"Воєнна історія" #2 за 2003 рік

Локальні війни в радянській воєнній історіографії

Сергій СИДОРОВ,
кандидат історичних наук, доцент, полковник, докторант Національної академії оборони України

Питання історіографії в історичній науці завжди займали особливе місце, у зв’язку з їх складністю та багатогранністю. Про радянське воєнне мистецтво як одну з проблем воєнної історіографії написано досить багато, але різні періоди його розвитку висвітлені з різним ступенем повноти і достовірності. При цьому треба мати на увазі, що принцип комуністичної партійності в історичній науці наклав свій характерний ідеологічний відбиток практично на всі радянські праці в цій галузі. Особливо гостро це відчувається у воєнно-історичній літературі післявоєнного часу, де, зокрема, розглядаються питання участі радянських військ у локальних війнах і військових конфліктах. Практично до моменту розпаду Радянського Союзу в офіційній літературі здебільшого заперечувалася яка-небудь участь радянських військовослужбовців у локальних війнах і конфліктах за межами Радянського Союзу.
Разом з тим, СРСР, використовуючи полі-тичні, дипломатичні й інші важелі впливу, реагував майже на 130 військових зіткнень в Азії, Африці, Центральній і Південній Америці, Європі, причому в 88 військових конфліктах використовувалася радянська зброя, боєпри-паси і військове спорядження, що поставлялося воюючій стороні безпосередньо, або через треті країни. Наприклад, з 1955 по 1982 роки країнам, що розвивалися, було поставлено зброї і бойової техніки на суму 49,9 млрд. доларів [1]. До речі, ця сума перевищує нинішній річний бюджет України.
З 1946 по 1991 роки "радянський військовий компонент" брав участь у 37 локальних війнах і збройних конфліктах. У ряді локальних війн брали участь великі котингенти радянських військ. Наприклад, у війні в Кореї в 1950-1953 рр. - авіаційний корпус (понад 5 тис. осіб), в угорських подіях 1956 р. - Особливий корпус чисельністю більш 60 тис. осіб., у ході Карибської кризи 1962 р. - Група військ на Кубі (до 50 тис. осіб), під час подій у Чехословаччині у 1968 р. - війська шести радянських груп військ, у війні в Афганістані 1979-1989 рр. - 40-а загальновійськова армія, війська КДБ і МВС загальною чисельністю 80-104 тис. осіб.
У ході війни у В'єтнамі 1964-1973 рр., у війнах на Близькому Сході та в ряді інших брали участь окремі частини та підрозділи зенітно-ракетних та інших родів військ.
Загалом через локальні війни і збройні конфлікти за цей час пройшло більше 246 тис. осіб у якості радянських військових радників і фахівців. У це число не входить особовий склад, що брав участь у бойових діях у складі з'єднань і частин діючої армії. Наприклад, у воєнних діях в Афганістані взяли участь понад 620 тис. військовослужбовців. Усього ж по лінії міністерства оборони СРСР (РФ) на 1995 рік наші колишні співвітчизники побували в 123 країнах.
Така велика кількість безпосередніх учасників цих подій повинна була б насправді сприяти детальному вивченню та висвітленню бойового досвіду військ в історичній літературі. Але, на жаль, цього не відбулося. Виявилося, що в сучасних воєнно-історичних дослідженнях практично відсутній конкретний емпіричний матеріал про радянську військову присутність за рубежем і досвід бойового застосування там радянських військ. У від-криту пресу просочилися лише деякі спогади високопоставлених безпосередніх учасників цих подій [2]. Їх історична цінність безперечно велика, а ось історична достовірність подій і фактів справедливо викликає деяку недовіру, тому що вони здебільшого не підкріплені документальними джерелами, а кількість самих джерел вкрай обмежена.
Особливу складність і найбільшу цінність має вивчення війн і конфліктів, де радянські війська безпосередньо брали участь у бойових діях. У штабах розроблялися оперативні доку-менти, віддавалися директиви, бойові накази і розпорядження, велися журнали бойових дій, складалися бойові і політичні донесення, готу-валися звітні документи, карти і схеми. Отже, за багато років накопичився величезний масив документів, вивчення якого дозволило б відкрити багато маловідомих сторінок воєнної історії.
Іншим важливим джерелом інформації могли б стати звіти військових радників і фахівців. Таких звітів навіть за скромними підрахунками нагромадилося кілька десятків тисяч. Проте, усі ці джерела зберігаються в закритих фондах ЦАМО РФ (Центрального Архіва Міністерства Оборони Російської Федерації) і ще багато років будуть недоступні широкому колу дослідників. Наприклад, документи з угорських подій 1956 р. будуть закриті до 2035 року. Істотні обмеження накладені також на інші документи стосовно локальних війн та збройних конфліктів. Усе це значно звужує можливості дослідників по відновленню об'єктивної картини історичних процесів.
Разом з тим, на сьогоднішній день є ряд наукових праць, що присвячені дослідженню локальних війн загалом й окремих проблем воєнного мистецтва зокрема. Ці джерела заслуговують на увагу дослідників, в них робляться правильні й обґрунтовані висновки, але вони аналізують чужий бойовий досвід і зовсім ігнорують власний, який був добутий кров’ю і потом сотень і тисяч наших співвітчиз-ників. Ніхто не заперечує, що учитися необхідно і на чужому досвіді, але не менш важливо знати і творчо використовувати свій власний досвід.
Робота з дослідження локальних війн і збройних конфліктів розпочалася фактично у 1966 році, коли вийшла фундаментальна праця "Локальная война" [3], яка підготовлена Генеральним штабом ЗС СРСР. На сторінках журналів "Военная мысль", "Военно-истори-ческий журнал" та інших видань з’явилися численні статті, присвячені цій проблемі [4]. У 1981 році Військова академія Генерального штабу завершила комплексне дослідження "Локальные войны: История и современность" [5]. У цій праці узагальнюється досвід локальних війн і збройних конфліктів з кінця ХIХ століття до другої половини 70-х років ХХ століття. Характерною рисою даного дослід-ження є те, що історія і теорія локальних війн, їх класифікація, місце, роль, характер і особли-вості досліджуються з марксистсько-ленін-ських методологічних позицій. У книзі вперше даються деякі висновки щодо розвитку воєнного мистецтва в локальних війнах.
Заслуговують на увагу військових фахівців такі джерела як "Шестидневная война 1967 года" [6] і "Арабо-израильская война (6-24.10.73 г.)" [7], у яких дається хронологічний опис подій, склад сил і засобів сторін, аналіз дій і застосування сил і засобів, зроблені деякі висновки щодо розвитку воєнного мистецтва. Цінність цих висновків обумовлена тим, що в цих війнах у масовій кількості застосовувалася радянська техніка, але результати її застосу-вання виявилися, м’яко кажучи, незадовіль-ними. Величезні втрати можна було б порів-няти з втратами періоду Великої Вітчизняної війни. Але радянськими військовими фахів-цями ці втрати оцінювалися як невміння арабів грамотно воювати і використовувати "високі потенційні можливості" радянської техніки. Більше того, при цьому ні в кого не викликав тривогу той факт, що вчили арабів воювати на радянській техніці численні радянські військові фахівці.
Наукове осмислення локальних війн і збройних конфліктів знайшло відображення в реферативних збірниках "Государства НАТО и военные конфликты" [8], "Региональные воен-ные конфликты: История и совре-менность", [9] а також у виданій Генеральним штабом ЗС СРСР серії закритих оглядів щодо війн в Кореї, у В'єтнамі, на Близькому Сході, у Перській затоці та ін.
Найбільш фундаментальною працею останнього часу є видання Інституту воєнної історії МО РФ "Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины ХХ столетия" [10], яке розроблено колективом авторів за редакцією В.А. Золота-рьова. У книзі вперше зроблено огляд участі радянського (російського) військового компо-ненту (даний термін уперше введений у науковий обіг) у локальних війнах і збройних конфліктах. Запропонована нова класифікація, досліджений воєнно-політичний і воєнно-стратегічний зміст локальних війн і збройних конфліктів, розглянуті питання бойового засто-сування сил і засобів. В праці вперше викорис-тані нові архівні джерела, приведений значний цифровий матеріал, показані шляхи реалізації бойового досвіду і надані рекомендації з його використання. Сьогодні - це найбільш серйозна праця воєнно-історичного змісту, що розкриває проблеми воєнного мистецтва радянських військ у локальних війнах.
В іншій фундаментальній праці "История военной стратегии России" [11] локальним війнам і збройним конфліктам присвячений цілий параграф в одному з розділів. На підставі проведених досліджень і узагальнень автори роблять висновки про доцільність викорис-тання в локальних конфліктах мобільних військ спеціальної організації, дообладнаних систем зброї і військової техніки, створення відпо-відних управлінських структур. На їх основі пропонується розробка нових форм операцій і бойових дій. Автори підкреслюють необхід-ність подальшого дослідження еволюції локальних війн, умов і форм їх переростання у великомасштабні збройні зіткнення.
Викладачами військових академій розроб-лений ряд навчальних посібників "Локальные войны" [12], "Актуальные вопросы военного искусства по опыту локальных войн" [13], "Розвитие военного искусства в локальных войнах современности (1945-1992 гг.)" [14], "Оборона в локальных войнах (1950-1988 гг.)" [15], "Выводы из опыта наступления в локальных войнах" [16] у яких дається не тільки характеристика локальних війн, але й досліджуються та узагальнюються питання бойового застосування сил і засобів, форми і способи дій військ, надаються деякі рекомен-дації.
До праць, в яких розглядаються питання застосування радянських військ у локальних війнах слід віднести роботи: "Опыт примене-ния советских войск в Республике Афга-нистан", "Подготовка и веденние операции в изолированной горной долине Панджшер" [17]. В них розкриваються найбільш повчальні сторони бойового досвіду підрозділів і частин радянської армії в ході ведення бойових дій у Республіці Афганістан.
Аналіз літератури показав, що питання узагальнення досвіду воєнного мистецтва радянських військ у локальних війнах і зброй-них конфліктах у відкритій пресі практично зовсім не висвітлені.
Загалом, підводячи підсумки розвитку питань історіографії локальних війн, можна зробити наступні висновки:
По-перше, у воєнно-теоретичій літературі відсутні систематизовані наукові напрацю-вання, які б містили в собі обгрунтовану наукову методологію дослідження локальних війн та збройних конфліктів. Також, відсутні узагальнюючі воєнно-історичні праці з історіографії локальних війн і збройних конфліктів. Малодослідженими залишаються питання участі в них радянських військ та розвитку воєнного мистецтва цього періоду.
По-друге, на якість воєнно-історичних досліджень істотні обмеження накладає вузькість джерельної бази, й особливо відсут-ність доступу до документальних джерел, які знаходяться на закритому збереженні. Це потребує значних організаційних зусиль зацікавлених сторін щодо зняття грифу таємності з богатьох документів за терміном давності.

Джерела

1. Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины ХХ века / Под ред. В.А. Золотарева. -М.: Кучково поле Полиграфресурсы, 2000.- С.266.
2. Лащенко П.Н. Венгрия, 1956 год // Военно-исторический журнал. -1989.-№9.- С.42-50; Малащенко Е.И. Особый корпусв огне Будапешта // Военно-исторический журнал.-1993.-№ 10.- С.22-30; -№11.- С. 44-51; -№12.- С.33-37; -1994.-№1.- С.30-36; Майоров А.М. Правда об Афганской войне: Свидетельства главного военного советника. -М.: Права человека, 1996.
3. Локальная война / Под ред. С.К. Скоробогаткина.- М.: 1966.
4. Мацуленко В. Локальные войны империализма (1946-1968 гг.) // Военно-исторический журнал.- №9.- 1968.-С.36-51; Он же. Характерные черты военного искусства в локальных войнах на Ближнем Востоке // Военно-исторический журнал. - №7.- 1977.- С. 74-83;
5. Малиновский Г. Локальные войны в зоне национально-освободительного движения // Военно-исторический журнал.- №5.- 1974.-С.91-98; Усиков А. Некоторые уроки и выводы из англо-аргентинского военного конфликта // Военно-исторический журнал. - №4. - 1983. - С. 67-73; Маганов В.Н. Формы и способы применения группировок войск (сил) в вооруженных конфликтах и локальных войнах локальных войнах // Военная мысль. - №2.- 1996.- С.20-24.
6. Локальные войны: История и современность. -М.: Воениздат, 1981.
7. Шестидневная война. -М.: Воениздат, 1968.
8. Арабо-израильская война (6-24.10.73 г.).- М.: Воениздат, 1974.
9. Государства НАТО и военные конфликты.-М.: 1987. Региональные военные конф-ликты: История и современность.- М.: 1989.
10. Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины ХХ века / Под ред. В.А. Золотарева. -М.: Кучково поле Полиграфресурсы, 2000.
11. История военной стратегии России / Под ред. В.А. Золотарева. - М.:Кучково поле; 2000.
12. Локальные войны.-М. Изд. ВАГШ, 1975.
13. Борщов А.Д. Актуальные вопросы военного искусства Сухопутных войск по опыту локальных войн 1945-1988 гг. Учебное пособие. -М.:ВАФ,1988.
14. Божедомов Б.А. Развитие военного искусства в локальных войнах современности (1945-1992 гг.). Учебное пособие. - М.: ВПА, 1992.
15. Рунов В.А. Оборона в локальных войнах (1950-1988 гг.)- М.: ВАФ, 1991.
16. Цибенко С.Ф Выводы из опыта наступления в локальных войнах. - М.: ВАФ, 1999.
17. Байер А.Г. Опыт применения советских войск в Республике Афганистан.- М.: ВАФ, 1996.; Он.же. Подготовка и ведение операции в изолированной горной долине Панджшер. - М.: ВАФ, 1998.

До змісту Воєнна історія №2 за 2003 рік