"Воєнна історія" #1-3 (31-33) за 2007 рік

ПОСТАТІ

ДО 120-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СИДОРА КОВПАКА

Ігор ПЕЧЕНЮК,
кандидат історичних наук, СНС, полковник запасу, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України
Святослав ПЕЧЕНЮК,
слухач Державного економіко-технологічного університету транспорту

Ще з часів запорозького козацтва українська земля уславилася багатьма видатними проводирями нерегулярних форм збройної боротьби. Відомий український дослідник Михайло Антонович, онук видатного історика Володимира Антоновича, вважав, що "кожний нарід має якийсь свій спеціальний стиль воювання", і саме для українців, на його думку, таким стилем війни "є партизанщина". Він стверджував, що "фактично і Громадянська війна 19171920 рр. була партизанщиною, і то в усіх партій".
Поразки на фронтах і величезні втрати в живій силі й техніці, яких у ході боїв зазнала Червона армія, змусили радянське керівництво вжити заходів щодо розгортання партизанської боротьби в тилу ворога. Поспіхом підібраний командний (з партійних і радянських працівників районного рівня) та особовий склад партизанських загонів не мав належної підготовки і матеріального забезпечення. Організатори руху Опору, особливо військові, розраховували на те, що партизани проводитимуть диверсійну діяльність на комунікаціях противника і таким чином надаватимуть допомогу регулярним військам у боротьбі проти німецької армії. Про це йшлося в директивах та інших документах партійних, радянських і військових органів. У них, зокрема, вимагалося організувати справу так, щоб дії партизанів були спрямовані безпосередньо на широку підтримку військ Червоної армії. Ця програмна вимога була ключовою у визначенні ролі й завдань партизанського руху.
Але сила цього руху виявилася не зразу. Населення окупованих районів, яке з перших днів війни опинилося в тилу німецьких армій, усе ще сподівалося на швидке повернення радянських військ. Траплялися випадки, коли призначені керувати партизанською та підпільною роботою районні начальники відходили разом з частинами Червоної армії, що відступала і виконували їхні завдання. Водночас були й такі керівники партизанського руху, які відводили свої загони не у ворожий, а в радянський тил. І лише згодом, незважаючи на жорстокий терор фашистів, їхню людиноненависницьку пропаганду, розгорнулася всенародна збройна боротьба, що набула різноманітних форм і перетворилася на важливий стратегічний чинник у розгромі сильного й підступного ворога.
Найбільшого розвою партизанська боротьба набула в часи Другої світової війни 19391945 рр. Нею були широко охоплені терени України, де успішно діяли як формування УПА, так і загони радянських партизанів. Згідно з офіційною радянською статистикою до 1 жовтня 1941 р. на окупованій території України було залишено 738 партизанських загонів загальною чисельністю 26257 осіб і 191 диверсійна група (1374 осіб), але, на жаль, виявилося, що більшість партизанських загонів існувала лише на папері. Реальною силою, здатною завдавати ворогу відчутних втрат, залишалися кілька великих загонів і з'єднань. Серед них одне з чільних місць належить талановитому партизанському ватажкові Сидору Артемовичу Ковпаку людині, яка прожила довге й цікаве життя, ім'я якої широковідоме й за межами України.
Сидір Ковпак народився 25 (за ст. стилем 13) травня 1887 р. у містечку Котельва на Полтавщині, в українській селянській родині, закінчив церковноприходську та міську міністерську школи, рано розпочав трудову діяльність, брав активну участь у Першій світовій війні 19141918 рр., був піхотинцем, зв'язківцем, розвідником. За відвагу й мужність єфрейтора С. Ковпака відзначено двома солдатськими Георгіївськими хрестами. Після Жовтневої революції 1917 р. приєднався до більшовиків, створив у Котельві партизанський загін, воював проти німців. У 19191920 рр. перебував у лавах Червоної армії і воював на Східному та Південному фронтах. У повоєнний час працював повітовим та окружним військовим комісаром на Катеринославщині, а після демобілізації за станом здоров'я перебував на господарській роботі. У 19351940 рр. С. Ковпак був начальником Путивльського районного шляхового відділу, а з 2 січня 1941 р. очолював Путивльський міськвиконком на Сумщині. На цій посаді й застала його Велика Вітчизняна війна. У зв'язку з директивами вищого партійнорадянського керівництва щодо розгортання партизанського руху для протидії наступаючим німецьким військам С. Ковпак як номенклатурний службовець та людина з військовим досвідом отримав вказівку створити в районі один з чотирьох запланованих партизанських загонів. Так, 10 вересня 1941 р. С. Ковпак з групою своїх підлеглих під вогнем німецької розвідки, яка увійшла до Путивля, покинув місто і пішов до лісу. Так почалася його партизанська "одіссея". 22 вересня було сформовано Путивльський партизанський загін з 14 осіб, до яких приєдналися 28 червоноармійців із числа оточенців. І вже 29 вересня 1941 р. обстрілом німецької вантажної автомашини біля с. Сафонівка загін С. Ковпака розпочав свою бойову діяльність. Авто було підбито, і німці розбіглися.
18 жовтня 1941 р. у Спащанському лісі відбулося злиття партизанських загонів С. Ковпака та С. Руднєва, і з'явився єдиний Путивльський партизанський загін: (командир С. Ковпак, комісар С. Руднєв). Так склався найвидатніший у партизанському русі України тандем двох видатних командирів. З метою усунення негараздів в управлінні "малою війною" у червні 1942 р. при військраді ПівденноЗахідного напрямку було створено Український штаб партизанського руху (УШПР), а при арміях оперативні групи ШПР, які підпорядковувалися в організаційному відношенні Центральному штабові партизанського руху (ЦШПР), а в оперативному військовим радам відповідних фронтів. Після розформування військради штабу ПівденноЗахідного напрямку УШПР перетворився з фронтового у республіканський штаб партизанського руху. Межі оперативної діяльності УШПР, начальником якого призначили заступника наркома внутрішніх справ УРСР Т.А. Строкача, включали всю Україну, Кримський півострів і Молдавію. 22 серпня 1942 р. Путивльський загін був реорганізований у Сумське партизанське об'єднання. Сутужно приходилося й великим загонам і з'єднанням, тому що й вони не мали достатньої кількості зброї, боєприпасів, харчів тощо.
С.А. Ковпак неодноразово звертався до керівників різних рангів за допомогою. Так, 1 липня 1942 р. він адресував радіограму самому Й.В. Сталіну, в якій повідомляв: "Першотравневий наказ не виконується, загін 1000 чоловік партизанів без боєприпасів, місяць просимо півмільйона патронів, 5 протитанкових рушниць з патронами і вибухівку". О.Ф. Федоров весною 1942 р. також просив надіслати його з'єднанню 20 мінометів, 15 кулеметів, автомати, протитанкові гранати і патрони. Допомога "Великої землі" або запізнювалася або зовсім не надходила. С. Ковпак був найбільш колоритною і популярною постаттю в партизанському русі України в 19411944 рр. Він мав високий авторитет не лише серед особового складу партизанів, а й серед місцевого населення на окупованій території. Письменник М. Шеремет, який у грудні 1942 р. квітні 1943 р. перебував у партизанських загонах на Поліссі, в записці від 13 травня 1943 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова писав: "Майже легендарною славою на Україні зараз користується Герой Радянського Союзу тов. Ковпак С.А. Його люблять і поважають партизани і населення, ненавидять вороги".

Не позбавлена інтересу й характеристика С. Ковпака в документах німецького Зондерштабу "Р" (Росія), які в 1944 р. були захоплені партизанами. У них ідеться про партизанських командирів. Насамперед нацистські експерти відзначали, що у Москві С. Ковпака вважають "батьком партизанського руху в Україні". Підкреслюється, що партизани йменують його "дідом", "батьком" і що С. Ковпак загальновизнаний авторитет серед командирів і рядового складу партизанів. Німці зазначали, що основний вид діяльності С. Ковпака напади на тилові об'єкти та військові установи і що він зі своїм загоном постійно перебуває в русі, але диверсіями на залізницях не займається. За німецькими оцінками, С. Ковпак сам бере участь у боях, не береже себе і має багато прихильників серед партизанської молоді.
А ось як змальовує С. Ковпака один із документів ОУН із Станіславщини (6 серпня 1943 р.): "Середнього росту, чорна борідка, зачіска направо. Ходить без шапки, в цивільному вбранні, на грудях 45 орденів Леніна. Іде на чолі банди перший. До українців говорить поукраїнськи, до москалів помосковськи. З людьми поводиться дуже ввічливо. На загал робить вражіння висококультурного чоловіка...".

Із меморандуму німецького "Зондерштабу" (Росія) про характеристику С. Ковпака
Не раніше квітня 1943 р.

КОВПАК генералмайор. Ранее имел звание мл. унтерофицера старой армии. Партизаны называют его КОЛПАКОМ, "дедом", "отцом" и другими кличками. Общепризнанный среди командиров и рядовых (партизан) специалист по хождению в дальний путь. Основной вид деятельности налеты на тыловые части и воинские учреждения, находится в постоянном движении, диверсиями не занимается, люди его выносливые и приспособленные к маршам. Комплектуется за счет бежавших из плена и офицерского состава фанатиков молодежи, оставшихся в окружении. В Москве его считают "отцом партизанского движения на Украине".
Возраст КОВПАКА преклонный, имеет лет 60. Жизнью своей поэтому не дорожит. Сам бывает в боях и вызывает подражателей из молодежи. Склонен к грабежам и к накоплению богатства, но присваивать награбленное ему не позволяет его комиссар РУДНЕВ ставленник НКВД. КОВПАК имеет цель проникнуть в Карпатские горы, выступить в Подолию.

Як свідчать факти, С. Ковпак мав упертий, часто непоступливий характер, що є однією з рис українського менталітету, але він був людиною здорового глузду, добрим господарником і простим у стосунках із своїми партизанами. Була у нього й така звичка: замість того, щоб накладати на підлеглих стягнення за дрібні порушення дисципліни, він часто карав винуватців своїм нагаєм, і це давало хороші результати. Інколи, перебуваючи у збудженому стані, дозволяв собі круті вислови.
Восени Й.В. Сталін викликав до Кремля Т.А. Строкача і командирів найбільших партизанських з'єднань О.М. Сабурова, С.А. Ковпака, О.Ф. Федорова. З'ясувавши реальний стан справ, він підписав наказ НКО СРСР "Про завдання партизанського руху" (5 вересня 1942 р.). У листопаді прийнято план діяльності партизанських загонів на зимовий період 19421943 рр. Ряд з'єднань отримав завдання щодо дій на ворожих комунікаціях, розвідки пересувань військ противника, виявлення оборонних тилових рубежів. Партизанським загонам під командуванням С.А. Ковпака й О.М. Сабурова наказано розпочати рейди на Правобережну Україну. Ці рейди ретельно готувалися і стали по суті першою масштабною операцією УШПР. Після знайомства з Й. Сталіним восени 1942 р. у Москві С. Ковпак відчув себе самостійним чинником у нелегкому партизанському житті. Він вороже ставився до тих, хто працював у штабах, далеко від фронту. Особливу підозру викликали в нього працівники НКВС. Співробітник УШПР Корнєєв 30 березня 1943 р. доповідав начальнику УШПР Т. Строкачу. "Ковпак говорить: "Коли я був на прийомі у тов. Сталіна, він мені прямо сказав якщо будуть присилати до Вас "НКВДистів" працівників НКВС, то женіть їх звідти, їм робити там нема чого".
У березні 1943 р. в С. Ковпака, якого підтримав С. Руднєв, виник конфлікт із начальником УШПР, котрий направив до Сумського партизанського з'єднання на посаду заступника командира з розвідки колишнього співробітника НКВС капітана Я. Короткова. Незважаючи на неодноразові радіограми Т. Строкача і його посилання на М. Хрущова, С. Ковпак відмовився взяти до свого штабу Я. Короткова, і той був змушений повернутися до Москви, де тоді дислокувався УШПР.
Ефективним тактичним прийомом у боротьбі партизанських формувань стали рейди. Перші з них відбулися восени 1942 р. Ідея їх проведення виникла під час наради партизанських командирів у Москві в кінці серпня на початку вересня 1942 р. Тоді Й. Сталін поставив завдання командирам партизанських з'єднань С. Ковпаку й О. Сабурову здійснити рейди з Брянських лісів, де існував партизанський край, на Правобережну Україну. Про застосування рейдової тактики, як і інших форм партизанської боротьби, йшлося в наказі Сталіна від 5 вересня 1942 р. "Про завдання партизанського руху". Згідно з цим наказом на територію партизанського краю літаками з радянського тилу було доставлено зброю, боєприпаси, міни, вибухівку, портативні радіостанції, а також друкарні, партійні й агітаційномасові матеріали для розповсюдження серед населення окупованої території.
Вийшовши з північного регіону Сумської області (Брянських лісів) 26 жовтня 1942 р., партизанські з'єднання С.А. Ковпака й О.М. Сабурова паралельними маршрутами рушили у великий лісовий масив на кордоні Житомирщини й білоруського Полісся. Долаючи водні перешкоди (Дніпро, Снов, Десну, Прип'ять), залізничні лінії, партизани вступали в бої з гарнізонами окупантів у білоруських та українських селах та містечках. Протягом 30денного рейду вони пройшли близько 800 км окупованою територією, шість областей, завдали втрат противнику у живій силі, пошкодили вузол зв'язку, два мости через р. Уборть, лісозавод, електростанцію. З приходом на Полісся у 14 суміжних районах Житомирської та Поліської (БРСР) областей виник великий партизанський край у чотирикутнику Олевськ Овруч Мозир Суров з населенням близько 200 тис. осіб. Це створювало передумови для подальшого розгортання спротиву загарбникам у регіоні. Успіх рейду з'єднань С.А. Ковпака й О.М. Сабурова спирався на належне матеріальнотехнічне забезпечення, чітке планування, зв'язок із жителями партизанського краю. Ті ж загони, що діяли у відриві від партизанських країв і баз, не мали серйозної підтримки, хоч і досягали інколи успіху, все ж постійно перебували під загрозою оточення і знищення.
Переміщення районами, в яких існували великі лісові масиви, дозволяло не лише виконувати поставлені завдання, але й зберігати особовий склад партизанських формувань. Крім того, у лісових зонах виникли партизанські краї, що перетворювалися на бази, де народні месники могли відпочивати після операцій, отримувати необхідні вантажі, лікувати поранених і хворих. У райони Правобережної України, ще не охоплені антифашистським рухом Опору, партизанське керівництво й радянське командування продовжували перекидати повітрям диверсійні, розвідувальні й організаторські групи. Досить вдалим було десантування у червні 1942 р. в район Рокитне Сарни розвідгрупи на чолі з полковником Д.М. Медведєвим. Перед нею стояло завдання збирати розвідінформацію, активізувати партизанську боротьбу, проникнути у резиденцію рейхскомісаріату України в Рівному. Незабаром ця група перетворилася на великий партизанський загін. Саме з таких баз виступали в рейд на Правобережжя у кінці лютого 1943 р. з'єднання під командуванням С. Ковпака, І. Шумпанова, Я. Мельника й О. Федорова. Останній отримав наказ УШПР вийти у Волинську область і вивести з ладу залізничні вузли Ковель, Луцьк, Буськ. На початку квітня з'єднання вийшло до Прип'яті, де зосереджувалися загони С. Ковпака і Я. Мельника. Маючи артилерію, партизани знищили караван, в якому були бронекатер, вантажне судно, п'ять самохідних барж, а потім ще одну валку суден у складі двох пароплавів, п'яти бронекатерів та кількох барж.
Найтяжчим іспитом у житті С. Ковпака став рейд його з'єднання у Прикарпатську Україну (червеньвересень 1943 р.). Сміливе проникнення партизанів у глибокий тил, їхні спроби збурити місцевих жителів проти німців роздратували Берлін, і звідти надійшли вказівки будьщо розгромити зухвале партизанське з'єднання. 3 серпня 1943 р. сам рейхсфюрер СС Г. Гіммлер радіограмоюблискавкою зажадав від керівника протипартизанських акцій на Східному фронті групенфюрера фон дем БахЗелевського схопити С. Ковпака живим або мертвим. За голову партизанського ватажка пропонувалася винагорода 50 тис. рейхсмарок. Але все було марно. Хоч і з відчутними втратами, партизани на чолі з С. Ковпаком усе ж вирвалися з оточення і відійшли на Волинь Полісся. А 23 лютого 1944 р. на базі Сумського партизанського об'єднання створено 1шу Українську партизанську дивізію ім. двічі Героя Радянського Союзу генералмайора С. Ковпака, якою командував Герой Радянського Союзу П. Вершигора. Впродовж 19411944 рр. у лавах з'єднання та дивізії воювало понад 5,5 тис. бійців, які були представниками 42 національностей колишнього СРСР і країн Європи та Азії.
Військова наука протягом 19411944 рр. поповнилася досвідом нових форм протидії ворогу в умовах тривалої окупації і глибокого тилу, взаємодії підпільнопартизанських формувань і регулярних частин у ході підготовки і проведення операцій. Головними факторами, що визначали характер руху Опору, стали патріотизм і воля народу, сукупність реальних умов для цього: природнокліматичних, матеріальних, організаційних. Мужність та героїзм народних месників гідно відзначені й вшановані радянським урядом. 95 наших співвітчизників стали Героями Радянського Союзу, близько 63,7 тис. нагороджені орденами й медалями. Шість партизанських командирів отримали ордени Суворова, 140 ордени Б. Хмельницького ІІІІ ступенів.
Через кілька місяців після повернення з Карпат на Полісся С. Ковпака з огляду на стан здоров'я та вік відкликали до Києва. 4 січня 1944 р. його призначили членом Верховного суду України, а з 1947 р. і до кінця свого життя він обіймав посаду заступника Голови Президії Верховної Ради Української РСР, займався громадськими справами, написав цікаві спогади.
Заслуги С. Ковпака дістали високу оцінку. Він отримав військове звання "генералмайор", був двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Крім того, був відзначений чотирма орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Суворова І ступеня і Богдана Хмельницького І ступеня, багатьма медалями СРСР, а також нагородами Чехословаччини та Італії.

Помер Сидір Ковпак 11 грудня 1967 р. у Києві і похований на Байковому цвинтарі.

До змісту "Воєнна історія" #1_3 за 2007 рік