КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ, РЕЦЕНЗІЇ

КНИГА ПРО НОВІТНЮ ІСТОРІЮ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ

Данілов А.П. Український флот: біля джерел відродження. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2002. 600 с.; іл.

Книга Анатолія Данілова "Український флот: біля джерел відродження", присвячена сучасній історії відродження українського флоту. Автор книги - капітан 1 рангу, заступник начальника з виховної роботи Севастопольського військово-морського інституту, один з представників командування українського флоту на початковому етапі його новітнього відродження.
Сам А. Данілов у авторській передмові так окреслив головну мету праці: "...оприлюднити на сторінках цієї книги те, у чому безпосередньо брав участь, що особисто бачив, відчував на собі".
Головна цінність книги, що вона відтворює хронологічний хід подій у Севастополі і в Криму з 1989 по липень 1992 року - період найбільш суперечливий і напружений навколо проблем Чорноморського флоту.
Книга має 25 розділів під промовистими, інтригуючими назвами, як наприклад: "Попереджувальний залп", "Становище навколо Чорноморського флоту загострюється", "Краплини, які переповнили чашу терпіння", "Мораторій існує, життя триває", "Адмірал Касатонов і кампанія проти відродження ВМС України" тощо.
За словами першого командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина, ця книга "насичена тонкими спостереженнями, промовистими деталями, розважливими міркуваннями. Це щире вболівання людини-громадянина, для якої відкрилася ціла безодня нерозв'язаних питань новітньої історії".
Вона є надзвичайно інформативною і не має аналогів за фундаментальністю висвітлення проблем створення Військово-Морських Сил України. Достовірність опису розвитку подій, часто доволі драматичних, компетентність і вагомість суджень значною мірою пов'язана з тим, що автор книги був у складі ініціативної організаційної групи з створення українського флоту, виконував обов'язки дуже непростої посади заступника командувача Військово-Морськими Силами України - начальника соціально-психологічної служби ВМС України.
Вимогливість у підборі фактів, високий рівень об'єктивності аналізу "гарячих" подій, зумовлений тим, що автор друкує дійсні документи, листи, телеграми, які "дихають" ознаками народження перших результативних кроків і перших болісних невдач, доцільних компромісів і невирішених, інколи до цього часу, спірних військово-політичних питань. Якраз наявність у книзі документів і матеріалів того часу, залучення значного офіційного документального матеріалу, який має пряме відношення до створення ВМС, надає можливість читачеві самостійно розібратися у тих чи інших питаннях, порівняти свої думки з думками та висновками автора.
Книгу можна віднести як до літератури мемуарної. Але попри всю автобіографічність вона позбавлена суб'єктивізму. Їй присутній аналітичний виклад подій з відповідними цілком ясними і переконливими оцінками. З властивою публіцистичною емоційністю автор сміливо дає характеристику осіб і сторін, які брали участь у конфлікті навколо Чорноморського флоту, не оминаючи гострих кутів, тверезо фіксуючи кожний факт. Тому книгу можна віднести також до історико-публіцистичної. У ній є і спресованість подій, і подеколи майже детективний їх розвиток.
Не може не захоплювати книга і тим, що розповідь у ній ведеться через розкриття діяльності, відповідного внеску в державно-політичну справу конкретних людей - від першого командувача Військово-Морськими Силами України до рядових матросів. Зі сторінок книги проступають конкретні люди і цілий народ, верховні мужі й рядові постаті - виконавці їхніх наказів. Всі вони є безпосередніми творцями історії.
Автор показує відродження українського флоту у тісному контексті з діяльністю громадських і політичних організацій і партій (Спілки Офіцерів України, Просвіти, Народного руху України, Української Республіканської партії, Організації Українських Націоналістів). Велику увагу приділено моральній і матеріальній допомозі у розбудові українського флоту з боку українського народу та співвітчизників із української діаспори.
Книга супроводжується цікавими ілюстраціями, фотографіями учасників подій. Інтерес до книги, її корисність підвищується також наявністю в ній хроніки подій створення Військово-Морських Сил України та короткої хронології Українського флоту "Від козацької чайки до сучасного флоту". Привабливість книги визначається і високим рівнем друкарської культури, гарним художнім її оформленням.
Слід, на нашу думку, також було б точніше прив'язати у відповідності до тексту ілюстративний матеріал.
Проте, безперечно одне, що книга є вагомим внеском у літературну спадщину про українських військових моряків. Її громадянський, патріотичний пафос може бути використаний у справі військово-патріотичного виховання наступних поколінь українських моряків. Розрахована як на спеціалістів так і на широке коло читачів.

Сергій ЛИТВИН,
доктор історичних наук

Федір Пігідо та його спогади

Федір Пігідо-Правобережний. Велика Вітчизняна війна. /Спогади та роздуми очевидця/. - К.: Смолоскип, 2002. - 288 с.

Недавно у видавництві "Смолоскип" вийшла у світ книжка "Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця" українського публіциста і громадського діяча Федора Пігідо-Правобережного (1888-1962) про події в Україні у 1941-1945 рр. Перше видання вийшло друком у 1954 р. в Канаді, однак з того часу книжка була неприступна широкому читацькому загалу в Україні. Тим часом ці мемуари подають унікальну інформацію, розвінчують чимало стереотипів і міфів. Нове видання, крім авторського тексту, має вступну і заключну статті з відповідними науковими коментарями, а також примітки з необхідними докладними роз'ясненнями чи уточненнями.
Ми звернулись до упорядників видання з проханням розповісти і про книжку, і про особу її автора.

Наше рішення запропонувати для передруку в Україні спогади Фeдoра Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою "Велика Вітчизняна війна" продиктоване кількома обставинами. Насамперед тим, що ця книжка, вперше видана у 1954 році, є цiнним внеском в лiтературу про подiї, якi ще досi хвилють українське суспiльство i викликають гострi дискусiї. Мемуарний матерiал, зiбраний п'ятдесят п'ять рокiв тому, важливий сьогоднi й тим, що автор писав про речi, якi були ще свiжi в його пам'ятi та, незважаючи на труднощi скитальщини, мiг висловлювати свої думки в обставинах свободи слова. Друкованi частинами в українськiй емiграцiйнiй перiодицi наприкiнцi сорокових рокiв, вони появилися у формi книжки 1954 року в українськiй друкарнi Нового Шляху у Вiннiпезi, в Канаді, а відтак були недоступні читачам в Україні. Теперiшнє видання повертає спогади на батькiвщину автора. Власне, про автора, життя якого було тісно пов'язане з Києвом, ми передусім і хочемо сказати кілька слів.
Федiр Пiгiдо народився 1 жовтня 1888 р. в селi Стайки Київської губернiї. Його рiд, як вiн сам писав, походив з селян Київщини. Вся його та його дружини рiдня, крiм його братiв i сестер та брата дружини, були хлiбороби. Після двокласної школи він закінчив Смілянську технічну та Київську середню військово-медичну школу. В роки визвольної боротьби 1917-1920 років був у Головній військовій санітарній управі УНР. У 20-ті роки Ф.Пігідо працював у сільськогосподарській кредитній кооперації в Стайках та на Стайківському заводі будівельних матеріалів на посаді бухгалтера, а пізніше - помічника технічного директора. У 1930 р. вступив на промисловий факультет Інституту економічних наук, який закінчив у 1935 р. з відзнакою. Працював начальником планового відділу Київського обласного тресту будівельних матеріалів, в науково-дослідному інституті, займався педагогічною працею, читав лекції про організацію виробництва будівельних матеріалів у технікумі й інституті підвищення кваліфікації інженерів.
Пiд час голоду 1933 р. зaгинуло двоє в його родинi i троє в родинi дружини, ще троє, мiж ними рiдний брата Ф.Пігідо, були розстрiлянi, а четверо заслано в пiвнiчнi табори. Пiсля нападу нацистської Нiмеччини Ф.Пiгiдо не був евакуйований i окупацiю пережив разом з дружиною i донькою в Києвi та київських селах.
При вiдступi нiмцiв у 1944 р., подався з дружиною на захiд. У Німеччині працював помічником на керамічній фабриці Ляйснера в Мускау. В еміграції його спіткало горе - у вирі війни загубилася його єдина донька, а в 1949 р. померла дружина. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб в Шлясгеймі, Ф.Пігідо деякий час виконував обов'язки секретаря культурно-освітнього відділу, а згодом був його керівником.
У Захiднiй Нiмeччинi Ф.Пігідо зайнявся науковою та громадською працею. У 1949 р. він став членом Української Революцiйно-Демократичної Партiї (УРДП) i був обраний до її Центрального Комiтету. Згодом представляв УРДП в Українськiй Нацiональнiй Радi, де також виконував обов'язки заступника президента УНР та iнформацiйного i фiнансового секретаря. У 1950-1951 рр. був директором видавництва "Українські вісті" в Новому Ульмі.
Ф.Пігідо надзвичайно активно займався журналістикою і публіцистикою, пишучи під псевдонімами Ф.Правобережний і Ф.Стайківський, видавав книжки українською й англiйською мовами. Його перу належать такі видання як "8 000 000 - 1933 рiк на Українi" (1951); "Велика Вiтчизняна вiйна" (1954), "The Stalin Famine" (1954), "Materials Concerning Ukrainian-Jewish Relations during the Years of the Revolution, 1917-1921" (1956), "Україна пiд большевицькою окупацiєю" (1956).
За роки еміграції Ф.Пігідо надрукував кілька десятків статей на різні політичні теми у таких виданнях як "Українські вісті", "Наші позиції", "Український Прометей", "Український голос", "Рада", "Українець в Австралії" та ін. Крім того Ф.Пігідо займався радянознавчою проблематикою, оскільки працював у Мюнхенському інститутi дослiдження Радянського Союзу.
Помер Федiр Пiгiдо 11 листопада 1962 р. і похований на цвинтарі у Фельдмохінгені біля Мюнхена.
Свої спогади про Другу свiтову вiйну Ф.Пiгiдо писав не з покликання до лiтератури, а з почуття морального обов'язку розказати правду про недавнє минуле, свідком якого вiн був. Його шокувала непоiнформованiсть Заходу про СРСР та про тi трагiчнi подiї, що їх Україна пережила пiд час вiйни 1941-1945 років не лише вiд нацизму, а й вiд комунiзму. Це нерозумiння Заходом сутi сталiнського режиму мало трагiчнi наслiдки для мiльйонiв вихiдцiв з територiй, якi пiсля вiйни опинилися в складi СРСР та його політичних сателітів.
Сталінські пропагандисти розгорнули тодi широко закроєну акцiю в усiх зонах окупованої Нiмеччини за повернення "на родину". "Моя мета,- писав автор, - розповiсти з цiлковитою правдивiстю, з безстороннiстю фотографа про те щоденне-буденне, що менi його, як звичайному спостерiгачевi, довелось бачити". Пишучи у 1947 р., Ф.Пігідо вважав, що тодi йшла "перша, так би мовити, пiдготовча стадiя нагромадження матерiялiв про вiйну, i до таких початкових матерiялiв вiн вiдносив i свої спогади. Ф.Пiгiдо вирiшив задокументувати ту суму страждань i горя, що випали, зокрема, на долю населення України, яке, звiльнившись вiд сталiнської тиранії, потрапило пiд кований чобiт нацистського "визволителя", а тодi знову в "обiйми" схiдного тирана, помста якого перевершила всяку можливу уяву. Пишучи свої спогади, автор використав також свідчення, данi пiд присягою для рiзних судових справ, наприклад, для судового процесу Вiктора Кравченка, книжку якого "Я вибрав волю" французькi комунiсти таврували як наклеп на СРСР.
Напевно, сьогоднi ніхто не сумнiвається, що Україна пережила неймовiрнi страхiття пiд час вiйни, втративши 8 мільйонів своїх громадян. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподiяв та хто за них повинен нести вiдповiдальнiсть? Донедавна в Українi можна було писати лише про злочини та репресiї нiмецької окупацiї. Згодом дозволили писати дещо про "окремі помилки" радянського керiвництва. Про злочини комуністичного режиму супроти своїх власних громадян треба було мовчати. Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської. Ф.Пiгiдо також був свiдком злочинiв обидвох тиранiй, але на вiдмiну вiд авторiв в комунізованiй Українi вiн знаходився в обставинах, якi дозволяли йому вiльно писати як про однi, так i про другi страхiття, показувати, що жодна з тираній не мала "переваг".
Разом з тим, зрозуміло, що праця, яку нині пропонуємо увазі читачів, з'явилася у певному історико-політичному контексті. Наприклад, Ф.Пігідо вважав за потрібне писати бiльше про комуністичнi злочини, нiж про нацистськi. Це може декого здивувати, однак це можна пояснити. По-перше, про злочини нацизму було кому збирати матерiяли, i Захiд був уже досить добре ознайомлений із цими злочинами. Треба було лише вказати на ту особливу жорстокiсть, що вiдрiзняла окупацiю України вiд окупацiй захiдних країн (Бабин Яр, спалення сiл, вiшання на вулицях, знущання над остарбайтерами). По-друге, нацизм тодi уже був лише iсторичним фактом, а комунiзмовi, який коштував не менше жертв українському народовi, ще не було видно кiнця. Іронiя iсторiї: п'ятдесят рокiв тому автор зосереджував увагу на комуністичних репресiях, щоб iнформувати про Україну Захiд, а сьогоднi цi матерiяли потрiбнi для вiдтворення iсторичної пам'яти самої України.
Ми розуміємо, що спогади Ф.Пiгiдо можуть видатися для декого шокуючими. Вони і спраді є такими, оскільки розвiнчують багато мiфiв не лише про ставлення до вiйни радянського керiвництва та пересічних громадян, а й міфи про їхнє ставлення одне до одного пiд час вiйни. Ф.Пiгiдо ставить пiд сумнiв легендарний ентузiазм та пiдйом цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества". Наприклад, автор показує, що на початку вiйни селяни мали надiю на визволення вiд комуністiв не лише в Галичинi, а й на Київщинi. Вiн вказує на нелюдськi злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi сталiнської полiтики "спаленої землi", коли комуністична влада втiкала на схiд.
Здійснюючи тотальне нищення харчових запасiв, та влада, по суті, кидала населення напризволяще, себто на голод, вiд якого вимирали сотні тисяч жителiв Харкова, Києва та iнших мiст. Одначе, як показує Ф.Пігідо, були бiльш трагічні речі, наприклад, знищення матеріальних цінностей і безневинного населення комунiстами. В Запорiжжi було висаджено у повітря Днiпрогес, і про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. В Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi затопили приморськi квартали разом з жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб їх спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.
Федiр Пiгiдо не вважав трагiчну нацистсько-радянську вiйну "вiтчизняною", бо не бачив вiн у нiй нi "визволення" свого народу, нi української "перемоги". Тому й слова тi вiн писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пiгiдо бажав хоча частинно виправити неправильне зображення воєнних подiй, яке комунiстичний режим накидав українському населенню. У викритті фальшування української iсторiї Пiгiдо не був винятком; спотворену пам'ять воєнних подiй бачив i боляче вiдчував вiдомий український письменник Олександер Довженко. Видатний кiнорежисер, воєнний репортер пiд час вiйни та автор сценарiю "Україна у вогнi", Довженко кiлька разiв повертався у своєму щоденнику, який, в багато чому, перекликається зi спогадами Пiгiдо, до теми iсторичної пам'ятi про воєннi подiї. 14 серпня 1942 р. вiн записав: "І самi ми забудемо своє страшне, безсоромне i огидне безладдя, i невмiння, i свої зайвi бездарнi втрати через дурiсть, темноту, сатрапiю i пiдлабузництво лукаве, i, випнувши груди, на кiстках мiльйонiв погублених нами наших людей будемо вiрити, i хвастатись, i пiдводити пiд усе вигiдну дiалектичну причинну базу, i буде все у нас по-старому".
Так як Пiгiдо, Довженко журився за долю українцiв у безпощадних руках, не лише нiмецьких завойовникiв, а й радянських вiдвойовникiв. Пророчим було його побоювання повоєнної розправи українофобського режиму над українським народом за вигаданi прогрiхи супроти совєтської "вiтчизни". В записi 12 червня 1942 р. читаємо:"Чи подивлюсь на пустелi, на кладовища, чи поплачу на руїнах i перелiчу мiльйони втрат? А потiм умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобиткiв синiв i дочок за нiмецьке ярмо, за нiмецьких байстрюкiв, за каторжну працю в Нiмеччинi, за те, що не вмерли вони з голоду i дiждалися нашого приходу".
Поки iснував СРСР, нi Пiгiдо нi Довженко не могли мати впливу на формування колективної пам'ятi українського народу. Спогади першого не доходили із Заходу в Україну, а щоденник другого з'явився друком уже коли Союз почав розпадатися. Проте вони можуть вплинути на вироблення iсторичної свiдомости пост-совєтських українцiв, бо, хоча Друга свiтова вiйна вже давно закiнчилася, зацiкавлення до неї зросло i виявляється в завзятих дебатах про правильну iнтерпретацiю цiєї ключової подiї двадцятого сторiччя. В Українi полемiка набрала своєрiдного iдеологiчного забарвлення ще й тому, що в додатку до суперечливих оцiнок бойових дiй, їх творцiв та виконавцiв, сперечальники по-рiзному пов'язують вiйну з українським народом. Для одних, ключовими поняттями залишаються старi совєтськi поняття "велика вiтчизняна вiйна", "визволення" i "перемога", iншi ж думають, що таке окреслення не освiтлює, а затьмарює справжню iсторiю України воєнної доби.
Перевидаємо спогади Ф.Пiгiдо не як лiтературний твiр, а як по-своєму унікальне джерело iсторичної iнформацiї. І хоча сам автор вражає вiдвертiстю та щирiстю, його твердження все-таки мусять витримати критичний аналiз, так як кожний iнший документ. Зауважимо, що, застосовуючи аналiтичний пiдхiд, Ф.Пiгiдо сам вказує на свої джерела та iдентифiкує поiменно тих, кого може, i кому вже не загрожує комуністичний режим.
Однак не всi джерела уточненi. Автор зізнається: "Ужe пiсля того, як цi спомини було написано, я за цiлком слушною порадою моїх друзiв, переглянув знову свою роботу та навмисне зашифрував прізвища декiлькох окремих людей, про висловлювання та вчинки яких я тут розповiдаю. Дехто з них, можливо, залишився по тому боцi "залiзної заслони". Отже, зайва моя вiдвертiсь, ба - навiть необережний натяк, - можуть коштувати їм життя". Тому бiльшiсть свiдкiв iдентифiкованi лише iнiцiалами, або взагалi не визначенi. Нам це ускладнювало роботу, коли ми старалися самi перевiрити хоча б найважливiшi та бiльш шокуючi твердження у книжцi.
Втім, якщо б навiть були розшифрованi всi прiзвища, то, зрозуміло, що багатьох з тих людей вже немає серед живих. Тому треба було шукати iнші джерела для перевiрки наведених фактiв. Дещо нам вдалося зробити: пояснення і коментарі читач знайде в примiтках, хоча багато що не вдалося перевiрити. Це робота великого масштабу, а тому ми розглядали спогади Ф.Пігідо як першопочаток, як імпульс до того, щоб дослiдити, пiдтвердити, виправити чи заперечити поодинокi подiї чи узагальнення автора. Примітки були підготовлені разом з доктором історичних наук Володимиром Кучером.
Висловлюємо сподівання, що вихід друком в Україні книжки Ф.Пігідо-Правобережного не лише викличе читацький інтерес, а й стимулюватиме наукову полеміку, широкі дискусії, які необхідні для того, щоб ще глибше зрозуміти правду про події минулого.

Роман СЕРБИН,
доктор історії,
професор Квебекського університету (Монреаль, Канада),
Юрій ШАПОВАЛ,
професор, доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України (Київ, Україна)

ПРОБЛЕМИ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ХIХ-ХХ СТ.

Вісник Національного університету "Львівська політехніка""Держава та армія". Вип. 431. - Львів, 2001. - 168 с.

Вийшло чергове число тематичного Вісника Національного університету "Львівська політехніка", що видається з ініціативи Інституту гуманітарної освіти під редакцією професора Леонтія Дещинського. Більшість його авторів - це науковці західного регіону, військовики, молоді дослідники.
Відкриває збірник стаття Л.Є.Дещинського "Брестський мир в історії становлення української державності", в якій стверджується важливість цього миру для міжнародного визнання територіальної цілісності суверенної УНР. А головними причинами падіння Центральної Ради автор вважає "відсутність двох основних підвалин державності: дієздатної армії та відрегульованого адміністративного апарату" (с.8). Проблемам Української революції присвячені статті Н.О.Химиці "Деякі аспекти участі молоді в українізації тилових резервних частин Південно-Західного та Румунського фронтів навесні-влітку 1917 року", А.І.Харука "Становлення Військово-повітряних сил України в 1917 р.", Т.І.Плазової "Повстанський рух в Україні в 1920-1921 рр.".
Військово-політична історія ЗУНР аналізується у статтях І.Р.Малика "Активізація національно-визвольного руху у Східній Галичині напередодні проголошення ЗУНР", Ж.В.Мина "Похід об'єднаних армій на Київ в серпні 1919 року", О.Г.Макарчик "Відносини УНР та ЗУНР зі Сполученими Штатами Америки в роки Української революції (1918-1919)".
Чимало конкретно-історичного матеріалу про суспільно-політичне життя Східної Галичини у ХІХ - першій половині ХХ ст.. містять статті О.Я.Мазура, О.М.Сухого, В.С.Виздрика (останній аналізує доробок Д.Донцова).
Зацікавлять читачів дискусійні розвідки, присвячені генезі, ходу та наслідкам Другої світової війни. Це, насамперед, статті С.С.Якима "Західна Україна в 1939 році: визволення, включення чи возз'єднання", О.І.Гавриліна "Акт 30 червня 1941 року - історичний етап визволення української державності", О.С.Іващука "Громадяни колишнього СРСР в антифашистській боротьбі польського народу в період повороту та перелому в Другій світовій війні", Т.І.Замлинського "Карпатська Січ" (у цій публікації, на жаль, не використано архівних матеріалів та останніх розвідок закарпатських авторів).
Ю.А.Киричук у статті "Вбивство Ярослава Галана: істинні вбивці та політичні наслідки" детально аналізує судові справи убивць письменника й доходить висновку: до страти Я.Галана причетне Міністерство державної безпеки СРСР. "Чекісти фізично ліквідували відомого громадського діяча, який міг у подальшому вийти з-під партійної опіки. Одночасно каральні радянські органи отримали привід для посилення більшовицьких репресій на західноукраїнських землях", - резюмує автор (с. 94).
І.М.Стасюк узагальнює діяльність Української греко-католицької церкви у підпілля в 1950-1960-х роках, використовуючи маловідомі архівні документи, які ще донедавна були секретними.
Чималий блок публікацій присвячено життєдіяльності Збройних Сил незалежної України. Н.А.Крушельницький показує розвиток військової гуманітарної освіти, а А.Л.Папікян - становлення системи військової освіти в Україні у 1992-1998 рр. А.В.Тумашов аналізує нові політичні реалії в Європі після розпаду СРСР, участь українських воїнів у миротворчих операціях ООН.
Публікується також розгорнута рецензія О.О.Шахова на монографію Фісанова В.П. "Програне суперництво (США та Австро-Угорщина у Центральній Європі в роки Першої світової війни)" (Чернівці, 1999).
І, насамкінець, хотілося би побажати редакційній колегії розташовувати матеріали здебільшого за хронологічним принципом, або ж спершу статті, а потім - невеликі повідомлення та рецензії.

Василь Марчук