Журнал "Воєнна історія" #2 (38) за 2008 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

Україна – НАТО: досягнення, виклики та перспективи

Сергій КУЛИК,
магістр державного управління, академік Міжнародної академії інформатизації,
директор Центру «НОМОС» (м. Севастополь)

З перших кроків своєї незалежності Україна визначила своїми головними зовнішньополітичними пріоритетами інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. Рішення України про вступ до НАТО було прийнято під впливом низки факторів: кардинальних змін в глобальній системі безпеки, різкого посилення міжнародних інтеграційних процесів, поступової трансформації самого Альянсу з чисто оборонного об’єднання в повномасштабну структуру безпеки євроатлантичного регіону, посилення взаємодії Росії з НАТО.
Ці стратегічні цілі зовнішньої політики нашої держави залишаються незмінними.
Українська держава розглядає членство в НАТО як один з найефективніших засобів гарантування своєї безпеки, забезпечення національного суверенітету та збереження територіальної цілісності.
Курс на євроатлантичну інтеграцію чітко визначений національним законодавством України, зокрема Законом України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року. Одним з основних напрямів державної політики з питань національної безпеки цей документ визначає забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства в Європейському Союзі та Організації  Північноатлантичного договору (НАТО) при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, країнами Співдружності Незалежних Держав (СНД), а також з іншими державами світу.
В Універсалі національної єдності, під яким у серпні 2006 року поставили свої підписи представники провідних політичних сил України, не тільки зафіксовано, що співпраця України з НАТО буде розвиватися саме в тому напрямку, як це передбачено Законом України «Про основи національної безпеки України», а й прописано шлях вирішення питання щодо вступу до НАТО – за результатами референдуму, який буде проводитися після виконання Україною всіх необхідних для цього процедур.
Основними ж пріоритетами, у контексті підготовки України до членства в НАТО, залишаються зміцнення демократичних перетворень у суспільстві, оборонна реформа, реформування сектору безпеки, оборонно-промислового комплексу, а також підвищення обізнаності населення про Альянс, про переваги і зобов’язання країн-членів.
Україна зацікавлена не у відтворенні блокового протистояння в регіоні часів холодної війни, а у посиленні співпраці між найважливішими суб’єктами безпеки, якими, безперечно, є і НАТО, і ЄС, і Росія, і Україна.
Проблема ж України полягає в розбудові самодостатньої держави й одержанні суверенного контролю над своїм сектором безпеки. Це складний процес, в ході якого Україна вимушена вступати в суперечки з Росією, що, в свою чергу, створює вигідну ситуацію для противників євроатлантичного курсу України, або тих, котрі сповідують ідею багатовекторності. Така ситуація визначилась наступними чинниками:
-    по-перше, Україна за своїм геополітичним положенням, традиціями і ментальністю одночасно має і західноєвропейську, і східноєвропейську складову;
-    по-друге, невизначеність суспільної свідомості, її розірваність на східну і західну складову;
-    по-третє, невідповідність стандартів українського життя і військової організації стандартам євроатлантичного співтовариства;
-    по-четверте, факт вступу (і навіть наміри) України до НАТО викликає і викличе негативну реакцію Росії, яка не буде сприяти зміцненню національної безпеки України.
В умовах внутрішньополітичної нестабільності, що триває останні декілька років, найбільш чутливою складовою зовнішньої політики України стало питання євроатлантичної інтеграції. В силу різних обставин воно стало особливо гострим та занадто політизованим. При цьому слід наголосити, що в Україні відбувається складний процес пошуку консенсусу серед політичних еліт і суспільства в питанні забезпечення національної безпеки України і її зовнішньополітичних пріоритетів.
І політичн сили, і громадяни країни фактично розділились на два табори: прихильників західного вектору (вступ до ЄС, НАТО, європейська і євроатлантична інтеграція) і східного (союз з Росією, вступ до ЄЕП).
Переважна більшість українських експертів вважає абсолютно доцільним і необхідним вступ України до НАТО. Але в цілому суспільство (за даними соціологічних служб) розділилось в інших пропорціях: за вступ – 15-20%, проти – близько 60%. Слід зазначити, що ця ситуація відображає не результат свідомого вибору громадян, а скоріше показує довговічність радянських ідеологічних штампів і ярликів. Про це можуть свідчити результати соціологічного опитування Центру Розумкова: тільки 3% респондентів вважають свій рівень обізнаності про НАТО високим, майже 50% – низьким, 12 % – взагалі нічого не знають про Альянс, і тільки 0,2% вважають, що повністю володіють інформацією про те, чим насправді є НАТО.
Головним політичним підсумком минулих років стала успішна реалізація завдань Інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ. 
Одним із практичних результатів співпраці України і НАТО стало укладення в 2005 році і практичні кроки по виконанню в 2006 році Імплементаційної угоди між Кабінетом Міністрів України і НАТО з питань матеріально-технічного забезпечення (NAMSO), утилізації переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК), легких озброєнь, стрілецької зброї та звичайних боєприпасів. Створено договірно-правову базу практичної реалізації першого етапу проекту, розрахованого на 3 роки. Він передбачає утилізацію 15 тис. тонн боєприпасів, 400 тис. одиниць легких озброєнь та стрілецької зброї та 1 тис. одиниць ПЗРК. Для реалізації цієї фази проекту країнами-донорами внесено до Трастового фонду НАТО/ПЗМ понад 3 млн. євро.
Березень 2006 року визначився вагомим здобутком у сфері розбудови співробітництва з НАТО – було завершено створення і реально запрацювала Національна система координації співробітництва України з НАТО, а в її складі – Міжвідомча комісія з питань підготовки України до вступу в Альянс. В якості національних координаторів співробітництва у відповідних сферах до складу цього органу входять перші заступники та заступники керівників 15 міністерств і відомств.
У взаємодії із Північноатлантичним альянсом Україна зарекомендувала себе як  надійний дієвий партнер. Зокрема, в рамках антитерористичної операції НАТО в Середземному морі «Активні зусилля» на базі штабу ВМС ЗС України у Севастополі створено і діє первинний Національний контактний пункт цієї операції. В ході візиту, на той час прем’єр-міністра України, В.Януковича до Туреччини було підписано Угоду про приєднання України до антитерористичної операції «Чорноморська гармонія», яка відбувалась у басейні Чорного моря. У 2006 році також було розпочато розробку першої річної Національної програми Плану дій щодо членства України в НАТО. Але, внаслідок складних політичних відносин у середині України, програма залишилась на папері.
Співробітництво між Україною і НАТО в інформаційній сфері розвивається у двох напрямках: сфері публічної (громадської) дипломатії та, власне, інформаційній сфері.
У сфері публічної дипломатії це співробітництво характеризується сталими відносинами та динамічним розвитком. Регулярними стали візити до штаб-квартири НАТО у Брюсселі представників прес-служб силових відомств, військових та цивільних журналістів, молодих науковців, державних службовців середньої ланки, керівників регіональних бібліотек України, ректорів університетів, делегацій народних депутатів України.
Говорячи про цивільні аспекти співробітництва, слід відзначити, що тільки з 2000 року більше 400 українських науковців стали учасниками програми НАТО «Безпека через науку», витрати на яку з боку Альянсу склали декілька мільйонів доларів.
По відношенню до України тривалий час перепоною в остаточному вирішенні питання приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ або англійською МАР – Membership action plan) була недемократична традиція. Для нашої держави членство в НАТО – найоптимальніший варіант вирішення проблеми національної безпеки України.
Аналіз сучасних ризиків і викликів міжнародній безпеці, що здійснюється  у рамках роботи над проектом Концепції національної безпеки, свідчить про те, що вони є актуальними і для нашої держави. Протистояти їм окремо не здатна зараз жодна країна світу, у т.ч. й світові лідери такі як США. Тому з точки зору захисту від невійськових ризиків і викликів логічною є участь держав у системах колективної безпеки.
З військової точки зору Україна не здатна повністю забезпечити свою безпеку власними засобами (враховуючи різницю з сусідніми країнами у військовому потенціалі, відсутність ядерної зброї в якості фактору стримування тощо). Тому участь у системі колективної безпеки, яка має значно більший стримуючий  потенціал у порівнянні з національними військовими засобами, є оптимальним рішенням для нашої держави.
А з огляду на зацікавленість України в повноправній інтеграції у європейське співтовариство, зокрема вступі до ЄС, вибір НАТО в якості системи колективної безпеки є не лише логічним, а й єдино можливим.
Завдяки цьому у майбутньому Україна не буде об’єктом провокацій та територіальних зазіхань з боку сусідніх країн на зразок закликів до перегляду статусу Севастополя та Криму, які регулярно лунають з вуст високих посадовців та офіційних осіб Російської Федерації, або нагнітання напруження, яке мало місце під час конфлікту довкола острова Коса Тузла у Керченській протоці.

Ризький саміт
Оцінюючи цю подію слід зауважити, що в цілому зустріч на вищому рівні в Ризі стала ще одним кроком на шляху перетворення НАТО в інструмент забезпечення безпеки, в тому числі і за межами євроатлантичної зони.
Саміт в Ризі прийняв ряд рішень, спрямованих на завершення процесу формування  цілісної, вільної і мирної Європи. Боснія і Герцеговина, Чорногорія і Сербія отримали запрошення приєднатися до програми НАТО «Партнерство заради миру». Глави держав і урядів країн союзу також твердо пообіцяли під час саміту навесні 2008 року зробити подібні пропозиції іншим державам, здатним зробити свій внесок в євроатлантичну безпеку і стабільність – Албанії, Хорватії і Македонії, які вирішили для себе стати врешті-решт повноправними членами НАТО. Щодо Грузії і України, країни-члени Альянсу підтвердили свою відданість розвитку тісніших відносин з ними в рамках так званого «індивідуального інтенсифікованого діалогу».
Безпосередньо для самої України головним результатом листопадового саміту в Ризі міг бути початок здійснення наступного, після інтенсифікованого діалогу з НАТО, кроку – підписання Плану дій щодо членства в НАТО. Для цього потрібен був консенсус всіх країн НАТО, але, як виявляється, консенсус повинен бути, перш за все, в самій Україні.

Бухарестський саміт
Останній саміт НАТО в столиці Румунії Бухаресті став певною мірою знаковим як для України, так й для самого Альянсу. По-перше, до організації було прийнято нових членів – Хорватію і Албанію. По-друге, мабуть вперше за весь час стосунків з Альянсом Україна отримала чітку відповідь на свої євроатлантичні прагнення – вона буде серед країн-членів НАТО. По-третє, сам Альянс спростував один з найпоширеніших стереотипів, що розповсюджуються його опонентами, про нібито домінуючу роль США в ухваленні рішень, що приймаються Блоком. 
Розуміння того, що насправді отримала Україна на останньому саміті НАТО, настало не відразу. На фоні активної протидії з боку Росії щодо інтенсифікації діалогу між Києвом і Брюсселем перший шок, спричинений відмовою членами оборонного блоку надати Києву ПДЧ, минув. І коли хвиля стихла, нарешті вдалося побачити і почути те, чого не помітили до того. Ще 4 квітня в Бухаресті, на спільній з Президентом України Віктором Ющенком прес-конференції генеральний секретар НАТО Яп де Хооп Схефер заявив: «Україна і Грузія обов’язково стануть членами НАТО… Звісно, вступ України до НАТО відбудеться не завтра, і є певні вимоги, які треба виконати, але це обов’язково станеться». Крім того, у підсумковому документі – офіційному комюніке – учасники саміту, у тому числі Франція та Німеччина, які запропонували Україні «почекати» з ПДЧ, говорячи про перспективи членства в Альянсі Києва і Тбілісі записали: «Ми сьогодні дійшли згоди, що ці країни стануть членами НАТО». Отже, не слід розуміти Париж і Берлін як противників вступу України до НАТО. Не ставлячи під сумнів стратегічний зміст цього питання, у тактичному сенсі ці країни просто взяли тайм-аут, який насправді потрібен самій Україні.  
З політичної точки зору сьогодні Україна є не дуже стабільною країною. Більшість населення не підтримує наміри стати членом НАТО. Які ж позиції учасників цього процесу?

Позиція Президента, Уряду і Парламенту
Курс України на набуття членства в НАТО не має альтернатив. Президент нашої держави дотримується у цьому стратегічному питанні принципової позиції. Немає сумнівів щодо цього питання й у нинішнього керманича Уряду –  прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Зайвим підтвердженням цього став «лист трьох» до керівництва НАТО, яким президент, прем’єр-міністр і голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк підтвердили готовність України приєднатися до ПДЧ. Разом з цим такий крок викликав хвилю обурень частини українського парламенту. Незважаючи на раніше проголошені Верховною Радою рішення щодо незмінності курсу на інтеграцію до євроатлантичних структур безпеки, в угоду політичній кон’юнктурі одна з впливових частин українського політикуму на чолі із «Партією регіонів» відмовилась від зазначених декларацій і очолила фронт антинатовських виступів в Україні. На парламентському рівні це вилилось у блокування і зрив роботи законодавчого органу, на місцевому – у хвилі антинатовських мітингів і демонстрацій, що прокотилися Сходом і Півднем країни. Основними гаслами однієї з провідних політичних сил України стали «НАТО – ні», «Україна – позаблокова держава». Разом з цим, незважаючи на таку войовничу риторику, серед членів цієї політичної сили панують прозахідні настрої. Але, на жаль, у лідерів цієї політсили поки що немає розуміння того, що Україна не зможе мати  нейтральний, позаблоковий статус – Україні такого статусу ніхто не дасть. Крім того, мабуть, немає розуміння, що шлях до ЄС, за який вони виступають, пролягає тільки через НАТО. Європа стає більш цілісною, ЄС і НАТО – це просто різні прояви цієї єдності, економічні і воєнні: можливість уніфікації стандартів, можливість не роздувати армії і оборонні бюджети держав, можливість не створювати надлишкових державних структур.

Позиція населення
Згідно з соціологічним опитуванням, оприлюдненим в травні цього року компанією «R&B in Ukraine», ставлення українців до вступу в НАТО визначилось таким чином:
-    негативно – 58%,
-    позитивно – 20%.
Що стосується приєднання України до ПДЧ, то на «піку інформаційної компанії з висвітлення цього питання» в ЗМІ через два тижні після Бухарестського саміту ставлення українців до цієї проблематики було таким: «за» приєднання України до ПДЧ виступали 20% опитаних, «проти» – 64%. Крім того, 42% опитаних оцінили саміт як політичну поразку України, і лише 17% назвали його результат перемогою.
Разом з цим слід зазначити, що соціологічні дослідження більшості установ, присутніх на українському ринку соціологічних послуг, свідчать про те, що за всю історію незалежної України було лише два сплески антинатовських настроїв – у 1999 році, коли була розпочата операція НАТО в Югославії, та після початку військової операції США з повалення режиму С.Хусейна в Іраку та введення до цієї країни українського миротворчого контингенту. В обох випадках показники «за» НАТО були близько 20%, «проти» – близько 60%. 
Основна причина такого стану полягає в тому, що сьогодні українському суспільству не вистачає повної та об’єктивної інформації, щоб прийняти виважене рішення щодо НАТО. В значній мірі громадськість перебуває щодо НАТО в полоні стереотипів часів «холодної війни» або безпідставних чуток. До того ж значна частина населення України схильна приймати за чисту монету нові стереотипи щодо НАТО та долі країни у разі вступу до цього оборонного блоку, які останнім часом активно розповсюджуються найбільшим противником членства Києва в Альянсі – Росією.   
Отже, слід констатувати, що сьогодні у нас немає громадської думки з цього питання. Існує думка окремих виборців, окремих соціальних прошарків, прихильників тих чи інших політичних партій, але громадської думки в політологічному розумінні цього слова, тобто думки зрілої, раціональної, виваженої поки що немає.
Першим кроком у цьому напрямку повинно стати розуміння громадянами України, чим є НАТО, а можливо важливіше – чим НАТО не є.

Нейтралітет
Останнім часом питання нейтралітету України набуло особливої актуальності. Ідея нейтрального статусу стала предметом широких політичних дискусій, різким подразником громадської думки, фактором політичного процесу. Новий потужний поштовх вона отримала саме після Бухарестського саміту НАТО, разом з цим змушуючи замислитись, чи взагалі можливий цей нейтралітет в умовах, коли Україна фактично опинилась в ролі м’яча на полі геополітичної гри. 
Опоненти курсу України на вступ до НАТО активно використовують методи ведення інформаційних війн – неефективно культивувати тільки негативні почуття, потрібно дати і позитивну альтернативу. Такою альтернативою зараз виступає ідея нейтрального статусу України. Використовуються будь-які аргументи: від міфу про наявність законодавчого закріплення нейтралітету до надуманих переваг нейтралітету. Висуваються різні концепції: від прийняття закону про нейтралітет аж до фантастичних – Україна повинна укласти двосторонні угоди про ненапад і захист її незалежності і територіальної цілісності з НАТО, Росією і іншими країнами, які її оточують. В такому випадку, на думку авторів цих утопій, Збройні сили Україні взагалі не будуть потрібні.
Фактично, сьогодні ідея нейтралітету використовується для блокування європейського і євроатлантичного курсу України.
Хто і для чого це робить? Нейтральний статус сьогодні експлуатують дві великі групи українського соціуму. По-перше – це олігархічні фінансово-промислові групи. Саме вони зацікавлені в збереженні свого монопольного статусу контролю економічними ресурсами країни і в відсутності конкуренції з боку іноземних інвесторів. А євроінтеграційний і євроатлантичний курс таку монополію знищує.
Друга група – це строката і політично налаштована частина як політичної еліти, так і соціуму, які взагалі неспроможні
ідентифікувати себе громадянами України. Це породжує комплекс, коли необхідність нейтрального статусу обґрунтовується не інтересами національної безпеки України, а інтересами інших держав, і в першу чергу – Росії.
А тому на запитання, чи відповідає нейтральний статус України національним запитам Росії, можна відповісти, що ініціювання процесу набуття Україною нейтрального статусу Росія підтримає, бо це зробить неможливим наше членство в НАТО, але сам нейтралітет не визнає, бо це змусить її вивести Чорноморський флот з території України і унеможливить експлуатацію інших воєнних об’єктів на українській території.   

Референдум
Як відомо, наприкінці 2005 року СДПУ(о) ініціювала збір підписів щодо проведення референдуму з питань вступу України до НАТО та ЄЕП. Центральна виборча комісія визнала дійсними 4 млн. 431 тис. 674 підписи громадян за проведення референдуму щодо членства України в НАТО.
Після перевірки достовірності підписів і рішення ЦВК СДПУ(о) і КПУ закликали президента Віктора Ющенка оголосити всеукраїнський референдум про вступ України до НАТО і ЄЕП. Але, виходячи з того, що Конституція України лише в загальному регулює правовідносини щодо оголошення і проведення референдуму, а закон про референдум ухвалено ще в 1991 році має багато норм, які не відповідають чинній Конституції, секретаріат президента України зробив висновок, що правові підстави для оголошення всеукраїнського референдуму відсутні.
Потрібно наголосити, що не всі референдуми, згідно з законодавством України, є формами безпосередньої демократії. В рішенні ЦВК щодо реєстрації ініціативних груп з проведення референдуму відносно членства в НАТО та участі в ЄЕП робиться посилання на рішення Конституційного суду України №3-рп від 27 березня 2000 року стосовно того, що «референдум проводиться з метою з’ясування позиції громадян щодо актуальних питань». У такому тлумаченні йдеться про консультативні референдуми, проведення яких можливе, але не обов’язкове. Їх проведення залежить від рішення органів, які компетентні призначати референдуми при наявності передбаченої законодавством ініціативи.
Згідно Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (стаття 73). Через референдуми має здійснюватися право народу визначати і змінювати конституційний лад (трактовка статті 5 Конституції України відповідно до рішення Конституційного суду України №6-рп від 05 жовтня 2005 року). Згідно Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних та конфедеративних утворень або вихід з них (стаття 5).
Вступ України до НАТО не пов’язаний ані зі зміною території, ані зі зміною конституційного ладу, ані з входженням до федеративних чи конфедеративних утворень (НАТО – на відміну від ЄЕП та ЄС – міждержавна організація без жодних наддержавних функцій). Тобто ні сам референдум з цього питання, ні його результати не можуть бути обов’язковими. Теоретично референдум був би обов’язковим, якщо вступ до НАТО потребував би внесення змін і доповнень до розділу І Конституції України. Однак, ні Північноатлантичний договір, ні інші базові документи НАТО не вимагають цього.
В базових документах НАТО немає жодного слова про необхідність проведення в країні, яка претендує на членство, загальнонаціонального референдуму з цього приводу.
Сьогодні проведення референдуму щодо НАТО можливе лише з метою з’ясування суспільних настроїв. Тому розмови про референдум – це елемент політичної гри і спроби окремих політичних сил нагадати про своє існування і підсилити свою політичну вагу.
Характерним є те, що ініціаторами референдуму виступили і продовжують виступати ті політичні сили, які вщент програли і на президентських, і на парламентських виборах.
В цілому ідею референдуму в нинішній політичній кон’юнктурі потрібно розглядати не як процедуру, сформовану знизу, простими громадянами, а як політтехнологію, як інструмент політичної боротьби з метою загострення ситуації з боку політичних сил, що невпевнено почувають себе.

Позиція НАТО, Європи та США
Для Заходу головним стримуючим фактором в відносинах з Україною продовжує залишатися політична ситуація на схилах Дніпра. Режим керованої демократії, всесилля олігархічних кланів, корупція в органах влади, тиск та заангажованість низки національних ЗМІ і багато інших негативних явищ не дозволили раніше визнати Україну кандидатом на вступ до блоку країн, які декларують демократичні цінності. Багато з цих явищ не дозволяють цього зробити і зараз.
Президент США Джордж Буш у Ризі підтвердив: коли Україна продемонструє готовність – двері НАТО будуть відкриті перед нею. Україні потрібен час, щоб ознайомити своїх громадян з діяльністю та стандартами НАТО, перспективами, які матиме Україна після вступу до Альянсу.
Потрібно погодитись і з думкою Міністра закордонних справ Словаччини Яна Кубіша, який у свій час сказав: «Ми підтримаємо вас в цьому питанні рівно настільки, наскільки ви самі цього побажаєте. Іншими словами, якщо ваша мета – співпраця з НАТО – будемо його розвивати, якщо вступ до НАТО – ми допомагатимемо в цьому, якщо мета – готуватися до вступу через певний час,
оскільки країна технічно і ментально ще не готова – допоможемо вам підготуватися».
Разом с цим нещодавній саміт в Бухаресті чітко і недвозначно засвідчив – Україну готові бачити серед членів Альянсу. Хтось зараз (США), хтось трохи пізніше (Франція та Німеччина), але у будь-якому випадку лише тоді, коли вона цього сама забажає.  

Позиція Росії
Питання про те, якою може бути і стане лінія поведінки Росії в випадку, якщо Україна приступить хоча би формально до процедури вступу до НАТО, не може розглядатись поза контекстом російсько-натовських і російсько-європейських відносин.
В липні 2006 року незалежні російські експерти Валентин Фалін (відомий ра-
дянський дипломат) і Геннадій Євстаф’єв (один із колишніх керівників Служби зовнішньої розвідки Росії) представили в Кремль і Державну Думу РФ аналітичну доповідь «Концепція національної безпеки США – 2006». По заяві авторів документ є спробою розглянути найбільш вірогідні сценарії дій США по відношенню до Росії в період виборчого циклу 2007-2008 рр. Після розповсюдження доповіді серед депутатів Державної Думи вона привернула гостру увагу деяких політиків. Так от, серед переліку найбільш «небезпечних» елементів нового американського курсу по відношенню до Росії був і такий, як «…активізація процесу прийняття Грузії і України до НАТО на саміті в Ризі 28-29 листопада 2006 р.». В цьому контексті виглядає абсолютно логічним неприйняття російською елітою євроатлантичного курсу України. Як показав час, ще гостріше це питання постало напередодні зустрічі лідерів країн-членів НАТО в Бухаресті. 
Негативне ставлення Росії до вступу України в Північноатлантичний альянс також є стримуючим фактором, причому як для України, так і для Заходу, не зацікавленому в черговому загостренні відносин з Москвою, попри залежність від її енергоносіїв. Певною мірою це продемонструвала позиція Франції та Німеччини, які не погодились надати ПДЧ Україні і Грузії в квітні цього року. Обидві країни мають міцні історичні та економічні стосунки з Росією, у тому числі й в енергетичній сфері.  
В той же час співпраця Росія–НАТО відбувається набагато ефективніше, ніж Україна – НАТО. Зокрема постійна місія України в Альянсі складається з 5 осіб, Росії – з 60. Причому в місії Росії у НАТО є представники російського військово-промислового комплексу (ВПК), в завдання яких входить налагодження співробітництва ВПК Росії з країнами-членами Альянсу. Комісія Україна–НАТО має нижчий статус, ніж Рада Росія–НАТО, у складі якої працює 20 робочих груп із різноманітних питань, зокрема й щодо спільної протиракетної оборони під час проведення російсько-натовських миро-
творчих операцій. В рамках співпраці Росія – НАТО у 2007 році було проведено 70 крупномасштабних спільних заходів.
Деякі політичні сили як в Україні, так і в Росії прогнозують, що вступ України до НАТО погіршить стосунки між Україною і Росією, призведе до загибелі нашого ОПК.
Українська сторона не прагне погіршення двосторонніх відносин з РФ у зв’язку зі вступом до НАТО.
Більше того, відповідно до вимог вступу до Альянсу, держава-кандидат повинна взяти на себе вже існуючі зобов’язання Блоку відповідно до нормативної бази, яка складається з правових інструментів (договірні зобов’язання) та рішень Північноатлантичної Ради НАТО незалежно від формату її засідань. Це означає також прийняття всіх рішень Ради Росія–НАТО. З огляду на високий рівень взаємодії РФ та НАТО, а також на те, що Україна братиме на себе зобов’язання сприяти розвитку відносин НАТО з РФ, погіршення відносин не відповідає нашим інтересам.
З іншого боку, вже екс-президент Російської Федерації В.Путін 7 травня 2005 року в інтерв’ю французької телекомпанії «Франс-3» недвозначно заявив: «Я хочу подчеркнуть: мы с уважением будем относиться к их выбору, потому что это их суверенное право – определять свою оборонную политику. Это не ухудшит наших межгосударственных отношений. Повторяю, мы и сами развиваем отношения с Организацией Североатлантического договора».
Президент РФ також припустив можливість появи через бажання держав СНД вступити до НАТО проблем технічного характеру й вказав на необхідність згортання військово-технічної кооперації в «чутливих» для російських національних інтересів сферах виробництва та відповідних напрямків наукової діяльності. Сьогодні у суспільній дискусії ця теза використовується також на підтримку міфу про загибель українського ВПК через необхідність переходу на стандарти НАТО та, як наслідок, необхідність закупівлі техніки і озброєнь за кордоном.
Насправді ж згортання військово-технічної кооперації між Україною і Росією в «чутливих» для російських національних інтересів сферах виробництва та відповідних напрямів наукової діяльності не є новиною, оскільки було ініційовано президентом РФ Б.Єльциним ще у 1992 році. Зокрема, у 1996–1998 роках у РФ було прийнято низку основоположних документів щодо забезпечення національних інтересів РФ, зокрема: Концепцію національної безпеки РФ, Державну стратегію економічної безпеки РФ, Федеральні Закони «Про оборонне замовлення», «Про військово-технічне співробітництво РФ з  іноземними державами» тощо. У додатку до затверджених у березні 2002 року «Основ політики РФ у галузі розвитку науки і технологій на період до 2010 року та подальшу перспективу» міститься Перелік критичних технологій РФ, до якого, між іншим, включено авіаційну і ракетно-технічну техніку, опто-, радіо- і акустоелектроніку, надвисокочастотний зв’язок тощо.
Водночас спільна робота українського ВПК з російським триває переважно по старих, ще радянських зразках озброєнь і військової техніки. Крім того, Росія сама переходить на стандарти НАТО. Так, у 2003 році було підписано відповідну Угоду про приєднання РФ до системи кодифікації НАТО.
У зв’язку з підвищенням Росією експортних цін на енергоносії, Україна цілком обґрунтовано підвищила ціни на продукцію для російського ВПК. У відповідь, виходячи з власних інтересів, російська сторона посилила погрози згорнути співпрацю в сфері військово-технічного співробітництва (ВТС), аргументуючи такий крок прагненням України вступити до НАТО.
Тому Росія не може вважатись надійним партнером України в ВТС. Більше того, продовження з нею корпоративних зв’язків фактично заморожує технічний прогрес української оборонної галузі, оскільки вони орієнтуються на старі радянські технології і стандарти, що не є конкурентноздатними на світовому ринку озброєнь.
Слід наголосити на тому, що сьогодні Росія позиціонує себе як важливого партнера Альянсу, активно розвиваючи всебічне, в першу чергу військове, співробітництво з НАТО в різноманітних сферах, в тому числі і в сфері військово-технічного співробітництва.
Не дивно, що нинішні місії Північноатлантичного союзу користуються підтримкою Російської Федерації. Неодноразово на рівні Ради безпеки ООН Росія голосувала за мандати, на основі яких НАТО проводить свої місії і навіть внесла свій конкретний вклад в декілька з них.
З огляду на досить інтенсивну співпрацю Росія – НАТО виникає питання: чим обумовлена така агресивність по відношенню до євроатлантичних прагнень України?
На думку експертів це:
-    імперські амбіції (бажання зберегти контроль на пострадянському просторі);
-    велика залежність (на сьогодні) від України як транзитної держави;
-    спроба знизити конкурентні можливості України як експортера зброї і військової техніки.
Але така позиція не повинна нас розхолоджувати, адже після вступу України до НАТО наші взаємовідносини з Росією навпаки, можуть поліпшитись. З боку Росії відпадуть ілюзії зробити Україну Малоро-
сійською губернією, бо це вже буде неможливо. А Україна перестане хвилюватися за свою незалежність та територіальну цілісність. Взаємини між обома країнами стануть прозорими, прагматичними, шлейф негативів, стереотипів та ярликів відійде в минуле.
Сьогодні перспективи України на шляху до НАТО залежать від:
-    вирішення внутрішніх проблем України і в першу чергу консолідації еліт і суспільства, побудови демократичної держави з прозорими і не корумпованими гілками влади;
-    результатів протистояння США – Росія.
До речі, поведінка російського керівництва демонструє, що останнє твердження поступово стає основною перешкодою на шляху інтеграції України до євроатлантичних структур безпеки. Реалії показують, що це питання не лише негативно відбивається на консолідації як українських політичних еліт, так і всього українського суспільства, але здатне принести Україні нові проблеми. Серед них – загроза територіальній цілісності країни. Російський політичний істеблішмент все частіше говорить про те, що якщо Україна і далі буде рухатись в бік НАТО, Росія заявить свої претензії на Крим і Севастополь, як території, що «незаконно були передані у 1954 році до складу радянської України». При цьому таку постановку питання Москва підкріплює новими стереотипами. Один з них такий – у разі вступу України до НАТО, біля кордонів РФ неодмінно з’являться військові бази Альянсу, а українська територія стане третім позиційним районом спрямованої проти Росії американської системи ПРО.         

Підводячи підсумок, треба сказати, що Україна має можливість стати членом НАТО і зайняти своє місце в європейській системі колективної безпеки. Власне це і підтвердив Бухарестський саміт Альянсу. Ми не отримали ПДЧ зараз, але все ж просунулись вперед. Працює Інтенсифікований діалог, виконується План дій Україна–НАТО, щорічні цільові плани Україна–НАТО Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України, проходить постійний діалог з НАТО в режимі засідань спільної робочої групи з питань оборонної реформи, засідання Комісії Україна–НАТО (КУН), відбуваються різноманітні заходи в різних секторах громадського і державного життя країни. Але для досягнення кінцевої мети – членства в оборонному клубі провідних країн світу – потрібні ефективні і добре скоординовані зусилля всіх гілок влади, всього українського суспільства, щире, а не деклароване, бажання політичних лідерів, а також щира і відкрита політика по відношенню до України з боку всіх членів НАТО.

Джерела

1.    Брєжнєва Т. Юридичні та політичні визначення зовнішньополітичного курсу України шляхом референдуму// Політика і час. – 2006. – №4
2.    Вибрані основоположні документи НАТО та Україна-НАТО. – К.: ТОВ «Інсайт-плюс», 2006. – 95с.
3.    Виступ Прем’єр-міністра України В.Януковича в Центрі стратегічних міжнародних досліджень США у Вашингтоні //День. – 2006. – 31жовтня
4.    Даалдер А. Голдгайер Д.  Глобальная НАТО// Россия в глобальной политике. 2006.–№5
5.    Жданов І. Від чого відмовився Віктор Янукович, або навіщо українцям НАТО//Українська правда. – 2006. – 27 вересня
6.    Костюк Б. Чи є місце для України в НАТО після Ризького саміту?//  http://dialogs.org.ua 2006. – 25 декабря
7.    Минченко Е. Ермолаев А. Борьба кланов или конфликт стратегий
8.    Окремі аспекти відносин Україна-НАТО: коротко про головне. – К.: ТОВ «Інсайт-плюс», 2006. – 24 с.
9.    Основи  європейської та євроатлантичної інтеграції України: навчальний посібник. /В.В.Говоруха, В.Г.Бульба, Ю.П.Сурмін та інш.; За заг. ред. Академіка НАН України д.т.н. В.П.Горбуліна – К.: ДП «НВЦ «Євроатлантикінформ», 2006. – 416 с.
10.  Перепелиця Г. Поможет ли Украине сыграть «партию мирового игрока» нейтральный статус? // День. – 2007. – 16 января
11.  Сунгуровський М. Україна-НАТО: проблема свідомого вибору// Дзеркало тижня. – 2006. –  3 грудня
12.  Штоль В.В. Роль и место НАТО в системе европейской и международной безопасности в условиях глобализации. – М.: Научная книга, 2006. – 350 с.
13.  Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України (під заг. редакцією Л.С.Голопатюка). – К.: Освіта України, 2005. – 403 с.
14.  Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства (за ред. Г.М.Перепелиці). – К.: ВД «Стилос», 2004 – 400 с.
15.  http://www./nato.int/russia

До змісту журналу "Воєнна історія" #2 (38) за 2008 рік