"Воєнна історія" #1-3 (31-33) за 2007 рік

ІМАГОЛОГІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСTВА В УМОВАХ МАНІПУЛЯЦІЇ ІСТОРИЧНОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ

Микола ШЕВЧЕНКО,
кандидат філософських наук, підполковник, начальник науководослідної лабораторії Науководослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У дослідженні феномену війни неможливо уникнути розгляду питань пов'язаних із мотивацією війни. Адже, кожна війна має своє ідеологічне оформлення, своєрідну ідеологічну мотивацію, яка може виражатися як в офіційному визначенні війни вищими політичними та ідеологічними інститутами, так і в безпосередніх гаслах, що використовуються в пропагандистській роботі у військах та серед населення. "Образ війни", "образ ворога", "образ Батьківщини", "образ перемога" є складовими системи цієї мотивації як до, так і в ході війни, а також ретроспективно, для закріплення державою своїх позицій не тільки в світовій історичній пам'яті і особливо в пам'яті свого народу, але перш за все в міжнародних відносинах. В контексті воєнної історії ХХ століття важливе місце в процесі взаємного сприйняття народів набуває розуміння механізму перетворення "образу чужого" в "образ ворога".
Ця обставина й визначає зв'язок загальної проблеми з найбільш важливими науковими та практичними завданнями формування воєннополітичної свідомості українського суспільства в умовах маніпуляції історичною інформацією. Особливе методологічне значення для вирішення зазначених завдань має нова міждисциплінарна галузь, яка перетворюється у самостійну наукову дисципліну імагологію.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання проблеми сприйняття супротивника, дозволяє констатувати, що в цілому ця проблема є частиною більш широкої історикопсихологічної та історикосоціологічної проблематики "ми й вони", "свій чужий", різні аспекти якої знайшли віддзеркалення в історикопсихологічній [1], соціальнопсихологічній [2] та соціальнофілософській літературі [3]. Вона має міждисциплінарний характер, що здійснює вивчення на стику не тільки соціальної та історичної психології, але й культурології, етнології, конфліктології та інших наук. В останні десятиріччя ця галузь досліджень виокремилася в самостійний напрямок, на основі якого сформувалася міждисциплінарна наукова дисципліна імагологія, що оформилася в 1950х роках і отримала розвиток у Франції і Німеччині. Вона почала формуватися в результаті досягнень школи "Анналів", в розумінні якої предмет історії тотальний та глобальний: "... суспільство у всій своїй повноті, взаємопов'язаності та взаємообумовленості його компонентів матеріального, економічного, соціального життя і людини в природному, соціальному, історичному контексті; це всі прояви духовного життя суспільства і ментальності людини, яка визначалася історичною епохою" [4, с.157]. Найважливішою методологічною парадигмою "Анналів" було усвідомлення людини не лише як об'єкта, але як суб'єкта історії, заклик вивчати багатофакторну детермінованість вчинків, мотивацію поведінки суспільної людини у часі. У зв'язку з постановкою проблем ментальності в історичній науці було сформульовано відношення до історикокультурних явищ як до соціальних так і політичних водночас. Тобто, "Аннали" спираючись на культурологічні підходи в історичних дослідженнях поставила проблему "чужого в культурі".
Вітчизняний дослідник С. Удовик в роботі "Глобалізація: семіотичні підходи", провівши аналіз психоаналітичної структури українського суспільства, доходить висновку про те, що в українському соціумі всі соціальні функції, притаманні другому регістру суспільної свідомості по Лакану (ілюзорні уявлення про себе та оточуючий світ), перебувають на стадії формування [2, с.364365]. Водночас залишається не сформованим розподіл на "свій чужий", що накладає негативний відбиток на всі процеси суспільного життя. Наприклад, у соціальній філософії залишаються невизначеними основи таких нормативних уявлень як влада, закон, знання, соціальна невпевненість, війна, ворог, Батьківщина. При цьому ознакою "антидемократії" є розповсюдженість соціальної апатії, песимізму, прийняття стратегії приреченості.
В контексті зазначеного необхідно звернути особливу увагу на культурну експансію в умовах глобальних трансформацій в усіх сферах суспільного життя та геополітичного інформаційного протиборства еліт. Адже, культурна експансія передбачає переформатування соціального простору країн шляхом послідовного нав'язування економічних, політичних та культурних цінностей активною (агресивною) стороною. При цьому, "культурна експансія за будьяких умов починається зі зміни існуючого в державі типу організаційного середовища, оскільки основу його складають люди, мотивація діяльності яких базується на їхніх фізіологічних, соціальних та інформаційних потребах" [3, с.160]. Тобто, продуктивна, правильно розрахована "організаційна зброя" прямо впливає на рівень безпеки системи формування духовності суспільства.
Сучасні технології "мирної війни" і завоювання одних країн іншими невоєнними засобами ґрунтуються на застосуванні стратегії непрямих дій, що передбачає маніпулювання цінностями та переконаннями супротивника з метою зменшення потенціалу конфліктності суспільства й агресивності його членів.
Тобто, у політиці / війні, головна мета стратегічного нападу це послабити опір опонента / ворога наперед, ніж робити спробу долати його, що краще всього досягається:
у політиці шляхом підміни у опонента цінностей, мети та сенсу політичної діяльності;
у війні, як ідеї підміною у супротивника "образу війни" (розмиття поняття "війни", ототожнення її лише з веденням збройної боротьби) та "образу перемоги" (розмиття поняття "перемоги", підміна поняття про стан переможеного та спотворення ідеї переваги в силі); підміною "образу Батьківщини" та "образу ворога" (розмиття цілей оборонної політики "кого або що" від "кого" захищати).
Вищезазначене потребує визначення концептуальних та методологічних засад формування воєннополітичної свідомості українського суспільства, що надасть керівництву держави можливість організації та здійснення адекватного реагування на виклики та загрози воєнній безпеці України. Саме тому метою даної статті є аналіз проблеми формування "образу ворога" в сучасному українському суспільстві в умовах маніпуляції історичною інформацією, а також обґрунтування тези: "образ війни", "образ ворога", "образ Батьківщини", "образ захисника Вітчизни", "образ перемоги" є методологотеоретичним фоном вирішення проблем воєнної політики. Це, в свою чергу, потребує відповідних технологій моніторингу громадської думки військовослужбовців щодо їхньої мотиваційної готовності до збройного захисту Вітчизни.
Як правило, у стосунках між окремими країнами є рани, що кривавлять століттями. Якщо взяти для зразка відносини між Росією та Україною, то це Переяславська Рада, що пройшла під керівництвом Богдана Хмельницького, голодомор на Україні 1930х років і цим перелік не завершується.
У відносинах між СРСР та гітлерівською Німеччиною вразлива точка наявність таємного протоколу про поділ Європи.
Між Україною та Польщею це історія українопольського воєннополітичного протистояння на землях спільного проживання двох народів в роки Другої світової війни, що й досі залишається найдискусійнішою темою обох історіографій і найбільш болючою проблемою в сучасних українопольських гуманітарних взаєминах (кладовище Орлят у Львові).
Тобто, взаємодія країн, держав, народів неминуче веде до формування певних уявлень один про один, які тим яскравіші, чіткішіі і детальніші, ніж більш масштабні, різнобічні та інтенсивні контакти. Чим більше об'єктивних суперечностей між державами та їх народами, тим більш напружені їх відносини, тим більше в цих уявленнях нагромаджується негативного, яке, актуалізуючись в конфліктних ситуаціях (необов'язково воєнних), переростає в "образ ворога".
Війни і воєнні конфлікти є одним з крайніх варіантів міждержавної взаємодії, в якій суперечність інтересів набуває радикальної форми збройного насильства, що використовується для досягнення своєї мети шляхом нанесення максимального збитку або навіть повного знищення іншої сторони. Природно, що такі обставини "взаємодії" породжують і особливі форми взаємного сприйняття, в яких образ супротивника гранично спрощується, схематизується, насичується майже виключно негативними характеристиками.
Подібне сприйняття носить суто прагматичний характер: в екстремальній ситуації збройної боротьби "на взаємознищення" має цінність лише те, що сприяє знищенню супротивника, тобто все, що забезпечує мобілізацію власних сил, у тому числі і моральнопсихологічних. Ця мобілізація, крім всього іншого, припускає неодмінне збудження в масовій свідомості сильних негативних емоцій по відношенню до протиборчої сторони, аж до відчуття ненависті до ворога.
Проте такі гострі відчуття в широких масах народу звичайно не можуть виникнути і розповсюдитися самі по собі. Як правило, в їх формуванні бере участь могутній пропагандистський апарат держави і різні суспільні інститути, засоби масової інформації і т.д. Причин декілька: це й існування довоєнних стереотипів держав і народівсупротивників, які рідко бувають настільки негативними, наскільки це необхідне для ведення війни, а тому вимагають "коректування"; стислі терміни, в які необхідно створити відповідні уявлення про ворога; масовий характер тих категорій населення, які повинні "засвоїти" новий стереотип; штучність конструкції "образу ворога", навіть якщо він ґрунтується на реальних характеристиках країни, народу, армії супротивника, оскільки в ньому символічно виокремлюються і підкреслюються особливо значущі і специфічні для даного супротивника елементи, та інше. "Образ ворога" із стихійного стереотипу (завжди в тому або іншому ступені міфологізованого) набуває властивостей ідеологеми.
Так формується штучний, пропагандистський "образ ворога". Причому, він може формуватися і наперед, в ході і в результаті пропагандистської роботи проти "потенційного супротивника", задовго до початку війни, яка, втім, як збройне зіткнення, може і не початися. Ілюстрацією зазначеного є пропаганда взаємного недовір'я і ворожості двох соціальноекономічних систем (воєннополітичного блоку НАТО і країн Варшавського договору) в період "холодної війни". Тобто, пропагандистська обробка населення може вестися превентивно і "по всіх азимутах" проти всіх країн близьких і дальніх сусідів.
"Образ ворога" поряд з "образом війни", "образом Батьківщини", "образом захисника Вітчизни", "образом перемоги" є змістом воєннополітичної свідомості, яка є складовою суспільної свідомості і яка несе в собі всі характерні особливості останньої. Одночасно, воєннополітична свідомість має й свої власні особливості. Предметом, на якому виникає воєннополітична свідомість, є воєннополітична реальність, воєннополітичний процес, події, явища, традиції. Воєннополітична свідомість є освоєння цієї реальності, її усвідомлення. Отже, першою складовою воєннополітичної свідомості є знання. В процесі осмислення воєннополітичної реальності формується ставлення людини до неї й до воєнноісторичного минулого, до воєнної теорії та практики. Ставлення включає в себе й оцінку "образу ворога". Воно розглядається як елемент воєннополітичної свідомості й як підґрунтя до вироблення практичної мотивації службовобойової діяльності військовослужбовців й збройного захисту Вітчизни. Таким чином, знання ставлення мотивація є тією формулою, яка в загальних рисах відображає структуру воєннополітичної свідомості.
Сутність воєннополітичної свідомості полягає у взаємозв'язку та взаємодії політики та збройного насильства. Кожна з цих сторін воєннополітичної свідомості генетично схильна до відносно самостійного розвитку на противагу іншій. А це, в свою чергу, може за певних умов призвести до абсолютизації однієї з сторін. Видами воєннополітичної свідомості є мілітаристська, пацифістська та оборонна свідомості [5, с.2224]. Ми акцентуємо увагу на оборонній свідомості, яка визначає необхідність реагування на воєнну небезпеку і готовність до справедливої збройної боротьби по відбиттю агресії. Предметом оборонної свідомості є така міра воєннополітичної практики держави, в рамках якої вона здатна відбити чужу агресію, а за межами її стати агресором. Тобто, оборонна свідомість формується наявністю воєнної загрози та воєнною історією, яка покликана адекватно відображати зв'язок політики та збройного насильства в історичному контексті, забезпечити належний рівень мотиваційної готовності суспільства до збройного захисту Вітчизни, активізувати спонукальний чинник до ведення оборонної війни. Воєнноісторичні знання є тою інституційною пам'яттю системи, що забезпечує функціонування оборонної свідомості суспільства в критичні періоди суспільного життя (війни і т.д.), а також надає відпрацьовані алгоритми реагування на конкретноісторичний "образ ворога".
"Образ ворога" є категорією імагології науки, що вивчає "образи", "картини чужого світу", суспільноісторичні міфи. В історичному минулому та в сучасних умовах в поняття "образ ворога" вкладалося і вкладається різний смисл. Це обумовлено тим, що стереотипи взаємного сприйняття народами один одного, можуть бути в основному адекватними реальності, частково адекватними або абсолютно їй неадекватними.
"Чуже" сприймається порізному, залежно від багатьох чинників. Перш за все, різною буває сама готовність сприйняття іншого, діапазон якої широкий: від інтересу і цікавості до байдужості і далі до активного неприйняття, відторгнення, відмови сприймати. Як правило, відношення до чужого насторожене, а часто і негативне.
При сприйнятті "чужого", з яким був або, тим більше, зберігається негативний контакт, і особливо коли чуже загрожує "своєму" (інтересам, самооцінці, комфортній стабільності і т.д.), відношення до нього переважно або повністю негативне. Ці чинники, що вносять сильний емоційний компонент, особливо затрудняють об'єктивне сприйняття реальності "іншого".
Ситуація небезпеки та загроза з боку "чужого" складає той соціальний і соціокультурний контекст, в якому формується "образ ворога". Останній виявляється ефективним засобом мобілізації людей, управління їх діями, трансляції різного ідеологічного матеріалу. "До його використання активно вдаються в сучасному політичному житті, пропагандистській діяльності. При цьому, зазначає В. Абрамов, слід враховувати багатство прихованих у символі маніпулятивних можливостей здатність з його допомогою примусити людей діяти всупереч їх власним інтересам, здійснювати прихований вплив на їх поведінку. Ці можливості криються в очевидній довільності тлумачення символуобразу, виникають з неясності термінів, котрі вживаються, як правило, в такому випадку, що створює підставу закликати до одного, чекати іншого, миритися з результатами, протилежними первинним задумам" [6, с.1516].
Зауважимо, що "образ ворога" це уявлення, які виникають у соціального (масового або індивідуального) суб'єкта про інший суб'єкт, котрий сприймається як той що становить собою загрозу інтересам, цінностям або самому соціальному та фізичному існуванню, і формується на сукупній основі соціальноісторичного та індивідуального досвіду, стереотипів та інформаційнопропагандистського впливу. Образ ворога, як правило, має символічне вираження і динамічний характер, що залежить від зовнішнього впливу інформаційного або сугестивного типу [1, с.20].
Акцентуємо увагу на методологічних можливостях імагології у формуванні "образу ворога" в сучасних умовах, що характеризуються маніпуляцією історичною інформацією. Тобто, інформація, яка напрацьована історичною наукою, запускається по комунікативним каналам, що функціонують у суспільстві і таким чином впливають на свідомість громадян країни, формуючи у них відповідні образи, ідеали, збуджуючи "демонів печер", викликаючи страх і таке інше.
Використання історичних знань в ході маніпулювання свідомістю громадян країни детермінується загальним механізмом здійснення маніпулятивного впливу за принципами конструювання інформаційного потоку. Саме історичний тип знань супроводжується, як правило, інтерпретацією, поясненнями, уточненнями контексту і загальної картини подій, що веде до відтворення неявних або спеціально прихованих зв'язків. Тут дійсно ціла низка можливостей прикрасити, сховати, виставити, приглушити, підняти, актуалізувати історичний факт та його наслідки для сьогодення.
Стратегічне оперування інформаційними потоками супроводжується комплексним використанням цілої низки тактичних прийомів, розподіл між якими досить умовний, тому що кожний з них перетинається з іншими. До прийомів маніпуляції історичною інформацією відносять:
викривлення інформації;
вибіркову подачу інформації або ж її приховування;
момент та спосіб подачі інформації [7, с.209210].
В якості засобів та інструментів, за допомогою яких здійснюється стратегічне оперування інформаційним потоком, використовується хронологічна (історична) зброя. Під останньою пропонуємо розуміти інформацію хронологічного порядку проходження фактів та явищ, їхнього взаємозв'язку між собою. При володінні відповідною методологією ця зброя дозволяє розглядати явище як включення в глобальний історичний процес і точно визначити вектор національної політики. Саме фундаментальні знання про історичну реальність знання законів, суперечностей, тенденцій, рушійних сил суспільного розвитку і визначення його перспектив шляхом наукового передбачення, дає в руки людині історичну зброю для цілеспрямованого впливу на формування "образу ворога". Змістовно цей вплив охоплює такі взаємопов'язані напрями як історична пам'ять, історичні традиції, уроки минулого та історичний досвід воєн тощо. Є сенс зауважити, що основу формування "образу ворога" становить цілепокладання. Конструктивне застосування "історичної" зброї спрямоване на формування "образу чужого", що є запорукою адекватного сприйняття "образу ворога" та ідеологічного забезпечення оборонної політики держави. Результатом же деструктивного застосування цієї зброї, або так званих "історичних" війн є інформаційна моральна ліквідація всіх національних героїв та видатних людей, знищення історичної пам'яті, історичних традицій народу і зведення його до категорії неісторичних народів. Це дозволяє глобальним гравцям на міжнародній арені використовувати даний народ в якості розмінної монети в геополітичних "ігрищах" або ж як "будівельний матеріал" реалізації власних геоісторичних проектів.
У сучасній Україні початковою точкою застосування методів стратегічного впливу за допомогою використання спеціальних інформаційних операцій є ситуація "культурного шоку", що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю населення цілої країни.
Аналіз феномену "культурного шоку" в Україні та можливих сценаріїв маніпулятивної війни, дозволяє констатувати що ментальна агресія спрямована на розмиття "образу Батьківщини", "образу захисника Вітчизни", "образу війни", "образу ворога" "образу перемоги" і має кінцевим результатом зміну масової свідомості великих груп людей, а також зміну самоідентифікації особистості з метою включення її у психокультуру агресора. За таких умов агресор вже не сприймається як такий.
Отже, феномен "культурного шоку" робить наріжним каменем оборонної політики України формування і утвердження нового суспільного ідеалу, складовими якого мають виступати: державна самостійність, зовнішньополітична стабільність, всебічний розвиток оборонного потенціалу.
Вищезазначене також потребує визначення концептуальних та методологічних засад формування мотиваційної готовності військовослужбовців до службовобойової діяльності по збройному захисту України.
Під мотиваційною готовністю військовослужбовців до збройного захисту Вітчизни пропонуємо розуміти системний стан, що відповідає різним рівням мотиваційної регуляції і включає в себе особистіснозначеннєвий та ситуативноцільовий рівні. Мотиваційна готовність включає здатність до мотиваційної регуляції, готовність діяти в умовах бойових дій, здатність до самопожертви та здатність формувати певну поведінкову реакцію в ситуації загроз воєнного характеру.
У функціональносистемному відношенні мотиваційна готовність визначає цільові та спонукальні параметри діяльності військовослужбовців і ґрунтується на парадигмі мислення, в якій домінує категорія "воєнної безпеки".
Мотиваційна готовність військовослужбовців до збройного захисту Вітчизни на особистіснозначеннєвому рівні передбачає наявність та ефективне функціонування:
"образу Батьківщини" як аксіологічної детермінанти службовобойової діяльності; "образу захисника Вітчизни" як морального імперативу поведінки військовослужбовця та методологічної засади аксіологічного проектування кодексу честі військовослужбовця;
"образу війни" як гносеологічної детермінанти службовобойової діяльності;
"образу ворога" який визначає суб'єкт, котрий сприймається як той хто становить собою загрозу інтересам, цінностям, самому фізичному та соціальному існуванню;
"образу перемоги" який визначає стратегічну мету, цілі та завдання службовобойової діяльності в контексті викликів та загроз воєнній безпеці.
Мотиваційна готовність військовослужбовців до збройного захисту Вітчизни на ситуативноцільовому рівні передбачає наявність та ефективне функціонування: державної ідеології в сфері оборонної політики;
інформаційнопропагандистського супроводу заходів зовнішньо та воєннополітичного формату.
Для відслідковування статистичних показників мотиваційної готовності військовослужбовців до збройного захисту Вітчизни пропонуємо ввести у практику постійне проведення моніторингу громадської думки військовослужбовців згідно із запропонованим нижче переліком запитань (включених в анкету чи опитувальник).

Постійними показниками моніторингу мотиваційної готовність військовослужбовців до збройного захисту Вітчизни на особистіснозначеннєвому рівні є:
1. оцінка ставлення військовослужбовців до військової служби;
2. оцінка ставлення військовослужбовців до участі в миротворчих операціях;
3. оцінка ставлення військовослужбовців до участі в бойових діях по збройному захисту Вітчизни;
4. самооцінка "образу Батьківщини";
5. вибір воєннополітичного союзника;
6. прогнозні оцінки щодо підтримки народом армії у випадку збройного конфлікту на території України;
7. самооцінка "образу ворога";
8. самооцінка "образу війни";
9. самооцінка "образу перемоги";
10. самооцінка "образу захисника Вітчизни".
Ситуативними показниками моніторингу громадської думки щодо готовності військовослужбовців до збройного захисту Вітчизни на ситуативноцільовому рівні є:
1. оцінка результатів діяльності держави по ідеологічному забезпеченню воєнної політики України;
2. оцінка результатів діяльності держави по військовопатріотичному вихованню. Враховуючи вищенаведені викладки підсумуємо:
1. В умовах "маніпулятивних" та "історичних" війн постає нагальна необхідність дослідження еволюції "образу ворога" у свідомості армії та суспільства, що передбачає використання історикоеволюційного підходу імагології.
2. "Образ війни", "образ ворога", "образ перемоги", "образ Батьківщини", "образ захисника Вітчизни" необхідні як методологотеоретичний фон вирішення двох проблем: визначення державою стратегічної перспективи розвитку військової сфери українського суспільства та ідеологічне забезпечення процесу здійснення державою воєнної політики.
3. Сьогодні можна вести мову про системну кризу воєннополітичної свідомості в контексті глобальних трансформацій у військовій сфері. Проте її специфіка визрівання в країнах Заходу та на пострадянському просторі суттєво відрізняється. В західних країнах це "органічна" криза, що пов'язана з глибинними трансформаціями при переході від національної до колективної системи безпеки.

Специфічні ознаки ж "української кризи воєннополітичної свідомості" полягають у тому, що остання породжена як глобальними цивілізаційними зрушеннями, так і руйнуванням радянських образів війни, ворога та Батьківщини. Саме тому одними з найголовніших завдань соціальної філософії в Україні є постановка діагнозу системної кризи воєннополітичної свідомості та показ спільності долі країни та гуманітарної культури військовослужбовців в контексті глобальних трансформацій у військовій сфері.
Аналіз еволюції "образу війни", "образу ворога", "образу перемоги" в умовах глобальних трансформацій у військовій сфері, а також еволюція зброї соціального насильства є окремими складними темами і потребують ретельного дослідження, що автор і ставить за мету під час подальшої роботи у цій сфері.

Джерела
1. Сенявская Е.С. Противники России в войнах ХХ века: Эволюция "образа врага" в сознании армии и общества. М.: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН), 2006. 288 с. 2. Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы М.: "Рефл бук", К.,: "Ваклер", 2002. 480 с. 3. Абрамов В.І. Духовність суспільства: методологія системного вивчення: Монографія. К.: КНЕУ, 2004. 236 с. 4. Таран Л.В. Историческая мысль Франции и России: 70е годы ХІХ 40е годы ХХ вв. К.: Наукова думка, 1994. 198 с. 5. Чебан В.В. Военнополитическое сознание общества и особенности его развития в современных условиях (Философскосоциологический аспект). М.: ГА ВС, 1992. 130 с. 6. Абрамов В.І. "Образ НАТО": формування, комунікація ідей та рух інформації // Гуманітарний вісник Збройних Сил України. 2006. № 2 (3). С.12?18. 7. Вашкевич В.М. Історична свідомість молоді: політологічний концепт. К.: Світогляд, 2005. 287 с.

До змісту "Воєнна історія" #1_3 за 2007 рік