продуктивна. 15 липня наказом по Морському генеральному штабу 1918 р. за № 166/28 М.Максимов вводить в дію Закон про флотську уніфор­му, а одночасно вирішує питання з військово-морською символікою Української Держави.
Питання символіки обговорювала спеціально створена при Морському міністерстві геральдична комісія. Обговорювалися різні пропозиції. Микола Максимов, ознайомившись з пропозиціями члена комісії художника Юрія Нарбута, запропонував додати до національної і європейську практику та взяти за приклад британське чи німецьке військово-морське прапорництво, поєднавши їх з національним. Пропозицію геральдично-прапорової комісії гетьман П.Скоропадський прийняв і 18 липня 1918 р. затвердив «Закон про Військово-Морський прапор» Української Держави. Цього ж дня М.Максимов наказом №192/44 по Генеральному морському штабу оголосив про затвердження Військово-Морського прапора Українського флоту і наказав підняти його на всіх кораблях і суднах, а наказом № 372/59 оголосив закон про вим­пел воєнних кораблів та про посадові прапори послів, консула тощо. Під керівництвом Максимова робоча група міністерства відпрацьовує і законодавчо впроваджує «Положення про Раду морського міністра», «Штати корпусу морської охорони узбережжя», «Положення про корпус старшин воєнно-морського санітарного відомства», «Штати лоцмейстерських дистанцій», «Положення про казенні підприємства військового відомства» та низку інших регламентних документів.
Спільно з Військовим міністром О.Рогозом, М.Максимов виступив за відміну установленого раніше Центральною Радою міліцейського територіального принципу військової служби, справедливо вбачаючи в цьому загрозу незалежності країни. Переконуючи Гетьмана і його уряд, що з відходом німецьких військ Україна залишиться віч-на-віч з червоною і білою Росією без війська і флоту, наполягав на створенні потужного флоту як основи безпеки причорноморського регіону. Підготовлений ними проект 24 липня 1918 року Рада Міністрів ухвалила як закон про загальний військовий обов’язок. Закон установлював термін служби на флоті 4 роки і передбачав перший призив на Український флот вже 15 листопада, а наступний – 1 березня 1919 року.
Наказом по Морському міністерству від 23 травня М.Максимов оголосив про формування дивізії морської піхоти флоту Української Держави у складі трьох полків, дислокованих в Одесі, Миколаєві і Херсоні, а кінних ескадронів морських піхотинців – у Очакові і Перекопі. Створюється берегова оборона Південно-Західного району Чорного моря, начальником якої призначається контр-адмірал Семен Фабрицький.
З липня 1918 р. Міністерство морських справ активно відновлює бойову готовність кораблів і для визначення їх технічного стану створює спеціальну комісію. У відповідності до актів технічного стану кораблів подаються замовлення на судноремонтні заводи, розпочинається фінансування ремонтно-відновлювальних робіт. До кінця літа відновлюється бойова готовність і вводяться до бойового складу флоту ескадрені міноносці «Щасливий», «Капітан Сакен», «Зоркий» та підводний човен «Гагара».
20 жовтня 1918 р. указом Гетьмана Миколі Максимову було присвоєно військове звання «контр-адмірал».
Восени 1918 р. на Гетьмана Павла Скоропадського посилився тиск опозиції з вимогою більшої українізації уряду. Цього вимагало й командування німецьких військ в Україні. Політика, насамперед у земельному питанні, Павла Скоропадського все більше втрачала підтримку населення. У зв’язку з цим Гетьман вимушений був піти на поступки і 24 жовтня затвердив новий склад кабінету Федора Лизогуба, до якого увійшов і Микола Максимов уже як Морський міністр.
У вересні 1918 р. питання флоту з німцями було вирішене остаточно, та німецьке командування перед передачею вирішило його розділити між державами, що створювали флот і на території яких він базувався – між Україною і Росією. Переговори щодо першого в історії Чорноморського флоту розподілу відбулися в Одесі 8 листопада 1918 р. з участю німецького віце-адмірала А.Гопмана, командувача Українського флоту контр-адмірала В’ячеслава Клоч­ковського та російських капітанів 1 рангу О.Тіхмєнєва і О.Ніщєнкова, які представляли відповідно більшовицький і білогвардійський уряди Росії. На нараді було вирішено, що свою частку флоту Росія втратила в Новоросійську, тому кораблі під німецькими прапорами, які ще залишились в портах України, передаються до складу Українського флоту.
11 листопада 1918 р. німці остаточно передали захоплені кораблі Чорноморського флоту Морському міністерству України і вже наступного дня, 12 листопада, М.Максимов оголосив перший призов на український флот.
Однак військово-політична ситуація в Україні складалася не на користь зміцнення Української Держави. Внутрішня, і у першу чергу земельна політика гетьманського уряду не мала вагомої підтримки не лише в Україні, а й ззовні. Антанта незалежність України не визнавала і допускала лише федерацію України в російській «демократичній» державі. Україна у листопаді 1918 р. опинилася в кліщах між Антантою, більшовицькою Росією та антибільшовицькими силами Денікіна. Дієве і боєздатне Українське військо і флот створити не вдалося, а в наявних частинах ширився антигетьманський рух. В цій ситуації гетьман знову робить урядові перестановки. Наказом Гетьмана № 594/288 від 12 грудня 1918 р. Морським міністром призначається віце-адмірал Андрій Покровський, а контр-адмірал Микола Максимов – товаришем (заступником) Міністра морських справ з штабом в Одесі. Останнє, що вдалося зробити Миколі Максимову на посту Морського міністра, не зважаючи на захоплення Одеси (24.12.1918р.) і Севастополя (26.12.1918р.) «союзною» ескадрою Антанти під командуванням англійського адмірала Де-Робека, – домогтися виділення 13 грудня гетьманським урядом 23945 тисяч карбованців на відновлення бойової і технічної готовності флоту.
Контр-адмірал Микола Максимов прибув в Одесу як товариш Морського міністра адмірала Андрія Покровського вже після антигетьманського перевороту 14 грудня 1918 р.
В уряді проголошеної Директорії УНР йому посади не знайшлося і він практично став командиром Південно-Західного району охорони Чорного моря, змінивши там А.Покровського. Та вже незабаром всі фахівці-«гетьманці», а це було більше 400 досвідчених офіцерів, урядом Директорії були оголошені реакціонерами і звільнені з військової служби.
То була фатальна помилка, яка унемож­ливила подальший розвиток національно-
го флоту. Тому перед загрозою захвату Одеси більшовиками на французьких кораблях М.Максимов відбув в еміграцію. В еміграції проживав у Алжирі, що на той час був французьким протекторатом. 20 квітня 1930 р. обраний головою групи Військово-морського союзу в Алжирі. По закінченні Другої світової війни поселився у Франції, у місті Ніцце. Там 15 листопада 1961 р. і знайшов свій вічний спочинок герой російсько-японської війни і оборони Порт-Артура, морський лицар України, Морський міністр Української Держави контр-адмірал Микола Максимов. Похований на православному цвинтарі Кокад, могила № 96.
Роки, прожиті ним в еміграції, ще чекають на свого дослідника. Комуністична влада і командування радянського ВМФ були безжалісними не лише до справи, якій він присвятив життя, а й до самої пам’яті про цього видатного моряка. Та сьогодні ми повертаємо суверенній Україні ім’я її славного сина – контр-адмірала Миколи Максимова. Пам’ять про цього вірного сина української землі та українського флоту, його заслуги і діяльність по відродженню морської справи в Україні і слави національного флоту мають бути вічними в середовищі сучасних військових моряків і в історії Збройних Сил України. Він по праву займає гідне місце серед флотоводців України, а Військово-Морський прапор, запропонований ним в далекому 1918 р., через десятиліття гордо проносять румбами океанів, далеких і близьких морів кораблі Військово-Морських сил Збройних Сил сучасної соборної і незалежної України. України, за яку контр-адмірал Микола Максимов боровся, за яку віддав своє життя, і яку хотів бачити великою морською державою.

Джерела

1. РГАВВМФ: ф.406, оп.9,д.2454, л.10-31; оп.10,д. М-29, л.1-15об.
ф.432, оп.5, д.7823, л.1-13.
ф. р – 72,оп.1, д.67, л.194; д. 126, л.40; д.128, л.54.
ф. р – 332, оп.1, д. 12, л. 308-308 об.
ф. р – 335, оп. 1, д. 16, л. 56, д.39, л.56.
2. Список личного состава судов флота, строевых и административных учреждений морского відомства. – Петроград, 1916. – с.151.
3. Бюллетень общества русских морских офицеров в Америку. – №2/96 от 15.12.1961. – с.52.
4.Часовой, № 30 от 30.04.1930, с.16.
5. Мартиролог русской военно-морской эмиграции. – М. – Феодосия, 2001.
6. Скоропадський П. Спогади. – К. – Філадельфія, 1995.
7. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. – Київ: Темпора, 2003.
8. Морской атлас. т.III, Военно-исторический, ГШ ВМФ, 1996.
9. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923рр. В 2-х т. – Київ: Темпора, 2002.
10. Шрамченко С. Командування Українською Державною фльотою в рр.1918-1920. / Табор. – №18. – Варшава,1933. 
11. Шрамченко С. Український Морський Генеральний штаб в рр. 1917-1921. / Табор. – № 16, 17. – Варшава, 1933.
12. Шрамченко С. Нарис подій в Чорноморській фльоті в рр.1918-1920. /Табор. – № 12. – Варшава, 1933.
13. Шрамченко С. Українські Воєнно-Морські Школи (1918-1920 рр.)/ Табор. – №15. – Варшава, 1935.
14. Шрамченко С. Українська воєнно-морська політика у Криму 1917-1918 рр. – Київ: Хроніка, 2000, випуск 34.

До змісту журналу "Воєнна історія" #2 за 2009 рік