Журнал "Воєнна історія" #2 (38) за 2008 рік

З ПЕРШИХ ВУСТ

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ СТАНУТЬ ГІДНИМИ ЧЛЕНСТВА В НАТО

ЄХАНУРОВ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ, народився 23 серпня 1948 року у с. Белькачі Учурського району, Якутська АРСР.
У 1967 році закінчив Київський будівельний технікум. Трудову діяльність розпочав в цьому ж році майстром заводу залізобетонних виробів тресту «Київміськбуд-4» Головкиївміськбуду.
З 1970 до 1977 року працював начальником цеху, головним інженером, директором заводу залізобетонних виробів тресту «Київміськбуд-4» Голов-київміськбуду.
У 1973 році закінчив Київський інститут народного господарства.
З 1977 року по 1985 рік працював заступником керівника з виробництва тресту «Буддеталь» та керівником тресту «Київміськбудкомплект» Головкиївміськбуду.
У 1983 році закінчив аспірантуру Науково-дослідного економічного інституту Держплану УРСР.
З 1985 року по 1991 рік – керівник тресту «Буддеталь» Головкиївміськбуду, заступник начальника з економічних питань Головкиївміськбуду.
У 1991 – 1992 роках – завідувач відділу Державної економічної ради Кабінету Міністрів України, заступник голови Колегії з питань економічної політики Державної думи України.
З 1992 по 1993 рік – заступник голови, а згодом – голова Департаменту економічних реформ та регіональних програм Київської міської державної адміністрації.
З 1993 по 1994 рік – заступник Міністра економіки України.
У 1994 – 1997 роках – голова Фонду державного майна України.
З лютого по липень 1997 року – Міністр економіки України, а з липня 1997 по квітень 1998 року – голова Державного комітету України з питань розвитку підприємництва.
У березні 1998 року був обраний народним депутатом України ІІІ-го скликання. Заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління  народним господарством, власності та інвестицій.
З грудня 1999 року по травень 2001 року – перший віце-прем’єр-міністр України.
З червня по листопад 2001 року – перший заступник голови, а згодом – керівник Головного управління організаційної і кадрової роботи та взаємодії з регіонами Адміністрації Президента України.
У квітні 2002 року обраний народним депутатом України IV-го скликання. Голова Комітету з питань промислової політики та підприємництва.
З квітня по вересень 2005 року – голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
З вересня 2005 по серпень 2006 року – Прем’єр-міністр України.
З серпня 2006 року – народний депутат України V-го скликання.
Від грудня 2007 року – Міністр оборони України.
Кандидат економічних наук, професор кафедри теоретичної та прикладної економіки Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.

Надмірноемоційнаантинатівськариторикаізустчастиниполітичноїеліти, численніміфипроНАТОякагресивнийвійськовийблок, якийможевтягнутиУкраїнуувійнутанаповнитиїївоєннимибазами, просамвступУкраїнидоПівнічноатлантичногоальянсу, щоспричинитьнадмірнівитратиплатниківподатків, тапрогіпотетичнуворожістьРосіїтощо – єневід’ємноюознакоюсьогодення.
Що означає членство України в НАТО для громадян країни та, зокрема, для Збройних сил України? Які сторони їхнього життя зачіпає участь у програмах НАТО? Які вживаються заходи щодо зміцнення співробітництва Збройних сил України з Альянсом? – про все це з читачами «Воєнної історії» ділиться Міністр оборони України Юрій  Єхануров.

Пане Міністре, галаслива, маловмотивована метушня окремих політичних сил України, що супроводжувала Бухарестський саміт НАТО, характеризувала цю організацію переважно в стереотипних означеннях минулих часів. То якою насправді є НАТО –  організацією безпеки чи війни?

Незнання проблеми часто породжує хибне уявлення. НАТО – військово-політичний союз, створений для захисту країн євроатлантичного регіону, насамперед від зовнішніх загроз.
Із 1949 по 1999 рік Альянс не розпочав жодної війни. Єдина війна, яка є на совісті НАТО, – це війна проти Югославії 1999 року. Вона почалася після того, як Альянс звинувачували за бездіяльність у чотирирічній війні в Хорватії, трирічних кровопролиттях у Боснії та після півторарічних переговорів, під час яких Югославії неодноразово пропонувалося забезпечити недоторканність територіальної цілісності в обмін на забезпечення етнічних прав албанців.
Варто підкреслити, що всі країни колишньої Югославії або вже вступили до НАТО, або готуються до вступу, або приєднались до програми НАТО «Партнерство заради миру». Більшість із цих країн не вважають Альянс безпосередньо причетним до війни 1999 року, а навпаки, покладають провину на місцевих політиків, які спровокували війну та здійснювали етнічні чистки.
Війна в Іраку була односторонньою операцією США та Великої Британії і Північноатлантичний альянс не був прямо залучений до цього конфлікту. Лише з 2004 року було запроваджено тренувальну місію НАТО для іракських сил безпеки.
В Афганістані, де 25 років поспіль точилася громадянська війна, в серпні 2003 року Альянс у складі Міжнародних сил з підтримки безпеки НАТО перебрав на себе командування 4,5-тисячним багатонаціональним контингентом, який допомагав військам США боротися проти залишків терористичних угруповань та прихильників руху «Талібан». Згодом число військ НАТО в Афганістані зросло до 9 тисяч військових, а кількість військових США – до 17 тисяч. Близько 300 військових надали країни не члени НАТО.
Після терористичних нападів 11 вересня 2001 року у США, НАТО запровадив морську операцію «Активне зусилля», щоб не допустити ввезення терористичних матеріалів до Європи через Середземне море.
Крім того, НАТО з 2004 року надає допомогу для повітряного перевезення гуманітарних вантажів та миротворців Африканського союзу до Дарфуру (Судан), де внаслідок громадянської війни склалася катастрофічна гуманітарна ситуація.
Миротворча діяльність НАТО у Боснії, Косові, Македонії тощо виявилася ефективною через те, що НАТО, на відміну від ООН, ОБСЄ та інших організацій, має реальні інструменти силового впливу та примушування до миру.
Сьогодні НАТО вважається найкраще організованою та дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та політики. Безпека цієї організації будується на таких «китах»: діалог і співпраця між собою та з нечленами НАТО, підтримка колективної безпеки, запобігання конфліктам, контроль за кризовими ситуаціями, згортання війни на початковій стадії її виникнення, збереження територіальної цілісності всіх членів НАТО, солідарність, рівна безпека тощо.
Членство в НАТО надає його членам потужні ядерні гарантії. Зростання терористичної загрози з використанням зброї масового знищення зміцнює солідарність європейців з НАТО, оскільки воно має адекватні цим загрозам можливості. У військовому сенсі, в тому числі й завдяки ядерній зброї, трансатлантичний союз є найпотужнішою організацією світу.
Країни НАТО не воюють між собою, а за умов конфліктних ситуацій віддають перевагу мирному розв’язанню міжнародних проблем. Це позитивно впливає на міжнародну ситуацію. Країни-члени зобов’язуються поважати територіальну цілісність одна одної, навіть якщо раніше мали тривалу історію конфліктів. Перед країнами-претендентами на вступ до НАТО стоїть вимога вирішувати міжнародні суперечки за допомогою мирних засобів; вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальні суперечки, включно з вимогами відокремлення територій або міжнародними юридичними суперечками, за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забезпеченням добросусідських відносин; утримуватися від погрози або використання сили в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН; робити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відносин тощо.
Вступ до НАТО надає новому членові однозначні гарантії безпеки. Саме тому шикуються черги з країн, охочих вступити до НАТО. Хоча діалог 26 країн стосовно таких важливих питань, як безпека, дуже важко вести без конфліктів і суперечностей, досі Альянс лише розширювався і ніколи не зменшувалась кількість членів. Навіть під час найбільших криз євроатлантичного партнерства досі жодна зі сторін на офіційному рівні не заявляла про намір вийти з НАТО. Країни добровільно вступають до НАТО і ніхто звідти не виходить.

А наскільки обґрунтованою для України є  необхідність вступу до  НАТО?

Національна безпека країни із вразливим геополітичним розташуванням може бути надійно забезпечена двома шляхами: за допомогою могутнього самостійного потенціалу стримування або завдяки участі у впливових і потужних воєнних блоках. Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу і ООН визнали нашу державу в її нинішніх кордонах. Однак факт такого визнання не передбачає надання Україні жодних прямих гарантій безпеки.
Проте економічні реалії не дають змоги Україні розвинути в найближчій перспективі армію, достатню для того, аби захиститись від повномасштабної агресії. Інтереси національної безпеки України потребують, щоб держава знайшла місце в новій геополітичній ситуації, яке б надійно гарантувало суверенітет, територіальну цілісність, національну безпеку, стабільність та прогресивний розвиток України.
Територіальна цілісність і безпека України в разі вступу до НАТО перебуватиме під потужним захистом. Його надаватиме уся військова, політична й економічна потуга країн НАТО, загальне населення яких становить 850 мільйонів і які забезпечують понад 60% світових оборонних витрат. Вступ до НАТО означає гарантію миру для українського народу та цілковиту ліквідацію ймовірності зовнішніх провокацій. На взірець конфлікту навколо Тузли. Будь-яка провокація проти однієї з держав-членів НАТО не має жодного позитивного сенсу для тієї країни, яка її організує. Саме тому досі ані під час «холодної війни», ані після не зафіксовано спроби порушити територіальну цілісність
жодної держави-члена НАТО. Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише за допомогою союзницьких відносин зі стороною, яка має сили і засоби, адекватні загрозам.
Особливо важливим для України стало входження до НАТО її західних сусідів. Завдяки цьому між Україною і НАТО утворився тривалий кордон (з Угорщиною 103 км, з Польщею 526 км, з Румунією
169 км на Півдні і 362 км на Заході, зі Словаччиною 97 км). Легка і технічно проста можливість організувати допомогу через цей кордон здатна справити значний стримувальний вплив на потенційного агресора.
Наявність кордону з НАТО спрощує і здешевлює завдання державної політики у сфері оборони України. Збіг основних інтересів у сфері безпеки України і держав НАТО дав змогу українським збройним силам відійти від принципу територіальної оборони по всьому периметру кордонів і перейти до дешевшої і більш реалістичної стратегії стримування на основних напрямах.
Членство України в НАТО матиме глибоке цивілізаційне значення для нашої країни. Адже входження до Альянсу означає для нас, перш за все, приєднання до сім’ї націй, що мають спільні демократичні цінності, які цілком поділяє український народ. Цей процес є, перед усім, стимулюючим фактором для досягнення Україною високих демократичних, соціально-економічних та оборонних стандартів, що діють в країнах-членах НАТО.
Національним інтересам України відповідає взаємодія з країнами-членами НАТО у боротьбі проти міжнародного тероризму, розповсюдження зброї масового знищення, нелегального обігу наркотиків, торгівлі людьми, в питаннях захисту навколишнього середовища, становлення громадянського суспільства тощо.
Вступ України до НАТО відкриє їй шлях до кола розвинених держав Європи, стимулює розвиток української економіки, поліпшить міжнародний інвестиційний імідж України, дасть імпульс іноземним інвесторам.
НАТО дає змогу заощаджувати на обороні і в такий спосіб використовувати наявні в державі кошти продуктивніше – для розвитку вітчизняної економіки. НАТО дозволяє гарантувати безпеку за невеликі кошти, за які Україна ніколи б не мала такого рівня захисту, як за умов членства в НАТО, навіть якби витрачала на оборону весь свій бюджет. Самостійно забезпечувати повноцінну оборону — справа дуже дорога.

Існує думка, що для України досить було б членства в Європейському Союзі, а вступати до НАТО не є обов’язковим.

ЄС і НАТО мають спільні, ідентичні цінності. Практично, НАТО і ЄС це єдиний «дім» з двома входами. Цей дім об’єднує найбільш розвинені країни світу. Досвід країн, які приєдналися до ЄС в останній хвилі розширення (2004 і 2007 рр.), свідчить, що вступ до НАТО є етапом на шляху до повномасштабної участі в ЄС.
По тому, як країна вступає до НАТО, Європа переконується, що ця країна поділяє спільні євроатлантичні цінності і питання безпеки там вирішено. Тоді й прискорюється вступ до ЄС. Тож, історична логіка побудована саме в такий спосіб – спочатку НАТО, а потім – ЄС, і не інакше. Відмова від вступу до НАТО унеможливить приєднання України до ЄС.
Шлях до НАТО для України може бути набагато коротший, ніж до ЄС. Опинившись в «клубі» НАТО за одним столом переговорів з переважною більшістю країн ЄС, ми зможемо на рівних спілкуватися, краще вивчимо одне одного, призвичаїмося до вимог і стандартів Євросоюзу, зможемо досягти такого рівня політичного, соціально-економічного та безпекового розвитку, коли Європейський Союз виявить не тільки готовність до інтеграції України, а й сам запропонує членство.
І навпаки – невступ України до НАТО сприятиме маргіналізації України, витісненню її на периферію міжнародної політики, зумовить підпадання України під зовнішні впливи. Природно, що в таких умовах Європейський союз не зможе і не захоче брати на себе зобов’язання щодо інтеграції України як повноправного члена ЄС. Тільки сильна і незалежна Україна, захищена гарантіями НАТО, зможе стати надійним і передбачуваним партнером ЄС. Лише перебуваючи в НАТО, Україна зможе реалізувати своє право європейської держави на приєднання до ЄС як повноправний його член.

У чому полягає зацікавленість країн-членів НАТО Україною?

Налагодження відносин України з НАТО стало вагомим чинником усвідомлення політичної елітою країн Заходу важливості України, значення її належності до євроатлантичної спільноти як гарантії миру й зменшення ймовірності конфліктних сценаріїв розвитку в Європі.
Інтереси НАТО ідентичні національним інтересам України. Країни НАТО зацікавлені у безпечному середовищі на східних кордонах Альянсу – стабільності, відсутності воєнних конфліктів, потоків біженців тощо, а також у достатньо сильній Україні, яка може робити внесок у спільну безпеку континенту, а не створювати для неї проблем.
Цінності спільноти народів євроатлантичного регіону базуються на європейських політичних цінностях – особистій свободі та незалежності, виборній демократії, невід’ємних правах людини, зокрема права власності, верховенстві закону, рівності громадян перед законом, ринковій економіці тощо. Усі ці цінності притаманні українському народові, його волелюбність і схильність до особистої свободи завжди відзначалися іноземцями. Політичний устрій України за всіх часів незалежності мав виразні демократичні риси. Тому, якщо відданість ідеї і практика реалізації особистої свободи і демократії є ознакою «європейськості», то Україна історично і ментально більш європейська держава, ніж чимало країн Західної Європи.

Доволі поширеним є твердження, що вступ до НАТО стане додатковим фінансовим тягарем для України.

Те, що вступ до НАТО вимагатиме від України значних додаткових витрат бюджетних коштів є черговим міфом. Членство в НАТО не спричинить значного перебільшення запланованих витрат бюджетних коштів на військові цілі. В НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсу повинні складати близько 2% ВВП. Ще 2000 року Верховна Рада ухвалила рішення збільшити витрати на оборону до 3% ВВП, втім, реальні видатки 2005 року становили майже 1,5% ВВП.
Якби НАТО вимагав від України попереднього виходу на стандарти Альянсу за рівнем озброєння, підготовки військ тощо, то вартість вступу України до НАТО могла б бути досить значною і вимірюватися десятками мільярдів доларів США. Однак НАТО не вимагає масового переозброєння від своїх членів. Досі вступ усіх нових членів НАТО зі Східної Європи відбувався без будь-якого масштабного спеціального переозброєння. Водночас держава витрачає на переозброєння і армію незалежно від того, вступає вона до воєнних блоків чи ні. Україна має достатній військовий, людський і технологічний потенціал, щоб гарантувати свою безпеку, використовуючи лише політичне заступництво НАТО та маючи за спиною лише теоретичну можливість підтримки з боку держав-членів НАТО. Час довів невиправданість астрономічних оцінок вартості вступу до НАТО нових членів.
Водночас, внаслідок вступу до НАТО країна отримує великі економічні вигоди. Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі і становитиме близько 40–50 мільйонів доларів США на рік. Іншими словами, 4 гривні на рік з людини – громадянина України, що є дуже малою ціною за безпеку.
Значно більшу загрозу безпеці України створює нейтралітет держави. Забезпечення нейтралітету вимагає залучення значних фінансових ресурсів. Світовий досвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний. Навіть у відносно безпечній Західній і Північній Європі нейтральні країни витрачають на оборону в середньому більше, ніж члени НАТО. Так у нейтральній Швеції на одного громадянина припадає близько 600 доларів США військових витрат. Для порівняння: в Німеччині – понад 400 доларів США, в Польщі – приблизно 100 доларів США.

Юрію Івановичу, а чи існують загрози для України від вступу до НАТО? Зокрема, опоненти лякають, що Україна зі вступом до НАТО втратить певну долю свого суверенітету.

Така втрата є неможливою і нелогічною для членів НАТО. Усі рішення з будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, що за наявності заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бути прийняте.
Україна отримає безпрецедентні додаткові гарантії забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів відповідно до Вашингтонського договору. Завдяки цьому у майбутньому Україна не буде об‘єктом провокацій на кшталт закликів до перегляду статусу Севастополя та Кримського півострова, які регулярно лунають з уст високих посадовців та офіційних осіб Російської Федерації, або нагнітання напруження, як було під час вже згадуваного конфлікту навколо острова-коси Тузла.
Процес входження до НАТО є стимулюючим фактором для проведення внутрішніх політичних та соціально-економічних реформ усіх сфер суспільного життя, гармонізації законодавства з правовими нормами та демократичними принципами країн-членів, прискорення трансформації Збройних сил України, встановлення цивільного демократичного контролю над оборонним та безпековим секторами держави.
Отже, переваги від членства України в НАТО очевидні, і мені важко сказати, в чому можуть бути потенційні втрати. Принаймні, досвід 9 країн Центральної і Східної Європи, які набули членства в Альянсі в останні роки, свідчить про здобутки, а не втрати.

В такому разі розкажіть про реальні здобутки нових членів НАТО від свого перебування в Альянсі.

Уже незаперечно доведено практикою, що існує прямий зв’язок між станом зовнішньої безпеки і економікою. Той факт, що найвпливовіший Альянс світу стає гарантом непорушності кордонів, територіальної цілісності і суверенітету країни, безпосередньо впливає на економічну стабільність та інвестиційну привабливість.
Приєднання до НАТО не просто зміцнює національну оборону, а, як правило, збільшує ВВП країни. Так, Міністерство оборони Болгарії підрахувало, що збільшення в результаті євроатлантичної інтеграції інвестицій в оборону на 0,1% ВВП має наслідком економічне зростання на 0,15 – 0,2%, внаслідок зміцнення оборонної індустрії країни. Такі вкладення підвищують інвестиційну привабливість підприємств оборонного комплексу і ставлять їх у кращі довгострокові конкурентні позиції на міжнародному
ринку.
Особливо відчутне збільшення рівня прямих зовнішніх інвестицій після приєднання до НАТО відбулося в країнах Східної Європи. В економіку Польщі 1997 року (час оголошення рішення про вступ до НАТО) було вкладено $2,7 млрд. прямих іноземних інвестицій, 1998 – $5 млрд., 1999 (рік вступу до НАТО) – вже $8 млрд. Чехія та Угорщина демонструють ще більш вражаючі цифри – в Чехії 1997 р. – $4 млрд., 1998 р. – $9,8 млрд., 1999 р. – $12,8 млрд.; в Угорщині – 1997 р. –
$6,2 млрд, 1998 р. – $10,2 млрд, 1999 р. – $14,5 млрд. У Словенії наступного року після оголошення рішення про вступ до НАТО прямі інвестиції зросли з 3,6 млрд. євро 2002 р. до 5,1 млрд. євро 2003 р. У Румунії в рік вступу до НАТО (2004) прямі іноземні інвестиції збільшилися на 141 відсоток порівняно з попереднім роком.

Одним із аргументів противників вступу України до НАТО є те, що, мовляв, такий крок перетворить країну на військовий табір, заповнений військовими базами.

Тема негативів від вступу України до НАТО є здебільшого штучно роздмуханою політичними опонентами цього курсу. У всіх державах Центральної і Східної Європи вступ відбувся без передислокації значних сил НАТО на території нових членів. Для України, яка має власні збройні сили, значно більші та якісніші, ніж у більшості держав Східної і Центральної Європи, немає практичного сенсу і доцільності розміщувати іноземні війська на своїй території. Конституція України, для зміни якої треба 300 голосів парламентарів із 450, забороняє розташування на території України іноземних військових баз, роблячи єдиний виняток для Чорноморського флоту Росії лише до 2017 року. Відповідно, прийняття такого рішення без урахування ставлення до нього народу України буде розцінюватися як спроба узурпації влади.
У разі вступу до НАТО, Україні, щоб гарантувати власну безпеку, цілком вистачить політичної належності до блоку найпотужніших у воєнному сенсі держав і не буде жодної необхідності в розташуванні іноземних військових баз.

Пане Міністре, після вступу до НАТО Україна буде зобов’язана брати участь в усіх військових операціях? Україна посилатиме своїх солдатів строкової служби за кордон для участі у військових операціях Альянсу?

Слід ще раз наголосити, що НАТО – союз суверенних держав, а не наддержавна організація. Жодне рішення, що стосується будь-якого, навіть найменшого члена НАТО, не може бути ухвалене в обхід суверенного уряду цієї країни. Жодній державі НАТО не може бути нав’язано рішення, що суперечить її волі. Якщо Україна вступить до НАТО, за нею залишатиметься безумовне і виняткове право розпоряджатися своїми військовими. Кожна країна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовій операції.
Всі країни перебувають в однаковому правовому становищі. Керуючись принципом обов’язкового консенсусу при ухваленні рішень, країна Альянсу може заблокувати не лише свою участь у діях поза межами зони відповідальності НАТО, але й взагалі наступальну операцію Альянсу поза цими межами. Так, зокрема, Франція заблокувала в політичному комітеті НАТО розміщення 2003 року на території іншого члена НАТО – Туреччини – протиракетних комплексів «Петріот», оскільки вважала, що такий крок є радше наступальним, а не спрямованим на захист Туреччини.
Україна, приєднавшись до НАТО, згідно з Вашинґтонським договором від 1949 року, буде зобов’язана надавати підтримку союзникам тільки в тому разі, якщо на їхню територію чи на їхні кораблі буде здійснено напад. Так само «альянти» зобов’язані надавати підтримку своїм союзникам в разі агресії проти них. Участь в інших операціях, поза межами цієї норми, суто добро-
вільна. Такі держави, як Франція та Німеччина, різко критикували рішення США розпочати війну проти Іраку і не послали туди своїх солдат. Тоді як Україна, яка не була членом НАТО, відрядила свої війська до Іраку.
Крім того, слід не забувати, що майже всі країни-члени НАТО мають професійні армії, в яких немає строкової служби. До такого стану прямують і Збройні сили України. До участі в міжнародних миротворчих операціях вже сьогодні залучаються та залучатимуться у майбутньому виключно професійні військові на добровільній основі.
До того ж в Україні рішення щодо направлення українських військових контингентів до складу міжнародних миротворчих операцій приймаються Верховною Радою України. Тож, за будь-яких умов, у питанні посилати чи не посилати свої війська за кордон, завжди останнє і вирішальне слово буде за Києвом. Ніхто без згоди України не пошле українських солдат воювати за кордон і не розмістить
воєнні бази на території України.

А як ставитися до того твердження, що вступ до НАТО збільшить загрозу тероризму в Україні?

НАТО – організація, яка зосередила свою увагу на питаннях безпеки. В її розпорядженні є величезний арсенал засобів, завдяки яким на території країн НАТО здійснюється набагато менше терористичних актів, ніж на території «третього світу».
Вступ України до НАТО дасть змогу скористатися цим арсеналом захисту від тероризму. У 10 державах НАТО в Центрально-Східній Європі від часу їхнього перебування в Альянсі не було здійснено жодного терористичного акту. Річ у тім, що терористи змушені спрямовувати обмежені ресурси на свої основні цілі у США, Великій Британії та в деяких інших державах Західної Європи, які вони розглядають як основу західного світу. Україну, як і держави НАТО з Центрально-Східної Європи, терористи не розглядають у такій якості.
Разом з тим ми маємо реформувати свій розвідувальний сектор відповідно до євроатлантичних стандартів через розширений обмін досвідом і знаннями між Україною та державами-членами НАТО, надавати підтримку розширенню спроможностей українських розвідувальних служб у боротьбі проти тероризму.

Загальновідомою є болісна реакція Москви на можливе членство України в НАТО. Невже і справді вступ України до Альянсу створює якусь загрозу для Росії?

Жодної загрози для безпеки Росії вступ України до НАТО не несе. Основною причиною протидії Росії розширенню НАТО є не шкода інтересам безпеки Росії внаслідок розширення НАТО, на чому офіційно наголошує сама Москва, а бажання Російської Федерації запобігти центральній ролі у сфері безпеки в Європі організації, до якої вона не належить. Тобто, по суті, Росія остерігається зовсім не військових можливостей НАТО, а втрати зони свого впливу. Розширення НАТО справді створило бар’єр для відновлення впливу Росії в Центральній і Східній Європі. Поширення НАТО на країни Східної Європи робить для Росії значно менш продуктивною ідею протистояння із Заходом. У Росії
менше шансів бути успішною у тривалому протистоянні із Заходом, аніж їх свого часу було в СРСР.
Ще від 1996–1997 років у Росії виникла геополітична концепція, згідно з якою в Європі існує так звана «червона лінія», за межі якої НАТО не повинно розширюватися і яка має відмежовувати територію виняткового геополітичного впливу Росії. Ця «червона лінія» була окреслена по периметру кордонів колишнього СРСР, включно із кордонами колишніх прибалтійських республік.
Однак, розширення Альянсу на країни Балтії, а також зміцнення присутності США в Грузії і Центральній Азії, зруйнувало цю політичну конструкцію. Так було суттєво зменшено конфліктний потенціал регіону, що міг бути реалізований у разі, якби НАТО визнав особливі права Росії.
Коли стало очевидно, що хвилі розширення є невідворотними, відбулася корекція політики Росії щодо розширення НАТО. Сьогодні відносини Росії з НАТО, оформлені Основоположним актом «Росія–НАТО» від 2002 року та Радою «Росія–НАТО», забезпечують Росії право голосу у справах консультації з ключових проблем безпеки, які не стосуються території відповідальності Альянсу. Водночас Росія не має права вето на рішення Альянсу.
Слід наголосити, що Росія раніше за Україну започаткувала співпрацю з Альянсом, і їх стосунки постійно поглиблюються. У сфері практичної взаємодії з НАТО Росія в цілому випереджає Україну. У своїх підходах до військово-технічного співробітництва на міжнародній арені Росія орієнтується на партнерство з провідними компаніями країн НАТО. Вихід на натовські стандарти офіційно вважається пріоритетом розвитку російського оборонно-промислового комплексу. Підприємства ОПК Росії активно співпрацюють з виробниками озброєнь в країнах НАТО, проводиться спільна модернізація військової техніки Збройних сил Росії та країн-членів НАТО, виконуються авіаційні перевезення для НАТО.
Природно, що НАТО не може стати ворожим до Росії зі вступом України до Альянсу. Росія має спільні кордони з діючими членами – Польщею, Балтійськими державами, Норвегією. При цьому, взаємини з цими країнами не тільки не стали гіршими, вони навіть зміцнилися. Розширення НАТО вже послабило можливості геополітичного тиску з боку Росії на країни-сусіди.
Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів та підписала міждержавний Договір 1997 р. саме завдяки НАТО. НАТО вимагає від країн-партнерів відмови від територіальних претензій до сусідів, і Росія не може не зважати на це.

Юрію Івановичу, вступ України до НАТО дуже погіршить відносини України з Росією?

Насправді, дехто вважає головною проблемою у справі приєднання України до НАТО можливе загострення відносин з Росією. Однак, як показує досвід євроатлантичної інтеграції інших країн, після ухвалення принципового рішення щодо їхньої інтеграції до Альянсу відносини цих країн з Росією покращувалися. Їхній вступ до НАТО змушував російське керівництво переглядати свою політику, оскільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про вступ країн Балтії, Росія остаточно відмовилася від спроб застосувати засоби економічної блокади цих держав. Вступ до НАТО дав змогу цим країнам налагодити нормальні економічні відносини з Росією
Вступ України до НАТО дасть змогу вибудувати добросусідські відносини України з Росією. Росії вигідно мати в Україні як країні-члені НАТО стабільного, передбачуваного, економічно розвиненого сусіда, а не потенційне джерело напруженості. Отож, реакція Росії на вступ України до НАТО може лишатися гострою лише дуже обмежений час. Саме так, як це мало місце щодо держав Східної і Центральної Європи.
Отже, вступ України до НАТО оздоровить та поліпшить відносини України з Росією. Росія розумітиме безперспективність спроб впливу на Україну і змушена буде розвивати відносини, що визначаються не логікою боротьби за зони впливу та геополітичне домінування, а логікою відносин між двома сусідніми державами.
До того ж, для Росії підтримка євроатлантичних прагнень України – це шлях до демократичного світу.

А якою є  реальна військова співпраця України з НАТО сьогодні?

НАТО вже сьогодні допомагає Україні зберігати незалежність і територіальну цілісність. Відносини з НАТО забезпечують сприятливий клімат безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистоянні загрозам своїй безпеці. Свого часу Росія і Румунія визнали непорушність українських кордонів саме завдяки відносинам України з НАТО та перспективам їхнього розвитку.
Основними напрямками співробітництва між Збройними силами України та НАТО є: створення ефективної системи цивільно-військових відносин; вдосконалення демократичного контролю збройними силами; створення ефективної системи оборонного планування, яка збалансовує основні пріоритети реформування та розвитку ЗС України.
Для реалізації означених напрямків діють Спільні робочі групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи та з питань оборонно-технічного співробітництва. Міністерство оборони здійснює значну частину заходів в рамках Плану дій Україна – НАТО та щорічних Цільових планів Україна – НАТО, програми «Партнерство заради миру».
Ведеться робота з наближення законодавчої бази до правового поля країн-членів НАТО, адаптації до стандартів Альянсу та фахової підготовки у відповідних галузях.
Проводяться конференції та семінари з питань оборонної політики із залученням експертів НАТО. Зміцнюються стосунки Оборонного коледжу НАТО з Національною академією оборони України для збільшення спроможностей останньої у формуванні інноваційного мислення щодо важливості оборонної реформи.
З певністю можу заявити, що Збройні сили України стануть гідними членства в Північноатлантичному альянсі.
НАТО надає експертну консультативну допомогу представникам оборонно-промислового комплексу України з метою сприяння його адаптації до нових ринкових реалій, переходу до виробництва продукції цивільного призначення та його інтеграції в євроатлантичне ринкове середовище, в тому числі шляхом застосування євроатлантичних стандартів у сфері контролю над експортом озброєнь.
Вступ України до НАТО, найімовірніше, збільшить привабливість українських оборонних підприємств для країн Заходу, підтвердить надійність військово-технічної співпраці країн НАТО з Україною та знизить фінансові та політичні ризики в галузі оборонної промисловості України, що, вочевидь, позитивно позначилося б на обсягах інвестицій до ВПК України. Найперспективнішою є співпраця в галузях ракетобудування, літакобудування, танкобудування, суднобудування, а також системи протиповітряної та протиракетної оборони.
Вже є певний досвід успішних відносин у військово-технологічній сфері, зокрема у сфері створення суден на повітряній подушці для Греції, співпраці в галузі артилерійських систем із Чехією. Крім того, співпраця з НАТО дала змогу зберегти у використанні української армії найбільший у Європі полігон «Яворів», на обслуговуванні якого задіяно тисячі громадян.
Щодо позитивів, які Україна вже має сьогодні, слід згадати проект щодо створення Трастового фонду для ліквідації надлишків застарілих боєприпасів в Україні, а їх у нас 133 тис. тонн, 1,5 млн. одиниць застарілої стрілецької зброї та 1 тис. одиниць переносних зенітно-ракетних комплексів. 1 грудня 2005 р. у Харківській області розпочався перший трирічний етап проекту, на який вже зараз передбачено 4,1 млн. євро, а вартість усього першого етапу становитиме близько 8 млн. євро. Загалом проект розрахований на 12 років, і на його реалізацію передбачається витратити більше
25 млн. євро.

Юрію Івановичу, яке ставлення військовослужбовців Збройних Сил до вступу України в НАТО?

Загалом у Збройних силах України вищий відсоток тих, хто підтримує вступ до НАТО, ніж у суспільстві в цілому. Проте перед нами, як і перед освіченою частиною суспільства, гостро стоїть завдання руйнування негативних стереотипів сприйняття НАТО. Це можливо через збільшення обізнаності громадськості щодо позитивних наслідків розвитку співробітництва Україна–НАТО, розвіювання міфів про Північноатлантичний альянс, через надання можливості побачити справжнє обличчя НАТО та потенційне місце України в цій Організації.
Сьогодні частина населення нашої держави лише привчається розглядати Україну як унікальну та самодостатню країну. На це є і об’єктивні, і суб’єктивні причини, на які ми повинні зважати.
Найбільш позитивно до НАТО ставиться молодь, люди з вищою освітою та достатньо поінформовані про Альянс. Стійкою є закономірність, що чим більше громадяни знають про НАТО, тим більше вони хочуть туди вступати.

То чи потрібно Україні проводити референдум щодо НАТО?

Ми повинні виходити з того, що питання державної безпеки не вирішують на референдумах. Панує думка, що всі країни, які вступали до НАТО, проводили референдуми з цього питання. Однак це неправда. З 26 країн-членів НАТО лише дві держави проводили референдуми про вступ до Альянсу — Словенія та Іспанія. Найважливіші для життєдіяльності країн питання, такі як податки, державна безпека, військовий обов’язок, як правило, не виносяться на референдуми.
Не можна голосувати щодо того, захищати свою країну чи ні. Це питання однозначно належить до компетенції влади, яка зобов’язана відповідно організувати населення. Тому спроби сховатися в питаннях безпеки за «волю народу» — аморальні й безвідповідальні. За безпеку держави відповідає не абстрактний «народ», а конкретні посадові особи, державні органи з конкретними повноваженнями та мобілізаційними можливостями. Тож, усі розмови про обов’язковість референдуму щодо вступу до НАТО – або від непродуманості чи некомпетентності, або від намагання маніпулювати населенням.
Влада зобов’язана гарантувати безпеку держави і населення навіть за умов, якщо частина населення тимчасово не усвідомлює свого власного інтересу. Перебування поза НАТО — це шлях до ненадійного, непевного існування держави, яке може закінчитися катастрофою.
Станом на 2007 рік вступ до НАТО підтримує, за різними даними, від 16 до 35% громадян. Що й не дивно — після півстолітньої радянської антинатівської кампанії та актуалізації відповідних фобій під час двох останніх виборчих кампаній. Проведення всеукраїнського референдуму за таких умов відображатиме не вибір українського народу, а паразитування на непоінформованості людей, які не знають своєї власної вигоди.
Слід наголосити, що громадянська підтримка вступу до НАТО, як і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні. Громадяни мають розуміти і переваги, і проблеми, пов’язані з членством у військовому блоці. Загалом, при компетентній роз’яснювальній політиці не буде нездоланною проблемою здобути понад 50% підтримки вступу до НАТО. Однак позицію громадян доцільніше визначити простим соціологічним опитуванням. До речі, саме таким шляхом прямувала більшість із 10 держав, які приєдналися до НАТО у 1999–2004 роках.
В Україні вже тепер є всі юридичні підстави для вступу до НАТО. Необхідну правову базу створює Закон «Про засади національної безпеки України», який діє в Україні з 2003 року. Саме цей Закон є засадничим і законодавчо зобов’язуючим для визначення напрямів політики України в галузі безпеки. У ньому зафіксовано, що «Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору».

І на завершення, що б Ви хотіли побажати журналу «Воєнна історія»?

Бути на висоті завдань, що постали перед нами у цей складний і нелегкий час суспільних перетворень, наукового осмислення процесів, що відбуваються в армійському середовищі на сучасному етапі, яскравого висвітлення сторінок української воєнної історії, популярності і, зрештою, визнання з боку широкої читацької аудиторії.

Розмовляв і записав Сергій Литвин