"Воєнна історія" #2 за 2003 рік

Геостратегічне становище України та її національні пріоритети

Юрій Вознюк,
виконавчий директор ВГО “Український інститут воєнної історії”, історик

Якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй доведеться стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, і якщо вона хоче стати частиною Центральної Європи, їй доведеться повністю приймати участь у зв'язках Центральної Європи з НАТО та Європейським Союзом
З.Бжезінський
"Велика шахівниця"

Україна вступила в дванадцятий рік своєї незалежності. Оцінюючи результати пройденого шляху, слід враховувати його стратегічний ефект, а саме: вирішити головне і визначальне питання - бути чи не бути Україні самостійною. Ми оста-точно порвали зі своїм комуністичним минулим, відійшли назавжди від "тоталі-тарного соціалізму", системи тотального закріпачення особи. Утвердили основи ринкової економіки й подолали тривалу економічну кризу, витоки якої беруть свій початок ще з радянських часів. Для одинадцятирічної історії це дуже вагомий результат. Однак, особливість нинішньої ситуації полягає у тому, що й досі у нас остаточно не сформовано розуміння основних національних пріоритетів, отже, ми не можемо однозначно сказати собі як будуть розвиватися суспільні перетворення у майбутньому, чи зуміємо ми справді влитися в сім'ю цивілізованих країн, чи, зберігши за собою статус держави з перехідною економікою, назавжди залишимося на периферії європейської спільноти, тобто станемо лімітрофою.
Система нових викликів початку XXI століття, що настало, - це комплекс взаємозалежних проблем, вирішення яких лежить у принципово іншій площині, а саме - відповідей на питання, якою буде Україна у найближчому майбутньому та у тривалішій перспективі, яке місце вона може посісти у сучасному світі. Спробою визначитися в цьому питанні є президент-ське Послання "Європейський вибір", в якому розглядається стратегія розвитку держави на найближчі десять років та віддаленішу перспективу. Своєрідність цього документа полягає в обгрунтуванні, з одного боку, моделі соціально-еконо-мічних перетворень, з іншого - інстру-ментів реалізації євроінтеграційного курсу нашої держави. Зрозуміло, що як перша, так і друга позиції стосуються складного комплексу суспільних, у тому числі й геополітичних суперечностей та інтересів. Вони мають як внутрішні, так і зовнішні причини.
Спочатку про їхнє внутрішнє напов-нення. Надзвичайно важливим чинником консолідації нації є те, що під час останніх парламентських виборів усі політичні сили, які пройшли до Верховної Ради, висловилися за підтримку євроінте-граційного курсу України. Але така позиція не виключає неоднозначності логіки реалізації цієї мети. Це стосується не лише полярності лівих та крайніх правих поглядів. Два протилежні за своєю суттю підходи викристалізовуються і в позиціях центристських сил. Один з них зводиться до формули: в Європу на основі започаткованої ще у 1992 р. неолібе-ральної моделі ринкових перетворень, енергійного виправлення припущених при її реалізації помилок і деформацій. Інша формула зводиться до наступного: євроінтеграційний процес має супровод-жуватися принциповою зміною пара-дигми розвитку - утвер-дженням інститу-ційної моделі ринкових перетворень, заснованої на принципах дирижизму, що поєднуються з елементами сильного державного регулювання. За неолібераль-ною ідеологією український шлях прилу-чення до західноєвропейських цінностей має обов'язково проходити через амери-канські ворота. Мається на увазі реані-мація моделі трансформації, що базуєть-ся на принципах так званого "Вашинг-тонського консенсусу", яка утверджу-валася упродовж усього попереднього періоду не лише у нас, а й в багатьох інших країнах з перехідною економікою. Так склалося, що Європа, по суті, віддала ініціативу США щодо їхнього впливу на визначення логіки трансформаційних процесів на пострадянському просторі, а також і в Україні. Під безпосередньою опікою МВФ реформи здійснювалися за латиноамериканським сценарієм.
Так звані "матриці реформ" були іден-тичними з латиноамериканськими. Багато внутрішніх суперечностей трансформа-ційних процесів, з якими зіткнулася українська економіка, органічно обумов-лені цим чинником. Пострадянський світ, а також й Україна, могли би бути зовсім іншими при здійсненні трансформацій-них процесів за іншим сценарієм. США понад усе боялися, що постгорбачовська Росія піде шляхом Китаю. Тому їй було фактично нав'язано апробовану в Латин-ській Америці модель трансформації, за якої системні реформи (навіть при їхній ефективній реалізації) залишають країну у периферійній зоні. Йдеться про модель, яка фактично заперечує можливість вертикальної міграції країн з нижнього на вищі поверхи розвитку. Така міграція стає можливою лише для обмеженого кола держав.
Наочним прикладом є Латинська Америка - континент, який завжди вважався і вважається американцями "своїм". Як зазначає професор Массачу-сетського технологічного інституту Руді Дорнбуш, протягом останніх 20 років річний приріст ВВП з розрахунку на душу населення в країнах Латинської Америки становив всього 0,35%. За таких темпів розвитку економіці, щоб збільшитися удвічі, потрібно 200 років. З легкої руки Віллі Брандта, 80-ті роки трансформа-ційних процесів були названі втраченим десятиліттям Латинської Америки. Реформи середини 90-х фактично зали-шили ситуацію незмінною. У XXI століття Латинська Америка вступила з комплексом невирішених проблем, зростаючою бідністю, загрозливою соціа-льною, майновою та освітньою страти-фікацією. У 2000 р. сума сукупного зовні-шнього боргу країн сягнула 740 млрд дол. У масових масштабах продовжується відплив капіталу, кваліфікованої робочої сили. Якщо у 1973 р. ВВП на душу насе-лення в країнах Латинської Америки порівняно зі США складав 26,4 %, то у 2000р. - 20,1%. Схоже, що латиноамери-канська політична еліта змирилася з "друговартісністю" своїх країн. Все це наслідок сліпого копіювання чужого досвіду. Суперечності відповідної ситуації досягли таких масштабів, що радикально щось змінити вже практично неможливо.
Латиноамериканська модель має кілька базових ознак: вузький внутрішній ринок і переважно експортноорієнтовану економіку, високу зовнішньоборгову залежність, глибоку стратифікацію насе-лення; фактичну відсутність середнього класу і водночас - панівні позиції кланово-олігархічного капіталу, що унеможливлює формування основних засад громадянського суспільства та соціальної бази демократичного розвитку. Всі ці ознаки, можливо, навіть у більш деформованих формах, притаманні українському суспільству. Ми весь час пов'язували зазначені деформації з еконо-мічною кризою. Криза дійсно деформує соціально-економічну та політичну струк-тури суспільства. Однак факти перекон-ливо доводять й інше: деформації, що виникли у попередній період, поглиблю-ються і в умовах економічного зростання. Вони все більше стають не лише стійкими, а й системними.
Продовжує зростати доведена до краю диференціація доходів населення. Поглиблюється залежність бізнесу від чиновництва, зрощування влади та капіталу. Нова хвиля перерозподілу власності створює сприятливе підґрунтя розширеного відтворення олігархізації суспільства. Як зазначає в своїх роботах директор Національного інституту стра-тегічних досліджень Анатолій Гальчинсь-кий, олігархічний капітал перетворюється у все більш консервативну силу суспіль-ства, яка за своєю суттю об'єктивно є антиподом демократії та громадянського суспільства, а відтак і зближення України та Європи.
Зрозуміло, що все це потребує глибокого корегування. Єдиний шлях подолання цих суперечностей - реальна демократія, утвердження основних засад громадянського суспільства. Але цей процес надзвичайно складний. Він потребує реальних передумов в економіці та соціальній сфері. Мудрість політич-ного керівництва полягатиме у здатності поєднати всі ці процеси в єдине ціле, надати їм нових відчутних імпульсів. Зробити це буде надзвичайно складно. Тим більше, що вони мультиплікуються суперечностями зовнішньополітичного середовища, в якому знаходиться Україна. Вони є не менш складними, ніж внутрішні.
Визначаючи шляхи суспільних пере-творень Україні потрібно віддати перевагу західноєвропейській, або, точніше, рейнській, моделі, яка є набагато соціальнішою, ніж північноамериканська, а тому ближчою до нас, привабливішою. Вона органічно поєднує у собі три компоненти - реальну демократію, громадянське суспільство і не просто ринкову, а соціальне ринкову економіку, що розбудовується на засадах верхо-венства права та забезпечення прав людини.
Таким чином, у понятті "західна модель" в якості своєрідного еталону здійснюваних перетворень викриста-лізовується найбільш раціональне зерно - західноєвропейські цінності. Йдеться про цінності Макса Вебера та Людвига Ерхарда, на основі яких сформувалися головні і найбільш привабливі для нас риси західноєвропейського суспільства.
Західноєвропейська модель є нині і, без сумнівів, залишатиметься у майбут-ньому найвищим досягненням сучасного цивілізованого розвитку, що в умовах становлення постіндустріального сус-пільства Європа має набагато вагоміший потенціал поступального розвитку, ніж Америка. Та найбільш привабливим для нас є істотна відмінність парадигми відносин європейських країн з країнами периферії.
Вони розбудовуються на принципах максимальної гармонізації глобальних та національних інтересів. Базовий принцип ЄС - збереження в інтеграційному процесі національної ідентичності та розмаїття культур. Для Української держави, яка лише утверджує власний суверенітет і незалежність і розглядає євроінтеграцію як основу національної самоідентифі-кації, цей принцип є найважливішою цінністю.
Що ми очікуємо від своїх західних партнерів? Для України євроінтеграція - це, з одного боку, модель внутрішніх перетворень, з іншого - утвердження зони вільної торгівлі, митний союз, у перспек-тиві - валютна інтеграція, спочатку асоційоване, а далі повноправне членство в ЄС. Таку схему етапних рішень ми пропонуємо західним партнерам. Ми підкреслюємо, що це наш принциповий вибір. Водночас ми бачимо складнощі, що тут існують, не перебільшуємо своїх можливостей. Нині частка України в економіці Євросоюзу незначна. Однак, за десять років ситуація може суттєво змінитися. Як свідчить світова практика, десятирічний цикл економічних пере-творень при відповідній концентрації зусиль може дати реальні результати. У зв'язку з цим Україна наголошує: давайте активізуємо переговорний процес, роз-почнемо разом пошук найефективніших шляхів та механізмів вирішення інтегра-ційних проблем. Для нас дуже важливо побачити, якою буде зворотна реакція, у тому числі й щодо позиції стосовно кінцевої мети, що проголошується, - можливості у перспективі набуття Україною повноправного членства в ЄС. Україні зараз конче потрібні такі полі-тичні сигнали.
Опрацьовуючи стратегію наступного десятиріччя, ми виходимо з того, що не повинні йти шляхом "сліпого" копіювання чужої моделі євроінтеграції - наприклад прибалтійської, де нині рельєфно виявля-ються не лише позитивні, а й негативні наслідки. У зв'язку з цим Посланням Президента України пропонується прин-ципово нова модель відповідної стратегії, яка органічно поєднує у собі три базові позиції. Йдеться, по-перше, про освоєння (впродовж наступного десятиріччя) інно-ваційної моделі економічних перетворень. Наше гасло: "В Європу на основі інно-ваційного шляху розвитку". По-друге, головним у соціальній сфері має стати формування середнього класу - основного носія демократії та політичної стабіль-ності суспільства. Треба розуміти, що середній клас - це водночас і основна соціальна база євроінтеграційного курсу. Потрібно стимулювати її становлення. І, по-третє, не демонтаж держави, як це приписується принципами "Вашингтон-ського консенсусу", а суттєве посилення її дієздатності. Держава - основний суб'єкт реалізації євро-інтеграційного процесу і тому необхідні ефективні дії щодо відчутного посилення її дієздатності.
Наступна принципова проблема стосується співвідношення єврокурсу України та наших відносин з Російською Федерацією. Йдеться, зокрема, про ставлення до відомої позиції: "В Європу разом з Росією", яка має також багато прибічників, відстоюється досить впли-вовими політичними силами. Росія - велика європейська країна. Вона відіграє й відіграватиме у перспективі все більшу роль в європейській політиці. Як і Україна, Росія прагне інтегруватися в європейський економічний простір.
Стратегія наших відносин з Росією має розглядатися як така, що підпорядко-вується курсу європейської інтеграції України. Маємо враховувати й те, що Росія розвиває і розвиватиме далі свої відносини з Євросоюзом у дещо іншому форматі. Наші держави ставлять перед собою різні цілі, а тому і використо-вуватимуть в інтеграційному процесі різні механізми. Для Росії інтеграція в євро-пейський економічний простір - це передусім питання взаємовигідної еконо-мічної кооперації. Росія не ставить питання про членство в ЄС або НАТО. Вона претендує на статус самостійного центру інтеграції незалежних держав на пострадянському просторі. Дозволю собі висловити припущення, що така претен-зія все більше збігається з інтересами США, які після трагічних подій 11 вересня 2001 р. взяли визначений курс на відчутне зближення з Росією. Складає-ться враження, що США, по суті, вже продекларували "право" Росії на "нове" лідерство, увімкнувши для цього "зелене світло". Як зазначає впливовий росій-ський журнал "Експерт": "Американці з нашою (російською - Ю. В.) допомогою хочуть навести глобальний порядок та усунути зовнішні загрози, які здатні дестабілізувати або навіть ліквідувати світову економічну систему, на вершині якої знаходяться США". Однак справа не лише в цьому. Нові аспекти політики США-Росія повинні розглядатися і в контексті глибинних геополітичних суперечностей США-Євросоюз, де остан-нім часом геостратегічна перевага все більшою мірою схиляється на користь країн Європи. Одним з індикаторів цього є зміна співвідношення долар-євро на користь грошової одиниці європейського співтовариства. Зближення з Росією, особливо за умов утвердження її фактич-ного лідерства на пострадянському прос-торі, де одним з ключових геополітичних центрів є Україна, спроможне не лише змінити цю тенденцію, а й відчутно посилити позицію США у цьому проти-стоянні.
Це підтверджують і результати самміту восьми провідних держав світу С-8, що відбувся 26-27 червня 2002 р. в Канаді. Самміт засвідчив тенденцію до стійкого російсько-американського збли-ження, формування нової політичної парадигми їхніх відносин - створення латентного, по суті неофіційного союзу, що в основі своїй спиратиметься на спільні мотивації чи інтереси стосовно:
1) взаємопідтримки геополітичних ролей і ймовірного тяжіння до відтво-рення "двополюсного світу";
2) протидії політичному екстремізму та міжнародному тероризму;
3) визнання пріоритетного права Росії на підпорядкування геополітичного простору СНД;
4) посилення впливу на політику країн Європи (Європейського Союзу).
З урахуванням цих обставин ми не маємо права спрощувати проблему спів-відношення наших інтересів та інтересів США і Росії в питаннях євроінтеграції. Вони є не настільки прозорими і одно-значними, як це здається на перший погляд. При декларованій лояльності до євроінтеграційних прагнень України і водночас при активізації власних устрем-лінь на цьому напрямі стратегічним інте-ресом Росії залишається завдання будь-якою ціною утримати нашу державу в зоні власного впливу. З цією метою вводяться в дію насамперед інструменти економічного тиску. Йдеться, зокрема, про забезпечення будь-якою ціною членства України в ЄврАзЕС. Однак не слід забувати, що для Росії ЄврАзЕС у своїй основі - суто геополітичний проект.
Таким суперечливим виявляється ставлення до євроінтеграційного курсу України і з боку США. Офіційні посадові особи цієї країни неодноразово публічно заявляли про підтримку європейського вибору України. Водночас виявляється й протилежне. Як свідчать окремі факти, у новій геополітичній ситуації США виявляють зацікавленість у зворотному - у зближенні України з Росією.
Як реагувати на це Україні та її політичній еліті?
В такій ситуації найкраще, щоб наша держава знайшла у собі сили перестати пристосовуватися до "чужої гри". Ми змушені були це робити у перші роки своєї незалежності. Нині складаються передумови для подолання цієї позиції.
Нам конче потрібно усвідомити свої стратегічні цілі та національні інтереси, почати грати "у свою гру". Політика "стати самим собою" - це не політика самоізоляції. Навпаки - це сама сильна політика, політика, що має на меті завоювати дійсну повагу до себе у світової спільноти. Завдання зовнішньої політики мають бути органічно поєднані з проблемами внутрішнього розвитку. Треба подолати наявні в цьому супереч-ності. Зробити це за попередні роки нам не вдалося. Цю надзвичайно складну і далеко неоднозначну проблему потрібно обов'язково розв'язати.
В цьому потрібна велика мудрість політичного керівництва держави, владних структур. Можливо, тому новий етап розвитку вбачається мені на порядок складнішим і відповідальнішим порів-няно з тим, що ми пройшли, здавалося б, з максимальною мобілі-зацією сил. Це є природний стан еволюції суспільства, що прагне до відчутного прогресу, логіка якого завжди грунтується на принципі руху від простого до складного.
Відтак у наступні десять років Україні необхідно:
1. Закінчити формування громадян-ського суспільства;
2. Зконсолідувати новітню українську політичну націю;
3. Закінчити структурні реформи в економіці на принципах постіндустріаль-ного, інформаційного суспільства;
4. У зовнішній політиці перейти від статусу "об'єкта" в суб'єкт геополітики та міжнародних відносин, враховуючи ключове (геополітичний центр) значення України в геополітичному просторі Європи;
5. Стати повноправним членом Євро-союзу;
6. Тісніше інтегруватися з найближ-чими західними сусідами, членами "Вишеградської четвірки", особливо з Польщею, Словаччиною та Чехією, бо саме через ці центрально-європейські країни проходить найкоротший шлях у Європу;
7. Реформувати збройні сили за європейськими, натівськими стандартами та вступити в НАТО;
8. Ставши членом НАТО займати свою особливу позицію, на кшалт Франції 1960-х років доби генерала де Голля, розглядаючи НАТО швидше як інстру-мент системи європейської колективної безпеки та гаранта національного сувере-нітету, а не лише як суто військовий союз.
Комплексна, системна реалізація цих національних пріоритетів дозволить Україні посісти гідне місце в когорті розвинених європейських держав.

Джерела

1. Бжезинский З. Великая шахматная доска. - М.:Международные отношения, 1999. - С. 147.
2. Гальчинський А. Україна на перехресті геополітичних інтересів. - К.:Знання України, 2002. - С.7.
3. Послання Президента України до Верховної Ради України. - К., 2002. - С. 115 // 4. / / Експерт. - 2002. - №21, 3 червня. - С. 13.

До змісту Воєнна історія №2 за 2003 рік