Прорив Південно-Західного фронту Російської армії у 1916 році та його воєнно-політичні наслідки

Андрій НАУМЕНКО,
підполковник, кандидат історичних наук, викладач кафедри військової соціології та політології Національної академії оборони України

Однією з найважливіших подій 1-ої світової війни, яку заслужено включено до світової скарбниці воєнного мистецтва, є переможна операція військ Південно-Західного фронту Російської армії проти австро-угорських та німецьких армій, котра увійшла в історію під назвою "Брусиловського прориву" і походить від прізвища видатного російського воєн-начальника часів війни 1914-1918 рр. генерала від кавалерії О.О. Брусилова, що командував згаданим фронтом. Най-важливіші бойові дії відбулися навесні - влітку, а також восени 1916 р. та охопили величезну частину української території - зокрема Волинь, Галичину, Буковину та Поділля.
Актуальність вивчення проблеми полягає у потребі всебічного і поглиб-леного аналізу всіх воєнно-історичних подій, які відбувалися на території нашої держави на протязі її історії, зокрема і 1-ої світової війни. Вони здійснили значний вплив на перебіг бойових дій 1916-1917 рр. та відчутно вплинули на подальшу розстановку воєнно-політичних сил у Європі.
Мета даної статті полягає у вивченні та з'ясуванні ходу бойових дій між росій-ськими і австро-німецькими військами на території України під час "Брусиловсь-кого прориву" та проаналізувати значення цієї великомасштабної операції для наступного ходу війни.
Основною джерельною та історіо-графічною базою для опрацювання даної теми стали наукові праці вітчизняних, російських та західних дослідників (минулого і сучасності), які займаються вивченням різних аспектів історії 1-ої світової війни, збірники документів та мемуарна література [1-13]. Важливим джерелом є спогади самого О.О. Бру-силова, де він детально розглядає весь перебіг бойових дій навесні - влітку 1916 р. [1]
Традиційно велике значення в кампанії 1916 р. (як і в попередніх) мали операції на Східному (російському) фронті. Вій-ська держав Згоди мали, згідно рішення конференції в Шантіль'ї, у 1916 р. здійснити комбінований удар проти Центральних держав на Російському, Італійському і Французькому фронтах. Конференція 14 лютого встановила початок атак на Французькому фронті 1 липня, а на Російському - 15 червня. Проте критичне положення італійських військ в Трентіно, де їх надто тіснили австрійці, що постійно отримували по-тужні підкріплення, а також настійливі прохання союзників, і передусім фран-цузького воєначальника маршала Жоффра призвели до прискорення початку росій-ського наступу на Південно-Західному фронті. Союзники - французи і англійці просили у Росії допомоги у складний для них час. Король Італії Віктор Еммануїл ІІІ також просив імператора Миколу ІІ допомогти італій-ському фронту, що ледь тримався [12, с.314-315].
У даному дослідженні доцільно ко-ротко зупинитися на основних якісних та кількісних показниках, які характери-зують тодішні російські війська та їх головного противника - австро-угорську армію.
На той час у Росії закінчилася криза із стрілецькою зброєю [12, с.313]. На пере-дових позиціях тепер знаходилися 1732000 солдатів і офіцерів [4, с.535]. Брусилов зміг зібрати навколо себе здібних офіцерів. На його рахунку під час цієї війни вже були важливі перемоги. Російська армія влітку 1916 р. була попов-нена особовим складом, на підготовку якого вже у військах було звернуто особливу увагу. Солдатів навчали долати загородження, захоплювати і знищувати позиції противника, артилерія готувалася руйнувати загородження і оборонні споруди, супроводжувати вогнем свою піхоту. З цією метою в кожному полку створювалися запасні батальйони, а крім того в кожній дивізії було по 2 саперні роти і спеціальні команди для позиційної війни. Проте вже тоді траплялися випадки порушень військової дисципліни. Зокре-ма, за даними А.М. Зайончковського, вони мали місце у ХХХІІ-му армійському корпусі у вигляді братання з австрійцями. Однак вони не набули ще масового характеру і це скоріше був виняток. Російські солдати відчували перевтому війною, проте у своїй переважній біль-шості вони не втратили своєї бойової стійкості, і в цілому боєздатність росій-ської армії була вищою ніж австро-угорської [4, с. 540].
Учасник 1-ої світової війни, а потім один з найвідоміших українських війсь-кових діячів доби УНР М. Капустянський називає позитивні і негативні риси австрійської армії: "… Позитивні: організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, упертість і витривалість в боях суцільним фронтом із забезпеченими крилами, порив в атаці, одначе без належного завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну, як це властиве німцям і росіянам. (…)
Негативні: зайва централізація, страх за свої фланги та запілля, велика обережність у маневрах на одшибі, від-сутність взаємної виручки (різномовність армії та ворожнеча між різними націями); до того, при відвороті австрійці швидко губили всяку впертість, досить легко підпадали паніці й боялися кінних атак (…). Оточені, вони досить легко і охоче йшли в полон, що з'ясовується причинами політичними й національними.
Ще помічалася у них відсутність широкої ініціативи і чекання детальних наказів зверху.
Треба зазначити, що в Австрійській армії доброю славою користувалися мадяри, дуже активні під час походу й уперті при обороні, а також і слов'янські полки, надто "руські" (тирольці сходу) тільки не на східньому фронті. Відомо, що найважчі завдання покладалися на Італійському фронті на ці "руські" полки, і вони їх виконували непохитно і з самопожертвою…
Взагалі, як показав досвід великої війни та європейська воєнна література, Австрійська армія була, щодо своїх бойо-вих якостей, значно нижча за російську, яку вона переважала тільки військовою технікою". [6, с. 25] А. Зайончковський вважає, що у 1916 р. моральний стан австро-угорських військ, в зв'язку з відправкою на Італійський фронт най-кращих частин і поповнень, різко погір-шав. В солдатських масах втомленість від війни і небажання воювати стали звичай-ним явищем [4, с.540].
Австро-угорська армія була штучно створена з представників найбільш різно-характерних, іноді ворожих одна одній народностей, і з них лише німці, угорці, хорвати і боснійці-мусульмани воювали завзято, решта ж - чехи, словаки, українці, серби, румуни та ін. - йшли в бій без належного ентузіазму і при нагоді масово здавалися в полон, що підтверджується доказами М. Капустянського [6, с. 25].
До складу військ російського Пів-денно-Західного фронту входило 4 армії: 7-ма, командуючий - генерал від інфан-терії Д.Г. Щербачов, 8-ма, командуючий - генерал від кавалерії О.М. Каледін, 9-та, командуючий - генерал від інфантерії П.О. Лечицький, 11-та, командуючий - генерал від кавалерії В.В. Сахаров.
Їм протистояли австро-угорські та німецькі війська: армійська група А. Лінзінгена, армійська група Е. Бем-Ермолі, Південна австро-німецька армія генерала Ф. Ботмера і 7-ма армія К. Пфланцер-Балтіна. Свою оборону австро-угорці зміцнювали протягом 9-ти місяців. Вона була добре підготовлена і скла-далася з двох, а місцями з трьох обо-ронних позицій, на відстані 3-5 км. одна від одної. Кожна позиція австро-угор-ських військ складалася з двох-трьох ліній окопів і вузлів опору і мала глибину 1,5-2 км. Позиції були обладнані бетоно-ваними бліндажами і прикривалися кіль-кома смугами дротяних загороджень. Укріплення були настільки сильні, що коли кайзер Німеччини Вільгельм ІІ побував у Південній німецькій армії, то був дуже вражений і запевнив, що таких укріплень він не бачив ніде, навіть на Заході [3, с. 50].
Підготовка Південно-Західного фрон-ту відзначалася особливою ретельністю. В результаті копіткої роботи командую-чого фронтом, командуючих арміями та їх штабів був складений чіткий план опе-рації. Правофлангова 8-ма армія наносила головний удар на луцькому напрямі. Інші армії виконували допоміжні завдання. Найближча мета бойових дій полягала в тому, щоб розгромити австро-угорські війська і оволодіти їх позиціями.
Оборона австро-угорців була добре розвідана (в тому числі і за допомогою повітряної розвідки) і детально вивчена. Щоб максимально наблизити до неї піхоту і захистити її від вогню, було підготовлено 7-8 ліній траншей на відстані 70-100 м. одна від одної. Місцями перша лінія траншей наближалася до австрійських позицій на 100 м. Війська приховано підтягалися до районів прориву і лише безпосередньо напере-додні наступу вводилися в першу лінію. Приховано зосереджувалася артилерія. В тилу була організована відповідна під-готовка військ.
Ретельне дотримання заходів маску-вання, прихованість всієї підготовки потужного наступу обумовили його не-сподіваність для противника. В загальних рисах його керівництво знало про угру-повання росіян, розвідка надала відомості про підготовку атаки. Проте вище війсь-кове керівництво Центральних держав, переконане у неспроможності російських військ після поразок 1915 р. до насту-пальних дій, відкидало можливість загрози.
Дослідники наводять різні відомості щодо чисельності російських, австро-угорських та німецьких військ на Схід-ному фронті у 1916 р. А.М. Зайончков-ський свідчить, що склад російських сил Південно-Західного фронту, які прикри-вали напрямок на Київ і Одесу (Україну) був таким: на 450 км. - 19,5 корпусів і 11-12 дивізій кінноти (близько 510000 бійців) [4, с.535]. Деякі інші дослідники пізніших часів доводять цю чисельність до 40,5 піхотних дивізій (573000 багнетів), 15 кінних (60000 шабель), 1770 легких і 168 важких гармат [12, с.314]. У К.А. Залєс-ского знаходимо інші відомості: 643000 багнетів, 71000 шабель, 2200 гармат [5, с.95]. Як видно, дослідження дещо ускладнюється через відсутність оста-точної ясності щодо кількості російських військ. Проте можна твердити, що на їх боці була незначна чисельна перевага. Їм протистояли австро-угорські війська в кількості: 39 піхотних дивізій (437000 багнетів), 10 кінних (30000 шабель), 1301 легких і 545 середніх і важких гармат [12, с.314]. Це давало перевагу по піхоті 1,3 до 1 і по кінноті 2 до 1 на користь росіян. По кількості артилерії сили противників були приблизно рівними, однак важкої артилерії у австро-угорців було у 3,2 рази більше. За рахунок її вогневої потужності австро-угорці могли завдати нищівних людських втрат росіянам. Можна стверд-жувати, що вирішальної чисельної пере-ваги росіяни не мали.
4 червня 1916 р., значно раніше вста-новленого терміну почалася реалізація плану О.О. Брусилова. Австро-угорські війська, що глибоко зарилися в окопах здовж західного берега Стрипи, цього дня не побачили сонця. Перед його сходом їх позиції накрили тисячі росій-ських снарядів, що не-щадно шматували обо-ронні споруди, завда-вали великих людських втрат [9, с.37]. Артиле-рійська підготовка, що почалася о 3 годині ранку [4, с.542] здійс-нювалася на різних ділянках фронту від 6 до 45 годин. Блиску-чими діями російської артилерії керував генерал-лейтенант С.М. Дельвіг, що пізніше служив в українській армії у 1917-1920 рр. [8, с.199]. Результатом ар-тилерійської підготовки стала значна руйнація австро-угорських окопів першої смуги та часткова нейтра-лізація артилерії противника [4, с.542]. В оперативній доповіді від 4 червня зазна-чалося, що за оцінками командирів кор-пусів діяльність російської артилерії дає результати, що перевищують сподівання [13, с.212]. О.О. Брусилов свідчить, що "наша артилерійська атака скрізь увін-чалася повним успіхом" [1, с.235]. Кожна російська гармата вперше знала свою ціль. І вони вперше були на відстані менше ніж 2 км. від противника [12, с.315].

Під прикриттям своєї артилерії росій-ська піхота пішла в атаку. Вона рухалася хвилями (по 3-4 смуги в кожній), одна за одною через 150-200 кроків. Перша хвиля, не затримуючись на першій лінії, відразу ж атакувала другу. Третю лінію атакували третя і четверта хвилі, які пере-катувалися через перші дві (цей спосіб одержав назву "атака перекатами" і пізніше був використаний союзниками на західноєвропейському театрі війни).
Найбільш успішно прорив було прове-дено на правому фланзі, у смузі наступу 8-ої армії генерала О.М. Каледіна, яка діяла на луцькому напрямі. Займаючи фронт у 185 км. від Маневичи до Детиничі 8-ма армія числила 13 піхотних і 7 кінних дивізій - всього 170000 бійців та 582 гармати. Проти неї діяла 4-та австро-угорська армія ерцгерцога Йосифа-Фердінанда в складі 12 піхотних і 4 кінних дивізій - всього 116000 бійців та 548 гармат. О 9 ранку піхота 6 російських дивізій XXXIX, XL, VIII, та XXXII армійських корпусів завзято пішла на штурм і на 17 год. на ділянці XL корпусу оволоділа всією першою укріпленою смугою австрійців глибиною до 2 км. В інших корпусах атаки першого дня успіху не мали. XL корпус, розвиваючи успіх, 6 червня при сприянні VIII корпуса зайняв другу укріплену смугу, а 7 червня, переслідуючи 2-гу і 70-ту австрійські дивізії, на 21 год. оволодів Луцьком, проникнувши в глиб розташування австрійців на 30 км. Форсувавши р. Стир 8 червня і ввівши для розвитку успіху V Сибірський корпус, 8-ма армія на 12 червня вийшла на фронт Колки - Переспа - Лаврів, тобто в 1 - 1,5 переходів на північний захід і захід від Луцька, а 14 червня - на фронт Сокаль - Киселин - Блудів, до 2 переходів від Луцька. Тим часом на фронті 8-ої армії здовж залізниці на Ковель вперше з'явилися свіжі німецькі - 11-та баварська і 108-ма піхотні дивізії. Слідом за ними в районі Киселина розгорнувся X-й німецький корпус, спішно переведений з Французького фронту. Потужні контратаки цих військ примусили 8-му армію, що вже не мала резервів, зупинити успішне просування вперед [4, с.543].
Менш успішною була атака 11-ої армії генерала В.В. Сахарова, що зіткнулася з жорстоким опором австро-угорців. Її дії звелися до прориву XVII-им армійським корпусом під Соколовом, де укріплена позиція австрійців була прорвана росія-нами 5 червня. Цей успіх на правому фланзі 11-ої армії давав можливість узгодити її дії з 8-ою армією для полег-шення просування лівого флангу остан-ньої. Проте командуючий армією продов-жував вести до 9 червня невдалі атаки на своєму лівому фланзі VI армійського корпусу в районі Тернопільського шосе [4, с.543].
Причини малоуспішних дій 11-ої армії полягали у порівняній слабості її сил і нестатку наданих засобів, оскільки у вихідному положенні на початку прориву армія займала 130 км. 8,5 піхотними та 1 кінною дивізіями та 134 гарматами, маючи проти себе 2-гу австрійську армію Е. Бем-Ермолі і німецький корпус Мар-шаля - 10 піхотних і 2 кінні дивізії при 471 гарматі (з них 159 важких). Разом з тим, незважаючи на невигідне співвідношення сил, 11-та армія вела ще удари: головний - на ділянці в VI армійському корпусі і до-поміжні - на ділянці XVII і XVIII армій-ських корпусів, але не мала достатніх резервів для розвитку одержаних успіхів [4, с.543]. О.О. Брусилов свідчить, що військам Сахарова приходилося надто тяжко, оскільки на нього було проведено декілька рішучих атак противника, але він відбив їх всі і зберіг свої позиції [1, с.241].
Прорив 7-ої армії, названий Язлове-цькою операцією, є зразком рішучих дій армії, що отримала завдання вести допоміжний удар. Займаючи фронт 63 км. від Людвиновки до Латача силами у 8 піхотних і 3 кінних дивізії (167000 бійців і 326 гармат), 7-ма армія протистояла Пів-денній австро-німецькій армії генерала Ф. Ботмера в складі 6 піхотних і 1 кінної дивізій (84000 бійців і 325 гармат). Прорив було підготовлено в районі Язлівців на фронті 7 км. на відтинку II-го армійського корпусу, підсиленого до 48000 бійців і 147 гармат, з яких 23 важких. 6 червня 4 полки рушили на штурм, взяли 3 лінії окопів, але просу-нулись лише на 1-2 км. і тільки на кінець дня 7 червня після впертої боротьби прорвали позиції і вийшли на р. Стрипа. Розвиваючи успіх 8-9 червня, частини XVI-го і II-го армійських корпусів від-тіснили противника на другу оборонну смугу, де наступ 7-ої армії 11 червня призупинився в результаті успішного контрудару 48-ої німецької дивізії на правому фланзі XVI корпусу. На цьому операція завмерла [4, с.544].
9-та армія на лівому фланзі включала 5 армійських корпусів, III-й кінний корпус, і 2-гу кінну дивізію (180000 бійців, 489 гармат, з них 47 важких, 28 літаків). Вона мала прорвати розташування австро-угорців на південь від Дністра на відтинку в 11 км від Онут до Доброноуц. Її роль на Південно-Західному фронті, оскільки вона торкалася румунського кордону і загрожувала Угорщині, після 8-ої армії, була найважливішою. Перед нею стояла майже вся 7-ма австро-угорська армія К. Пфланцер-Балтіна - близько 10 піхотних і 4 кінних дивізій, (112000 бійців і близько 500 гармат, з них до 100 важких). Головна увага К. Пфланцер-Балтіна була звернена на оборону південного відтинку фронту, що обумовлювалося незрозумілою пове-дінкою Румунії, необхідністю забезпе-чити південний фланг австро-угорського фронту, важливістю карпатських пере-валів і бажанням утримати Чернівці [4, с.546].
Під час артилерійської підготовки було випущено 30000 набоїв, що створило сприятливі умови, і 4 полки XI-го корпусу одночасно рушили в атаку. Всі дивізії мали великий успіх і заглибилися в розташування противника на 1-2 км., а 3-тя Заамурська дивізія взяла всю першу позицію австро-угорців. 9-та армія цього дня взяла 11640 полонених, 14 гармат і 20 кулеметів. Спроби XI-го і XLI-го корпусів розширити прорив результатів не дали, тому вони 7-9 червня проводили пере-групування і поповнення резервів. На п'ятий день наступу росіяни за даними самого О.О. Брусилова захопили в полон 1240 офіцерів, 71000 солдатів, 94 гармати, 167 кулеметів, 53 бомбомети і міномети та багато іншої військової здобичі [1, с.235].

На ранок 10 червня на фронті вже у 19 км. від Дністра до с. Доброноуц росіяни розгорнули у першій лінії 4,5 піхотних дивізії (XLI, XII, XI корпуси) з 247 гарматами і у другій - 2 піхотні і 1 кінну дивізії. Проти них боронили відтинок 4 австро-угорських піхотних і 1 кінна дивізії у другій лінії. Після шестигодин-ної артилерійської підготовки росіяни оволоділи всією австро-угорською пози-цією між Онутом і Доброноуцом, захо-пили 18000 полонених та 10 гармат і при сприянні Текінського (Туркменського) кінного полку і кінної артилерії пере-слідували противника частково на захід, на Коломию, частково на південь, на Чернівці. 10 червня росіяни пройшли 6-12 км [4, с.547].
7-ма австро-угорська армія за таких обставин змушена була 11 червня відійти від Заліщиків на Городенку, і південніше - за Прут. 11 червня російська піхота відновила переслідування противника на Коломию та Чернівці. Надвечір 13 червня корпуси 9-ої російської армії призупи-нилися західніше Городенки і Снятина. Австро-угорці в ці дні втратили разом із полоненими до 60000 чоловік. Втрати росіян склали 30000 чоловік.
13 червня О.О. Брусилов наказав 9-ій армії наступати кіннотою на Станислав, включаючи Коломию - Кути. Але праве крило її відірвалося на 100 км. від станцій постачання (Кам'янець-Подільський і Новоселиці). Тому П.О. Лечицький вирі-шив спочатку центр своїх зусиль спря-мувати на забезпечення лівого флангу фронту, взяти Чернівці і розгромити потужний II-й австро-угорський корпус. Сильні зливи, зіпсування шляхів, запіз-нення понтонних засобів і перевтома військ дозволили форсувати р. Прут тільки вночі 18 червня, після того як 17 червня XI-й корпус зайняв сильне укріплення австро-угорців північніше Чернівців.
Південно-Західний фронт опинився в незвичайному положенні після вдалого здійснення прориву. Резерви були вичер-пані, війська зазнали відчутних втрат, 8-ма армія, що розвинула найбільший успіх, рухалася у двох протилежних напрямах, на Ковель і Львів, де сусідня 11-а армія зустріла потужний опір і не могла сама просунутися. 11 червня головний удар мав наносити Західний фронт, і О.О. Брусилов не міг залишити без уваги Ковельського напрямку, який зв'язував його з Західним фронтом. Успіх потре-бував розвитку. Після вдалого здійснення прориву військами Південно-Західного фронту обстановка вимагала перенесення головного удару на Західний фронт, але своєчасно це не було зроблено. Російська ставка намагалася вплинути на коман-дуючого Західним фронтом генерала А.Е. Еверта з метою примусити його перейти в наступ, але він, виявляючи нерішучість, зволікав. Переконавшись в небажанні А.Е. Еверта переходити у наступ, О.О. Брусилов сам звернувся до командуючого лівофланговою групою військ Західного фронту генерала Л.П. Леша з проханням негайно перейти у наступ і підтримати 8-му армію. Однак А.Е. Еверт не дозволив своєму підлеглому це здійснити. 16 червня Ставка впевнилася у необхідності розвинути успіх Південно-Західного фронту. Брусилову почали надходити резерви, а А.Е. Еверт, хоча і з великим запізненням розпочав наступ в напрямку на Барановичі, який носив другорядний характер і закінчився невдало. На цьому закінчилася бойова діяльність Західного фронту по сприянню наступу Брусилова [1, с.238]
А тим часом у Берліні і Відні зрозуміли масштаби катастрофи, що нависла над австро-угорською армією. Хоча німці іронічно назвали Брусиловський прорив широкою розвідкою без зосередження необхідної маси військ, все ж удар, завданий австрійцям, і стан їх військ, як результат прориву, здійснили на німців приголомшливе враження. Для них не було сумніву, що без потужної німецької підтримки Австрія остаточно буде виведена з ладу, а новий прорив росіян в Угорщину або загроза Сілезії для німців були надто небезпечними, оскільки вели до виснаження Центральних держав. З-під Вердена, з Німеччини, з Італійського фронту на допомогу розбитим арміям німці почали стягувати нові війська і підвезли на Україну 24 своїх дивізії, а австрійці припинили атаки на Італій-ському фронті і підтягнули свої війська на Україну [4, с.552]. Побоюючись втратити Ковель - найважливіший залізничний вузол, німці та австро-угорці перегрупу-вали свої війська і почали потужні контратаки проти російських військ і їх наступ на Ковель тимчасово був припи-нений [4, с.553].
Під час боїв 5-9 липня 8-а і 3-я армії завдали ряд відчутних поразок німецьким військам. Микола ІІ радісно повідомляє цариці: "Нарешті слово перемога з'яви-лося в офіційному повідомленні". Тодіш-ній французький посол у Росії М. Палео-лог також зрадів: "Наступ Брусилова починає набувати ознак перемоги" [12, с.316]. 9 липня Ставка передала Пів-денно-Західному фронту головний удар, проте тепер сприятливий час був втра-чений і війська фронту зав'язли в довго-тривалих кривавих боях, що затягнулися до осені 1916 р.
Ставка прийняла рішення нанести головний удар на Ковель і далі на Брест - Пружани. В розпорядження О.О. Бруси-лова передавалися війська гвардії і IV-й Сибірський корпус, а з Північного фронту - III-й армійський корпус. 19 липня О.О. Брусилов провів перегрупування військ, висунув наперед війська генерала В.М. Безобразова між 3-ю і 8-ю арміями. А вже на 5 серпня було призначено наступ 11-ї, 7-ї, 9-ї, армій, а на 7 серпня - 2-й удар на Ковель. 7-а, 9-а, 11-а армії, мали загаль-ний успіх, але зважаючи на те, що всі резерви були передані на Ковельський напрямок, розвинути його не вдалося.
За даними О.О. Брусилова російські війська з 22 травня (4 червня) по 30 липня (11 серпня) взяли в полон 8255 офіцерів і 370153 солдата; захоплено 496 гармат, 144 кулемети і 367 бомбометів і мінометів, близько 400 зарядних ящиків, 100 прожек-торів, величезна кількість набоїв до гвинтівок та гармат і велика кількість іншої військової здобичі [1, с.244].
На 29 серпня було призначено новий наступ: 8-а армія мала наступати на Володимир-Волинський, 11-а - на Бере-жани, 7-а - надавати підтримку сусідам, а 9-а армія - наступати по двом напрямкам на Галич і Мармарош - Сигет. Проте генерал П.О. Лечицький висунув вимогу про передачу його військам Галицького напрямку. В результаті перегрупування військ призвело до затримки, і війська фронту перейшли в наступ 31 серпня. В цілому операція при значних втратах не призвела до бажаних результатів, і лише 7-а армія генерала Д.Г. Щербачова завдала поразки Південній армії генерала Ф. Ботмера, що була укомплектована австро-угорськими частинами, на Золотій і Гнилий Липі. В цих боях в складі австро-угорських частин взяв участь полк Українських Січових Стрільців. 2 вересня вони вступили в бій з частинами 113-ї піхотної дивізії, яка складалася з 4-х, територіально українських полків: 449-го Харківського, 450-го Зміївського, 451-го Пирятинського, 452-го Кролевецького. Завданням цих частин було захоплення м. Бережани. Пирятинський полк проломив спротив полку УСС, але вони їх змогли ненадовго стримати, хоча і дорогою ціною - січовики втратили більше поло-вини особового складу [2, с.52]. 16 вересня Січові Стрільці ще раз взяли участь у боях і на Диких Ланах навіть взяли в полон понад 200 російських вояків. Але росіяни, розгромивши 310-й мадярський полк, швидко оточили січо-виків і майже всі вони потрапили в полон. В строю залишилося тільки 16 старшин і 150 стрільців [9, с.40]. Ця військова частина змогла повернутися на фронт лише влітку 1917 р.
11 вересня О.О. Брусилов повідомляв у ставку: "Ми близькі до виснаження людських ресурсів" [12, с.316]. Тому після серпневого наступу Південно-Західний фронт був підсилений за рахунок військ Західного фронту і резервів Ставки. 16 вересня почався новий наступ, який результатів не дав, а лише призвів до величезних втрат. 23 вересня до складу фронту передана Особлива армія генерала В.І. Гурко. Після численних невдач на Ковельському напрямку Ставка радила О.О. Брусилову перенести головний удар на фронт 7-ї і 9-ї армій, де намітився успіх, проте О.О. Брусилов вважав Ковельський напрям головним і продов-жував наступати на Ковель, не рахуючись навіть з втратами. Головний удар покла-дався на Особливу армію, яка була під-силена за рахунок 8-ї армії і фронтових резервів. Наступ призначався на 30 ве-ресня, але німецькі війська нанесли випереджувальний удар і Особлива та 8-а армії змогли перейти у наступ лише 2 жовтня. Їх участь у боротьбі за Ковель не принесла бажаного успіху і на 5 жовтня наступ захлинувся. В резерві О.О. Брусилова залишалася лише одна дивізія кінноти. Критики О.О. Брусилова не враховують відсутності координації зусиль, момент імпровізації, самостій-ність воєначальника. За влучним заува-женням А.І. Уткіна, він дійшов у своєму наступі до тих меж, до яких доскакала його кіннота [12, с.316]. О.О. Брусилов, підводячи підсумки діяльності військ Південно-Західного фронту під час про-риву пише наступне: "Що б не казали, а не можна не визнати, що підготовка до цієї операції була зразкова, для чого вимагався прояв повного напруження сил начальників всіх ступенів. Все було про-думано і своєчасно зроблено. Ця операція доводить, також, що думка, чомусь поширена в Росії, начебто після невдач 1915 року російська армія вже розва-лилася, - невірно. У 1916 році вона ще була міцна і, безумовно, боєздатна, оскільки розбила сильнішого ворога і досягла таких успіхів, яких до того часу ні одна армія не давала" [1, с.245].
Противнику вдалося стабілізувати фронт. Зважаючи на бездіяльність коман-дування Західного і Північного фронтів блискуча операція не отримала того завершення, на яке можна було б споді-ватися. Але вона відіграла величезну роль у кампанії 1916 р. Австро-Угорська армія зазнала нищівної поразки. Її втрати склали близько 1,5 млн. вбитими і пораненими і виявилися такими, що їх неможливо було відновити. У полон було взято близько 9000 офіцерів і 450000 солдатів.
Російська армія, відвоювавши 25000 кв. км., повернула частину Галичини і всю Буковину. Від її перемоги держави Згоди отримали величезні переваги. Успіх операції Південно-Західного фронту визначив вступ Румунії у війну на боці держав Згоди. За оцінками британського історика Н. Корніша "Брусиловська сис-тема методичної підготовки призвела до просування більш ніж на 80 кілометрів до ранньої осені 1916 р. - успіх, не перевер-шений західними державами аж до літа 1918 р." [7, с.63]. Рішучі успіхи військ Південно-Західного фронту змусили німців та австро-угорців перекидати свої резерви на фронт південніше Полісся, де зосереджувалося 27 піхотних і 2 кінних дивізії, з яких 18 німецьких і 2 турецьких. З Французького фронту німці зняли 11 піхотних дивізій, австрійці з Італійського - 6 піхотних дивізій. В той час Начальник Польового Генерального штабу австро-угорської армії генерал Конрад фон Гьотцендорф зробив сумний висновок: "Мир слід укласти найближчим часом, або ми будемо фатально послаблені, якщо не знищені" [12, с.316]. В цьому полягає суттєва допомога росіянами своїм союз-никам в тяжкі для них дні під Верденом і в Трентіно.
Проте Російська армія понесла вели-чезні втрати, які тільки на Південно-Західному фронті станом на 13 червня складають 497000 бійців. Ведення по-дальших бойових дій 1917 р. потребували додаткових призовів новобранців і рат-ників ополчення, близько 1900000 чоловік і 215000 коней. Ці заходи призвели до значного невдоволення населення всієї Росії [4, с.564].
Незважаючи на свою незавершеність, ця операція являє собою видатне досяг-нення воєнного мистецтва, що не запере-чують іноземні автори. Вони віддають належне талантові російського воєна-чальника. "Брусиловський прорив" - єдина битва 1-ої світової війни, де фігурує ім'я полководця.

Джерела
1. Брусилов О. Мои воспоминания: Воспоминания. Мемуары / А.А. Брусилов.- Мн.: Харвест, 2003.- 432 с.
2. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923.-У 2-ох т.- Львів, 1998.-Т.1.- 524 с.
3. Волковинський В. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни // Український історичний журнал .- Київ, 2004.- № 7.- С.38-56.
4. Зайончковский А. Первая мировая война / Зайончковский А. - СПб.: ООО "Издательство "Полигон", 2002. - 878 с.
5. Залесский К. Первая мировая война. Биографический энциклопедический словарь. - М., 2000. - 576 с.
6. Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році(короткий воєнно-історичний нарис): в 2-ох кн. .- Мюнхен, 1946.-200 с.
7. Корниш Н. Русская армия 1914-1918 / Н. Корниш; пер. с англ. А.И. Дерябина; худож. А. Каращук. - М.: АСТ: Астрель, 2005. - 69 с.
8. Кто был кто в Первой мировой войне / К.А.Залесский. - М.:ООО "Издательство АСТ", 2003.- 894 с.
9. Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. - Львів: Каменяр, 1991.- 200 с.
10. Реєнт О., Янишин Б. Україна в період Першої світової війни: історіографічний аналіз // Український історичний журнал .- Київ, 2004.- № 7.- С. 3-37.
11. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, Ч. 1 - Біографічно-довідкова. - Київ, 1995. - 259 с.
12. Уткин А. Первая мировая война. - М.: Изд-во Эксимо, 2002. - 672 с.
13. Щацилло В. Первая мировая война 1914-1918. Факты. Документы. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. - 480 с.