Військове будівництво доби Директорії у працях сучасних українських істориків

Олександр ДЕМЧУЧЕН,
викладач кафедри історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, підполковник запасу

Після проголошення державної неза-лежності України у вітчизняній історичній науці значно активізувалася робота з розробки багатьох важливих проблем військово-історичної тематики, що торкає-ться періоду 1917-1920 рр. в Україні. Це пояснюється посиленням у нашому сус-пільстві інтересу до раніше недосліджених проблем вітчизняної історії, а також важ-ливими практичними потребами, виклика-ними необхідністю застосування націо-нального історичного досвіду для будів-ництва сучасних ЗС України. З'явилися окремі наукові статті та розділи в загальних монографіях, присвячені різним військово-історичним проблемам, у тому числі і пов'язаними з періодом 1917-1920 рр. Готуються кандидатські і докторські дисертації, в яких досліджуються різні питання, пов'язані з українською війсь-ковою організацією доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Вони виходять передусім з-під пера українських війсь-кових істориків. Останнім часом видається журнал "Воєнна історія", що стає одним з основних друкованих органів і висвітлює проблематику військової історії, у першу чергу - української [4, 5, 9, 10, 17, 23, 25].
Мета даної статті полягає у висвітленні та узагальненні сучасних підходів до вив-чення складних проблем військового будів-ництва періоду Директорії УНР, сучасного стану розробки проблем створення, ста-новлення і розвитку українського війська в наукових працях вітчизняних істориків, що побачили світ протягом останніх років.
Вивчаючи сучасні наукові напрацювання українських дослідників, сподіваємося краще зрозуміти минулий досвід вітчизня-ного військового будівництва в Україні, той час, коли український народ вступив на шлях боротьби за державну незалежність, утво-ривши Армію УНР, яка дала численні приклади героїзму у боротьбі за державність України. В.С. Сідак стверджує, що "...фор-мування національних Збройних Сил не може відбуватися без урахування минулого, зокрема й власного досвіду українського війська, здобутого за часів визвольних змагань 1917-1921 рр. Цей досвід, традиції тієї доби є надзвичайно цінними не лише у сфері військового будівництва, а й у патріо-тичному вихованні молодих вояків" [21, с.4]. Протягом останніх років визначальними тенденціями розвитку української історич-ної науки стали методологічна переорієн-тація пострадянських істориків, засвоєння досвіду національної і зарубіжної істо-ріографії, об'єднання зусиль учених мате-рикової України та діаспори навколо вироб-лення нової концепції і створення справді наукової історії українського народу [11, с.454].
Важливою працею, яка має пряме відно-шення до періоду Директорії УНР, у тому числі й до військових проблем того часу, є монографія В.Ф. Солдатенка [22]. На основі мемуарних праць діячів тогочасного виз-вольного руху, документів політичних партій і організацій, періодики, вперше в історичній науці проводиться комплексний аналіз подій у зазначений період. Головні етапи боротьби за відродження УНР, її збройного захисту під проводом Директорії розглядаються через творчий спадок політичних діячів, що залишили свої праці з історії української революції. Основну увагу автор зосереджує на аналізі діяльності політичних партій, їх боротьби за владу, дає критичну оцінку політиці Директорії, вказує на її помилки, що призвели до загибелі УНР. Робота В.Ф. Солдатенка вражає аналізом історіографії міжвоєнного періоду. Він зазначає: "Перші історики Української революції, …, особливо в 1919, 1920 рр., поставили проблему і дали первісні відповіді... Останні не... могли бути вичерпними і бездоганними. Проте й ця тенденція історіографічною традицією не стала. Більше того, численні публікації, враховуючи й мемуарні, напрочуд одно-стайно обходили такі "гострі кути" і часто прискіпливий читач змушений був розчаро-вуватися, не знаходячи пояснень на, зда-валося би, обов'язкове питання про смисл, доцільність, ефективність тих чи інших військових операцій, кампаній і т. ін." [22, с.25]. Він дає узагальнену оцінку праць на військову тематику, що вийшли з-під пера авторів української діаспори і вважає, що в емігрантській літературі склався своєрідний напрям у трактуванні військової історії України. Частина істориків почала дово-дити, що, українці як нація дуже здібні до військової справи, мають гідні подиву звитяжні традиції, але ніколи не прагнули до завоювання чужих територій і поне-волення інших народів. Такі підходи для періоду 1918-1920 рр. не завжди узгод-жуються з історичними фактами. Мова не про те, що в українській військовій історії не було героїчних сторінок. Просто у гонитві за славою сторінки ці настільки абсолютизуються, що починають викликати зрозумілу недовіру, а додані до цього перебільшення-фантазії викликають по-чуття іронії. Автор визнає складність майбутніх досліджень військово-історичної проблематики доби Директорії УНР і робить висновок, що може спонукати віт-чизняних істориків до подальших дослід-жень у цій галузі: "…немала кількість праць, пов'язаних з різними аспектами українського військового будівництва, вій-ськової політики, історією бойових дій, особливо у другій половині 1919-1920 рр. чи не найслабша, найбезпорадніша ланка історіографії Української революції". В.Ф. Солдатенко в прямій постановці не роз-глядає проблематику військового будів-ництва в УНР, але глибоко аналізує гострі проблеми, що значною мірою впливали на складний процес творення національної армії [22, с.25]. У той же час висновок В.Ф. Солдатенка має спонукати сучасних дослід-ників щодо активізації роботи з вивчення військових аспектів періоду 1917-1921 рр., у т.ч. пов'язаних з державною політикою Директорії по будівництву українській армії.
В. Яблонський у своєму дослідженні аналізує процес становлення і трансфор-мації Директорії як вищого органу влади в контексті розгортання внутрішньополітич-ної боротьби в УНР. Розглядаються проб-леми зовнішньополітичної орієнтації і військової діяльності Директорії та їх вплив на долю УНР. Він справедливо наголошує: "Військова політика держави формується не тільки під впливом тих або інших кон-цепцій розвитку. Насамперед вона залежить від конкретних історичних умов… Дирек-торія, будучи витвором свого часу, несла в собі цілий комплекс досягнень і недоліків, притаманних лише їй" [25, с.137-139].
Здійснюючи дослідження, неможливо обійти праці, присвячені військовим і політичним діячам періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Тут у першу чергу слід назвати колективну працю О. Колянчука, М. Литвина, К. Науменка, яка включає біографії військових діячів УНР [14]. Підготовлена ними робота коротко висвітлює біографії більше як 450 генералів та адміралів, які служили в українських військових формуваннях у 1917-1921 рр. Серед них знаходимо і відомості про тих військових діячів, які в період Директорії УНР безпосередньо брали активну участь у створенні української армії [14, с.211, 215].
Протягом останніх років видаються збірники документів часів 1917-1921 рр., на сторінках яких опубліковані найважливіші державні акти УНР. Але спеціальних дже-рел, які розкривали б військову проблема-тику, тут мало. Виняток становить підготов-лений В.І. Сергійчуком збірник документів, пов'язаних з діяльністю С.В. Петлюри під № ІІІ. У ньому можна знайти і матеріали, що проливають світло на процес військо-вого будівництва в УНР у період Директорії [19].
Різні аспекти військового будівництва в УНР вивчаються у кандидатських і док-торських дисертаціях. Так у дослідженні В.В. Задунайського, що висвітлює процес військового будівництва в УНР, приділяє-ться увага його організації в період Директорії. Автор аналізує заходи коман-дування військ УНР по зміцненню військової дисципліни і правопорядку у військах, організації бойової підготовки у частинах і підрозділах, вихованню вояків, зупиняється на діяльності органів війсь-кового управління, робить порівняння щодо якості всієї військово-організаційної діяль-ності в УНР у 1919 та 1920 рр. Разом з тим, автор глибоко не аналізує умови створення національної армії в період Директорії, не розглядає впливи на цей процес внутріш-ньополітичного та зовнішньополітичного курсу, взятого українським урядом. Він зупиняється лише на окремих організа-ційних заходах по створенню національних військових формувань [8].
Діяльність українських політичних пар-тій 1917-1920 рр. досліджує О.А. Мацагор. На його думку, період Директорії УНР виділяється динамічними процесами ство-рення і протистояння широкого спектру українських політичних сил, які були виразниками різних державотворчих кон-цепцій і принципів формування армії. Соціалістичні партії, представники яких складали ядро Директорії, стояли на пози-ціях відстоювання соціалістичної респуб-ліки і прагнули створити регулярне військо суто на національній основі. За тодішніх умов надто впливовим (і не завжди пози-тивно) був політичний фактор. Характер-ним для діяльності багатьох керівників українських політичних партій було те, що вони намагалися використати українські військові формування для досягнення влади, що призводило до дестабілізації політичної ситуації в країні. Аналіз подій 1917-1920 рр. в Україні свідчить, що лише консолідація всіх політичних сил навколо ідеї державності, створення та функціо-нування регулярних боєздатних Збройних Сил є запорукою розбудови незалежної держави. Турбуватися про національне військо повинні як державні органи, так і суспільство в цілому [18].
Л.П. Кривизюк аналізує помилки, що мали місце у військовій політиці Директорії і негативно вплинули на боєздатність армії. Найголовнішими він вважає такі: недо-оцінка ролі військового керівника, ска-сування персональних офіцерських звань, що призвело до падіння дисципліни і появи такого явища як "отаманщина", масового дезертирства, частих випадків невиконання наказів. На його думку, незважаючи на несприятливі умови, викликані нестабіль-ною внутрішньополітичною ситуацією в Україні та на агресію супроти неї сусідніх держав, у 1917-1921 рр. вдалося закласти національну систему навчання та виховання особового складу української армії. В основу її покладалася державницька ідея, реалізація якої неможлива без дисциплі-нованої, відданої національній справі потужної армії [15].
Дисертація О.М. Даценка містить глибо-кий аналіз обставин впливу національно-визвольної боротьби на формування україн-ського війська [6, с.27]. Дослідник дово-дить, що соціально-політичний та еконо-мічний фактори сприяли формуванню в українського народу державотворчих праг-нень [6, с.58]. Він вважає, що період Директорії характеризується великими складнощами історичного моменту [6, с.73]. Аналізуються діяльність по впровадженню військових нагород і військової форми - зовнішніх чинників, що мало сприяти вихованню патріотичних якостей українсь-ких воїнів, значення військової преси у цій роботі [6, с.75, 81, 88]. Приділено увагу діяльності Інформаційного бюро Армії УНР [6, с.90-91], згадується культурно-освітня управа. Але глибокого аналізу їх діяльності тут немає. Недостатньо уваги приділено Державній інспектурі і військо-вим священикам [6, с.128-131]. О.М. Да-ценко об'єктивно оцінює помилки Дирек-торії у створенні концепції патріотичного виховання воїнів [6, с.149-150]. Він вважає, що національний досвід виховання військо-вослужбовців у 1917-1920 рр. заслуговує на подальше вивчення і використання при відпрацюванні державної концепції війсь-ково-патріотичного виховання в Українсь-кій державі та її армії [6, с.10].
Сучасні дослідники не обходять своєю увагою проблеми, пов'язані з організацією окремих родів військ Української армії. Так П.П. Ткачук глибоко дослідив організацію та діяльність української артилерії у 1917-01920 рр., у т.ч. і в період Директорії. Він робить висновок, що специфічний для революційних часів широкий спектр форм і методів творення артилерії, способів її бойового застосування дозволяють визна-чити найбільш ефективні з них для вико-ристання у ході реформування ЗС України. Історія української артилерії є також важливим чинником воєнно-патріотичного виховання нових поколінь захисників України [24, с.16]. Виходячи з цього, слід зауважити, що інші складові частини тодішнього українського війська - зокрема органи управління, роди військ, підрозділи забезпечення армії також заслуговують ґрунтовного вивчення і узагальнення їх досвіду.
Дисертаційна робота А.О. Науменка присвячена національно-патріотичному вихованню військовослужбовців Армії УНР періоду Директорії. Автор зміг пов'язати якість і зміст заходів у військах з воєнно-політичною обстановкою навколо УНР, її внутрішньою політикою, характерними рисами особового складу українських військ, особливостями організації органів управління та родів військ Армії УНР. Він вважає, що військова сфера в УНР не була належним чином організована. В умовах постійної війни і частої зміни території не вдалося налагодити всебічне забезпечення війська необхідними засобами для успіш-ного ведення бойових дій. Недостатня кількість командних кваліфікованих кадрів, відсутність озброєння, боєприпасів і меди-каментів, а також відповідного тилового забезпечення негативно відбивалася на боєздатності національної армії [19].
З'являються також роботи, де вивчається історія окремих частин Армії УНР. Це зокрема робота В. Довбні, яка присвячена історії заслуженого формування УНР - з'єднання Січових Стрільців. У ній здійсню-ється історичний аналіз питань організації та діяльності цього військового форму-вання, проведений на підставі численних архівних джерел, відомостей, опубліко-ваних у періодичній пресі того часу [7].
Важливі питання, пов'язані зі ство-ренням національної системи військової освіти досліджує М. Герасименко. Він твердить, що в період національно-виз-вольної боротьби 1917-1920 рр. в Україні була створена та функціонувала мережа військово-навчальних закладів, які на практиці здійснювали підготовку війсь-кових фахівців. Її становлення відбувалося в процесі загального військового будів-ництва, відповідно до розроблених норма-тивно-правових документів, і здійснюва-лося поетапно - від українізації та реор-ганізації колишніх російських військових шкіл до створення вітчизняної системи освітніх закладів різного типу та рівня підготовки фахівців [3].
Військове будівництво періоду 1918-1920 рр. розглядається в працях, присвя-чених військовим і політичним діячам УНР. Так у роботі С.Х. Литвина вивчається жит-тєдіяльність Голови Директорії і Головного отамана війська УНР С.В. Петлюри. Автор використав значний обсяг історичної літе-ратури, мемуарів, періодичних видань, раніше невідомих документів, які зберіга-ються у різних архівах, що дало змогу проаналізувати розвиток і сучасний стан висвітлення діяльності С.В. Петлюри, в тому числі і військової [16]. С.Х. Литвин, враховує те, що сам С.В. Петлюра не був професійним військовим, неупереджено оцінює його діяльність, підкреслює склад-ність тогочасної політичної боротьби, особисту відповідальність С.В. Петлюри за прийняті рішення і робить важливий для дослідження висновок: "… у наведених оцінках простежується певна тенденція, …, однак вони сприяють розумінню феномена Петлюри як військовика не за фахом, а за покликанням, і його ролі для армії у важкій боротьбі..." [16, с.278]. В. Верстюк також дає оцінку С.В. Петлюрі як загальнонаціо-нальному лідеру: "Року 1918-го та особливо 1919-го революція вийшла далеко з берегів мітингової політичної діяльності, її поступ визначався не стільки деклараціями й резолюціями, скільки збройною силою, безпосередньою участю в революційних подіях широких народних мас. Для керів-ництва такими масами потрібен був не так інтелектуал, як людина виповнена силою національної ідеї, глибокою вірою, переко-нанням в остаточну перемогу ідеї україн-ської державності, тобто харизматичний лідер. Саме таким і був Симон Петлюра" [1, с.122]. Можна упевнено твердити, що сучасні дослідники, визнаючи виняткове значення особистості Головного Отамана у боротьбі за незалежність України, разом з тим враховують складні умови державо-творчої діяльності у 1918-1920 рр., які безумовно здійснювали вагомий і часто негативний вплив на загальний стан справ з розбудовою національного війська, що повинно було стати важливим гарантом для досягнення остаточного успіху у збройній боротьбі українського народу за створення власної державності.
Серед сучасних історіографічних праць, присвячених періоду 1917-1921 рр., важ-ливе місце займає монографія В. Капелюш-ного, який поряд з іншими проблемами державотворення 1917-1920 рр. розглядає і проблеми військового будівництва. Глибоке та всебічне їх дослідження сприяє ґрун-товному вивченню національно-визвольної боротьби українського народу за незалеж-ність, визначає роль національної армії у її захисті, дає можливість простежити процес її формування, політичні чинники, що за цим стояли, спростовує усталені стерео-типи, що мають місце в наукових оцінках і трактуванні даної проблеми. Автор звертає увагу на те, що досі не складено повного збірника документів з військової пробле-матики 1917-1921 рр. [12, с.414-416], про-понує здійснити окреме дослідження війсь-кових питань у хронологічних межах націо-нально-визвольних змагань в Україні [12, с.452], а також - ґрунтовніше вивчати діяль-ність тодішніх українських військових діячів [12, с.482]. Щодо останнього - слід зазначити, що певний науковий пошук вже ведеться. Зокрема М. Ковальчук підготував працю, присвячену діяльності видатного військового діяча М. Капустянського [13, с.20-51]. Додамо, що різні питання військо-вої організації в УНР у 1918-1920 рр. також повинні знайти своє всебічне висвітлення у подальших дослідженнях вітчизняних істориків.
О. Уткін, В. Бережинський, В. Горєлов, В. Гриневич, О. Реєнт, О. Павленко дослі-дили процес військового будівництва в Україні у ХХ столітті, основну увагу приді-ливши будівництву сучасних Збройних Сил України [2]. Поважне місце в книзі відве-дено військовій проблематиці періоду 1917-1920 рр. Окремі розділи в книзі присвячено Армії УНР періоду Директорії, організації, озброєнню та військовому мистецтву того-часних українських збройних формувань [2, с.66-71, 87-95]. У них мова іде про заходи уряду УНР та командування української армії щодо зміцнення боєздатності військ УНР, боротьби з погромами, діяльність військових судів. Автори не обійшли увагою діяльність Державної інспектури, даючи їй позитивну оцінку [2, с.68]. Вони роблять основний висновок на базі дослідження всього періоду 1917-1920 рр.: "…один із головних гірких історичних уроків періоду існування різних форм українських військових формувань (...) полягає у тому, що неможливо побудувати державу, відстояти її незалежність без регулярної, могутньої, боєздатної армії" [2, с.94]. Це твердження дає важливий урок для сучасності щодо підходів до реалізації державних завдань по зміцненню обороно-здатності незалежної Української держави.
Таким чином, можна зробити висновок, що окремі важливі питання, пов'язані з творенням української армії в період 1918-1920 рр. знайшли своє часткове висвітлення в ході дослідження інших важливих проблем. Тому різні вагомі аспекти даної теми можуть стати предметом уваги дослідників воєнної історії України у подальшому.

Джерела
1. Верстюк В. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. - 2004. - № 3 (456) травень-червень. - С. 112-126.
2. Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети / За. заг. ред. Кузьмука О.І. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. - 448 с.
3. Герасименко М. Підготовка старшинських кадрів в українських національних державних утвореннях (березень 1917 - листопад 1920) рр.: Автореф. дис. ...канд. іст. наук. - Київ, 2005. - 24 с.
4. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. - Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.
5. Гордієнко В. Українська Галицька Армія. - Львів, 1991. - 110 с.
6. Даценко О. Військово-патріотичне виховання в українських збройних формуваннях в умовах боротьби за українську державність (березень 1917 - листопад 1920 рр.) Дис. …канд. іст. наук. - Київ, 2002. - 193 с.
7. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917-1920 років. - Київ, 2002. - 218 с.
8. Задунайський В. Збройні Сили УНР (1917-1920 рр.): Дис. …канд. іст. наук. - Донецьк, 1995. - 198 с.
9. Історія України: нове бачення: У 2-х т. - Т.2. - Київ: Україна, 1996. - 494 с.
10. История Украинской ССР в 10-ти т. - К.: Наукова думка, 1984. - Т.6. Великая Октябрьская социалистическая революция и гражданская война на Украине (1917-1920). - 655 с.
11. Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій. - К.: Генеза, 2004. - 496 с.
12. Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.): Монографія. - К.: Олан, 2003. - 608 с.
13. Ковальчук М. Військова діяльність М.Капустянського за доби Директорії (1918-1921 рр.) // Військово-історичний альманах. - 2004. - Ч.1(8). - С. 20-51
14. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. - Львів, 1995. - 285 с.
15. Кривизюк Л. Вишкіл та виховна робота в українських військах періоду визвольних змагань 1917-1920 років: Автореф. дис…. канд.іст.наук. - Львів, 2001. - 32 с.
16. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана. - Київ: Видавництво ім. Олени Те ліги, 2001. - 639 с.
17. Литвин М, Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів: Інститут українознавства НАНУ; Видавнича фірма "Олір", 1995. - 368 с.
18. Мацагор О. Програмові засади та діяльність українських політичних партій у сфері військового будівництва (березень 1917-1920 рр.) Автореф. дис. …канд. іст. наук. - Київ, 2002. - 19 с.
19. Науменко А. Національно-патріотичне виховання в армії Української Народної республіки періоду Директорії.: Автореф. дис. ...канд. іст. наук. - Київ, 2004. - 20 с.
20. Петлюра С. Статті. Листи. Документи. - Т. ІІІ. Упорядник В. Сергійчук. - К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 1999. - 616 с.
21. Сідак В.С. На шляху до воєнної доктрини України (історичний нарис): Моногр. - К.: Вид-во Національної академії СБ України; Вид-во МАУП, 2001. - 216 с.
22. Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.). - К.: Пошуково-видавниче агентство "Книга пам'яті України", Видавничий центр "Просвіта", 1999. - 508 с.
23. Срібняк І. Обеззброєна але нескорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921-1924 рр.). - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1997. - 129 с.
24. Ткачук П. Організація артилерійських частин та їх бойова діяльність по захисту української державності 1917-1920 рр.: Автореф. дис. …канд. іст. наук. - Київ, 2004. - 19 с.
25. Яблонський В. Від влади п'ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР. - К.: "Альтерпрес", 2001. - 160 с.