"Воєнна історія" #1_3 за 2004 рік

Вивчати війни, щоб їх не було

Сергій ЛИТВИН
Народився 5 січня 1950 року в селі Запрудді Камінь-Каширського району Волинської області. Полковник, доктор історичних наук, професор, начальник кафедри історії Національної академії оборони України, головний редактор журналу “Воєнна історія”. Закінчив Сімферопольське вище військово-політичне будівельне училище та Військово-політичну академію в Москві. У 1984-1995 рр. служив у Сімферопольському військовому училищі на посадах викладача кафедри історії та начальника кафедри українознавства. З 1995 р. - у Севастопольському військово-морському інституті, заступник начальника факультету з виховної роботи, докторант. З 2001 року проходить службу в Національній академії оборони України. Автор понад 50 наукових праць з історії національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 рр.

Воєнна історія - важлива складова історичної науки і водночас воєнної. Вона покликана досліджувати актуальні проблеми історії війн, воєнного мистецтва, збройних сил, озброєнь і військової техніки, військової думки тощо.
Воєнна історія створює підґрунтя для воєнної науки, для осмислення сутності сучасних явищ у воєнній справі, розвитку форм і способів ведення сучасної збройної боротьби, розробки науково обґрунтованих рекомендацій та пропозицій з питань підготовки, застосування і всебічного забезпечення Збройних сил України.
Патріотичні почуття, любов до рідної землі та готовність стати на захист своєї Батьківщини формуються у військових, насамперед, через усвідомлення славних, а не ганебних сторінок минувшини.
Але чи хочемо ми вчитися в історії? Чи зважаємо на її уроки?
Про це - розмова з доктором історичних наук, полковником Сергієм Литвином.

"ВОЄННА ІСТОРІЯ - НАЙКРАЩА ЗБРОЯ, ЯКУ МИ НЕДООЦІНЮЄМО"

Сергію Харитоновичу, здається, за останні роки суспільство певним чином наситилося знаннями "білих плям" історії. Але у цьому багатоголоссі відкритих архівів, сенсаційних документів, розважливих коментарів дотепер досить скромно звучить голос історії воєнної. У чому справа? Усе вже відомо чи не актуально - пізнавати таємниці цього сегмента? І як би Ви загалом охарактеризували нинішній стан воєнно-історичної науки в Україні?

Можна, я почну з дещо іншого? Не так давно з ініціативи міністра оборони України Є. Марчука було проведено "історичний лікнеп" для вищого офіцерського складу Міністерства оборони. Я маю на увазі лекцію професора Степанкова "Воєнна стратегія Богдана Хмельницького". Як ви думаєте: на тлі надзвичайно складного реформування Збройних Сил, миротворчої місії наших військових, налагодження партнерства з НАТО міністр не мав важливіших справ, аніж організовувати і брати найактивнішу участь в лекції з воєнної історії? Чому раптом така увага до старого, на перший погляд, і не дуже актуального питання в часи високоточних технологій і розвинутої військової техніки? Думаю, для розумної людини зрозуміло: щоб підкреслити значення національної традиції для тих, хто приймає важливі рішення, насамперед військового характеру. Щоб не починати щоразу все з білого аркуша, а опиратися на історичну пам'ять і не наступати на одні і ті ж граблі.
Звичайно, дуже тішить, що сам міністр оборони прихильно ставиться до проблем історії і є подвижником у справі її популяризації, але чи все так добре і безпроблемно з воєнно-історичною наукою загалом?
На жаль, дотепер воєнно-історична галузь в Україні перебуває майже на задвірках науки. Без національної концепції воєнної історії ця галузь залишається "законсервованою" у своєму розвитку. До цього додається брак фахівців. А наявні наукові сили розпорошені по різних установах і ві-домствах. Зрештою, якщо в країні не існує жодної профільної науково-дослідної установи, яка б на належному рівні вивчала проблеми воєнної історії, то, звичайно, доводиться говорити про фрагментарність досліджень і досягнень. І то в багатьох випадках завдяки ентузіазмові "фанатів". А в підсумку - враження, що це нікому не потрібно, а то й що небезпідставно, штучно гальмується.

Як Ви вважаєте, у чому полягає важливість саме воєнної історії як галузі сучасної історичної науки?

Воєнно-історична спадщина займає особливе місце в історії українського народу, який впродовж віків виборював право на своє державне існування. Адже це Право полите кров'ю. Відродити її із забуття, зробити здобутком нинішніх і прийдешніх поколінь і є головне завдання воєнно-історичної науки.
Безліч міфів і стереотипів минулого потребують зречення і переосмислення. А цю деміфологізуючу функцію зможе виконати лише воєнно-історична наука, яка всебічно забезпечена серйозними, неспростовними аргументами і в основі якої лежатиме історична правда, а не ідеологічне чи іще якесь пристосуванство. Іноді нам видається, що чужий досвід воєнного минулого повчальніший. Ми дуже часто за буваємо про самобутність саме української воєнної справи на різних історичних етапах.
На мою думку, культ героїки минулого свого народу розбуджує і культивує приспані вояцькі чесноти. А якщо довго присипляти чесноти воїна-захисника, в недалекому майбутньому можна стати перед проблемою національного манкуртства. Хіба це не аргумент на користь цієї науки? Воєнна історія - велика сила і, може, найкраща зброя, яку ми, на жаль, недооцінюємо.
Те, що без знання минулого не може бути майбутнього, на жаль, розуміють далеко не всі. А потрібно вишукувати ті зерна національної військової мудрості, які б допомагали сьогодні будувати міцні і надійні збройні сили і насправді незалежну державу.
Я думаю, не слід піддавати лише скепсису і списувати на страх перед можливою покорою ті факти з радянського минулого, коли добре озброєний патріотичними знаннями воїн умирав з ім'ям батьківщини на устах. Якщо сьогодні припасувати таку зброю - знання минулого - до технічних здобутків сучасного війська, можна досягти багато чого. В тому числі і на фронті патріотичного виховання сучасного громадянства загалом. Про це чомусь ми також говоримо скоромовками.
Отже, важливість воєнної історії - у вирішенні завдань, про які вже йшлося. Але не слід думати, що знати воєнну історію - це, безсумнівно, застрягнути в минулому. При всьому обширі цих завдань важливо, щоб воєнно-історична наука працювала на випередження. Ви подивіться, як невизначеність деяких історичних оцінок час від часу лихоманить суспільство. Це яскраво підтвердила дискусія і висвітлення трагічних подій на Волині 1943 року. Українські історики у даному випадку працювали навздогін польській стороні. І тут справа не лише політична, як декому хотілося б її трактувати. На справді ми відстали в дослідженнях, а завдяки активності польських істориків суспільству було нав'язано їхнє бачення подій та історичні оцінки. А все тому, що у Польщі системно, підкреслюю - системно, воєнно-історичною тематикою займаються науковці чотирьох науково-дослідних інститутів, там видається декілька фахових наукових журналів. Що ми маємо в Україні? Нічого подібного.

"ПИСАТИ ІСТОРІЮ ПРАВДИВО. ЩОБ НЕ ДОВОДИЛОСЯ ЇЇ ВКОТРЕ ПЕРЕЛИЦЬОВУВАТИ"

Сергію Харитоновичу, чи цим самим ви не закликаєте до чергового переписування воєнної історії?

Та ми іще її не написали, а вже справді дещо доводиться чухрати! Так, багато чого досліджується, щось пишеться, але існуючі дослідження з воєнного минулого нашої країни фрагментарні, не мають комплекс-ності, системності.
Погодьтеся: якого б періоду української воєнної історії ми не торкнулися, скрізь залишаються недослід-женими цілі пласти "білих плям".
Проте жодним чином не йдеться про переписування історії. Важливо, щоб воєнна історія у своїй першо-основі несла правду. Безперечно, багато чого залежить від історичних обставин і, як не дивно... від сумління істориків. Коли ми, науковці, перестанемо працювати на догоду кон'юнктурі, тоді лише історична правда за всіх обставин буде визна-чальною. Отже, потрібно писати історію так, щоб згодом не доводилося її вкотре перелицьовувати.
Не треба далеко ходити у пошуках аргументів. Візьмімо висвітлення подій Другої світової війни, зокрема, у зв'язку з відзначенням 60-річчя звіль-нення українських земель. Наукові конференції, що відбулися, переваж-ним чином "кульгали" на відсутність науковості. Вони, швидше, нагаду-вали стару пропаганду і тиражування поглядів з "ура-патріотичних" пози-цій. Переосмислення, об'єктивні оці-нки подій були по одинокі. Очевид-ним є те, що суспільство, з одного боку, чекає на такі переосмислення, а з іншого - воно дещо інертне. А наука не надто поспішає з розумними, пере-конливими аргументами-роз'ясненнями.
Однак, історикам і, зокрема, воєнним історикам неминуче доведеться, насамперед, відійти від заяложених, нав'язаних радянською історіографією стереотипів і надати правдиві оцінки участі українців у цій світовій бойні. Мовою фактів і документів, а не ідеологічних відділів з чийого б то не було боку.

Отже, ви наполягаєте що у воєнній історії залишаються, так би мовити, необітованні землі для подальшого вивчення?

Залишаються. І їх перелік може бути надто довгим. Іноді я думаю, що правдивим історикам деколи страшно від розуміння того, наскільки фальшиве і спотворене висвітлення української воєнної історії від найдавніших часів і до наших днів. Морські походи русичів, боротьба українського козацтва, особливо визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького з її багатьма несправедливо замовчу-ваними переможними битвами (поразка під Берестечком не в цьому ряду); правдива роль українського козацтва в царській Росії; російсько-українські війни 1917-1920 pр.; участь армії УНР в російсько-польській війні 1920 р.; визвольні походи Червоної армії на західноукраїнські землі 1939-1940 pp.; події Другої світової на українських землях, боротьба Української Повстанської Армії тощо - все рясніє "білими плямами" і предметом для майбутніх досліджень. Цього мало?
Повного, правдивого висвітлення та повернення суспільству чекають визначні постаті українських військових діячів усіх часів, серед яких, насамперед, слід назвати імена козацької доби - Івана Виговського, Івана Мазепи, Івана Богуна; доби визвольних змагань - Симона Петлюри, Миколи Юнаківа, Марка Безручка; повстанських військових діячів - Тараса Бульби-Боровця, Романа Шухевича, Романа Сушка та сотень інших. Задумайтеся: суспільство майже нічого суттєвого не знає про цих людей. А якщо суспільство чуло дзвін, то надтріснутий недомовками, інсинуаціями.
А задумаймося: чи такою вже випадковістю є те, що чомусь в Україні відзначаються поразки Берестечка, а не перемоги під Батогом, Збаражем чи Конотопом? Якщо людину виховувати на прикладі поразки, то не слід дивуватися меншовартісним потугам і такій же поведінці громадянства. Хіба ці речі не є взаємопов'язані?

Кажуть, що начебто мають намір відзначати в Україні і ювілей Кримської війни. Зрозумійте мене правильно. Вивчати - щоб знати - треба все. Але відзначати... А що відзначати? Імперську, загарбницьку за своєю суттю війну? Війну, яка має надто опосередкований стосунок до української воєнної історії? Або ж... Вшановується поступливий Розумовський, федераліст Скоропадський, а про безкомпромісних Виговського і Петлюру - ані гу-гу. А якщо й дискусія - то переважно з негативними акцентами. А тоді виникає питання: куди ж скеровується народна пам'ять і скільки можна історичною пам'яттю маніпулювати?
Про трагічний і водночас героїчний бій під Крутами щось начебто знаємо, хоч і напівправду, з неточностями, домислами. А про жах розстрілів муравйовцями 5 тисяч киян (кого, як, де і за що) - замовчується. Про інші бої та збройні сутички з російськими більшовицькими війсь-ками осені 1917 - зими 1918 рр., яких нараховують історики понад 200, теж знати не поспішаємо. Незручно гово-рити? А перед ким незручно? Знову озирання?
Звернемося хоча б до недавньої наукової конференції, присвяченої 60-річчю Корсунь-Шевченківської битви. Говорили про стратегію, про блискучість операції, про славу, мужність і героїзм. Все це так, і все це правда. Бо для німців це був другий Сталінград на українській землі. Шану, вдячність та земний уклін пот-рібно віддати пам'яті і мертвих, і живих, і не ображати почуття ветеранів. Але ж пора вже й правду знати: про одну гвинтівку на трьох нашвидку відмобілізованих і зовсім ненавчених українських хлопчиків, що підросли за роки окупації і тисячами поклали голови під Корсунем, про перебіль-шені цифри втрат німців і применшення втрат радянських військ, про 25 відсотків санітарних втрат та неза-довільне як для наступу забезпечення військ, про кількість оточених (не 90, а 50 тис.), і про те, що вийшли з оточення за різними оцінками від 18 до 24 тисяч. Все потребує правдивого висвітлення. Адже на негативах теж треба вчитися, а не лише на переможних реляціях.

"ДО ЄВРОПИ І СВІТУ - ЧЕРЕЗ УКРАЇНУ!"

Пане полковнику, Україна всіма силами і засобами інтегрується в Європу, а чи інтеграційні процеси є актуальними для воєнно-історичної науки?

Надзвичайно! І це - не данина часові. Це те, про що ми вже говорили, - рух на випередження. Створення ук-раїнської воєнно-історичної науки передбачає зречення багатьох міфів і, що не менш важливо, - наше завдання змусити світову історію переглянути міфи, створені нею щодо української історії.
Важливо не тільки занурюватися у стихію власне української воєнної історії, а стати на шлях її інтегру-вання у європейську і світову воєнно-історичну науку. Тобто йдеться про те, щоб пов'язати національну воєнну історію з воєнною історією світовою і, навпаки, світову з національною. Діяти треба під гаслом: до Європи і Світу - через Україну!
Ми маємо на чому розставляти акценти. Українці зробили помітний внесок до європейської і світової воєнно-історичної науки, до історії воєнної думки і воєнного мистецтва. Особливо своєю національною ідентичністю вирізняється військова справа Київської Русі у війнах з численними її ворогами. Увесь світ дивувався феноменальністю самобутнього воєнного мистецтва українського козацтва.
Те, що ми досі маємо, це є лише історія українців, а потрібно висвітлювати її у взаємодії, у багатовекторності, у зіставленні з іншими цивілізаціями, з іншими народами і державами світу.
Українська воєнна історія мала і має поки що російський вектор. У нас майже ніколи не досліджувалася тисячолітні зв'язки з Османською імперією. Навіть не мала популярності польська тематика. Скажімо, замість всебічного аналізу багатовікові конфлікти між польськими землевласниками і українським селянством оцінювалися лише з позицій класової боротьби.

"ВОЄННА ІСТОРІЯ НЕ ЛИШЕ ВІДОМЧА СПРАВА ВІЙСЬКОВИХ"

У розвитку воєнної історії повинна бути відомча зацікавленість Міністерства оборони України. Адже це, насамперед, справа військових.

Вважати проблему воєнної історії відомчою проблемою - помилково. І неправильно було б це віддавати на відкуп лише оборонному відомству, а тим більше - громадськості. Це спра-ва загальнодержавна.
Два роки тому з ініціативи і зусиллями науковців-ентузіастів київських військових та цивільних установ і закладів було створено громадську організацію "Український інститут воєнної історії".
Проте невдовзі ми переконалися, що за нинішніх умов існування інституту як громадської організації на засадах доброчинності, без державної підтримки не може вирішувати існу-ючих проблем.
Тому ще в червні 2003 року ми ініціювали депутатське звернення групи народних депутатів до Прем'єр-міністра України щодо проблем воєн-ної історії. Однак результатом трива-лого міжвідомчого листування стала відповідь: "В умовах фінансових обмежень подальше дослідження проб-лем воєнної історії доцільно здійснювати в межах існуючих організаційно-штатних структур науково-дослідних установ та підрозділів вищих військо-вих навчальних закладів Збройних Сил".
Однак наявні у Збройних Силах України штатно-організаційні структури неспроможні робити це на належному рівні. Очевидним є те, що на фундаментальному рівні, з використанням сучасних методів досліджува-ти існуючий надскладний комплекс воєнно-історичних проблем та коор-динувати такі дослідження в загальноукраїнському масштабі може тільки міжвідомча державна профільна во-єнно-історична науково-дослідна ус-танова з бюджетним фінансуванням.
А створювати нові структури у Збройних Силах за умов їх скорочення і обмеженого фінансування ... це, знаєте, не раціонально. Та, вреш-ті, навіть неморально таке рекомендувати, як це зробили урядовці, знаючи, що науково-дослідна діяльність у Збройних Силах у минулому році профінансована лише на 8 відсотків від необхідного.
Безперечно, Міністерство оборони зацікавлене у результатах воєнно-історичних досліджень. Адже сьогодні всі розуміють, що є реальна потре-ба дослідження локальних війн і збройних конфліктів сучасності та шляхів їх запобігання, проблем анти-терористичної та миротворчої діяль-ності. Наукові воєнно-історичні роз-робки можуть і повинні безпосеред-ньо використовуватися в морально-психологічній підготовці особового складу, формуванні національної свідомості військових кадрів і у військово-патріотичному вихованні молоді.
І якщо відомча зацікавленість до вирішення вищеназваних завдань певною мірою має місце, то інші проблеми воєнної історії більш віддаленої минувшини досліджуватися, звісно, не будуть.
Сподівання на краще надає та обставина, про яку вже говорили, - що нинішнє керівництво Міністерства оборони прихильно ставиться до проблем науки - і воєнно-історичної, зокрема.
Можливо я помиляюся, але мені іноді здається, що на нижчому рівні є певне ігнорування, а можливо, й мовчазний спротив намірам нового керів-ництва Міністерства оборони і визна-ченим ним завданням. Очевидно, так само, як колись кіннотнику Будьонно-му було важко погодитися з перевагами танків над кіннотою у веденні війни, так у сьогоднішній армії декому важко зрозуміти, що ми повинні працювати на випередження, а не навздогін. І в науці - насамперед.
І мені як історикові хотілося, щоб не тільки цивільні історики залучалися до проведення лекцій, популяризації нашої історії, а щоб цю місію виконувала своя відомча високопрофесійна школа воєнних істориків.

А чи відомо, як ці проблеми вирішуються в інших країнах?

Світовий досвід, до якого ми так часто апелюємо, свідчить, що воєнно-історичні науково-дослідні установи є майже у всіх країнах. Наприклад, у Росії існує інститут воєнної історії, у Генеральному штабі збройних сил Російської Федерації - Воєнно-істо-ричний центр, в головних управліннях видів Збройних Сил, штабі тилу, штабах округів, флотів, родів військ - воєнно-історичні групи, в арміях, корпусах, головних і центральних управліннях - штатні офіцери-історики, в з'єднаннях і військових частинах, в управліннях і відділах штабів - поза-штатні офіцери-історики, що пройш-ли обов'язкову відповідну підготовку. Всього нараховується 150 штатних посад воєнних істориків і більше 2,5 тисяч позаштатних.
У США при Міністерстві оборони є історичний відділ, при комітеті начальників штабів - історичне управління, в міністерствах армії, ВПС і ВМС - історичні секції. У ФРН - управління історичних досліджень, у Франції при головних штабах армії, ВПС і ВМС - воєнно-історичні служби. Навіть у Греції, при чисельності збройних сил у 70 тисяч, комітетові воєнної історії при Генеральному штабі підпорядковано понад 400 штатних посадових осіб. Розуміють люди значення воєнної історії.

А хто ж в Україні готує воєнних істориків?

В жодному вузі України немає спеціальності воєнна історія. Армія є. Історія є. А воєнних істориків готувати, виходить, нікому? Підготовка фахівців вищої кваліфікації в даній галузі передбачена лише шляхом ад'юнктури і докторантури. Перші паростки воєнно-історичної науки зародилися в Національній академії оборони України завдяки роботі двох спеціалізованих вчених рад (закритої і відкритої) із захисту кандидатських дисертацій. Тут склалося міцне ядро вчених, готується низка перспектив-них досліджень. Працює спецрада з воєнної історії також у Національ-ному університеті "Львівська політехніка".
Але в академії, яка визначена головною науково-дослідною установою у Збройних Силах України з проблем воєнної історії, не захищено за 12 ро-ків жодної докторської дисертації з воєнно-історичної проблематики. Не-має докторської спецради. Її відсутність є гальмівним фактором. Є гост-ра необхідність у створенні такої спецради, оскільки готується до захисту ціла низка докторських дисертацій, і ближчим часом в академії, за умов наявності докторської спецради, можуть бути захищеними меншою мі-рою 6-8 важливих воєнно-історичних проблем.
Я на власному досвіді переконався у взаємозалежності активності до-сліджень від на явності спецради. Створення кандидатської спецради стало поштовхом для здобувачів, які роками не мали перспективи захис-тити дисертації, і за два роки у нас в академії "народилося" 11 молодих кандидатів - воєнних істориків. Важ-ливо, щоб дисертант знав свою кін-цеву мету, бачив чітку перспективу. Тобто має бути школа, осередок, який би готував майбутніх науковців. Само собою це не відбудеться ще десятки років. А зараз це не потребує навіть додаткового фінансування, не є об-тяжливим для бюджету.

"СЕКРЕТИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ"?

Ви згадали про закриту спецраду з проблем історії. А що, історія - закрита наука?

Бачите, військова інерція ставити гриф секретності подеколи перекидається і на історичні дослідження. Я не вважаю це правильним. Якщо є виправданим засекречення деяких проблем щодо сучасності, то дивно, коли "закриваються" теми Другої світової війни чи, скажімо, тема артилерії українських збройних формувань 1917-1921 pp., або тема розвідки Запорізької Січі. Ну, які ж секрети у Запорізькій Січі? Для чого це робиться? Щоб не так було видно, хто на що здатний? Інших пояснень немає. Тут є явний присмак радянського минулого, або, як висловлюється професор Ю. Шаповал, такі рішення - невмотивований реверс в минуле.

А чи є тепер проблема доступу до архівів?

Можливості доступу до архівів розширилися. Але дозвільні перепони залишаються для молодих дослідників, які хочуть потрапити до архівів Росії, де зосереджена найбільша джерельна база Другої світової війни та й інших періодів історії. Архіви інших держав є більш доступні. Так, принаймні було кілька років тому, коли мені доводилося працювати в архівах Парижа, Варшави, Мюнхена.

"ЄДИНИЙ НАУКОВИЙ ВОЄННО-ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ МОЖЕ ПЕРЕСТАТИ ІСНУВАТИ"

Сергію Харитоновичу, ви - редактор журналу "Воєнна історія". Розкажіть про журнал.

Наш журнал має девіз: "Вивчати війни, щоб їх не було. Журнал з'явився закономірно, при відсутності аналогічного видання в Україні та в умовах, коли книжковий ринок і, зокрема, періодика перенасичені російсько-мовними виданнями, у яких і далі триває викривлення української воєнної історії. Такий журнал необхідний для широкого кола науковців і освітян, для армії та інших силових структур, для широкого кола української громадськості та всіх не байдужих до історії України і воєнної історії зокрема.
Вихід журналу привітав Президент України. Журнал включений до переліку фахових видань Вищої атестаційної комісії України в галузі істо-ричних наук, має понад сотню передплатників (а відтак, і відповідальність перед ними).
Авторами журналу стали відомі історики: Ю. Шаповал, В. Сідак, В. Король, Є. Черненко, І.Муковський та інші. Великий резонанс мали публікації В. Пилявця "Угорщина. 1956", В. Сідака про контррозвідку Армії УНР, спецвипуск до 60-річчя УПА. Наша турбота - щоб журнал мав характер національного видання з властивим "україноцентризмом".

Видавати журнал на громадських засадах - це складно і, мабуть, ризиковано?

Становище журналу віддзеркалює становище воєнно-історичної науки. Журнал створений і видається виключно на нашому ентузіазмі. Залучення позабюджетних коштів є надто проб-лематичним. Очевидно, що "Воєнна історія" не є комерційним товаром, не має видимого прикладного значення. Але ж не все у нашому житті мусить мати комерційну вартість. Прикро, але зацікавлених у наданні фінансової допомоги - не густо. Нам надали допомогу ЗАТ "Оболонь", Фундація імені О. Ольжича та окремі особи. Однак це не вирішує проблеми. Ми зараз маємо підготовленими до друку ще декілька номерів журналу, але на їх друк немає коштів.
Не знайшли підтримки і наші звернення до уряду. У вже згадуваній мною відповіді на депутатський запит, зокрема, зазначається: "Надання журналові "Воєнна історія" статусу бюджетного видання в умовах обмеження бюджетних коштів не вбачається можливим".
Становище невтішне. Єдиний в Україні науковий воєнно-історичний журнал, який так потрібний для укра-їнської воєнно-історичної науки і, насамперед, для Збройних Сил України, може перестати існувати.
Щодо ризику. Так, ризиковано. Адже постійно існує турбота, де взяти кошти. Тисне почуття вини і відповідальності перед читачем і передплатником. Але цей ризик непорівнюваний з тим позитивним результатом, який може дати журнал. Ми розуміємо, що це треба комусь робити заради майбутнього. І ми будемо робити. Це наша, якщо хочете, громадянська відповідальність. Адже відома істина: дорогу долає той, хто йде.

Розпитував Олексій ЯКІВЧУК

До змісту "Воєнна історія" #1_3 за 2004 рік