Журнал "Воєнна історія" #2 (44) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

УКРАЇНЦІ В КРИМСЬКІЙ (СХІДНІЙ) ВІЙНІ 1853–1856 РОКІВ

Сергій Соколюк,
капітан 2 рангу, викладач кафедри
Військово-Морських Сил Національної академії оборони України

Цього року минає 155-та річниця початку оборони Севастополя у Кримській (Східній) війні 1853-1856 рр. За понад півтора сторіччя події цієї війни неодноразово висвітлювались в історичній літературі. У незалежній Україні ця тема залишається актуальною, зокрема на численних наукових конференціях. У 2003 р. відзначення 150-річчя початку оборони Севастополя було закріплене відповідним президентським указом [1]. Цим подіям були присвячені науково-практичні конференції за участю представників країн-учасниць Кримської кампанії [2, 8]. Цьогоріч також передбачено чимало відповідних заходів.
Проте досі малодосліджена участь у подіях, віддалених від нас півторасторічним відтинком історії, уродженців українських земель. Поданий матеріал є спробою осмислення ролі і місця в перебігу Кримської (Східної) війни 1853–1856 рр. представників України, на той час південного регіону Російської імперії.
Традиційно екіпажі кораблів Чорноморської ескадри комплектувалися здебільшого вихідцями з півдня України, а найменування багатьох полків свідчать про те, в яких українських губерніях чи місцевостях вони формувалися: Волинський, Дніпровський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський тощо.
Одна з найяскравіших особистостей – уродженець Вінниччини Петро Маркович Кішка, що народився 1828 р. в селі Ометинці Гайсинського повіту (нині – Немирівського району). 16 травня 1849 р. власник села і кріпаків поміщик Казимир Яловицький, що мешкав переважно у Петербурзі і Варшаві, підозрюючи Петра в зв’язках з учасниками селянського повстання на Поділлі під керівництвом Устима Кармалюка, віддає його в рекрути [11]. Відтоді П. Кішка почав службу в Севастополі, де був зарахований до складу 30-го флотського екіпажу. Потім, проходячи службу на різних кораблях, п’ять років брав участь у чорноморських військових кампаніях, зарекомендував себе кмітливим матросом, але по-справжньому виявив себе під час облоги міста-фортеці. 1854 р. він був направлений для проходження служби на батарею капітан-лейтенанта Перекомского, розташованої між 3-м і 4-м бастіонами між Бомборською висотою і Бульварним пагорбом в кінці Південної бухти Севастополя [3].
Про подвиги матроса Кішки є чимало досліджень, але необхідно відзначити, що він був майстром вилазок у тил ворога, яких зробив 18 (!) у складі груп чи самостійно, і практично завжди результативно – приводячи полонених чи одержуючи цінну інформацію про супротивника [11]. Один з таких епізодів і відображений на полотні Севастопольської Панорами [10, 12].
Видатний хірург – учасник оборони Севастополя – М. І. Пирогов писав про нього своїй дружині: «... он сделался знаменитым человеком, его посещали и Великие Князья. Кошка тот участвовал во всех вылазках (в тыл противника), да не только ночью, но и днем чудеса делал под выстрелами» [11]. Матрос-подолянин двічі був поранений. За відвагу і мужність підвищений до квар­тирмейстера (флотського унтер-офіцера), нагороджений двома відзнаками Військового ордена Святого Георгія і двома медалями – срібною за оборону Севастополя і бронзовою – у пам’ять про Кримську війну. За заслуги він був звільнений з кріпацтва.
Кілька місяців не дочекалась до цього світлого дня мати севастопольського героя, який незабаром повернувся до рідного села. Землі родина не мала і він пішов «чумакувати», побував в Одесі, Херсоні, Миколаєві, куди їздив за сіллю, працював лісничим [5, 9].
У 1863 р. він знову був призваний на військову службу, тепер уже на Балтійський флот. Прибувши до Санкт-Петербурга, Кішка звернувся до одного з учасників оборони Севастополя генерал-лейтенанта Степана Олександровича Хрульова, що на той час мешкав у столиці. П. Кішка повідав генералу про те, що в період оборони ще двічі був представлений до нагороди, але клопотання десь загубилися. За клопотанням Хрульова в грудні 1863 р. Кішка одержав золотий Георгіївський хрест ІІ ст. Опісля, прослуживши ще 4 роки, він повернувся в Україну, одружився й останні роки життя прожив у рідному селі, отримуючи невелику пенсію. У віці 54 років 1 лютого 1882 р. герой Севастопольської оборони помер і був похований на батьківщині
[5, 11].
26 травня 1956 р. в Севастополі на Корабельній стороні, неподалік від колишнього 30-го флотського екіпажу – брати-скульптори Василь і Йосип Кейдук, що у той час служили матросами в навчальному загоні Чорноморського флоту, виготовили і встановили пам’ятник-погруддя герою. Схожий пам’ятник був установлений і на батьківщині Петра Кішки – у селі Ометинці. Сьогодні в місті біля Малахова кургану є вулиця його імені, а в одній з ніш на будівлі Панорами є ще одне погруддя героя. Порт­рет його залишив художник Василь Федорович Тімм, приятель Т. Г. Шев­ченка [5, 6, 9].
Героєм Кримської війни, оборони Севастополя став видатний флотоводець адмірал П. С. Нахімов. Про нього написано і видано, мабуть, чи не найбільше. Головна площа Севастополя, один із проспектів і район Корабельної сторони наз­вані на честь адмірала Нахімова, одного з керівників оборони Севастополя, що загинув на бойовій позиції на Малаховім кургані. На площі імені адмірала – пам’ятник йому. За незалежної України тут чи не щотижня збираються по-сепаратистськи налаштовані люди під гаслами, основний зміст яких полягає в тому, що Севастополь – тільки російське місто і може належати тільки Росії, і які просто не знають, що збираються біля пам’ятника адміралу, що за своїм походженням – українець, ба, навіть, із запорізьких козаків (!). «А украинская родословная у Пал Степаныча действительно знатная» [7], – відзначав у своїй статті «А между тем… О родословной адмирала Нахимова» відомий український філософ і політолог Ігор Лосєв.
Ще в часи гетьмана Мазепи генеральним писарем Війська Запорізького служив Федір Нахімовський. При гетьмані Орлику Нахімовський виконував, як тепер кажуть, дипломатичну місію і був послом у Криму. У 1758 р. Федір Нахімовський, постійний представник гетьмана Орлика при Кримському хані, помер у Бахчисараї, де і був похований.
З часів російсько-турецької війни за Північне Причорномор’я в документах трапляється прізвище підпоручика Ахтир­-
ского полку Тимофія Нахімова. Цілком імовірно, що так було змінене родинне прізвище нащадками Федора Нахімовського, котрі перейшли на російську службу. Син Тимофія Нахімова – козацький старшина зі Слобожанщини Мануйло (Еммануїл) Нахімов брав участь у бойових діях проти Туреччини на стороні Росії, а за хоробрість і мужність отримав від Катерини II російське дворянство і землі в Харківській і Смоленській губерніях. Про Тимофія Нахімова в документах значиться, що він був «з малороссиян». Адже з «малороссиян» були і Мануйло Нахімов, і його син Степан, і син Степана, що народився в смоленському маєтку Нахімових, Павло Степанович Нахімов, адмірал, герой Кримської війни. Прізвище «Нахімов» є зміненим, на російський кшталт [5].
Людина, чиє життя цілком можна назвати «подвигом», відомий севастопольський, у тому числі і московський, історик Валько Кравченко писав: «За 240 років до Синопської перемоги Нахімова в 1614 р. Синоп узяли запорізькі козаки, предки Павла Степановича. Вони, як і він, попалили турецькі кораблі, спалили арсенал і звільнили всіх невільників» [5, c.49].
Коли адмірал Нахімов був ще мічманом, у битві при Наварині (1824 р.) разом з ним брав участь молодий українець з Полтавської губернії (нині Канівський район Черкаської області) Василь Завойко. Потім Нахімов ходив на корветі «Наварин», де Завойко був серед командного складу. І якщо Нахімов керував обороною Севастополя, Василь Завойко очолив оборону Петропавловська-на-Камчатці і за те, що примусив відступити англо-французький флот, отримав два ордени і звання контр-адмірала [9].
Великою була Російська імперія, і всюди – від Криму до Камчатки — серед її захисників були українці.
У 1948 р. російський радянський письменник Олександр Ілліч Зонін написав книгу «Жизнь адмірала Нахимова», що була перевидана в 1987 р. у ленінградському видавництві «Радянський письменник» [4]. На неї посилається у згаданій статті «А между тем… О родословной адмирала Нахимова» [7] Ігор Лосєв. Слід зазначити, що післямову в 1973 р. написав адмірал Л. Владимирський.
Олександр Зонін, описуючи життєвий шлях флотоводця, неодноразово наводить приклади родоводу адмірала від козаків-запорожців: «… в Елисаветграде, через который течет к Николаеву Ингул, Нахимов и Чигирь бродят в воскресной толпе меж возов с дегтем, пестрым глиняным товаром, горами бураков, кавунов, дынь, баклажан и огурцов. Рябит в глазах от буйной пестроты. И, кажется, вышитые плахты, сорочки и юбки девушек, украшенных цветами в волосах, повторяют богатство красок могучей южной природы. И что-то в их цветущей юности напоминает Нахимову Сашеньку. И еще сердце твердит: вот она – моя родина» [4, c.164].
От бесіда Нахімова з ієромонахом Милентієм: «Любопытно-с, что предки наши на стругах делали набеги в здешние места, знаю, а про святых не наслышан, – Нахимов иронически поглядывает на монаха. – И как они в мореходстве преуспевали? Или молитвой спасались на мо-
ре?» – «Молитвами укрепляется мужество защитников престола», – с обидой отвечает иеромонах. – «Да, да, конечно, отец Милентий. Но я ведь не о нас. О предках, кои иной власти, кроме своей сабли, не ведали – о запорожских казаках».
Павел Степанович… поворачивается к Костыреву, отдает ему подзорную трубу и вместе с мичманом идет к другому борту: «А вы тоже не знали, Костырев, что я потомок запорожца? Может быть, мой пращур здесь вытягивал свой струг…» (!) [4, c. 301].
Ось цей новий, незвичайний, здавалося б, погляд на історію і життя видатного флотоводця підтверджує істину, що Валько Кравченко дійсно спирався на документи і факти, описуючи український родовід Нахимова. І ми просто зобов’язані пишатися великим флотоводцем з українською козацькою кров’ю в жилах, який, до того ж, пам’ятав про свої корені і говорив про них. Отже, «понемногу украинская история перестает быть «великим немым», в том числе и в нашем городе» [7], – констатує Ігор Лосєв.
У Севастополі з великою повагою ставляться до посмертного вінничанина Миколи Івановича Пирогова, добровільного учасника І-ї оборони, чиє ім’я носять Морський госпіталь, 1-а міська лікарня, один з майданів і вулиця у центральному районі міста [6, 10].
Документально не зафіксовано точне місце народження героя оборони Севастополя Гната Шевченка. За відомостями цей хоробрий матрос родом з Подільської губернії, як і Петро Кішка. Його взяли у рекрути під час набору 1850 року й у період оборони Севастополя він служив на 3-му бастіоні під командуванням лейтенанта 30-го флотського екіпажу Миколи Олексійовича Бирильова.
Лейтенант Бирильов сам сформував свій підрозділ, підбирав людей. Так до нього і потрапили матроси Кішка і Шевченко, що служили на батареї капітан-лейтенанта Перекомського.
Як відомо, захисники 3-го бастіону особливо прославилися своїми нічними вилазками. Руйнували ворожі укріплення, виводили з ладу спорядження, брали полонених. Більшість вилазок очолював улюбленець матросів лейтенант Бирильов. У ніч на 20 січня 1855 р. він вкотре повів у тил ворога 250 «охочих». Саме тоді Гнат Шевченко і здійснив свій подвиг, закривши собою свого командира від штуцерної кулі супротивника [9, 10, 12].
От як писав про це великий князь Михайло Павлович у листі до своєї «найсвітлішої» родини: «Сегодня ночью молодой лейтенант Бирилев сделал прекрас­ную вылазку. Наши спустились с правой части третьего бастиона... Бирилев бросился со своим отрядом в траншею, где пошла страшная рукопашная схватка, и гнал неприятеля. Этот рассказ – со слов самого лихого Бирилева. Он не может довольно нахвалится примерной храбростью своего отряда, как моряков, так и сухопутных. У нас убито 5 и ранено 34, в том числе известный удалец матрос Кош­ка – штыком в желудок. Товарищ его – храбрец, подобный ему, пал сегодня превосходной смертью. Бирилев мне говорил, как это было. Вон видел, как один француз в него уже целился, в тот самый момент он увидел между собой и французом матроса; в ту же минуту раздался выстрел, и несчастный матрос упал к его ногам, успел только перекреститься и испустил дух. Геройская смерть! Пуля пронизала ему грудь насквозь и ударилась о шинель Бирилева.» [9].
Цей подвиг став широко відомим у всій імперії. Художник І. Прянишников написав картину «Подвиг матроса Шевченка». Було організовано збір коштів на пам’ятник матросу, звідусіль надходили пожертви. Проект пам’ятника був замовлений відомому російському скульптору, приятелю великого українського поета Тараса Шевченка, автору пам’ятників Богданові Хмельницькому в Києві, тисячоліттю Росії в Новгороді й інших – Михайлові Йосиповичу Микешину. Він створив проект у 1874 р. – дерев’яну модель, за якою тоді у Миколаївському адміралтействі було відлите погруддя матроса Шевченка з трофейних гармат, захоплених під час російсько-турецької війни 1828–1829 рр. Пам’ятник встановили у Миколаєві біля флотських казарм, а в 1902 р. його перенесли в Севастополь, до казарм колишнього 30 флотського екіпажу, в якому служив Гнат Шевченко. Це був перший у Росії пам’ятник представнику нижнього чину і кріпаку. На ньому були такі написи: на передній стороні постаменту – «Матросу Игнатию Владимировичу Шевченко. Слава»; на бічних гранях: «Во время осады находился
на ІІІ бастионе»; «20 января 1855 г. убит, спасая жизнь своего начальника»; «На служ­бу поступил в 30 флотский экипаж в 1850 г.» [10, 12].
Самопожер­тва Гната Шевченка в ім’я порятунку командира не єдина
в Кримській війні. Був ще один матрос з таким же пріз­вищем – Григорій Шевченко і Семен Копельський, шеренгові Полтавського полку, що закрили собою від близького вибуху ворожої бомби командира своєї дивізії генерала П. А. Урусова і врятували йому життя. На жаль, цей подвиг не набув такого широкого розголосу. Згадаємо хоча б унтер-офіцера Зінченка, що, будучи кілька разів пораненим, врятував полковий прапор і життя командира батареї. І таких подвигів українці під час оборони «міста російської слави» здійснили чимало [5].
Пам’ятник Гнату Шевченку в Севастополі на початку 1918 р. знищили революційні матроси-анархісти. На ІІІ-му бастіоні був пам’ятник героям вилазок, але і він був зруйнований під час Другої світової війни. Робітники Морського заводу вирішили відновити цей пам’ятник і там же, на ІІІ-му бастіоні, установити пам’ятник Гнату Шевченку. На жаль, проект Микешина не був використаний. Натомість зроблено нове погруддя Шевченка і чавунні дошки з написами, на яких є істотні погрішності перед історією. Погруддя матроса Шевченка в Севастополі також установлене в одній з ніш будинку Панорами оборони міста [6, 10, 12].
Восени 1994 р. пам’ятник Гнатові Шев­ченку відновили в Миколаєві. Його установили на площі перед головним корпусом будівельного коледжу. Цей пам’ятник виконано за дерев’яною моделлю і документами проекту Микешина, що збереглися у військово-морському музеї в Петербурзі. За наказом командувача ВМС України Гнат Шевченко зарахований навічно почесним членом екіпажу одного з кораблів [8].
Завдяки севастопольському історику П. М. Лящуку до літопису І-ї оборони 1854-1855 рр. увійшов Василь Карлович Геннеріх (1817–1894, м. Кременчук). Випускник Головного інженерного училища в Санкт-Петербурзі, він зумів усього за два місяці оборони – причому, останніх (!) – виявити себе з усією повнотою професіоналізму і стійкості. 37-літній інженер-полковник у найважчий час керував усіма фортифікаційними роботами на Корабельній стороні, не тільки відновлював зруйновані противником укріплення, але й побудував зі своїм батальйоном батарею № 124 позаду 2-го бастіону. Він же очолив останню контратаку на Корніловському бастіоні, був важко контужений; його вивезли з позицій останні захисники. «За хоробрість», – вигравірувано на золотій зброї, якої він був удостоєний, поряд з орденом Святого Георгія IV ступеня. Згодом Василь Карлович став інженером-генерал-лейтенантом [3].
Величезний внесок зробили у вивчення й уточнення історії міста-героя фахівці та громадськість [6, 10, 12]. Фонди Кримських та інших архівів, музеїв і бібліотек приховують чимало того, що не увійшло до наукового обігу чи через малодоступність не потрапило до сфери людських інтересів.
Завдяки краєзнавцю П. М. Лящуку стало широко відомим ім’я дворянина Тав­рійської губернії А. М. Перекомського (1823-1866), на честь якого за І-ї оборони названа батарея №15. Почавши
службу у флотській артилерії 14-літнім підлітком, у 1854 р. він, у чині лейтенанта, виявив високий професіоналізм і наполегливість у протистоянні штурмовим нововведенням супротивника, за всю кам­панію визнаний гідним трьох орденів і дострокового підвищення у звання капітан-лейтенанта, а закінчив службу капітаном І рангу [3].
П. М. Лящук доклав чимало зусиль для того, щоб став відомим уродженець Катеринослава (Дніпропетровська) генерал-лейтенант Павло Петрович Ліпранді (1796-1864). Він того заслужив: 13 (25) жовтня 1854 р. війська під його керівниц­твом розпочали спробу зняти облогу
Севастополя, переломити хід Кримської війни – таку мету переслідували в ході знаменитого Балаклавського бою. Узяття турецьких редутів Азовським, Уманським й Українським полками на початку битви, знищення англійської кавалерії зведеним Уланським полком наприкінці створили передумови до того, щоб не раз згодом сміливо й успішно протистояти військам, що нападали. Це було великим успіхом військ під командуванням П.П. Ліпранді [3].
Докладно досліджував П. М. Лящук життєвий шлях уродженця Миколаєва, представника славної родини з грецькими й українськими коренями, командуючого Чорноморським флотом у 1871-1781 рр. адмірала Аркаса Миколи Андрійовича, гідрографа, організатора і керівника Російського товариства пароплавства і торгівлі (Ропит), почесного громадянина міста Миколаєва (1880 р.), брата З. А. Аркаса. Майбутній адмірал за походженням був із дворян Херсонської губернії. Народився в 1816 р., 1829 р. почав службу волонтером на Чорноморському флоті, учасник російсько-турецької війни 1828-1829 р., у 1838 р. підвищений у званні до мічмана. На суднах адмірала М. П. Лазарєва М. А. Аркас брав участь у Босфорській експедиції, потім в експедиції в причорноморських районах Кавказу. Із 1843 р. служив на Балтиці, входив до складу Комітету з будівлі пароплавів. Під його наглядом у 1845 р. на судноверфі в Астрахані були зібрані залізні пароплави «Кура», «Ленкорань», «Тарки», що відкрили пароплавне і комерційне судноплавство на Каспійському морі. У 1848 р. був направлений до Англії для спостереження за будівництвом пароплаво-фрегату «Володимир», прийняв командування і перевів його у Чорне море. У лютому 1853 р. став членом Пароплав­ного комітету, у травні – Морського вченого комітету, 1855 р. – Особливого артилерійського комітету. Після підписання Паризького мирного договору, коли після поразки Росії в Кримській (Східній) війні їй було заборонено мати на Чорному морі військовий флот, у січні 1856 р. Аркас М. А. звернувся до Міністерства фінансів із пропозиціями організувати в Чорному морі комерційну судноплавну компанію на акціонерних засадах, що у мирний час здійснювала б вантажні і пасажирські перевезення, а у випадку війни використовувалася б у складі військового флоту для бойових і транспортних операцій [5, 9].
У жовтні 1871 р. віце-адмірал Аркас М. А. був призначений Головним командиром ЧФ і портів Чорного моря. На цій посаді очолив роботу з відтворення військово-морської могутності Росії на Південному стратегічному напрямку після скасування заборонних статей Паризького договору. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 р. Аркас М. А. здійснював особис­те керівництво підготовкою мобілізаційних пароплавів і шхун для дій на Чорному морі, організовував випробовування якісно нової зброї – мін і торпед [5].
Життєвий шлях брата М. А. Аркаса Захара Андрійовича (1793–1866 рр.) досліджувала І. А. Дьяконова. Аркас З. А., як і його молодший брат, був відомим флотським діячем, істориком і археологом, драматургом і письменником, етнографом і фольклористом, у чому його чимала заслуга перед Україною.
Захар Андрійович у 1806 р. прибув волонтером на Чорноморський флот. Через 10 років був підвищений у званні до мічмана, плавав на Чорному морі. У 1826–1832 рр. – наглядач Чорноморської штурманської роти. У російсько-турецькій війні 1828–1829 рр. брав участь у штурмі фортеці Варна. У 1837 р., командуючи фрегатом «Мессемврія», робив опис Чорного моря. У 1838–1852 рр. був членом правління Севастопольського військового карантину, активно займався археологією та історією. Основні роботи Аркаса З. А. присвячені вивченню історії Криму і Чор­номорського флоту: «Описание Ираклий­ского полуострова и древностей его», «История Херсонеса», «Начало учреждения Российского флота на Черном море и действия Черноморского флота с 1788 по 1866 гг.» тощо. У 1851 р. призначений виконуючим обов’язки голови комісії з будівлі храму Св. Володимира в Севастополі, у 1858 р. – головою цієї комісії. У 1860 р. – звільнений зі служби за віком [5].
В обороні Севастополя разом з військовими активну участь брало і населення, навіть жінки і діти. Вони допомагали споруджувати бастіони, батареї, редути; забезпечували солдатів і матросів на бойових позиціях їжею і водою; надавали допомогу пораненим і навіть брали участь у бойових діях [9].
Найвищої оцінки гідна подвижницька праця севастопольських жінок, які брали приклад з Даші Севастопольської (Михайлової), що з перших днів оборони фор­теці добровільно надавала допомогу пораненим. Поряд з іншими слід назвати імена Дарини Ткач, дружини матроса 1-ї статті флотського екіпажу Олени Михайлівни Кучер, Марії Григорівни Петренко [10].
Діти так само розділяли з дорослими всі негаразди військового лихоліття. Миколка Піщенко був сином матроса 2-ї статті 37-го флотського екіпажу Чорноморського флоту Тимофія Піщенка, що служив комендором на батареї Забудського (біля 5-го бастіону). Хлопчик був з батьком із самого початку оборони Севастополя.
Учасник оборони М. Берг у своїх «Записках об осаде Севастополя» писав: «Служба обох їх почалася з 5 жовтня 1854 р. 27 березня 1855 р. Тимофій Піщенко був убитий. Син його, Миколка (як звали його на батареї), що подавав батьку кокори (гарматні патрони), деякий час не мав ніякої посади. Хотів було йти до міста, до матері, але мати перебувала на лікуванні в госпіталі, поранена кулею на вулиці. Таким чином хлопчик залишився у Забудського. Якось, гуляючи, по сусідніх батареях одного разу він забіг на Шварців редут, де побачив 9 невеликих мортир. «Дозвольте мені вистрілити з мортирки!» – звернувся він до командира редуту Ханжоглу (це трапилося в червні, коли Шварц уже був поранений). Ханжоглу дозволив. Хлопчик вистрілив добре і так полюбив мортирки, що став проситися перейти на редут. Ханжоглу, для форми, послав його до Забудського, як до старшого начальника, запитати, чи той дозволить. У відповідь хлопчик отримав дозвіл і оселився на редуті Шварца. Там Миколка Піщенко знаходився під командою одного з досвідчених матросів, після загибелі якого він залишився біля мортир один і до кінця облоги орудував ними. Незабаром він набув доброго досвіду в артилерійській стрільбі та прославився зірким оком і винятковою влучністю вогню». Далі М. Берг писав: «Головнокомандуючий довідався про маленького стрільця і нагородив його медаллю, а згодом він був нагороджений і Георгіївським хрестом. У нас у похідній літографії був видрукуваний портрет Миколки Піщенка на весь зріст, у тому вигляді, як він стріляв на батареї: у коротких штанцях, у батьківській куртці, що діставала йому чи ледве не до колін, і босоніж. Піщенко вийшов з вогню благополучно і жодного разу не був поранений» [5, 9].
По закінченні воєнних дій Миколка Піщенко, всього тринадцятилітнім хлопчиком, мав уже 11-річний стаж бойової служби, тому що під час оборони Севастополя місяць служби зараховувався за рік. За мужність і відвагу юного захисника нагороджено медаллю «За хоробрість». Такими ж відважними були й інші севастопольські підлітки. За мужність, виявлену в обороні під час шалених атак супротивника, медалями були нагороджені двоє нерозлучних друзів Максим Рибальченко та Кузьма Горбаньов [5, 9].
У період Кримської війни особливу славу завоювали серед жителів і захисників флотської твердині пластуни (від слова «пласт» – нерухомо лежати) – козаки Чорноморського козачого війська, до якого входили нащадки запорізьких козаків з України (Малоросії) і Кубані.
Пластуни вирізнялися особливим досвідом, мистецтвом стрільби, витривалістю, витримкою, умінням цілодобово знаходитися в засідці. Мали своєрідну форму у виді різнобарвних шароварів, зшитих зі шматочків тканини, чобіт із сирицевої шкіри, яскравих сорочок і сіряків [9].
У період Кримської війни й оборони Севастополя 2-й і 8-й піші батальйони Чорноморського козачого війська знаходилися у складі Севастопольського гар­нізону, відзначилися в численних вилазках у табори супротивника, при захисті Малахова кургану, 1-го, 2-го, 4-го бастіонів, Селенгинського редуту. Зазвичай, вони просувалися попереду підрозділів, що залучалися до вилазки, тобто виконували найбільш небезпечну функцію бойової охорони, дозору й прикриття. Особ­ливо відзначився військовий старшина із запорожців Ф. І. Даниленко [5].
У Музеї героїчної оборони Севастополя у відділі Кримської війни експонується розшита українським орнаментом сорочка рядового Волинського полку Никифора Жмаченка [5].
Масовий героїзм захисників Севастополя в обороні і контратаках був повсякденним явищем. Імена воїнів-українців Федора Заїки, Івана Демченка, Дмитра Горленка, Макара Шульги, Андрія Гніденка, військового старшини запорізьких козаків Івана Даниленка [5] і багатьох інших навічно увійшли до літопису бойової слави, хоча усе-таки недостатньо висвітлено їх життєвий і ратний шлях.
Останнім часом в Україні чимало зроблено для того, щоб пригадати славні діла минулого, дослідити їх, передати пам’ять про подвиги прийдешнім поколінням. Героїв, гідних доброї пам’яті нащадків, надзвичайно багато, але ті далекі часи можна наблизити лише загальними зусиллями небайдужих. «А между тем, история имеет свои, часто неведомые людям, законы, и потому «камень, отвергнутый строителями, становится во главу угла». По крайней мере, так утверждает Библия, а она – не ошибается» [7] – підбиває підсумок І. Лосєв, і ми разом з ним.
Відтак особливого значення набуває справа дослідження минулих сторінок віт­чизняної історії, особливо тих моментів, які протягом тривалого часу висвітлювалися однобічно та тенденційно. До них ми зараховуємо участь уродженців України в одній з найцікавіших та драматичніших сторінок історії – періоду Кримської (Східної) війни 1853–1856 рр.

Джерела

1. Про 150-річчя Східної (Кримської) війни 1853-1856 років / Указ Президента України від 22 липня 2003 року № 739/2003.
2. Восточная (Крымская) война 1853-1856 гг. и оборона Севастополя: Материалы международной научно-практической конференции. – Севастополь, 1994. – 90 с.
3. Демченко В. В. Родові джерела Севастопольської слави (на правах рукопису). – Севастополь, 2003.
4. Зонин А. И. Жизнь адмирала Нахимова. – Л.: Советский писатель, 1987.
5. Кравченко В. П. Український Севастопіль: Книга 1. – Севастополь: Просвіта, 2001.
6. Ляхович А. А. и др. У карти Севастополя: Справочник. – Симферополь: Таврия, 1982.
7. Лосєв И.В. А тем временем... О родословной адмирала Нахимова // Флот України. – 2003. – 16–22 серпня.
8. Марущак О. М. Роль і місце Збройних Сил України в героїко-патріотичному вихованні захисників Батьківщини. Матеріали міської науково-практичної конференції (17 січня 2003). – Севастополь, 2003.
9. Мішин В. Кримська війна 1853–1856 рр. і Україна // Народна армія. – 1999. – 23 липня.
10. Севастополь: Энциклопедический справочник / Ред.-сост. М. П. Апошанская. – Севастополь: Музей героической обороны и освобождения Севастополя, 2000.
11. Слободянюк Б. В. Дума про матроса Кішку. – К., 1981.
12. Шавшин В.Г. Бастионы Севастополя. – Симферополь: Таврида, 2003.

До змісту журналу "Воєнна історія" #2 за 2009 рік