"Воєнна історія" #2 за 2003 рік

ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА
ПІД ЧАС ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

Володимир Пашинський,
підполковник, викладач кафедри правовознавства Національної академії оборони України

Людська історія складає собою низку війн та конфліктів. З більш ніж 3400 років писаної історії людства тільки 250 років були мирними. Таким чином, війна є звичайним станом відношень між людьми. Людству знадобилося пережити дві світові війни, які мали місце в першій половині XX століття, які забрали життя мільйонів людей, для того, щоб здоровий глузд вибрав шлях до миру, урочисто проголосивши це 1945 року в Статуті Організацій Об'єднаних Націй.
Але положення речей від цього суттєво не змінилось. Після ейфорії та рожевих надій, що були викликані підписанням Статуту Організації Об'єднаних Націй, прийшов період переоцінки реального стану речей і вжиття заходів по регулю-ванню міждержавних відносин. Цифри говорять самі за себе: з часів закінчення Другої світової війни мало місце близько 150 війн та локальних збройних конф-ліктів, в яких загинуло близько 20 млн. людей. Тільки у 80-х роках на Землі палахкотіло полум'я 22 війн, 85% їх жертв склало цивільне населення.
Не дивлячись на те, що поки що вдавалося уникнути третьої світової війни, на планеті постійно відбуваються війни, міжнародні та внутрішні збройні конфлікти. Війна, як форма колективного насилля завжди мала вплив на життя народів та держав. Але в останні роки конфлікти стали більш частими та довго-тривалими, інколи створюючи безвихідні ситуації, завдаючи значної шкоди цивіль-ним об'єктам та страждань цивільному населенню.
Враховуючи досвід реальних війн, світове співробітництво прийшло до необхідності обмеження насилля воюю-чих сторін, шляхом узгодженої розробки і укладення договорів, які регулюють відносини між державами в період збройних конфліктів. Так виникла система міжнародного гуманітарного права, або права війни. Саме життя під-твердило правильність вислову великого мислителя Г. Гроція про те, що для війни, як і для мирного часу, існують свої закони. Зменшити страждання, пом'як-шити жорстокість, які не викликані воєнною необхідністю, захистити права людини під час війни, зупинити намаган-ня воюючих сторін будь-якими засобами досягти перемоги над супротивником - ось головна мета міжнародного гумані-тарного права.
"Основне завдання міжнародного права, - відмічав Ш. Монтеск'є,- звичайно полягає в тому, що народи повинні в мирний час робити по можливості більше добра, а під час війни по можливості менше зла" [1].
Отже, міжнародне гуманітарне право (іноді воно має назву право збройних конфліктів або право війни) - це сукуп-ність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення вій-ни, а також відповідальність за порушен-ня відповідних принципів і норм.
Міжнародне гуманітарне право знахо-дить своє відображення як у звичайному праві, так і у відповідних міжнародних договорах (конвенціях). До таких джерел відносяться: чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни, а саме: про поліпшення долі пора-нених і хворих в діючих арміях (Перша Конвенція); про покращення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, з складу збройних сил на морі (Друга Конвенція); про поводжен-ня з військовополоненими (Третя Кон-венція); про захист цивільного населення під час війни (Четверта Конвенція). Зазначені Женевські конвенції отримали розвиток в двох Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 р.: в Додатко-вому протоколі І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; в Додатковому протоколі II, що стосується захисту жертв не міжнародних збройних конфліктів.
Крім того, міжнародне гуманітарне право містить ряд інших міжнародних договорів, які забороняють застосування деяких видів зброї і методів ведення війни, до яких відносяться: Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Гаазькі конвенції 1899 року, Гаазькі конвенції 1907 р., Конвенція про заборону бактеріо-логічної (біологічного) зброї 1972 р., Конвенція про заборону або обмеження зброї 1980 р., Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р., Гаазька конвенція 1954 р., про захист культурних цінностей в період збройного конфлікту, Оттавська конвенція 1997 року щодо заборони протипіхотних мін, інші відповідні між-народні договори. До джерел міжнарод-ного гуманітарного права слід віднести і рішення Римської дипломатичної конфе-ренції 1998 року, на якій було прийнято і відкрито для підпису державами Статут міжнародного кримінального суду.
Предметом регулювання права веден-ня війни є специфічні суспільні відно-сини, що складаються між його суб'єк-тами в ході збройних конфліктів.
Міжнародний збройний конфлікт є озброєним зіткненням між державами або між національно-визвольним рухом і метрополією, тобто між повсталою (воюючою) стороною і військами відпо-відної держави.
Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це озброєне зіткнення анти-урядових організованих загонів із зброй-ними силами уряду, те, що відбувається на території якої-небудь однієї держави.
На практиці нерідко спостерігається так звана інтернаціоналізація конфліктів не міжнародного характеру. В даній статті терміни "війна" та "збройний конфлікт" будуть використовуватися довільно, в якості синонімів, для того, щоб уникнути непотрібних повторів. Деякі юристи вважають, що поняття "війна" і "збройний конфлікт" ідентичні в міжнародно-правовому вимірі, рівноцінні за юри-дичною силою. Різниця між термінами "війна" і "збройний конфлікт" все ж таки існує, хоч вона і досить умовна. Визначення "збройний конфлікт" вміщує в себе будь-яку ситуацію, незалежно від її правової кваліфікації, в якій дві чи більше сторін протистоять одна одній зі зброєю в руках. Будь-яка війна - це перш за все збройний конфлікт, але не всякий зброй-ний конфлікт можна назвати війною. І справа тут не тільки в масштабах воєнного протиборства. Війна наділена низкою специфічних ознак, які не влас-тиві збройному конфлікту. З юридичної точки зору для війни характерна така ознака, як її оголошення, згідно з III Гаазькою конвенцією 1907 року. Однак, в більшості випадків держави розв'язують війну, формально не об'являючи її. Все це призвело до широкого використання терміну "збройний конфлікт".
Згідно з міжнародними правовими актами, термін "війна", використовується при збройному зіткненні між суверен-ними державами; а у випадку боротьби нації чи народу за свою незалежність використовується термін "збройний конфлікт". В загальному відмежування поняття "війна" від поняття "збройний конфлікт" має відносне значення. На практиці різниця між ними носить скоріше формальний характер, і в даній роботі вказані терміни використовуються як рівноцінні.
Як показує досвід, існує сильний контраст між чудово розробленими поло-женнями гуманітарного права та їх пору-шеннями, що повторюються під час конфліктів у всьому світі. Таке становище неприпустиме, оскільки воно веде до вчинення воєнних злочинів , і як наслідок, до розладу збройних сил, та поразки у війні. Різня, вчинена військовослужбов-цями роти "Чарлі" у в'єтнамському селі Мі Лай (Сонгмі), коли американські солдати методично зганяли в одне місце, а потім вбили близько 500 беззахисних чоловіків, жінок і дітей стала одним із масових порушень норм міжнародного гуманітарного права після другої світової війни.
Але наслідки війни у В'єтнамі, в тому числі дотримання норм міжнародного гуманітарного права, були враховані воєнно-політичним керівництвом США. Програма про запровадження і дотри-манню МГП стала однією із найважли-віших складових по реформуванню американських збройних сил, невід'єм-ною складовою політики США у всіх збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного характеру. Сьогодні у США досягнуто один із самих високих рівнів правової насиченості підготовки і ведення бойових дій.
Немає необхідності говорити про те, що норми міжнародного гуманітарного права (далі МГП), якими б досконалими і конкретними вони не були, не дадуть реальних результатів, якщо їх не знає особовий склад Збройних Сил, або якщо вони й відомі особовому складу, але неправильно застосовуються. Цю проблему можливо вирішити організував-ши правове навчання особового складу, командирів нормам МГП і надаючи їм юридичні консультації відповідними фахівцями-юридичними радниками.
Необхідність у підготовці військово-службовців в галузі міжнародного гумані-тарного права виникла давно. Так, в статті 1 Гаазької конвенції 4 від 18 жовтня 1907 року "Про закони і звичаї сухопутної війни" говориться: "Держави, які домов-ляються, дадуть своїм сухопутним військам, у відповідності із доданими до даної Конвенції Положеннями знання про закони і звичаї сухопутної війни." [2]. Але через незадовільні результати, отримані при примусовому застосуванні даних норм МГП, практично ті ж положення було включено до чотирьох Женевських Конвенцій (стаття 47 Конвенції 1, стаття 48 Конвенції 2, стаття 127 Конвенції 3, стаття 144 Конвенції 4) в яких сторони зобов'язалися "розповсюджувати якомога ширше текст Конвенції в своїх країнах, і включати її вивчення в навчальні програми військової, та по можливості, цивільної освіти".
На дипломатичній конференції 1974-1977 рр. було прийнято рішення про запровадження посади юридичного радника і заявлено про те, що він повинен працювати при воєнному командуванні. І його завданням є надання юридичної допомоги командиру з права війни. Це положення знайшло своє відображення в Додатковому протоколі 1 від 10 липня 1977 р. до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів. Дане положення стало значним кроком вперед і встановило обов'язок призначати на відповідних командних рівнях юридичних радників, відповідальних за попередження і недопущення порушень міжнародного гуманітарного права.
Автори статті 82 Протоколу 1 передбачили наявність юридичних ра-дників у відповідних органах військового управління. Юридичні радники, як відповідні фахівці в складі військової частини, повинні надавати рекомендації, брати участь в процесі прийняття рішень, які стосуються проведення воєнних операцій, а також консультувати військо-вослужбовців з питань вивчення та розповсюдження знань про міжнародне гуманітарне право у частинах.
Стаття 82 Протоколу 1 "Юридичний радник у Збройних Силах" передбачає що, сторони договору "в будь-який час сторони, що перебувають в конфлікті, в період збройного конфлікту забезпечують наявність юридичних радників, які могли б, коли це необхідно, давати військовим командирам на відповідному рівні консультації про застосування Конвенції і даного Протоколу…" [3].
Сторони, які ратифікували Додатковий протокол №1, таким чином взяли на себе обов'язок призначати юридичних радни-ків при військових командирах, з тим, щоб вони консультували командирів з питань, пов'язаних з Женевськими кон-венціями і Додатковим протоколом 1.
Відповідно до конвенції вибір методів і засобів виконання цього зобов'язання залишено на вирішення сторін договору і сторін у збройному конфлікті. Стаття 82 Додаткового протоколу 1 не визначає рівень органів військового командування і управління, в якому повинні бути призначені юридичні радники. Якщо виходити із доповідей, наданих країнами що рати-фікували Додатковий протокол 1, то жодна країна, за виключенням Швейцарії, не призначала юридичного радника при штабах нижче рівня дивізії.
Наприклад, в Федеративній Республіці Німеччині діє повномасштабна система юридичних радників, яка була створена в 1956 р. - таким чином ФРН виконала свої зобов'язання по статті 82 Додаткового протоколу 1 ще до того, як Протокол було прийнято.
В ФРН юридичні радники були призначені до всіх воєнних штабів і установ від дивізії і вище, а з 1970 року - до начальників штабів родів військ і заступника начальника штабу Федерал-ьних Збройних Сил. В даний час 108 юридичних радників працюють у 51 військовому штабі та установі. Подібна система прийнята і в Нідерландах, де призначено 30 юридичних радників. В доповіді, поданій Італією, відмічається, що потреба в юридичних радниках може існувати і на більш низьких рівнях командування і управління, наприклад в штабах бригад та нижчого рівня, якщо відсутня можливість контакту з команду-ванням дивізії.
В Швейцарії на даний час юридичні радники уже працюють на бригадному рівні [4].
Ратифікувавши Додаткові протоколи 1977 р. до Женевських конвенцій 1949р., Україна взяла на себе зобов'язання розповсюджувати знання про норми МГГ серед військовослужбовців, а також серед цивільного населення.
У відповідності до статті 82 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року (Протокол 1), який ратифікований Україною 25 січня 1990 року, в Збройних Силах України введено штатні посади юридичних радників. Статтею 99 Статуту внутріш-ньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року, виконання обов'язків юридичного радника покладено на юрисконсульта військової частини та офіцерів юридичної служби всіх рівнів. Це офіцери, які мають вищу юридичну та військову освіту, постійно проходять службу у Збройних Силах в якості юрисконсультів або офіцерів юридичних служб відповідних органів військового управління.
В мирний час юридичні радники зобов'язані брати участь у навчанні нормам МГП, які застосовуються в період збройних конфліктів, а саме:
навчання у вищих військових навчальних закладах;
навчання особового складу штабів;
навчання офіцерів підрозділів нижчого рівня;
навчання солдат та офіцерів, особливо в умовах оперативно-бойових завдань.
У воєнний час завдання юридичних радників носить превентивний характер. Вони пов'язані із застосуванням і дотри-манням норм міжнародного гуманітар-ного права (далі МГП). Виходячи з цього, юридичні радники повинні давати висновки на відповідність нормам МГП запланованих та здійснюваних операцій.
В мирний час на юридичного радника у Збройних Силах України можуть бути покладені наступні обов'язки:
1.Юридичний радник (він же юрис-консульт) координує роботу з вивчення норм і приписів міжнародного гумані-тарного права (права збройних конф-ліктів, права війни) у органі військового управління, об'єднанні, з'єднанні, війсь-ковій частині, військовому навчальному закладі, установі, організації Збройних Сил, надаючи при цьому необхідну методичну допомогу.
2.Вивчення МГП здійснюється шляхом включення його тематики до програм бойової підготовки військ, гуманітарної та професійної підготовки військовослужбовців і працівників (не військовослужбовців) в обсязі тих питань, що визначені в наказі начальника Генерального штабу Збройних Сил України "Про організацію навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжна-родного гуманітарного права" від 11 березня 1997 року № 30 та інших наказах начальника Генерального штабу Зброй-них Сил України і Міністра оборони України.
3.У вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів вивчення МГП здійснюється в межах навчальної дисципліни "Основи законо-давства України", викладання якої прово-диться викладачами-юристами, а де їх немає - юрисконсультами.
4. В кожній військовій частині, де проходять військову службу військово-службовці строкової служби, юридичний радник систематично (не менше 2 разів на рік) перед початком навчального періоду проводить навчання з командирами взводів і рот по вивченню МГП з тим, щоб у подальшому вони самі проводили відповідні заняття зі своїми підлеглими.
5.Під час проведення командно- штабних навчань юридичний радник бере в них участь, безпосередньо виконуючи свої функції, а також з допомогою навчальних вправ оцінює, яким чином особовий склад засвоїв положення МГП.
6.В разі необхідності юридичний радник доповідає командуванню про незадовільне засвоєння норм МГП особовим складом з метою ліквідувати причини, які до цього призвели.
7.Надавати інформацію та консультації окремим військово-службовцям у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків, пов'язаних із застосуванням норм і приписів МГП.
Під час збройних конфліктів юридич-ний радник зобов'язаний:
1. Візувати службові документи перед прийняттям відповідним командуванням рішення про ведення воєнних операцій (бойових дій) з точки зору відповідності їх нормам і приписам МГП. При цьому він надає необхідну допомогу команду-ванню у вирішенні складних питань і вибору способу дій, які були б одночасно і законними, і ефективними.
2. Надавати допомогу командуванню у вирішенні правових питань, що вини-кають, та усуненні перешкод, що можуть виникнути при реалізації воєнних операцій (бойових дій). У випадку необхідності бере в них безпосередню участь.
3. Знайомитися з планами майбутніх воєнних операцій (бойових дій) з метою відповідності їх нормам і вимогам МГП.
У випадку невідповідності дій командування положенням МГП юри-дичний радник нагадує йому відповідні вимоги МГП і, зокрема, статті 87 (обов'язки командирів) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1).
Коли порушення МГП не усувається, юридичний радник зобов'язаний доповісти про це, як в усній, так і в письмовій формі вищому командуванню.
4. Юридичні радники із числа офіцерів Правового управління, юридичних служб головних командувань видів Збройних Сил, оперативних командувань беруть участь в оперативному плануванні, візуючи служ-бові документи на відповідність їх нормам і приписам МГП.
5. На юридичного радника на початковій стадії покладається фіксація і проведення розслідувань порушень МГП, скоєних як своїми військовослужбовцями, так і учасниками супротивної сторони.
Але у будь-якому випадку командир, якому надане право приймати рішення, несе відповідальність за здійснену війсь-кову акцію, а висновок (порада) юридич-ного радника є однією із багатьох складових процесу прийняття остаточного рішення командиром, яке повинно врахо-вувати необхідність дотримання і вико-нання норм МГП і права збройних конфліктів. Юридичний радник несе відповідальність тільки за власні помилки, які мали місце в ході виконання своїх обов'язків. Командир же буде нести відповідальність як за порушення норм МГП допущені ним особисто, так і за порушення, допущені його підлеглими, які він міг припинити, але не припинив.
Стаття 87 Додаткового протоколу 1 передбачає, що командири повинні забезпечувати дотримання норм МГП, запобігати порушенням і повідомляти про них компетентні органи, а також в необхід-них випадках порушувати дисциплінарне або кримінальне провадження відносно тих осіб, які допустили порушення норм МГП [3].
На сьогодні проникнення права у воєнне мистецтво - це об'єктивна закономірність. Командири при здійсненні військових операцій зобов'язані враховувати та вико-нувати вимоги міжнародного гуманітар-ного права щодо захисту жертв збройних конфліктів та обмеження засобів і методів введення бойових дій. Таким чином, право безпосередньо впливає на здійснення та виконання військових операцій у збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного права.

Джерела
1. Монтескье Ш. О духе законов - СПб., 1862. - Кн. 1. - С.-9.
2. Международное право. Ведение боевых действий. // Сборник Гаагских конвенций и иных соглашений. - М., 1995. - С. 14.
3. Женевские конвенции от 12 августа 1949 года и дополнительные протоколы к ним. - М., 1994.
4. Юридические советники в вооруженных силах. Сборник - М., 1999.

До змісту Воєнна історія №2 за 2003 рік