"Воєнна історія" #1-3 (31-33) за 2007 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

Розбудова Українського військово-морського флоту
в період Директорії УНР

Андрій НАУМЕНКО,
кандидат історичних наук, підполковник, доцент кафедри військової соціології та політології Національної академії оборони України

У добу Директорії Української Народної Республіки, незважаючи на складну суспільнополітичну та соціальноекономічну ситуацію, здійснювалися заходи, спрямовані на створення національного Військово-Морського флоту. Досвід тих часів є досить повчальним і залишається актуальним і сьогодні, проте він ще не дістав повного наукового опрацювання. В цей час Український флот тільки починав творитися в умовах громадянської війни та іноземної військової інтервенції, що створювало значні воєннополітичні ускладнення. Чорне море не було тоді ареною активних бойових дій флотів і тому нечисленні українські воєнноморські формації просто не могли з об'єктивних причин взяти участь у потужних морських битвах і одержати гучні перемоги, які вплинули б на результати боротьби українського народу за власну державність. Для нас важлива організаційна робота, яка здійснювалася в даний період і мала на меті створення повноцінного і потужного виду Збройних Сил УНР, який міг надійно забезпечити зовнішню безпеку незалежної України на морі, що і складає мету цієї статті.

Питання, які розкривають організаційну діяльність в даному напрямку під час перебування Директорії УНР при владі, знайшли своє висвітлення в роботах українських дослідників вітчизняної військової історії за кордоном, які першими розпочали вивчення даної проблеми. Одним з перших дослідників, що вивчав діяльність українських урядів у 19171920 рр., в тому числі і Директорії по створенню Українського військового флоту був Святослав Шрамченко. Він залишив цілу низку праць, які розкривають окремі важливі напрямки Військово-Морського будівництва наприкінці 1918 у 1920 рр. У цих роботах автор розкриває основні положення "Закону про державну українську фльоту", діяльність по створенню військовоморських навчальних закладів в УНР, організацію органів управління флоту і т.д. Вони вміщені на сторінках закордонних видань "Табор" і "За державність" [1215]. Також окремий розділ щодо історії Українського флоту в період Директорії за авторством С. Шрамченка вміщено в "Історії українського війська" [11]. С. Шрамченко професійний військовий моряк і безпосередній учасник означених подій. В своїх роботах він широко використовує документи того часу, вільно оперує фактичним матеріалом, переконливо обґрунтовує конечну необхідність для Української держави потужного Військово-Морського флоту. В цілому роботи С. Шрамченка є цінним джерелом для вивчення історії Українського флоту у 19181920 рр.
В умовах незалежної України робота по вивченню національної військової історії активізувалася. Приділяється певна увага і військовоморським аспектам, в тому числі і в період боротьби за українську державність у 19181920 рр. Це значною мірою обумовлено практичними завданнями, що стояли і стоять перед незалежною Україною в справі створення власних Збройних Сил, тому важливо було узагальнити наявний історичний досвід, який мав значення для вирішення військовоорганізаційних питань, а також давав важливий матеріал для виховання високого рівня національної свідомості і патріотизму нового покоління українських військових моряків. Особливо багато з'явилося гострих публіцистичних праць, що припадає саме на період 90х років, коли мало місце політичне протистояння між Україною і Росією щодо подальшої долі Севастополя, Криму та Чорноморського флоту і заходів щодо створення флоту українського [2, 3, 7, 9]. Вони заповнювали "білі плями" в історії вітчизняного флоту, актуалізували значною мірою потребу вивчення проблем української воєнної історії, в тому числі і військовоморської.

Сучасні українські історики приділяють значну увагу військовим аспектам періоду національновизвольної боротьби 19171920 рр. Не залишається поза їх увагою і період Директорії, як найбільш драматичний і складний, але разом з тим і дуже повчальний. В своїх роботах коротко розглядають проблеми Військово-Морського будівництва В. Сідак і Б. Якимович. Проте вони не використовують архівних документів, а спираються в основному на вже згадані праці С. Шрамченка [10, 16]. Історіографічний аспект даної проблеми ґрунтовно досліджує у своїй монографії В. Капелюшний. Він проаналізував велику кількість праць, де розглядається діяльність по створенню українського військового флоту у 19171920 рр. Це праці згаданого вже С. Шрамченка, а також сучасних авторів Б. Якимовича, Г. Перепелиці, А. Данілова, і ін. [2, 3, 7, 9]. Даний дослідник вважає, що поряд з іншими поверхово висвітленими залишаються питання історії таких підрозділів флоту як берегова охорона, морська піхота і гідроавіація. Він також наголошує, що сьогодні не можна вважати задовільною розробку такого аспекту проблеми, як дослідження ролі військовоморської еліти, у тому числі і визначних військовоморських діячів, міністрів Військово-Морського відомства часів національновизвольних змагань 19171921 рр., адже на шляху до ґрунтовного вивчення цього питання зроблено лише перші кроки. В. Капелюшний зазначає, що дослідження різних аспектів цієї багатопланової теми розпорошено в окремих публікаціях, у тому числі це стосується праць, де друкуються документальні джерела з проблеми, при чому більшість з них ще ґрунтовно не проаналізована дослідниками. Історик робить висновок, що нагальною є потреба у розробці праці, яка б, використовуючи як опублікований, так і архівний матеріал, комплексно висвітлювала весь період історії боротьби українського флоту за національну державність у період 19171921 рр., при чому як у проблемноісторичному, так і в історіографічному плані [5, с.473].

У роботі над даною статтею використано збірник документів Директорії і Ради Народних Міністрів УНР. Він містить 622 документи, проте безпосередньо по військовоморському флоту лише 2 [4]. Відтак додамо, що доцільно видати спеціальний збірник документів і матеріалів з військових питань доби 19171921 рр., де вмістити також документи, які розкривають процес творення військового флоту УНР.

Для опрацювання даної проблеми важливе значення мають архівні документи. Вони зберігаються, передусім, у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Зокрема автор залучає "Доклад по морському міністерству від 30 червня 1919 р. №311" [1].

Можна зробити загальний висновок, що наявна наукова література та джерельна база, незважаючи на свою обмеженість, в цілому створюють певні можливості висвітлити дану проблему.

З приходом до влади Директорія УНР розпочала роботу по виданню спеціальних законів, які регламентують різні сторони життя держави. Значною мірою мала бути продовжена законотворча діяльність і у військовій сфері, що розпочалася ще в період Гетьманату. Проте планомірній роботі в цьому напрямку заважала позиція соціалістичних лідерів УНР, які, і передусім В. Винниченко, не хотіли розуміти значення потужного війська для незалежної України. На першому місці стояли партійні інтереси. Соціалістичні лідери УНР також прагнули запровадити партійний контроль у військовій сфері. Свідок і учасник тих подій генерал М. Капустянський пише: "Бажання партій за всяку ціну втягнути армію в партійну боротьбу, що дуже шкідливо відбивалося на настрої нашого війська…" [6, с.102] Це перекинулося і на Морське міністерство. С. Шрамченко свідчить: "По вступі Директорії до Києва в Морському Міністерстві появився політичний комісар Акимів. Він підібрав собі комісію зі своїх прибічників з Головної Морської Господарчої Управи і з осіб навіть цілком сторонніх і таким чином до складу її увійшли, крім кількох звичайних матросів, особи цивільні, які мали спільного з фльотою лише те, що вони були урядовцями Головної Морської Господарчої Управи. Акимів вирішив реорганізувати Морське Міністерство на "демократичносоціалістичний лад" і почав зі звільнення старшин фльоти, …" С. Шрамченко пояснює це так: "…, займатися різного роду неактуальними соціалістичними питаннями вони мали охоту і час, але подивитися з Державного боку на реальні справи не мали змоги, як не розуміли того, що Україна мусіла бути завжди лише великою державою, а для цього фльота й апарат для керування нею були конечністю. …" [12, с.8182] Товариш морського міністра контрадмірал Михайло Остроградський щодо цього висловився: "Смердить розкладом Морського Міністерства. Не розумію, невже часи Центральної Ради нічого не навчили. Поки урядує цей комісар, я не хочу брати жодного уділу в його роботі по розгону персонального складу Міністерства… Але …, ще урятуємо ситуацію, як тільки призначать морського міністра" [15, с.130]. Міністр був призначений вже 25 грудня 1918 р. Ним став старший лейтенант Михайло Іванович Білинський. Він народився 4 листопада 1888 р. на Полтавщині. Закінчив Морський кадетський корпус у Петербурзі 1909 р. Під час Першої Світової війни помічник командира 2го Балтійського флотського екіпажу. На українській військовій службі з 1918 р. За часів Гетьманату помічник начальника Головної Морської Господарчої Управи Морського міністра. З січня 1919 р. Морський міністр УНР. Пізніше він став міністром внутрішніх справ. Після інтернування 1920 р. Армії УНР у Польщі в таборах. Учасник Другого Зимового походу в листопаді 1921 р., під час якого загинув в бою під Базаром на Волині [8, с.119]. За свідченням С. Шрамченка "Старший лейтенант Білинський був, як показалося з наслідків праці, найвідповіднішою постаттю зі всіх осіб, що стояли на чолі Морського Відомства України за ввесь час його існування. Людина вогняної енергії, кришталевої чесности, з доброю освітою й службовим досвідом, він мав ще ту велику чесноту, що на всі справи дивився і підходив з огляду інтересів держави, тобто мав державний широкий розум, якого якраз бракувало тоді багатьом провідникам інших наших відомств в їхніх, часами, вузько хуторянських підходах до державних справ". Разом з М. Білинським працювали товариш Морського міністра контрадмірал М. Остроградський і начальник Морського Генерального Штабу Л. Постриганєв, якого С. Шрамченко характеризує як "людину … інтелігентну, організаційно здібну й надзвичайно енергійну, …" [15, с.130131].

Першими заходами, Морського міністра були прийняття законів про штати центральних установ Морського Міністерства (20 січня 1919 р.), "Закон про гардемаринську школу" (11 січня 1919 р.), і нарешті "Закон про фльоту" (25 січня 1919 р.). Перший акт містив такі розділи: штати Морського Міністра, штат канцелярії Морського Міністерства, штат Морського Генерального Штабу, штат Головної Морської Господарчої Управи, штат Головної Морської Технічної Управи, штат Головної Морської Будівельної Управи, штат Гідрографічного управління, штат Головного ВоєнноМорського Судового Управління, штат Головного ВоєнноМорського Санітарного Управління [15, с.131].

Головним заходом для подальшого будівництва національного військового флоту в період Директорії УНР було прийняття "Закону про фльоту". Важливість прийняття такого закону для великої морської держави, якою вважали і Україну, підкреслює С. Шрамченко. Він пише: "Нормально під "законом про фльоту" розуміється переведене шляхом законодавчим положення про склад фльоти, про терміни служби кораблів ріжних типів, про щорічну плавбу фльоти, про її комплектування та про зорганізування театрів бойової чинности фльоти". Так уявляється призначення закону. На підставі його складаються програми будівництва нових кораблів, портів, промислових підприємств, встановлюється кількість осіб, що призиваються до служби на флоті, кількість старшин, які мають бути підготовлені та випущені із спеціальних воєнноморських навчальних закладів. "Закон про фльоту виробляється в зв'язку з загальнополітичним програмом держави, в залежності від сили припускаємих ворогів, через що з часом він мусить корегуватися. Спираючись на закон про фльоту Морське Відомство може поставити собі цілком певні завдання на кілька років наперед і таким чином піднести всю свою діяльність під певний … програм. Закон про фльоту найбільше потрібний у тих державах, у яких воєнноморські ідеї не всякли ще достатньо до свідомості населення, через що відношення до розмірів асигнувань на фльоту носить випадковий характер. … такий закон про фльоту існує майже по всіх державах світу. Перші ж закони про фльоту появилися у Німеччині в 1898 р., в Росії в 1911 році., у Франції в 1912 році…" [15, с.124]. Отже даний закон був тим нормативноправовим актом, що регламентував подальший розвиток вітчизняної вйськової сили на морі. Наголошувалося, що "Українська Народна Республіка приймає на себе всі права та матеріальні обов'язки бувшої Російської імперії, зв'язані з будівлею кораблів, …" Закон визначав склад військового флоту УНР: "Військовий фльот Української Народної Республіки повинен складатись з бойових та допоміжних кораблів усіх необхідних типів, а також бути цілком забезпеченим усіма потрібними допоміжними органами, частинами, інституціями, закладами і т.п." До складу флоту зараховувалися військові кораблі, які тим часом будувалися на верфях у м. Миколаєві:

Лінійний корабель 1
Легких крейсерів 4
Ескадрених міноносців 12
Підводних човнів 8
Матки для підводних човнів 1
Канонерка 1
Паливних теплоходів 1
Пароходів т. "Ельпідіфор" 12
Плавучий док на 30000 тонн 1

До цього переліку додавалася програма будівництва кораблів на 1919 та 1920 роки. Крім того флот мав складатися: з кораблів колишнього Російського Чорноморського флоту, які мають перейти в розпорядження та власність України, з кораблів, придбаних УНР, з необхідної кількості постів, радіостанцій та інших засобів зв'язку, відділу гідроавіації при потрібному числі апаратів та відповідній кількості гідроавіаційних та допоміжних засобів і органів, морської берегової охорони, необхідного числа інших допоміжних частин флоту [4, с.453454]. При цьому С. Шрамченко додає, що до складу військового флоту УНР планувалося включити навіть колишні російські есмінці Балтійського флоту "Україна", "Гайдамак" та інші [15, с.131].
Законом визначалася кількість особового складу флоту: "Для обслуговування фльоту й допоміжних інституцій …, потрібно всього 800 старшин та 12500 матросів, з котрих в цьому році (1919 А.Н.) необхідні 400 старшин та 4500 матросів; останні ж в 1920 р." Допускалося мати 50% матросів надстрокової служби [4, с.455]. А для налагодження підготовки фахівців різних рівнів для флоту планувалося створити відповідні навчальні заклади та навчальні підрозділи у м. Миколаєві, а саме: академія, гардемаринські класи з повторними при них курсами для старшин, спеціальні класи для старшин, тимчасові короткі спеціальні курси для старшин (гарматні, мінні, штурманські, механічні, електротехнічні, та ін.), спеціальні школи для кондукторів і матросів, депо рекрутів для початкового їх навчання [4, с.456].
Регламентувалася організація плавання військових кораблів та бойової підготовки флоту. Визначалося: "Для належного підготовлення кораблів фльоту в військовоморському відношенні фльот повинен плавати й практикуватися згідно з його учебними планами й програмою плавання з таким розрахунком, що кожне судно на протязі року має 10 місяців плавання та 2 місяці ремонту (пробування в доках і інші випадки); на протязі кожного місяця плавання 10 днів ходових і 20 якорних. Разом за весь рік судно буде мати 100 днів ходових, останні якорні. … Навчання й практичні заняття фльоту проводяться на підставі "Правил спеціальних служб фльоту" (…), для чого фльот одержує все необхідне йому од відповідних військових портів".
Визначалася організація постачання флоту та ремонту кораблів. Постачання організовувалося через Миколаївський, Маріупольський та Севастопольський військові порти. Для підготовки театру військових дій планувалися перебудова військових портів, відновлення діяльності спеціальних установ і підрозділів, а для очищення районів плавання від мін планувалося створити підрозділ тральщиків [4, с.456457]. В розпорядження Морського Міністра асигнувалося 100 000 000 карбованців, 20 000 000 з них відразу перераховувалися кораблебудівним підприємствам у м. Миколаєві [15, с.133]. На підставі даного закону планувалося присвоїти військовим кораблям українські історичні назви, що оголошувалися спеціальним наказом Директорії УНР від 25 січня 1919 р. Вони наводяться у табл. 1 [15, с.133].
Такі назви викликали гостре невдоволення з боку голови Директорії В. Винниченка. С. Шрамченко передає враження морського міністра М. Білинського щодо поглядів В. Винниченка: "Він був страшенно проти таких назв кораблів: "Все гетьмани та старшина, а таких назв як "соціаліст", "революція", "пролетар" і т. і. немає!" казав він. Проте: "З Винниченківським соціалізмом далеко в будові держави не поїдеш, а нашій фльоті треба історичних назв, бо без традицій фльота нічого не варта. …" [15, с.134]. Пропонуючи нові назви для українських військових кораблів, військовоморські керівники враховували необхідність виховувати в українських моряків високий рівень національної свідомості та патріотизму, формування в них державницького світогляду. С. Шрамченко зазначає: "Серед цих дальніших перейменувань кораблів і знаходиться крейсер "Гетьман Іван Мазепа, перейменований з крейсера "Пам'ять Меркурія", ескадрений міноносець "Полковник Шрамченко" і ціла низка інших перейменованих кораблів" [14, с.8384]. Проте воєннополітичні події в Україні, а саме: окупація чорноморського узбережжя військами держав Згоди, а дещо пізніше війна з Радянською Росією не дали українському урядові та військовому керівництву УНР можливості привести в життя ці плани. "Севастополь і Миколаїв і майже ціле Чорноморське побережжя опинилися в руках військ Антанти і підтриманих нею російських добровольців" [12, с.81]. Відтак Морський міністр розпочав роботу по формуванню морського полку і частин морської піхоти. Морський полк, формування якого почалося у Вінниці, а згодом перенесено до Коломиї, мав комплектуватися переважно колишніми військовими моряками АвстроУгорської імперії галичанами. Організаційні питання щодо переведення їх в Україну вирішував військовоморський агент УНР у Відні капітан ІІ рангу ДашкевичГорбацький. Більшість працівників Морського Міністерства також були зараховані до цього полку. С. Шрамченко аргументує комплектування частин морської піхоти галичанами: "З огляду на те, що гуцули (сплавщики лісу по ріках) представляли добрий матеріал на моряків, це дало думку Морському Міністрові використати їх, хоч тимчасово, як морську піхоту, і зараз же було переведено в Коломиї (а пізніше в Бродах) "1го Гуцульського полку морської піхоти" і пізніше в Камянці Подільському "2го полку морської піхоти"" [15, с.134]. Інші організаційні заходи по створенню Українського флоту вказує С. Шрамченко: "Крім загальної праці державного характеру Морське Відомство (…) займалося своїми частинами морської піхоти, що була ввесь час на фронті. В початках вересня 1919 р. блиснула, було, надія на Одесу на море, по здобуттю Київа, і в Камянці Подільському було відчинено Гардемаринську школу, але через несприятливі події, що незабаром наспіли, ця надія тоді ж загинула і згасла". В 1920 р. Морське Відомство почало формувати Дніпровську флотилію, створено флотський півекіпаж, а на фронті діяв бронепотяг "Чорноморець" [15, с.135].
Не маючи можливості створити повноцінний військовий флот, через воєннополітичні обставини, що були вказані вище, уряд УНР та військове міністерство намагалося представити флот частинами морської піхоти.
Продовжувалася робота і по створенню органів управління військового флоту УНР. За часів гетьманату діяв Морський Генеральний Штаб. Він мав своїми завданнями відпрацювання проектів щодо розвитку флоту, завдань щодо будівництва кораблів, підготовки відповідних запасів, комплектування флоту особовим складом, вирішення питань щодо організації служби на флоті та складання керівних документів, які регламентують організацію бойової підготовки, зв'язок із закордонними військовоморськими агентами, збір та аналіз відомостей про іноземні флоти, а також видання спеціального Військово-Морського журналу. Структурно до Морського Генерального Штабу включалися такі відділи: Оперативний, Організаційнотактичний, Закордонний, Загальний, Редакція "Морського журналу". Начальником Морського Генерального Штабу 31 грудня 1919 р. було призначено капітана І рангу Л.Ю. Постриганєва. Пізніше відбулися організаційні зміни щодо органів управління флоту. Зокрема 24 вересня 1919 р. Морське Міністерство перейменовано у Головне управління Воєнно-Морського флоту, 20 березня 1920 р. знов перейменовано в "Головну ВоєнноМорську управу" і Морський Генеральний Штаб згорнуто в Організаційнотактичний відділ цієї управи, на чолі якого були генералхорунжий В. СавченкоБільський, лейтенант С. Шрамченко і капітан ІІ рангу Д. Леванда до остаточної ліквідації цієї структури у 1922 р. [13, с.9192].
Незважаючи на несприятливі воєннополітичні умови, у яких доводилося працювати українському урядові та діяти Армії УНР, провідні військовоморські діячі намагалися зберегти органи управління флоту, в тому числі і Морське Міністерство. Наприкінці червня 1919 р. капітани І рангу Злобін, Пчельників та Акимів виступили з "Докладом по морському міністерству від 30 червня 1919 р. № 311". Вони пропонували зберегти Морське Міністерство і наголошували, що багатовіковий досвід існування військових флотів у всіх державах свідчить, що існування Військово-Морського флоту, такого близького до військового відомства, "вимагає проте виключної спеціалізації і не може існувати під головуванням одної особи, і навіть держави, які мають морські сили значно менші від тих, що на Україні, наприклад Румунія і Болгарія, мають самостійні морські міністерства". Автори документу вважають об'єднання військового і морського міністерства в єдину структуру недоцільним, оскільки в даному разі не враховується морська специфіка, а військовий міністр, що не є моряком не може правильно приймати фахові рішення щодо проблем флоту. Пропонувалося створити Воєнноморську раду в складі представників військового і морського міністерства, які надають пропозиції в Раду Народних міністрів УНР. При цьому наголошувалося: "В випадку незгоди міністра з постановою Ради, в належну інституцію (Раду міністрів) повинен вноситись, як проект, затверджений Воєнноморською радою, також і проект міністра, і остаточне вирішення буде уже належати Раді міністрів. Завдяки такому засобові морський міністр, маючи усю повноту влади міністра, і яко фахівець цього діла, буде вирішати всі питання, які підлягають його компетенції і владі, … осягнеться єдність державної думки та ідеї. …" Також стверджувалося, що "Морський Міністр з'являється тільки фахівцем по морській спеціальності, а не політичним діячем, він повинен бути безпартійним і лише входити в склад Ради Міністрів" [1, арк.1920].
Дані пропозиції свідчать, що українські військові моряки вболівали за подальшу долю національного флоту. Вони пропонували можливості зберегти дану структуру спираючись на світовий досвід, зокрема досвід тих чорноморських держав, що є сусідами України. Проте окремі їх пропозиції не можна назвати абсолютно досконалими і до кінця продуманими. Разом з тим, можна також вважати, що в той час збереження окремого Морського міністерства в Україні було не на часі, оскільки потужного флоту УНР тоді не мала. Однак незаперечно те, (і це найважливіше) що військовоморські діячі, які складали цитований документ, хотіли бачити Україну в числі могутніх світових держав, які мають всі необхідні їм для захисту свого суверенітету інституції, в тому числі і потужний військовоморський флот.

Проводилася певна робота щодо створення спеціальних військових навчальних закладів, де планувалося готувати спеціалістів для Військово-Морського флоту. С. Шрамченко пише: "… 11 січня 1919 року … був затверджений … закон про заснування Гардемаринської школи. … Цю Гардемаринську школу малося на увазі заснувати в тому ж Миколаєві з тим, щоби потім або при ній, або, …, відчинити в Севастополі і кадетські кляси під назвою Морський Кадетський Корпус (назва для Севастополя) або Морський Корпус (назва для Миколаєва разом з Гардемаринською школою)" Пізніше, окрім старшин, планувалося розпочати підготовку майбутніх підстаршин флоту [12, с.81]. Відтак визначалися і умови вступу до цих навчальних закладів. До Гардемаринської школи приймалися громадяни УНР віком від 17 до 21 року, з середньою освітою та задовільним станом здоров'я. В оголошеннях про набір вказано: "Приняті до Гардемаринської Школи звуться гардемаринами і лічаться на дійсній військовій морській службі. Термін навчання … три роки з двома літніми плаваннями, після чого вони по іспиту і атестаціям проізводяться в корабельні гардемарини і в цьому рангові проходять практичне плавання на протязі року з проходженням практичних предметів, а після по іспиту і атестаціям проізводяться в мічмани фльоти". Також організовувалася і підготовка підстаршин флоту, для чого при Гардемаринській школі створювалися 3 класи. Термін навчання визначався у 9 місяців, після чого їм за результатами іспитів і атестацій присвоювалися підстаршинські звання за фахом. За свідченням С. Шрамченка, тих хто бажав навчатися було багато, "але далі зовнішні політичні обставини змінилися так, що справу з Гардемаринською школою треба було припинити" [12, с. 83]. Таким чином, видно, що підготовка кадрів мала носити планомірний характер і передбачала навяання фахівців всіх рівнів.
Актуальними для сьогодення можуть бути викладені С. Шрамченком принципи, на яких мали організовуватися військовоморські навчальні заклади в УНР і "які мусять завжди бути на увазі:
1) підбір відповідних кандидатів і 2) виховання в дусі великодержавності.
Ці точки знаходимо по всіх воєнноморських старшинських школах флот цілого світу, бо з огляду на особливості воєнноморської служби, воєнноморська школа була, є і буде привілегірованою во всіх відношеннях серед інших шкіл, що і бачимо всюди і в монархіях, і в демократичній Америці і … навіть у північносхідних варварівбольшевиків, … ще 3й принцип це ведення добрих традицій в школі, на підставі власної воєнноморської історії. Цих традицій у нас не брак аж від запорожців, … Цю третю точку зору знайдемо в більшому чи меншому ступені розвитку, в залежності від власної історії, по всіх фльотах, бо часами перемога на морі залежить від здорової національної воєнноморської традиції більш, ніж від воєнноморської тактики і стратегії" [12, с.84].
Можна твердити, що в період Диреторії УНР, незважаючи на здебільшого несприятливі внутрішньо і зовнішньополітичні обставини, здійснювалася значна організаційна робота щодо створення Українського Військово-Морського флоту. Зокрема впроваджувалася, спираючись на багатий світовий досвід, нормативноправова база, творилися і вдосконалювалися органи управління флоту, військовим кораблям надавалися традиційні українські назви, виділялися значні кошти на їх ремонт, добудову і якнайскоріше введення їх у стрій, а також здійснювалися спроби створити спеціальні військовоморські навчальні заклади. Вся ця широка праця свідчить, що в українському державному проводі в цілому було розуміння необхідності для незалежної України потужного, сучасного військового флоту з добре підготовленим і національно свідомим складом старшин, підстаршин і матросів. Такий флот міг забезпечити надійний захист морських рубежів УНР.

Джерела

1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України Ф. 1078, Оп. 2, Спр. 5. Доповіді та обіжники Головного управління Генерального штабу, військового міністерства, командирів військових частин про формування Армії УНР, положення та схеми. Списки отаманів та полковників Головних управлінь: гарматного, інженерного та ін. 2. Безкоровайний В. Сторінки історії флоту України. Севастополь, 1996. 3. Данілов А. Український флот: біля джерел відродження. К., 2000. 4. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 листопад 1920 рр.: Документи і матеріали: У 2х т., 3х ч. / Упоряд. В. Верстюк (керівник) та ін. К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. Т. 2. 744 с. 5. Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національновизвольних змагань (1917 1921 рр.): Монографія. К.: Олан, 2003. 608 с. 6. Капустянський М. Похід українських армій на Київ Одесу в 1919 році(короткий воєнноісторичний нарис): в 2ох кн. Мюнхен, 1946. (103+200) с. 7. Колесник С. Куди пливе ескадра? Памфлет. К., 1993. 8. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. Львів, 1995. 285с. 9. Перепелиця Г. Чорноморський військовоморський флот доби Центральної Ради та Гетьманщини (1917 1920 рр.) // Наукові записки з історії України. Кіровоград, 1997. Вип. 6. С. 5660. 10. Сідак В.С. На шляху до воєнної доктрини України (історичний нарис): Моногр. К.: Видво Національної академії СБ України; Видво МАУП, 2001. 216 с. 11. Шрамченко С. Українська воєнна Фльота 1919 1920 рр // Історія українського війська (від княжих часів до 20х років ХХ ст.) / Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. Та ін. 4те вид. Змін. І доп. Львів: Світ, 1992. 712 с. 12. Шрамченко С. Українські ВоєнноМорські Школи (1918 1920 рр.) // Табор. Каліш, 1931. Ч. 15. С. 8084. 13. Шрамченко С. Український Морський Генеральний Штаб // Табор. Каліш, 1931. Ч. 16. С. 9092. 14. Шрамченко С. Крейсер "Гетьман Іван Мазепа" // Табор. Каліш, 1932. Ч. 17. С. 8284. 15. Шрамченко С. Закон про державну українську фльоту та його виконавці // За державність. Каліш, 1934. Зб. 5. С. 124136. 16. Якимович Б. Збройні сили України: Історичний нарис. Львів, 1996. 359 с.

До змісту "Воєнна історія" #1_3 за 2007 рік