"Воєнна історія" #2 за 2003 рік

Військові поселення в Україні (1817-1857 рр.):
історико-правовий аспект

Ольга Шармар,
лейтенант міліції Національної академії внутрішніх справ України

Нині ми дедалі частіше й настирливіше звертаємося до нашої історії, зрушуючи її "тихі плеса", сподіваючись, що в скрутний час сьогодення вона нас розсудить, отямить і порятує. Майже 150 років тому значна частина жителів України перебувала під подвійним гнітом феодальним і військовим. Це було обумовлено виникненням на території нашої держави військових поселень. Ініціатором створення такої установи був О.А. Аракчеєв, який обіймав посаду військового міністра за часів правління Павла І і Олександра І. Однак практично ні одна із названих праць не розглядає цю проблему в історико-правовому аспекті.
Досить глибока і детальна характеристика поселень дається в праці Г.І. Марахова "Социально-политическая борьба на Украине в 20-40 годьі XIX в.", І.Я. Мірошнкова "Воспоминания военных поселян Слободской Украины 1817-1829 гг.", М. Аркаса "Історія України-Русі", а також в спогадах очевидців, викладених в таких періодичних видан-нях XIX ст. як "Русская старина", "Русский вестник", "Русский архив", "Исторический вестник" та інших історичних джерелах. Однак практично жодна з названих праць не розглядає цю проблему в історико-правовому аспекті.
Щоб з'ясувати мету, для чого створювались військові поселення, слід зазначити, що після війни з Наполеоном економіка Російської імперії перебувала в дуже скрутному становищі, оскільки країна не могла провести навіть часткову демобілізацію армії, перейшовши до загальної військової повинності; потрібно було витрачати на їх утримання 50% бюджетних надходжень. Збереження рекрутських наборів викликало незадово-лення і протест селянства, що підривало продовольчі сили держави, обмежуючи поміщиків значною кількістю робочих рук. До того ж розселенням військ можна було б значно полегшити життя солдат, які осідаючи на постійному місті могли б завести сім'ю і домашнє господарство. З іншого боку солдати самі себе забезпечу-вали продовольством і фуражем.
Питання про створення такої установи (без обговорення в державно-владних органах) вирішувалося в 1816 р. в колі осіб, куди, крім імператора Олександра І, входили О.А. Аракчеєв, О.П. Єрмолов, генерал-лейтенант І.О. Вітте і чиновник канцелярії І.Ф. Самбурський. Було вирішено піхоту розселити біля Новгорода, а кавалерію в Україні. І вже 6 квітня 1817 р. з'явився указ імператора про створення поселень у Змієвському і Вовчанському повітах Слобідсько-Української губернії. У ньому говорилось про наміри влади "дать воинам свою оседлость", а для "первого опыта" виділялися поселення: Мохначі, Шелудовка, Гнилушка, Гінеївка, Андріївка, Балаклея, Вовчий Яр, Малиновські і Грабовські хутора, частина слободи Лімана і Вовчанського-Печеніги, Кицівка і Бозаліївка [1, с.179].
В Україні існувало близько 20 таких поселень і діяли вони з 1817 р. до 1859 р.. Розташовувалися головним чином на Слобожанщині біля Чугуєва, Білгорода; в Херсонській губернії - поблизу Олександ-рії, Вознесенська та Єлисаветграду, а також на Київщині, Поділлі та в м. Умані [2, с.369] з підпорядковуванням генерал-лейтенанту графу Вітте. З діючої армії у зазначені вище українські губернії були переведені кавалерійські полки, утримання яких, практично нічого не коштувало держави [3, с.45 ].
У 1818 році приймається нормативний документ "Учреждения воєнними поселеннями", згідно з яким створювалися низові органи управління: полкові та ротні комітети, вищі органи управління почали оформлятися дещо пізніше.
Кожний поселенський полковий округ здійснював дві функції - сільськогоспо-дарську і військову. Полк поділявся на господарства з ділянками угідь та землі. Кавалерійський полк структурно скла-дався з двох батальйонів і шести ескадронів. Половина полку йменувалася поселенською, а решта - резервною.
Солдати поселенських ескадронів, що розміщалися на земельних ділянках називалися "хозяевами", а резервні - їх "помощниками" [4, с.497]. Ескадрони полків (округів) підрозділялися на десятки, які очолювали унтер-офіцери. Існували комітети: волосний, батальйон-ний і окружний. Спостереження і контроль за господарською діяльністю належали комітету полкового управління, в окрузі військового поселення конкрет-ного полку. Він займався організаційними і матеріально-технічними питаннями округу, вживав заходів щодо забезпечення належного здоров'я його жителів округу, здійснював систематичний нагляд за їх поведінкою і в разі вчинення ними протиправних дій призначав їм міру покарання і грошові штрафи.
Від комітету полкового управління залежало надання дозволу на виселення військових поселян на постійне місце проживання в інші губернії. Він розглядав і вирішував разом з депутатом від губернського керівництва спори, які виникали між військовими поселянами і цивільними особами.
До обов'язків комітету належали також охорона громадського порядку і спокою, припинення жебрацтва, бродяжництва, крадіжок, розбоїв, пияцтва і розбещення, що й було зійснено [ 5, с. 20]. Крадіжка і взагалі посягання на чужу власність хоча й існували, але набагато в меншому обсязі, ніж поза округом військового поселення [6, с.1720]. Такі зміни були результатом встановлення військового порядку і дисципліни.
Всі жителі виконували сільськогоспо-дарські роботи і несли військову службу. Весною, з початком польових робіт і до 16 вересня, військові поселенці 2 дні на тиждень навчалися військовій справі, а 4 дні - працювали в полі. В інші пори року 3 дні відводилось для військових і 3 дні для господарських справ. У неділю було обов'язкове відвідування церкви. Військові навчання припинялись на час сінокосів і збирання врожаю. Але, навіть при виконанні сільськогосподарських робіт, поселенці зберігали солдатське обмундирування, до їх обов'язку входило: дотримання чистоти в будинках, дворах і конюшнях, здійснення ремонту доріг і мостів.
Сільськогосподарські роботи і війсь-кові тренування зовсім не залишали вільного часу у поселян [ 7, с.259]. Кожна година була розписана основними й додатковими роботами та муштрою. До того ж за всіма діями жителів поселень постійно слідкували офіцери і жорстоко карали за найдріб'язковіше порушення дисципліни.
Весною і влітку не дозволялось палити в домівках, хліб і харчі готувалися на вулиці. Життя людей було оповите постій-ною тривогою, напруженням і страхом. Робочий день тривав від 11-13 годин (військові тренування починалися о 6 годині і продовжувалися до 22 години з перервою на обід з 11 до 14 години).
Обсяг робіт не скрізь був однаковий. Він залежав від вказівок полкового і дивізійного командування, враховувалися умови місцевості і характер військових тренувань. Лише 7 серпня 1842 року. Микола І затвердив єдині правила - "Урочное положение для общественных й казенних работ воєнних поселян" [8, с.236], в яких, зокрема, офіційно закріп-лювався й денний режим роботи поселян. Весною і влітку робочий час досягав 15-16 годин. За недотримання режиму засто-совувались жорстокі покарання, одне з них - відправлення на випробування в арештантські роти. "Урочное положение" зобов'язувало місцевих начальників включати до господарських робіт жінок, а також їх дітей, починаючи з чотир-надцятирічного віку. Встановлювалися норми денних робіт і для чоловіків.
Прийняття зазначених вище правил лише посилило і узаконило безправ'я і гніт військових поселенців, зробило їх життя ще більш нестерпним.
Військовий порядок і дисципліна визначалися загальними військовими статутами. Судочинство за злочини, скоєні чоловіками-поселянами, здійсню-валося відповідно до тих правових норм, які діяли лише у військових поселеннях. Виняток складали жінки і діти - вони судилися за загальноприйнятими зако-нами як цивільні особи. За протиправні діяння на поселян накладалися дисцип-лінарні стягнення у вигляді виправних заходів: догани, наряду поза чергою на господарські роботи тощо.
Для розгляду цивільних спорів, які виникали між поселянами діяв ротний комітет. Справи в комітеті вирішувалися і розглядалися усно [9, с. 169].
У військових поселеннях існував інститут спадкування, який передбачав дві форми так званого духовного заповіту на власність - письмову і словесну, їх укладанням і оформленням відав ротний комітет.
Письмові заповіти складалися безпо-середньо спадкодавцем у присутності духівника і свідків. Словесні - оформлялися лише в тих випадках, коли спадко-давець перебував присмерті і не мав змоги написати заповіт. У цьому разі заповідач задиктував свою волю під запис членам ротного комітету у присутності духівника. По закінченню вищезгаданих процедур письмовий чи словесний заповіт набирав юридичної сили в окрузі військового поселення [5, с.34-35].
Досліджуючи життя військових посе-ленців слід, звернути увагу на правовий стан та соціальне положення дітей. Останні називалися кантоністами. Вони також, як і їх батьки носили військове обмундирування і навчалися в спеціаль-них школах за рахунок казни поселення. Здібні і придатні до служби кантоністи, крім навчання в школах, займалися ще й військовими заняттями, а непридатні - віддавалися на навчання до майстрів за контрактом на 5 років, а згодом зарахову-валися до поселень на нестройові посади [9, с.99]. Підсумовуючи слід підкреслити, що навіть долі дітей залежали не від їх батьків, а знаходились в руках військових чинів.
Найбільш захищеними в правовому і соціальному аспекті були інваліди. Вони звільнялись від фронтових занять і землеробських робіт, але призначалися для допомоги в шпиталях, для нагляду за казенними приміщеннями і випасання худоби військових поселян. При повній недієздатності ці особи поміщались в інвалідні будинки.
Створивши військово-господарську організацію, влада розуміла, що її немож-ливо повністю ізолювати від зовнішнього світу, особливо в господарських відноси-нах. Військові поселення потребували товарообігу, тому на їх території окрім державних магазинів були відчинені ярмарки. Однак тут переважали розпо-рядок і приписи військових начальників. 5 грудня 1820 р. канцелярією Аракчеєва були видані "Правила" організації і ведення торгівлі серед військових посе-лян [8, с.38]. Згідно з цим документом питаннями торгівлі займалися ескад-ронні і полкові комітети. Вони видавали дозвіл поселенцю, який мав бажання торгувати, а також визначали види товарів і місце торгівлі та виносили про це спеціальну постанову із записом в полковому журналі. Полковий командир затверджував рішення комітету і у випадку згоди дозволяв видати поселен-цям свідоцтво на право торгівлі. Без такого документу жоден з поселенців не мав право брати участь у торгівлі.
Обмежена рамками аракчеєвських параграфів торгівля не задовольняла потреб поселян, і вони вишукували інші форми і способи її ведення. З самого початку організації військових поселень виникла таємна торгівля товарами, що виготовлялися самими поселянами, в тому числі й спиртними напоями, з реалізацією яких військова влада вела запеклу боротьбу шляхом здійснення масових судових процесів і застосуван-ням тілесних покарань не тільки до чоловіків, а й до жінок.
Насильно заганяючи в "прокрустово ложе" не тільки торгівлю, але й побут, сім'ю, шлюбні і сімейні відносини військових поселян влада погіршувала і без того нестерпні умови життя. Навіть питанням про шлюб відали полкові командири, від їх бажання залежала доля кожного поселенця, що бажав завести сім'ю [10, с.435]. Шлюбна процедура була така: складалися списки всіх, кому настав час одружуватися (і хлопців, і дівчат). У визначений день збирали молодят, опус-кали в одну шапку згорнуті квитки з іменами нареченого, а в іншу - з іменами нареченої, і відбувався тираж імен з кожної шапки. Таким чином, щоб уникнути різних непорозумінь і прохань бажаючих одружитися, шлюбна проце-дура відбувалася шляхом жеребкування, яке визначало кому та з ким бути пов'яза-ним на все життя сімейними путами [11, с.159].
Загалом військова влада не схвалювала шлюби, оскільки розглядала їх як тягар і перепону для несення служби, адже мати справу з неодруженими солдатами наба-гато простіше і вигідніше [8, с.40]. Однак, заборонити цю процедуру взагалі було неможливо в силу природних потреб людини та специфіки військових посе-лень. Внаслідок багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин більша частина поселян залишалась неодруженими. Це породжувало різноманітні постійні екс-цеси і злочини: зґвалтування, кровозмі-шування, задоволення статевої пристрасті неприродним способом та інші види збочень.
Ставши на шлях насадження військо-вих поселень, царизм одержав в Україні у 1817-1829 рр. десятки повстань різного розмаху та прояву і в 1832 р. управління військовими поселеннями зазнало рефор-мування (з 1837р. в Україні, як резуль-татом, остаточно визначилось 2 поселен-ня: Києво-Подільське - район Київської, Подільської та Херсонської губерній; Харківські військові поселення складали окремий загін).
Внаслідок реформи часткові полег-шення військові поселенці отримали в правовому відношенні: була послаблена палочна дисципліна і рабська система експлуатації; скорочені військові заняття, легалізовані щоденні наряди на сільсько-господарські роботи (військова панщина). З 1833 р. у військових поселеннях знову вводилась рекрутська повинність, яка до цього часу не діяла. Діти поселян звільни-лись від обов'язків кантоністів і підлягали загальній рекрутській повинності.
Після реформи становище поселян в цілому не покращилось. Вона не торка-лася головного - феодально-кріпосниць-кої основи поселень, їх жителі залиша-лись поневоленими і приниженими набагато більше, ніж кріпаки. Змінилась лише форма, а не зміст насилля. Коман-дири підрозділів, частин і об'єднань тепер стали носити титули сільського стар-шини, начальника волості (раніше ескад-рону), начальника округу (раніше полку). Поселяни ж залишались солдатами і хліборобами, знаходились під подвійним гнітом - військовим та феодально-кріпосницьким.
Фактичне і юридичне безправ'я війсь-кових поселян породило нові масові виступи. Побоюючись посилення револю-ційної ситуації, Олександр II 4 червня 1857 р. наказав ліквідувати поселення. В Україні вони були ліквідовані саме на початку 1859 р., коли поселяни почали сплачувати поземельні податки і в юри-дичних правах прирівнювались до уділь-них селян, хоча матеріали про поселення зустрічалися в архівах аж до 1866 р. [12, с.134].
Таким чином, можна стверджувати, що військові поселення були особливою формою кріпосництва, жителі яких закріпачувалися державою, на відміну від селян-кріпаків, що належали окремим феодалам. До того ж становище їх погір-шувалось тим, що вони, крім феодального гніту, потерпали ще й від військових регламентацій, страждали від жорсто-кості, свавілля і розбещеності офіцерів. Тому внаслідок тяжкого матеріального становища і юридичного безправ'я їх життя було особливо нестерпним.
Отже, система військових поселень була відразу приречена на крах, адже носила штучний характер, оскільки царський режим ігнорував природні потреби людини та закономірності її існування, непідвладні нікому і нічому.

Джерела

1. Полное собрание законов Российской империи. - СПб., 1830. - Т. 34.
2. Аркас М. Історія України-Руси. - К.: Вища школа, 1993. - 414 с.
3. Ячменихин К.М. А.А. Аракчеев / Вопросы истории. - 1991. - № 12.
4. Древняя и Новая Россия. - СПб., 1880. - Кн. 3.
5. Сперанский М.М. О воєнних поселеннях / Новгородский сборник. Новгород. 1865.
6. Русский архив. № 1-12. - СПб., 1873.
7. Русский архив. Кн. 1 и 3. - СПб., 1875.
8. Марахов Т.И. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е годы XIX века. - К.: Высшая школа, 1979.
9. Русский вестник. О военных поселениях при графе Аракчееве. - СПб., 1890. - Т. 207.
10. Русская старина. - СПб., 1873. - Т. 8.
11. Петров А.М. Граф Аракчеев и военные поселення / Русская старина. - СПб, 1871.
12. Духніч В.О. Боротьба військових поселян Херсонщини за ліквідацію поселень 50-х р. XIX ст.: Наукові записки. Серія суспільних наук: В. IV. - Станіславське, 1960.

До змісту Воєнна історія №2 за 2003 рік