"Воєнна історія" #1_3 за 2004 рік

З історії бойових мистецтв

Бойове мистецтво пластунів: корені та походження

Тарас КАЛЯНДРУК,
історик, м. Львів, автор книги “Таємниці бойових мистецтв України” - унікальної розповіді про те, як жили і боролися наші предки, де вони брали силу і наснагу для боротьби. Книга розкриває кращі народні традиції, вчить молодь духовності і історії власного народу. Автор любязно дав згоду “Воєнній історії” на передрук фрагментів його книги, що ми й розпочинаємо з цього числа журналу.

Щодо військового мистецтва пластунів, то воно було визнане одним з найпотужніших у світі, недаремно спосіб непомітного підповзання до цілі в багатьох арміях і сьогодні називається "по-пластунськи", а їх бойові прийоми вивчаються в багатьох розвідшколах світу. Як зазначав козак з діда-прадіда, історик Чорноморського козачого війська, в якому довгий час служив генерал-лейтенант Іван Попко, самі пластуни називали свою тактику "Вовча паща і лисячий хвіст" [1, с.253]: тобто поєднання вовчої відваги, сили і витривалості з лисячою хитрістю і вмінням замітати сліди. До речі, сама назва пластунської тактики "Вовча паща і лисячий хвіст" надзвичайно символічна. В усіх арійських народів вовк-сіроманець був символом і покровителем воїнів. В германських, індійських, іранських та українських казках, легендах, переказах згадуються могутні воїни-вовки, вовку-лаки, які володіють надзвичайною силою і магією, яких не бере проста зброя, лише срібна. Ще давньоримські автори згаду-ють про існування загонів воїнів-вовків у стародавніх германців та скандинавів (символом самого Риму була Капітолійська Вовчиця). У стародавній Персії також були воїни-гурки (вовки), які скла-дали шахську гвардію, У стародавніх осе-тинів військові дружини так і називались "вовчими зграями". Геродот у своєму описі Скіфії згадував племена неврів, які жили на Поліссі і щороку на кілька днів перетворювались на вовків. В германських історичних хроніках є свідчення, що саме вовк був тотемом давніх слов'янських племен боруссів і ободритів. Давньоруські билини також згадують двох сірих вовків, які супроводжують в дорозі бога-тиря [2, с.53-56]. В "Повісті минулих літ" серед воєвод князя Володимира згадується і воєвода Вовчий Хвіст, котрий переміг радимичів і змусив їх визнати владу київського князя [3, с.96]. Неодружені козаки, котрі мешкали на Січі, мали назву "сіроми" [4, с.497], тобто вовки, на відміну від одружених козаків, котрих нази-вали "сиднями", "гніздюками" та "бабо-любами". Синонімом слова вовк є і прізвисько славного козацького полководця-характерника Івана Сірка. Недаремно і покровитель козацтва святий Юрій - християнське відображення арійського бога Арея (Арія) - також вважався покровителем вовків. Священні вовки супроводять святого Юрія в усіх його подорожах. Так само, до речі, як і давньогерманського бога (покровителя воїнів) Одина, який, можливо, теж має українські корені.
Що ж до лисиці, то вона в фольклорі арійських народів виступає символом хитрості, спритності та кмітливості. "Хитрий лис" - така характеристика людини, яка всіх може обвести навколо пальця, однаково побутує в будь-якому куточку арійського світу чи то в німців, чи в англійців, в шведів чи в українців, в індійців чи в іранців. У всіх цих народів навіть збереглися народні свята вшанування цієї тварини. Гуцули, наприклад, святкують "свято лисиці", навіть два рази на рік (в день св. Матвія 21 серпня та в день св. Катерини 6 грудня) [5, 108].
Можемо стверджувати, що назва пластунського воєнного мистецтва сягає сво-їми коренями найдавніших традицій арій-ської бойової культури. Так, відоме плас-тунське мистецтво переховування в воді за допомогою очеретини, як і мистецтво маскуватися, відоме ще з антських часів. Так в "Стратегіконі" Псевдо-Маврикія, написаному в VI ст., описуючи антів і сло-в'ян, автор зазначає: "Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, зарослих густим лісом, в тіснинах, на - урвищах; з вигодою для себе користуються [засадами], несподіваними атаками, хитрощами, і вдень, і вночі, придумуючи багато [найрізноманітніших] способів.
Досвідчені вони також і в переправі через ріки, переважають в цьому відно-шенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування в воді, так що часто деякі з числа тих, котрі залишаються вдома, яких захоплять несподіваним напа-дом, опускаються у глибінь вод. При цьому вони тримають в роті спеціально виготовлені великі, видовбані зсередини очеретини, котрі доходять до поверхні ріки, а самі, лежачи навзнак на дні [річки], дихають з їх допомогою; і це вони можуть робити протягом багатьох годин, так що зовсім неможливо здогадатися про їхню [присутність] [6, с.23]. Це мистецтво пе-редавалося з покоління в покоління, без-перервно удосконалюючись, тому і в XIV-XVII століттях, як і в VI столітті, іно-земні хроністи дивуються з віртуозного вміння запорозьких козаків переховуватись під водою з очеретиною. Турки на-зивали козаків "ті, що перебувають під водою". Французький чернець-філософ Урньє, описуючи в Константинополі коза-цькі напади, зазначав: "Тут мені розпові-дали зовсім надзвичайні історії про напад північних слов'ян (так він називає українських козаків) на турецькі міста і фортеці. Вони з'являлись несподівано, піднімались просто з дна моря і наводили жах на варту і всіх берегових жителів. Мені і раніше оповідали, ніби слов'янські воїни перетинають море під водою, але я вважав це за вигадку. Тепер же я розмовляв з тими людьми, що були свідками підводних набігів слов'ян на турецькі береги" [7, с.131].
Принагідне зауважимо, що знамените мистецтво будувати бойовий табір з возів запорозькі козаки перейняли не в половців чи монголів, як нас пробують переконати деякі недолугі історики, це було їх рідне самобутнє слов'янське військове мистецтво, відоме ще з часів великого переселення народів. Ось як описує це візантієць Феофілакт Сімокатта в VI столітті: "Петро [візантійський воєначаль-ник] пішов в ліву частину тієї країни і, прибувши в Маркіанопіль, наказав 1000 воїнам рухатися попереду війська (в яко-сті розвідувального загону). Вони зіштов-хнулися з 600 слов'янами, котрі гнали велику здобич, захоплену у римлян... Оскільки це зіткнення для варварів було неминучим (і не передвіщало успіху), то вони, з'єднавши вози, влаштували з них нібито укріплення табору і в середину цього табору помістили жінок і дітей. Коли римляни наблизились до гетів - так в старовину називали цих варварів, - вони не зважились вступати з ними в рукопаш-ний бій: вони боялись списів, котрі ки-дали варвари в їхніх коней з висоти цього укріплення" [8, с.29].
Пізніше радянські історики з маніакальною наполегливістю, відшукуючи в українській історії елементи марксистсько-ленінської класової боротьби, ніяк не могли пояснити, звідки бідні селяни, які повтікали на Січ від панів і весь час там пили і гуляли, так досконало знали військове фортифікаційне мистецтво. Ось, наприклад, як виглядав козацький табір в 1596 році під Лубнами: "Козацький табір знаходився на півмилі від міста і був влаштований таким чином. Спочатку вони оточили себе чотирма рядами возів, скованих між собою, потім за возами викопали окопи і насипали вал вище возів. Зробивши декілька воріт, насипали в таборі навпроти кожних з них гірки, на яких поставили гармати. Гірки ці робилися, очевидно, з метою заповнити для ворожих пострілів отвори в стінах, де містилися ворота. Всередині табору поробили зруби, наповнені землею, по висоті вище валу; на них також розмістили гармати, так, що можна було стріляти через вал. У такому вигляді козацький табір є укріпленням, майже нездоланним для поляків, що вони добре розуміли після битви коло Гострого Каменю" [8, с.561]. Причому в таборі кожен козак чітко знав своє місце, мав до автоматизму відпрацьовану техніку (одні стріляли, а інші набивали рушниці), більше того мали навіть спеціальні пристосування: наприклад, для стрільби з окопів викорис-товувалися спеціальні ножі з роздвоєним наверху держаком, на який ставили цівку рушниці, а коли ворог підповзав близько, вони використовувалися в рукопашному бою" [9, с.344], для стрільби стоячи та сидячи з-поза возів використовувалися "підсохи" (короткі списи з роздвоєнням на задньому кінці), для стрільби сидячи з коліна використовувалися навіть козацькі шаблі, на руків'ях котрих робили розріз, щоб ставити туди рушницю [10, с.9]. Одні козаки обслуговували гармати, інші кидали ручні гранати. Чи не є це свідченням високої професійності наших воїнів?
Велику роль у бойовому мистецтві пластунів відігравало вміння читати сліди - "сакми" та організовувати засади - "залоги": "Той не годиться "пластувати", хто не вміє прибрати за собою власний слід, задушити шум своїх кроків у тріску-чому очереті; хто не вміє упіймати сліди противника і у слідах його прочитати направлений на лінію удар. Де сперечаю-ться з обох сторін хитрість і відвага, де ні з тої, ні з іншої сторони не говорять: іду на вас! - там часто один раніше або піз-ніше схоплений слід вирішує успіх і невдачу. Перебравшись через Кубань, пластун зникає. А коли по росянистій траві або свіжому снігу слід невідв'язно тягнеться за ним, він заплутує його, стрибаючи на одній нозі і повернувшись спиною до цілі своїх пошуків, йде п'ятами вперед, "задкує", хитрує як старий заєць, безліччю відомих йому способів відво-дить докази своїх переходів і зупинок" [1, с.253].
Наскільки розвинутим було у слов'ян мистецтво розвідки, яке пізніше стало основою пластунського бойового мистецтва, наскільки цінувалися слов'янські розвідники в світі, можна довідатись і в інших істориків тих часів. Так, Прокопій Кесарійській у своїй знаменитій книзі "Війна з готами" із захопленням описує слов'янських розвідників та їх мистецтво захоплення полонених: "...Велізарій (ві-зантійський імператор - Т. К.) більш за все намагався захопити в полон найзначні-ших серед ворогів, щоб дізнатися, заради чого варвари так терпляче переносять такі страшні муки. Валеріан обіцяв йому легко надати цю послугу. В числі його воїнів були люди слов'янського племені, котрі звикли ховатися навіть за маленькими каменями або за першим зустрічним кущем і ловити ворогів. Це вони не раз проробляли біля ріки Істра, де вони про-живають, як стосовно до римлян, та й з іншими варварами. Велізарій прийшов в захоплення від слів Валеріана і звелів по можливості швидше потурбуватися про цю справу. Вибравши із своїх слов'ян одного, великого і міцного тілом і дуже енергійного, він доручив привести живим одного неприятельського воїна, давши тверду обіцянку йому, що Валеріан наго-родить його за це великими грішми. Цей воїн сказав, що він легко зробить це там, де знаходилась трава. Давно вже готи за нестачею продовольства харчувались нею. І ось цей слов'янин, рано-вранці, пробравшись дуже близько до стін, при-крившись хмизом і згорнувшись у клубо-чок, сховався в траві. З настанням дня прийшов туди гот і швидко став збирати свіжу траву, не чекаючи собі ніякої небез-пеки зі сторони куп хмизу, але часто озираючись на ворожий табір, як би звідти хто-небудь не рушив проти нього. Кинув-шись на нього ззаду, слов'янин несподівано схопив його і сильно стиснувши посередині обома руками, приніс в табір і, принісши, вручив Валеріану" [6, с.21-22].
Подібні подвиги вчиняли і козацькі пластуни. Ось як оцінювали вправність козацьких розвідників у 1633 році під Смоленськом польські очевидці: "Один з козаків, коли треба було на другій стороні дістати язика, пустився вплав через річку (Дніпро) і лежав у воді коло берега, коли прийшов до води один московит, - схопив його за волосся, втягнув у воду і так разом з ним переплив назад; дуже смішно цей козак розказував королю про цю трагедію - як його підстерігав і як з ним плив; дав йому за роботу [король] кілька ортів [срібних монет]. Дійсно, не кожному хочеться купатися в таку пору, як тим добрим людям. Король їм дуже радий," - відзначав у своєму діаріуші очевидець ксьондз Колудзкий [11, с.60-61]. Те саме пишуть про козаків і самі московити. В 1789 році під час облоги Очакова московському командуванню необхідно було взяти полоненого з фортеці Хаджибей, щоб отримати дані про кількість та розміщення турецьких військ. Оскільки завдання це було для московських вояків непосильним, дістати полоненого доручили чорноморським козакам, очолюваним знаменитим кошовим Захаром (Харком) Чепігою. "Але як це було зробити, щоб непомітно проникнути у ворожу фортецю і взяти в полон хоча б одного турка, якщо вже не в самій фортеці, то хоч коло неї. Це дуже важливе доручення Захар Олексійо-вич, не довіряючи нікому іншому, взяв на себе. Темної ночі він пробрався до Хад-жибея і звідти на другий день привів двох полонених турків. Як він умудрився взяти їх, Бог відає. Переказ говорить, що Чепіга був характерник, що тому він брав у полон турків і водив їх за собою, прив'язаних шнурком за пояс, як покірних овець" [12, с.34]. Московити не могли повірити, що можна не лише пробратися у визнану неприступною фортецю, а й при-вести з неї не одного, а відразу двох поло-нених. Після цього Чепіга ще двічі пробирався в Хаджибей: одного разу - 29 лис-топада - підпалив береговий цейхгауз, а 7 грудня в самій фортеці спалив склад з продовольством [12, 35].
Що цікаво, всі вищенаведені історичні факти в один голос засвідчують цікаву деталь: ні гот, ні московит, ні турки при захопленні не чинили нашим розвідникам ні найменшої спроби опору, навіть не пробували кричати. А це ж були здорові професійні вояки, при повному озброєнні. Пояснити це можна використанням наши-ми предками мистецтва гіпнозу, яке, як ми говорили вище, було складовою частиною характерництва.
Володіючи прийомами гіпнотизування, людину можна вигуком, натисканням на певні точки або навіть поглядом ввести в стан глибокого гіпнотичного трансу, в якому вона стає повністю підвладною гіпнотизерові. Ви і самі можете провести подібний експеримент, скажімо, на зви-чайній домашній курці. Достатньо, міцно тримаючи птаха руками, обережно при-тиснути її голову до підлоги і залишити її на деякий час в такому положенні, щоб курка прийшла в стан нерухомості, роз-слаблення, наче глибокого сну, з якого її можна вивести лише різким поштовхом або голосним звуком. Такий експеримент ще у XVII столітті викликав цілу сенса-цію у науковому світі тодішньої Європи, його називали "чудесним експеримен-том", "зачарованим станом курки". Лише значно пізніше європейська наука змогла вивчити і пояснити механізми гіпнозу та навчилася гіпнотизувати людей, викорис-товуючи словесне навіювання, пасси, світлові та звукові подразнювачі, а тва-рин - застосовуючи блискавичне перевер-тання їх за допомогою спеціальних апа-ратів.
Але як свідчать історичні джерела усі ці методики ще за тисячі років до нашої ери вже широко використовувались жер-цями язичницьких храмів Індії, Скіфії, Шумеру, Єгипту, Греції, кельтами та персами, фракійцями та етрусками й багатьма іншими народами з релігійними та лікувальними цілями. У середні віки з прийняттям християнства та знищенням касти жерців у багатьох європейських народів давні знання про гіпноз були втрачені, прийоми гіпнотизування забуті. Людей, які володіли цими прийомами, по всій Європі безцеремонне спалювали на вогнищах як "нечисту силу". Але плас-туни на Січі дбайливо зберігали ці знання і активно їх використовували. Тому їм і під силу були такі завдання, котрі годі виконати навіть зараз найкрутішому аме-риканському "командос" чи "техаському рейнджеру".
Поряд із умілим захопленням полонених пластуни також славилися вмінням безшумно знімати вартових, метаючи кинджал. Історичні джерела стверджу-ють, що пластуни настільки майстерно володіли кинджалом, що метнувши його, могли зняти вершника на скаку або вразити навіть таку маленьку, рухливу і обережну ціль як сторожова собака [13, с.314-315, 320].
Пластуни були чудовими стрільцями. Ще в 1650 р. венеціанець Альберто Віміні, описуючи запорожців зазначав: "Мені траплялося бачити, як вони кулею гасять свічку, відбиваючи нагар так, що можна подумати, ніби це зроблено за допомогою щипців" [14, с.55]. Пластуни ж, постійно полюючи в плавнях, серед густого очерету, витворили свій оригі-нальний спосіб стріляння "на звук", тобто на тріск гілок або очерету, яким віртуозно володіли. Отаман Кухаренко із захоплен-ням описує це мистецтво: "У кожного звіря в плавні є свій похід, примір: олень має хід рівний; свиня прошелестить хо-дом рівним, ставиться і наслухає і вп'ять теж; козак, пройшовши рівно разів два, три, - скочить; вовк має хід рівний, бо менший за оленя, то й шуму від нього в очереті менше. Так пластуни примінив-шись зучають похід прочого звіра. Під-пустивши звіра близько, пластун не дається йому взнаки, щоб не сполохати, а зрозумівши, яка звірина, стріля на тріск і мусить повалити. Отож і пластун, що ... не бачивши звіря очима, застрілить його певно, та ще так угадає, щоб вистріл не пропав; приміром: дикого кнура б'є по лопатах або під вухо; не повалений на місці кнур кидається на дим і своїми здоровенними іклами порубає пластуна, як не вспіє схибитись" [15, 67]. Та що говорити, пластунська влучність вражала навіть московських царів. Так, Олек-сандр II, будучи ще спадкоємцем пре-столу, в 1837 році в Анапі захотів бачити уславлений постріл чорноморського пластуна. "Для цього був закликаний козак Пилипенко. Він присів на одне коліно, поставив на землю свій підсох, у вигляді короткого списа і зробив постріл так влучно, що цісаревич прийшов в захоплення. Після цього Його Величність взяв з рук пластуна підсох і віддав його на пам'ять Чорноморському війську" [16, с.55].
Як неперевершених стрільців в битвах пластунів часто використовували як застрільників попереду війська, і тут їм не було рівних. Причому вони могли легко дати собі раду як з піхотою, так і з кава-лерією противника. Ось один з прикладів типової пластунської тактики в боях під Севастополем в 1854 році на стороні московських військ: "В той час, як 120 пластунів, наступаючи проти одної з батарей в якості застрільників попереду лави Володимирського піхотного полку, розсипались по виярку, вкритому рідким чагарником, - на них був кинутий півес-кадрон кращої французької кавалерії. Французи з оголеними шаблями поска-кали на пластунів в кар'єр, чекаючи ймо-вірно зустріти звичайний прийом виши-кування противника в каре. Але пластуни згідно зі своїми кавказькими прийомами, не стали скупчуватися і прийняли неприя-теля врозсип. Присівши на одне коліно, кожен з пластунів пострілом з коліна зні-мав з коня вершника, котрий мчав на ньо-го. Французи, котрі залишились в живих, не втримавши коней, промчали в проміж-ках між пластунами, остаточно розладна-лись та розгубились, небагатьом з них вдалося повернутися назад. Тоді кинувся на пластунів другий півескадрон, але і його чекала така ж доля; французи част-ково були знищені, а частково взяті в полон. І при цьому виявилось, що обидва рази пластуни не втратили жодного вби-того; небагато з них лише злегка були поранені" [17, с.500].
Правда, в даному випадку історик пише, що таку тактику пластуни виро-били нібито на Кавказі, під час війн з чер-кесами. Але він не знає, а може і свідомо замовчує, що цю тактику успішно вико-ристовували предки чорноморців, запоро-зькі козаки ще в XVI столітті проти тур-ків, поляків, татарів, москалів та інших зайд. Ось як описує шведський офіцер Петре застосування козаками такої так-тики проти московитів в 1709 році під Полтавою: українські козаки мали "гарні тягнені рушниці", з яких "стріляли на ворога в лісі сидячи і спричинили йому значні втрати". Ця обставина, що україн-ські козаки стріляли сидячи, немало диву-вала шведа, хоч він визнає, що цей спосіб зовсім добрий [18, с.40]. Для цієї тактики у запорожців була навіть спеціальна назва "бій галасом", тобто розсипавшись, про-пустивши ворога між свої бойові порядки та змішавшись з ним, знищити. Подібні речі писалися московськими історіогра-фами і про знамените повзання по-плас-тунськи, що, мовляв, козаки придумали його на Кавказі, щоб непомітно підкра-датися до черкесів. Але звернімось до історичних джерел.
Під час битви польсько-козацьких військ з турками під Хотином у 1621 році, описуючи запорозьку тактику, очевидець зазначає, що наперед вискочила кіннота, а потім піхотинці "лізуть по землі під турецький табір". Так само в бою вже проти поляків під Куруковом в 1625 році козаки зробили вилазку з табору: спершу пустилася кіннота, а піші "на черевах лізли по землі" [19, с.268]. Просто мос-ковським окупантам дуже хочеться, щоб кубанські пластуни ніяк не були пов'язані з Україною, а вважалися "истинно рус-скими людьми", а їхнє бойове мистецтво також "истинно русское". Але навіть перегляд імен та прізвищ пластунів, засвідчує той факт, що всі вони українці. Та й навіть самі московити, скріпивши серце, змушені визнати, що пластуни мають риси споконвічне українські, а не московські.
Часто виїжджаючи на розвідку в ворожі краї, пластуни були змушені вміло перелицьовуватись, або, як вони самі говорили, "підбармовуватись" під кобза-рів, мандрівних купців, співців, жебраків, часто доводилось їм одягатись навіть у ворожі строї, тому й зобов'язані були до-сконало знати звичаї, мову та географію різних країв та народів.
Ось як виглядало таке пластунське підбармовування на Кубані: "їх завдання в боротьбі з горянами складала розвіду-вальна служба. Для цього дозволялося пластунам носити і гірський костюм, і черкеську фарбовану бороду. Зброю плас-туни мали більш вдосконалену, ніж у решти козаків, і далекобійні штуцери з приєднаним багнетом. Багато з них знало гірські говірки, побут і їхні звичаї. За таких умов, рискаючи по декілька днів за Кубанню по плавнях і болотах, пластуни висліджували рух ворога, часто дістава-лися навіть в аули, де у деяких пластунів були приятелі - кунаки, котрі повідомляли їм задуми ворогів" [16, с.54]. До речі, ця пластунська традиція веде свої корені ще з часів козацтва Київської Русі. В одній стародавній билині є опис такого розвід-ницького рейду для захоплення "язика": старий козак Ілля Моровець, "підбарму-вавшись" під жебрака, та проникнувши у вороже місто, гепнув татарина "під па-зуху" і, витягши в чисте поле, почав його допитувати [17, с.34]. Крім розвідуваль-ної, пластуни на Запорожжі виконували ще одну важливу функцію, - набирали по різних краях дітей та молодих хлопців для поповнення січового товариства. Оскіль-ки січовикам було заборонено женитися, то притягнення на Січ молоді було одним з найважливіших способів поповнення рядів запорожців. Особливим подвигом серед козаків вважалося переманювання або викрадення дітей своїх найбільших ворогів - багатих польських магнатів, турецьких беїв чи татарських мурз і їх виховання справжніми козаками, які по-тім героїчно захищали козацькі вольності. Наведемо один з цікавих документів атестат козака Василя Перехреста: "Наро-дився він в польській області, губернії Чигиринській, в м. Чигирині від євреїна Айзека, і в 1748 році, будучим там по купецтву, війська Запорозького Низового, козаком куреня Пластунівського Яковом Коваленком, його Перехреста, звідти, з Чигирина, з добровільної його згоди в Січ Запорізьку привезено, де в Січі був в той час начальником Києво-Межигірського монастиря Ієромонах Пафнутій Ямполь-ський, при чому були хрещені батьки війська Запорозького Низового товариства куренів: Кущівського Лаврін Горб, Дядьківського Гаврило Щирий і Пласту-нівського Іван Маркович, в церкві Січовій Покрову Пресвятої Божої Матері, і вико-навши в тій же церкві на вірність Й. І. В. присягу, в війську Запорозькому в Кущів-ському курені служив [20, с.261-262].
Свої знання пластуни передавали лише вибраним. В пластуни козаки не призна-чалися, а вибиралися старими пластунами з середовища товаришів [16, с.54-55]. Причому, що особливо підкреслює ота-ман Кухаренко, вони навчали своїх учнів саме характерництва: "При пластунах були охочі хлопці, при них вони і зроста-ли, а вивчившись характерства робилися пластунами" [15, с.66]. Про ці характер-ства свого часу писав і Іван Попко: "Вза-галі пластуни мають свої таємні правила, свої перекази, свої повір'я і так звані характерства: замовляння від кулі, від об-пою гарячого коня, від укусу змії; наго-вори на рушницю і пастку; "замовляння крові", яка тече з рани і інші; але їх забобони не на шкоду вірі, і не заважають їм ставити свічку святому Євстафію, який в земному своєму житті, був майстерним воїном і стрільцем, і удостоївся бачити на рогах гнаного ним пустелею оленя, хрест, з розп'ятим на ньому Господом" [1, с.252].
Навчання пластунському ремеслу починалося з молодих років. Причому брали до себе в науку пластуни не всіх, а лише тих, хто за своїми розумовими, мораль-ними та фізичними якостями годився для цієї важливої служби. "Козак з поганою головою не годився в пластуни і лише при поєднанні добре думаючої голови з за-гостреним зором, слухом, холоднокров-ністю витримкою виходить хороший пластун" [17, с.489]. Крім того, кандидат мусив легко переносити важкі і далекі переходи, холод і голод, вміти добре стрі-ляти і битися. Він мусив добре орієнтува-тися на місцевості, все підмічати, "влас-них очей в кишеню не ховати", як казали старі козаки, та вміти вчасно відчувати небезпеку. Майбутніх пластунів вже з 13 років часто брали в залоги. Старі плас-туни жартома називали їх "бісовими соба-чатами". І ці "бісові собачата" були вдвічі уважніші і обережніші ніж старі плас-туни, вони нізащо не засинали в залозі, і з-під їхньої уваги не випадав не лише сплеск води в річці, а й навіть шурхіт розбудженої пташки [13, с.316].
Пластуни були не лише в Пластунівському курені, а й в інших куренях, як от, наприклад, знаменитий кошовий чорно-морців Захар Чепіга, котрий знав пластун-ське мистецтво і характерництво, був приписаний на Запорізькій Січі до куреня Кисляківського, пластун Корсунського куреня Омелько Вернигора та багато ін-ших. Взагалі, як писав Я.Г. Кухаренко, на Запорожжі пластуни були і в кінноті, і в піхоті [15, с.65]. І це не дивно, адже якщо пластуни виконували функції козацької "служби безпеки", то цілком закономірно, що вони повинні були мати своїх людей в кожному курені.
У 1832 році наказний отаман Завадов-ський, організовуючи пластунські коман-ди на Кубані, приписував посилати до них з кожної сотні "по три чоловіки знаючих досконало пластунське мистецтво; дос-відчених і хоробрих в ділах з неприя-телем" [17, с.490]. За штатом 1862 року пластунські команди були сформовані при піших і кінних частинах, а вже за штатом 1870 року всі піші батальйони Кубан-ського війська були названі пластун-ськими.

Джерела

1. Попка И. Черноморские Козаки въ ихъ гражданском и военномъ быту. - С.-Петербург, 1858.
2. Былины. - М.: Гослитиздат, 1954. - С. 75.
3. Повість минулих літ. Літопис. - К.: Україна, 1996.
4. Туренко А.М. Исторические записки о Войске Черноморском // Киеская старина. - 1887. - Т. ІІ.
5. Кайндль Р.Ф. Гуцули: їх життя звичаї та народні перекази. - Чернівці: Молодий буковинець, 2000.
6. Хрестоматия по истории средних веков. - М.: Учпедгиз, 1953. - Т. І.
7. Супруненко П. Знайдена скарбниця. - К.: Веселка, 1983.
8. Николайчик Ф. Первыя козацкія движенія въ Речи Посполитой (1591-1596) // Киевкая старина. - 1884. - Т. VІІІ.
9. Китицинъ П. Малоизвестный историческій родъ // Киевская старина. - 1884. - Т. ІХ.
10. Науменко В. Форма одежды кубанських казаков // Казачьи ведомости. - 1944. - № 8.
11. Н. Б. Къ характеристике козаковъ первой половины ХVІІ в. // Киевская старина. - 1896. - Т. LІ.
12. Короленко П.П. Кошевые атаманы Черноморскагоказачьяго войска ХVІІІ столътія. - С.-Петер-бург, 1901.
13. Абаза К.К. Казаки. - С.-Петербургъ, 1890.
14. Нудьга Г. Республіка козаків. - Львів: Фонд духовного відродження ім. Митрополита Шептиць-кого, 1991.
15. Кухаренко Я.Г. Твори. - Прага: Видання громади Українців з Кубані, 1928.
16. Короленко П.П. Двухсотлетіе Кубанскаго Казачьяго войска 1696-1896. - Екатеринодаръ, 1896.
17. Щербина Ф.А. История Кубанскаго казачьяго войска. - Екатеринодар: Печатник, 1913. - Т. ІІ.
18. Січинський В. Чужинці про Україну. - Львів: Світ, 1991.
19. Крип'якевич І. Історія українського війська. - К.: Пам'ятки України, 1992. - Т. 1.
20. Скальковский А. Історія Новой Сечи или послъдняго коша запорожскаго. - Одеса, 1885. - Т. І-ІІІ.

До змісту "Воєнна історія" #1_3 за 2004 рік