"Воєнна історія" #1-2 (19-20) за 2005 рік

Антикомуністична революція

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор заступник директора Інституту історії України НАН України

В дні Помаранчевої революції в столиці України зібралися сотні працівників засобів масової інформації, у тому числі ті, хто представляв авторитетні медіа засоби у Москві. Вони змушені були перетворитися з коментаторів на аналітиків: споживачів інформації цікавило не тільки те, що відбувалося, але й те, чому це відбувалося. Не будучи професіоналами в галузі аналітики, вони зверталися по допомогу до політологів, а деякі з них й до істориків. Зокрема, у моєму кабінеті на вулиці Михайла Грушевського, 4 побували журналісти з Японії, Швеції, Болгарії. Розмови з ними відбувалися під акомпанемент скандованих гасел з вулиці. Обурені цинізмом влади, сотні тисяч громадян України заполонили не тільки майдан Незалежності на Хрещатику, але й Європейську площу, що з'єднує Хрещатик з вулицею Грушевського, а також саму цю вулицю, на якій розташовані Кабінет міністрів і Верховна Рада.
Сучасність пов'язана з минулим. У минулому ми знаходимо відповіді на найбільш гострі питання сьогодення. Треба лише правильно розуміти минуле. На жаль, навіть серед фахівців, які професійно вивчають історію, поширений так званий презентизм, тобто нездатність повністю звільнитися від реалій владної епохи при вивченні попередньої. Як правило, ми дивимося на минуле очима сьогодення, а тому не можемо правильно оцінити розмірність історичних подій і причиннонаслідкові зв'язки між ними.
Помаранчева революція вже стала історією. Але людство, увага якого, як і в 1991 р., зосереджується на подіях в Україні, продовжує задавати те саме запитання: що це було? Варіантів відповіді багато, але в них відчувається недостатнє освоєння історичного досвіду попередніх десятиліть. Разом з тим більшість аналітиків погоджуються з тим, що корені Помаранчевої революції у нашому недалекому минулому. Знаходиться не так багато людей, які шукають ці корені у сьогоденні, наприклад, у діях американських спецслужб.
Немало активних учасників Помаранчевої революції використовують цей термін, який швидко став звичним, але не вважають "оранжеві події" революцією. І справді, логіка Помаранчевої революції суперечить перипетіям відомих історії революцій. Проте ми вже можемо назвати деякі події, які теж відрізняються від революцій зі шкільних підручників історії, але схожі на нашу Помаранчеву. Це Оксамитова революція 1989 р. у Чехословаччині, Співоча революція 1991?р. в Естонії, Трояндова революція 2003 р. у Грузії. Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб об'єднати перелічені події і зробити неспростовний висновок: усі названі країни були поневолені у минулому комунізмом. Іншими словами, мова йде про антикомуністичну революцію. 1 Комуністичну революцію слід розглядати як мутацію суспільства при переході від його традиційних, ієрархічних форм існування до демократичних форм. Але мутація не може існувати нескінченно довго, тому що має обмежений запас міцності. Рано чи пізно суспільство повинно скинути з себе силоміць одягнуту на нього гамівну сорочку і повернутися до природних форм існування та нормальних стандартів розвитку. Іншими словами, після комуністичної революції обов'язково повинна відбутися антикомуністична революція.
Комуністична ідеологія мала спільні риси з християнством і культивувала в собі кращі риси людської натури. Саме через це вона змогла оволодіти мільйонними масами. Проте моральний кодекс будівників комунізму, як і всі інші ідеологічні документи радянської доби, був лише фіговим листком, який прикривав нову рафіновану ієрархію цілковиту сваволю верхів і абсолютну приниженість низів. Ця сваволя і приниженість не випадкове явище, а неминучий наслідок втілення в життя умоглядних уявлень про суспільство, в якому повинні були панувати свобода, рівність, братерство і благоденство. Ідея примусового ощасливлення людей зіштовхувала керманичів "державикомуни" з дороги до храму на дорогу в ад. Від традиційного ієрархічного суспільства побудована більшовиками "державакомуна" відрізнялася тільки величезними дозами популізму і демагогії. Тим не менш, ідеологія вимагала виявлення турботи про низи, і патерналістська держава мусила тримати планку, забезпечуючи всім і кожному задоволення певного рівня матеріальних і культурних потреб.
За два десятиліття комуністичної революції і наступні роки Другої світової війни в Радянському Союзі змінилися покоління. Зміна поколінь відбулася як природним шляхом, так і штучним. Люди не стільки вмирали, скільки гинули. Ми тільки тепер починаємо усвідомлювати, наскільки великими були масштаби антирадянських настроїв у тих, хто вижив після Великого голоду і Великого терору, на якій волосині тримався сталінський режим перед Другою світовою війною. Війна з нацистами, які поставили за мету побудувати свою Великонімеччину на землях, крові і кістках населення Східної Європи, стала для цього режиму дарунком долі. Навколо нього згуртувалися всі народи Радянського Союзу, включаючи український, тому що будьяких інших політичних структур в країні не існувало. Перемога у війні і вихід на історичну авансцену покоління, вихованого радянською владою, дали друге дихання сталінському режиму.
Смерть Й.?Сталіна похитнула штучну соціальноекономічну конструкцію, створену в ході комуністичної революції. Його наступники змушені були відмовитися від масового терору як методу державного управління. Хоч силові засоби впливу на суспільство залишалися, на перший план вийшли засоби виховання і пропаганди. Чому комуністичний лад не розвалився одразу після припинення масового терору? Мабуть, через те, що цей терор тривав надто довго. Громадяни країни три з половиною десятиліття жили в умовах радянської дійсності. Вони встигли звикнути навіть до "вільних виборів" з демагогічними кабінками для таємного голосування. Ті, хто вижив в атмосфері сталінських репресій і під час воєнних дій, якими керували сталінські стратеги, не ділилися своїм життєвим досвідом з власними дітьми, щоб не наражати їх на небезпеку. Кожна людина була економічно залежною від тоталітарної держави. Ніхто не мав змоги стати членом "неформальної", тобто вільної від компартійночекістського нагляду організації. І всетаки після відмови від масового терору запас міцності у комуністичного ладу швидко вичерпався б, якби держава не потурбувалася про демократизацію управління і підвищення життєвого рівня населення. Відповідні реформи були проведені М.?Хрущовим під прапором десталінізації.
Наступні десятиліття характеризувалися відмовою від реформ. Компартійнорадянська олігархія продовжувала на міжнародній арені "холодну війну", покладаючись на застрашування противника колосальним ядерним потенціалом Кремля. Однак країни Заходу уже пройшли індустріальну стадію свого розвитку і після Другої світової війни вступили в постіндустріальну фазу. Виявилося, що в умовах науковотехнічної революції директивна економіка безнадійно відстає від ринкової. Здатність зосередити величезні сили і засоби на вирішальному напрямі, яка дозволила Радянському Союзу економічно перемогти гітлерівську Німеччину і контрольовану нею континентальну Європу, а в післявоєнний період наздогнати і випередити США в ракетноядерній і космічній гонці, з часом вичерпалася. Країна зав'язла у павутинні економічної і науковотехнічної залежності від своїх суперників у "холодній війні".
Енергетична криза 70х рр. в країнах Заходу і породжений нею потік нафтодоларів дозволив подовжити існування СРСР в нереформованому вигляді. Досить довго вождям КПРС удавалося приховувати руйнівні процеси, які вирували під поверхнею суспільного життя. Коли ціни світового ринку на енергоносії поповзли донизу, видимість стабільності зникла. У такій ситуації до влади в СРСР прийшов М.?Горбачов. У квітні 1985?р. новий генсек ЦК КПРС проголосив курс реформи, названий "перебудовою".
"Перебудова" має свою періодизацію. Поступове переростання бюрократичної кампанії в неконтрольовані владою дії народних низів простежується досить чітко. Перший етап "перебудови" охоплював 1985 1986 рр. і проходив під гаслом "Більше соціалізму!" Він контролювався ініціаторами реформ. Головною подією цього етапу стала Чорнобильська катастрофа. Під впливом гласності стали відомі її жахливі масштаби. Громадяни України гостро відчули небезпеку політичних, економічних і екологічних рішень, які приймалися за межами республіки, в Кремлі. Чорнобиль відіграв роль каталізатора процесів, які з часом набули революційного характеру.
Уже на першому етапі "перебудови" кампанія десталінізації набула істотно більших масштабів і глибини, ніж в часи М.?Хрущова. В ситуації гласності виник інтерес до "білих плям" радянської історії. З особливими почуттями громадськість сприймала ще заборонену інформацію про Великий голод 1932 1933?рр., який позбавив життя мільйони українських селян. Увага до цієї сторінки порівняно недавнього минулого загострилася після того, як в Конгресі США у 1986 р. стала працювати комісія по голоду 1932 1933 рр. в Україні на чолі з виконавчим директором Дж.?Мейсом.
Другий етап "перебудови" охоплював 1987 1988 рр. і відбувався під девізом "Більше демократії!" Компартійнорадянське керівництво Москви і Києва тепер постійно відступало, розширюючи рамки гласності. Реформатори на вершинах влади продовжували робити вигляд, що заінтересовані в успішному ході десталінізації.
У 1987 р. в московській і київській пресі з'явилися глухі згадки про трагедію 1933?р. Сам М.?Горбачов у доповіді, присвяченій 70річчю Жовтневої революції, не торкнувся забороненої теми. Але через півтора місяці, в грудні 1987 р., коли В.?Щербицький виступав у Києві з ювілейною доповіддю, присвяченою 70річчю проголошення УРСР, він не наважився проігнорувати вкрай болючу для українського народу тему. В його доповіді з'явився абзац про трагедію голоду, викликаного нібито неврожаєм.
Червневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС розпочав економічні реформи. Вони були спробою вдихнути життя в командну економіку через надання підприємствам права діяти самостійно. Але керівники державної партії не замислювалися над тим, що корінь зла якраз в командній економіці. Навіть саме формулювання порядку денного пленуму ЦК "Про докорінну перебудову управління економікою" зосереджувало увагу на проблемі управління при збереженні виробничих відносин, що існували.
Підприємства справді стали більш самостійними. Але це призвело тільки до того, що вони почали ухилятися від виробництва невигідної (за існуючого рівня цін) продукції. Реформа призвела до розбалансування народного господарства. Через економічну кризу в бюджет находило все менше коштів. Утворився фантастичний дефіцит, який стало неможливо приховувати.
Кремлівське керівництво відчайдушно намагалося подолати кризу, яка реально загрожувала розвалити радянський лад. Але загрози керівництву з боку суспільства ще не існувало. Населення залишалося законослухняним. Це переконливо засвідчила публікація у березні 1988 р. листа ленінградської викладачки Ніни Андреєвої газетою "Советская Россия". Андреєва відкрито захищала Сталіна і підбадьорювала тих, хто "не бажав поступитися принципами".
В Україні лист Андреєвої за розпорядженням компартійного керівництва був передрукований багатьма газетами. Лектори і активісти товариства "Знання" почали підготовку до занять в системі партійнополітичної освіти з метою довести думки Андреєвої до кожного. Якихнебудь публічних протестів проти демонстративної пропаганди листа Андреєвої не виявилося. Суспільство все ще знаходилося в стані політичної летаргії.
Проте саме з весни 1988 р. летаргія стала зникати. 26 квітня у Києві пройшла перша екологічна демонстрація, присвячена річниці Чорнобильської катастрофи. 13 червня у Львові відбувся перший багатотисячний мітинг, присвячений становищу української мови в республіці. 28 листопада київські літератори доручили новообраному парткому сформувати групу сприяння перебудові. З часом вона переросла в Народний рух України.

2
Третій етап "перебудови" (19891991?рр.) набув характеру антикомуністичної революції. Щоб зрозуміти, яким чином здійснювана керівниками КПРС політична реформа перетворилася на антикомуністичну революцію, потрібно ретельно розібратися в суті того, що наважився здійснити М. Горбачов.

На третьому етапі "перебудови" суспільство відмовилося від позиції стороннього спостерігача безнадійних спроб М.?Горбачова вдихнути життя в соціальноекономічну і політичну систему, яка розкладалася на очах. Однак знову доводиться констатувати: переростання бюрократичних реформ в революційні дії відбулося під впливом рішень, прийнятих владою і тільки владою. Революція не розпочалася внаслідок народної ініціативи.
Суть політичної реформи Горбачова полягала в тому, що радянські органи влади звільнювалися від безпосереднього партійного керівництва на інституціональному рівні. "Керівна і спрямовуюча" роль КПРС повинна була реалізуватися шляхом виборів партійних функціонерів в ради та їхньої роботи на чолі рад або виконкомів рад.
Радянські органи влади обиралися усіма громадянами, тоді як партійні комітети тільки членами партії. "Повновладдя рад", як висловлювався Горбачов, було суттю політичної реформи. Реформа ліквідувала диктатуру парткомів і величезною мірою розширювала соціальну базу влади.
Перебудовою влади Горбачов прагнув підняти авторитет партії. Але він порушив, сам того не розуміючи, дві фундаментальні умови існування тоталітарної влади її неподільність і незалежність від суспільства. Якщо тоталітаризм розуміти як панування держави над суспільством, а демократію як панування суспільства над державою, то СРСР перестав бути тоталітарною країною з першими вільними виборами.
Як не дивно, але в конституційній реформі не тільки М.Горбачов, а й вся компартійнорадянська номенклатура не відчула небезпеки. ХІХ конференція КПРС без особливих дискусій одностайно схвалила влітку 1988 р. перехід до "повновладдя рад". Наприкінці того ж року Верховна Рада СРСР так само одностайно проштампувала рішення, схвалене партконференцією. Номенклатура звикла до того, що депутатство в радах було доповненням до високого партійного чину. Фактично ж руйнування двоєдиного тандему "партія ради" докорінно змінювало державний устрій. Радянський центр влади почав перетворюватися на первинний, тому що тільки він мав легітимне походження, формуючись на вільних виборах. Компартійні комітети разом з владою стрімко втрачали авторитет в суспільстві.
У березні 1989 р. відбулися вільні вибори народних депутатів СРСР. В Україні 88% народних депутатів виявилися членами КПРС. На попередніх виборах, коли кандидати підбиралися парткомами, питома вага членів КПРС була меншою. Персональної конкуренції між партійними і радянськими структурами не існувало, тому що секретарі парткомів ставали головами рад або виконкомів рад. Все це не дозволило апаратникам відразу зрозуміти, що з єдиновладдям партії покінчено. Ради звільнилися від опікування партійних комітетів. Персональний контроль секретарів парткомів, які пересаджувалися в радянські крісла, не мав нічого спільного з контролем інституціональним. Авторитет секретарів, якщо він був, тепер працював на користь радянських органів влади.
Переосмислення історичного процесу набуло нової якості. В Україні виникли десятки тисяч "неформальних", тобто не підпорядкованих владі організацій. У вересні 1989 р. відбувся установчий з'їзд Народного руху України. З цією подією збіглася за часом відставка одного з найбільш впливових діячів політбюро ЦК КПРС В.?Щербицького.
Вільні вибори у Верховну Раду УРСР в березні 1990 р. дали дві третини з 450 депутатських місць представникам апарату, керівникам підприємств, головам колгоспів, тобто людям, які мали реальну владу в своїх виборчих округах. Але в парламенті з'явилася й опозиція Народна рада, яка проголосила своєю метою суверенізацію республіки.
Стверджують, що Радянський Союз розпався внаслідок визвольного руху в національних республіках. Однак у картині розпаду простежується одна цікава деталь. Навесні 1990 р., коли обрані на вільних виборах депутати республіканських парламентів зібралися на свої перші сесії, тільки Верховна Рада Литовської РСР поспішила прийняти акт "Про відновлення незалежної Литовської держави". Президія Верховної Ради УРСР засудила цю ініціативу, а позачерговий З'їзд народних депутатів СРСР визнав прийнятий акт недійсним. Однак ситуація змінилася після прийняття 12 червня 1990?р. Російською Федерацією Декларації про державний суверенітет.
Росія була державоутворюючою республікою, і в даному разі не йшлося про національновизвольну боротьбу. В Москві боролися за владу М.?Горбачов і Б.?Єльцин. Останній скористався популістською конструкцією радянської державності, щоб ухилитися від підпорядкування загальносоюзному центру. Парадоксально, але саме Росія стала ініціатором так званого "параду суверенітетів". Проте звинувачувати Б. Єльцина в розвалі СРСР неможливо. Радянський Союз розвалювався разом з партією, яка його створила і тримала на собі. Разом із зникненням диктатури компартійних комітетів зникало силове поле, в якому, подібно фантомам Станіслава Лема, тільки й могла існувати ця держава. Адже союзні республіки згідно з ленінським Союзним договором 1922 р., сталінською Конституцією 1936 р. і брежнєвською Конституцією 1977 р., могли в будьякий момент поставити питання про вихід з федерації.
Відомо, як "працювали" ці конституційні норми, коли загальносоюзний центр був у повній силі. Коли один з перших дисидентів доби М.?Хрущова Л.?Лук'яненко створив організацію, яка поставила перед собою мету добиватися відділення УРСР від Радянського Союзу конституційним, тобто суто легітимним шляхом, його засудили до розстрілу, який пізніше замінили 15ма роками ув'язнення.
Не може бути двох думок відносно того, хто стояв біля народження незалежної України. Незалежність проголосила випестована Кремлем компартійнорадянська номенклатура. Чиновники республіканського масштабу скористалися паралічем центральної влади в Москві, щоб підвищити свій політичний статус. Безсумнівно, деякі суверенкомуністи, як їх тоді називали, керувалися патріотичними почуттями. Але міру їхнього патріотизму слід визначати індивідуально. Революція винесла на поверхню політичного життя письменників і поетів, науковців і викладачів вузів, усіх тих, кого тоді називали націоналдемократами. Вони були нечисленні, тому що формувалися, за винятком Л.Лук'яненка та інших дисидентів зі стажем, у ході самої революції. Їхній внесок у трансформацію суспільства був відчутний, адже вони прокладали місток між повністю винищеним у міжвоєнний період поколінням будівників Української Народної Республіки і сучасним поколінням, яке не знало своєї історії.
Суверенкомуністи розуміли, що боротьба за владу в Москві не триватиме вічно. Щоб насправді відділитися від Росії, треба було ідентифікувати посткомуністичну Україну з антикомуністичною УНР. Тому вони змінили ставлення до "українських буржуазних націоналістів" і перехопили у націоналдемократів їхні гасла разом з тими політиками, які погодилися увійти у владу. Україна, що заявила про незалежність і проголосила національну символіку державною, не була схожа на ту, про яку мріяли засновники УНР М.?Грушевський, В.?Винниченко і С.?Петлюра. Проте вона не могла бути іншою.
Антикомуністична революція здійснювалася руками компартійнорадянської номенклатури. В атомізованому, позбавленому горизонтальних зв'язків суспільстві не могла скластися незалежна від тоталітарного режиму політична структура. Однак не варто називати апаратників рушійною силою революції. Вони керувалися лише інстинктом збереження влади. Плодами революції скористалася найбільш просунута частина правлячої корпорації, яка переконалася в тому, що "далі так жити не можна". Якраз вона за підтримки нечисленних націоналдемократів заборонила в серпні 1991 р. Компартію України.
Виникає природне запитання: кого слід назвати рушійною силою революції 1989 1991 рр.? Відповідь може бути тільки одна: знищене покоління будівників УНР. Більшовики у 1917 1919?рр. тричі завойовували Україну. Щоб закріпитися в ній, вони змушені були створити національну республіку з великими конституційними правами. В умовах колапсу центральної влади якраз ці права допомогли здобути незалежність.
В Україні не залишилося жодних матеріальних проявів дорадянських соціальноекономічних і політичних структур, зникла навіть пам'ять про них. Залишалося лише відчуття національної солідарності, яке об'єднувало більшість атомізованого комунізмом населення. Незважаючи на істотні регіональні відмінності, українці продовжували відчувати себе українцями і виявили волю до суверенізації своєї республіки. Компартійнорадянська номенклатура зрозуміла це і підтримала прагнення власного народу, щоб утриматися на гребені революційної хвилі. Уперше це виявилося у Верховній Раді УРСР під час прийняття Декларації про державний суверенітет.
Виходить так, що реальні рушійні сили національної революції в Україні формувалися безпосередньо під час революційних подій. На ходу в революцію включалися так звані "неформальні", тобто незалежні від комуністичночекістських органів структури, об'єднувані Народним рухом України. Під час розвалу союзного центру на ходу визначали свою позицію щодо поточних подій мільйони громадян України всіх національностей, які працювали або несли службу в структурах союзного підпорядкування. Переважна частина Компартії України висловилася за суверенізацію республіки і власної партії.
Чому "прораби перебудови" в Кремлі не спромоглися утримати в своїх руках контроль над ситуацією? Є дві головні причини.
Перша з них очевидна. Ленінськосталінська виробничовладна конструкція російського комунізму перетворила Радянський Союз у наддержаву на ґрунті індустріалізму. Однак в постіндустріальну епоху, яка почалася після Другої світової війни, ця конструкція виявилася неспроможною належним чином відповісти на виклики історії. Будучи економічно неефективною від самого народження, вона виявилася життєздатною тільки в індустріальну добу. У післявоєнні десятиліття Радянський Союз ще міг провадити спочатку успішні ракетнокосмічні перегони з наддержавоюсуперницею. Але комуністична виробничовладна конструкція тримала його в рамках індустріальної доби, тоді як розвинуті країни Заходу пішли далеко вперед.
Реформатори з оточення М.?Горбачова не розуміли, що радянський лад вже вичерпав усі резерви розвитку і повинен був розпастися під вагою проблем, породжених ним самим. Це був спонтанний розпад, майже несподіваний як для політичних сил всередині СРСР, так і для цілої армії кремленологів та радянологів у науководослідних центрах країн НАТО.
Друга причина розпаду СРСР менш очевидна. Вона випливає з уже названих властивостей радянського політичного режиму хитромудрої комбінації влади радянських органів, яка ґрунтувалася на демократичній конституції, з диктатурою компартійних вождів, цілком незалежної від суспільства і навіть від "зовнішньої" багатомільйонної партії. Борсаючись у безнадійних спробах реформувати те, що реформуванню не піддавалося, команда М.?Горбачова змусила компартійнорадянську номенклатуру зробити непоправну помилку на інституціональному рівні: віддати радам всю повноту влади. Виявилося, що без тандему "партія ради" радянський режим став нагадувати рибу, викинуту на берег. Від нього з відразою відвернулися найбільш далекоглядні апаратники.
Отже, Радянський Союз розвалився в результаті накладення одна на одну двох революційних хвиль: тієї, що була породжена "перебудовою", і тієї, яка докотилася від революцій початку ХХ ст., які спричинили розпад Російської імперії.

3
Крах тоталітарного ладу в радянській імперії і одночасний розпад "соціалістичних федерацій" (СРСР, ФСРЮ, ЧССР) привів до появи трьох десятків посткомуністичних країн. Усі вони, за винятком НДР, яка стала частиною об'єднаної Німеччини, опинилися перед необхідністю самостійно виживати. Усім треба було одночасно розв'язувати три завдання: створення демократичної системи влади, здійснення ринкових реформ і побудову соціальної держави. Зупинимося спочатку на першому з них.
Перехід від диктатури до демократії був одномоментним актом і становив основний зміст антикомуністичних революцій 1989 1991?рр. З розпадом КПРС зникла диктатура, яка тримала в полі свого тяжіння народи СРСР і країнсателітів. Однак, і це треба підкреслити від початку, швидкість переходу до демократії виявилася оманливою.
У комуністичних країнах диктатура пануючої партії приховувалася під оболонкою конституційних органів влади. Персональний склад цих органів формально визначався виборцями, а фактично комітетами державної партії. Розпад КПРС звільнив органи конституційної влади від диктатури і уперше поставив їх під контроль виборців. Іншими словами, антикомуністична революція не супроводжувалася створенням нових органів влади. Більше того: вона майже не супроводжувалася появою нових людей в органах влади. Це наперед визначило уповільнений хід декомунізації у багатьох країнах. Утому числі в Україні.
"Партія влади", яка стала безпартійною після заборони Компартії України, психологічно не була готовою негайно відмовитися від стереотипів радянської доби. Це засвідчив надто тривалий процес "одержавлення" національної символіки. Порізному керівники нової України поставилися й до фундаторів УНР. Вони оголосили батьком нації Михайла Грушевського, який повернувся з еміграції в Радянський Союз, прийняли більшменш тепло Володимира Винниченка, який був ворогом Сталіна, але схилявся до радянської платформи, і фактично не визнали Симона Петлюру послідовного борця з комунізмом.
Периферійна "партія влади" поділилася у ставленні до комуністичного минулого на дві частини. У західних областях ще залишалося жити покоління, яке зазнало у повоєнний період тяжких репресій, і воно передало дітям та онукам свій біль та відразу до комунізму. Тут (як і в республіках Балтії) компартійнорадянська номенклатура втратила владу ще в ході революційних подій 1989 1991?рр. У східних областях, де у повоєнний період терор істотно зменшився, компартійнорадянська номенклатура не втратила позицій і не побажала "поступитися принципами". Вона змушена була прийняти ідеологічні цінності нової держави, але постаралася зберегти максимум реалій радянської доби. Зокрема, у південних та східних областях вулиці та площі, а то й міста досі носять імена політичних діячів комуністичної епохи. У тому числі й зовсім одіозних діячів, наприклад, "залізного Фелікса" (голови ВЧК Ф.?Дзержинського).
Після зникнення державної партії українське суспільство позбулося тоталітарного "опікування" і змогло самостійно визначати персональний склад органів влади. Чому це не привело до оновлення політичного життя? Тому, мабуть, що суспільство тільки формально піднялося над державою. Всі його організаційні структури зберігали попередню будову, що грунтувалася на засадах "демократичного централізму". Тобто вони були пристосовані до трансляції волі керівників членській масі, а не навпаки. Це означало, що керівні центри профспілкових і громадськополітичних організацій входили в ту саму "партію влади", а у минулому компартійнорадянську номенклатуру, яка уособлювала державу. Чи слід звинувачувати в ситуації, що склалася, "партію влади"? Не треба вимагати від неї того, на що вона органічно нездатна. Політики в своїй масі роблять те, що їм вигідно, якщо не перебувають під контролем. А контроль суспільства над державою можливий тільки тоді, коли це суспільство громадянське. Тобто коли воно структуроване, а громадяни об'єднані у незалежні від держави організації. Тоді голоси окремих людей зливаються в громадську думку. Її не кожний політик наважиться проігнорувати, тому що перед ним завжди стоїть перспектива нових виборів в органи влади. Громадянське суспільство у нас почало розвиватися тільки після ліквідації тоталітаризму. Його й тепер не можна вважати остаточно сформованим.
І все ж сучасне українське суспільство якісно відрізняється від тоталітарного. Різницю можна виразити трьома словами: наявність вільних виборів. Щоб зрозуміти, наскільки вільними є вибори, до яких ми почали звикати з 1989 року, треба порівняти їх з виборами, що відбувалися під пильним оком комітетів державної партії. У радянські часи виборці мусили голосувати за або проти єдиного кандидата в депутати від "блоку комуністів і безпартійних". Голосування проти, якщо ставало явним, вважалося антирадянським виступом, якій міг бути покараний за відповідною статтею карного кодексу. Якщо виступ виборця проти рекомендованого кандидата залишався електоральною таємницею, виборчі комісії під час підрахунку голосів знали, як боротися з анонімними антирадянщиками.
Отже, підсумуємо. Компартійнорадянська номенклатура майже без втрат (крім областей Галичини) пережила революційні події 1989 1991 рр. і зберегла владу у незалежній Україні. Але кожний, хто посідав виборні посади, мусив тепер проходити крізь випробування вільними виборами. "Партія влади" пристосувалася до такого випробування. Вона маніпулювала волею виборців, використовуючи засоби масової інформації, адміністративний ресурс або/і невеликі стимулюючі ін'єкції грошима. Але, як виявилося, маніпулювати можна було лише до певної межі… Конфлікт між державою ("партією влади"), яка була уособленням комуністичного минулого, і суспільством (виборцями), які все більше віддалялися від минулого, мусив виявитися якраз на електоральному полі.

4
Звернемося тепер до ринкових реформ, і, перш за все, до приватизації державної власності.
Компартійні пропагандисти відсували комунізм у майбутнє твердженням про те, що він є ладом, при якому матеріальні й культурні блага розподілятимуться за потребами. Насправді суть комунізму, як і всіх інших суспільноекономічних систем, корінилася у відносинах власності, а не розподілу. Цей лад відрізнявся від інших запереченням приватної власності. В ході націоналізацій, колективізацій і конфіскацій матеріальні цінності суспільства були оголошені загальнонародною або колгоспнокооперативною власністю, а фактично перетворені на державну власність. Одночасно сама держава стала власністю комуністичної партії, а партія власністю кількох десятків (на останньому етапі кількох сотень) членів її керівного органу Центрального комітету. У кінцевому підсумку політична і економічна диктатура зосередилася у нечисленному (десяток півтора) колі компартійних вождів в політбюро ЦК.
У нормальному суспільстві праця і капітал є рівноправними учасниками процесу виробництва. Ленінська фракція російських соціалдемократів взяла на озброєння революційний марксизм часів "Маніфесту Комуністичної партії" (1848 року) і спробувала обійтися без підприємців. Комуністичний експеримент породив економіку з колосальним мобілізаційним потенціалом, але вона виявилася неефективною. Позбавлена регулюючого впливу світового ринку, ця економіка працювала завдяки директивам управлінських органів, які мали суб'єктивний характер. Тільки компартійна диктатура і величезні природні багатства країни тримали її у працездатному стані.
У 70х рр. радянську економіку врятували від краху нафтодолари. Проте наприкінці 80х рр. ні диктатура, ні природні багатства вже не могли відвернути економічного краху. Ліки у вигляді конституційної реформи виявилися занадто міцними, і радянська імперія стала розвалюватися. У вже незалежній Україні економічна криза розтягнулася на ціле десятиліття. Не було кому закуповувати сировину, продавати готову продукцію, виплачувати працюючим заробітну плату. Особливо тяжко доводилося тим, хто одержував зарплату або пенсію з бюджету. Щоб подолати кризу, стала необхідною приватизація засобів виробництва.
Уже вказувалося, що в 1990 1991 рр. українська номенклатура кинула виклик Кремлю і не зупинилася перед забороною Компартії України. У незалежній Україні "партія влади" стала ініціатором і активним учасником кампанії приватизації. Отже, її провідна роль у декомунізації держави й суспільства не підлягає сумніву. Враховуючи масштаби і глибину перетворень, декомунізацію потрібно визначити як антикомуністичну революцію. Чи випливає зі сказаного висновок про те, що компартійнорадянську номенклатуру слід розглядати як рушійну силу антикомуністичної революції? Абсурдність такої постановки питання очевидна. Знову доводиться повторювати, що комунізм радянського зразка був цивілізацією, в якій не діяли загальнолюдські історичні закономірності. Диктатура унеможливлювала появу нормальних, тобто відмінних від офіційних соціальноекономічних і політичних структур. Вони почали з'являтися тільки в ході антикомуністичної революції. Налагоджувати життя під час і після краху комунізму могла тільки колишня номенклатура, яка не випустила з рук важелів влади. Не маючи змоги подовжити існування ладу, з якого вона вийшла, номенклатура прагнула подовжити власне існування в тому ладі, що народжувався. Тобто прищепити майбутньому гени минулого...
Звідси висновок: після краху комунізму не відроджена Компартія України, а якраз "партія влади" залишилася живим втіленням минулої епохи. Саме через неї політичне і економічне життя в Україні позбавлене справжньої демократії. Саме через неї життєвий рівень населення не витримує порівнянь з іншими розвинутими країнами.
Становище колишньої номенклатури якісно змінилося порівняно з радянською добою. В СРСР носіями компартійної диктатури були тільки олігархи члени політбюро ЦК КПРС. Номенклатурна корпорація була транслятором їх волі, а не носієм диктатури. Державою вона керувала тому, що діставала від олігархів мандати на посади. Втрата посади була для номенклатурника життєвою катастрофою. А після краху комунізму державна влада давала можливість не тільки розпоряджатися долею людей, але й набувати матеріальні блага у приватну власність. Одна тільки незручність: мандат на керівні посади стало потрібно виборювати на вільних виборах.
Первинна приватизація і в Україні, і в Росії здійснювалася під прикриттям демагогічної ідеї А.?Чубайса. Той запропонував поділити "нічийну" власність на умовні частки і роздати всім громадянам ваучери, тобто свідоцтва на право володіння ними. В цій ідеї не було нічого розумного, але задля "соціальної справедливості" її реалізували. Як зпід землі з'явилися акціонерні товариства, які обміняли ваучери на сертифікати і почали випускати додаткові акції. Внаслідок цього вартість первинних сертифікатів зменшилася практично до нуля. Ніхто не потурбувався прийняти закони на захист дрібних акціонерів. Мільйони громадян залишилися при своїх інтересах, а одиниці стали власниками великих підприємств.
У середині 90х рр. в Україні вже виникли потужні фінансовопромислові групи. Щоб зробити їхню діяльність прозорою, треба було прийняти відповідні закони. Зновутаки, ніхто не потурбувався це зробити, що сприяло зростанню впливу олігархічного капіталу на вищі ешелони влади. Зливаючись з владою, олігархічний капітал з її допомогою створював собі тепличні умови прогресуючого самовідтворення.
Великими власниками стали ті, хто мав хист до підприємництва і владу або тісні зв'язки з владою. Номенклатурники разом з радянськими тіньовиками, підприємливими комсомольцями та напівлегальними кооператорами "перебудовної" доби і главарями кримінальних структур юрмилися навколо об'єктів державної власності, відриваючи від неї найбільш ласі шматки. Усі вони в Україні і Росії керувалися цинічним єльцинським принципом: "дозволене те, що не заборонене". Тривала відсутність законів і регулюючих процедур у галузі приватизації була не випадковою: вони заважали б процесу, названому в народі "прихватизацією". Ніхто не зміг би запропонувати раціонального способу приватизації заводів і фабрик, які впродовж трьох поколінь перебували у державній власності. Але без приватизації та інших ринкових реформ економіка існувати не могла. Тому переглядати результати приватизації недоцільно. Такий перегляд у сучасних умовах виглядав би як більшовицький переділ власності.
Парадоксально, але саме цю обставину бере до уваги колишній український прем'єр П.?Лазаренко, якого американська Феміда відпустила на свободу під заставу в 65 млн. доларів. Звинувачуваний у привласненні сотень мільйонів доларів, він сподівається вийти сухим з води, тому що не порушував неприйнятих законів.
Переплетення влади і власності, яке стало в Україні відмітною рисою новонародженого суспільноекономічного ладу, в усьому світі завжди називали коротко і точно: корупція. Корупція вразила всі поверхи влади, у тому числі найвищий. Суспільноекономічна еволюція посткомуністичної України виглядала б зовсім непривабливо, якби в ній не розвинувся вітчизняний капітал. Як правило, він не зрощений з державою. Пов'язаний з ним середній клас заінтересований у прозорому веденні справ і становить базис громадянського суспільства. Середній клас потерпав від державних інститутів, які декларували бажання допомогти йому, але насправді нерідко поводили себе нецивілізовано, якщо не сказати порозбійницьки. Та його зростання в умовах ринкової економіки є невідворотнім процесом.
Жорстка політикоадміністративна вертикаль влади, яка була побудована в Україні за два президентські терміни Л.?Кучми, виглядає великим досягненням у порівнянні з анархією і свавіллям влади під час короткого президентства Л.?Кравчука. І справді, владі вдалося перетворити Україну в країну з ринковою економікою. Але клановобюрократична модель держави, що сформувалася в ці роки, навіть поглибила той розрив між владою і суспільством, що існував у добу комуністичної диктатури. В "атомізованому" посткомуністичному суспільстві вільні вибори мало відрізнялися від тодішніх виборів без вибору.
Ситуація почала змінюватися після подолання економічної кризи, тобто з 2000 року. П'ять років стабільних і високих темпів економічного зростання істотно посилили середній клас. Український електорат почав набувати нову якість.

5
Компартійні відділи агітації і пропаганди переконували радянських громадян, що вони побудували робітничоселянську державу і живуть в найбільш демократичній країні світу. Країни по той бік кордону, як запевняли пропагандисти, поневолені "загниваючим капіталізмом". Та переконатися на власні очі у правдивості останнього твердження радянським людям не вдавалося. Дозвіл на кожну поїздку в "капкраїну" обставлявся великою кількістю перепон і залежав від надто високих компартійних інстанцій.
Падіння "залізної завіси" відкрило мільйонам українських громадян благополучну і квітучу Європу. Вони рятувалися в ній від злиднів та безробіття і сподівалися на те, що їхня Батьківщина так само стане благополучною. Знаючи про ці сподівання, українські політики почали виступати за розбудову соціальної держави. Під нею розуміли ту, що вже сформувалася на Заході.
Передумови для появи соціальної держави в країнах Заходу були забезпечені революційною боротьбою. Велика Французька революція 1789 року і європейські революції 1848 1849 рр. започаткували перехід від традиційного, в своїй основі феодального суспільства до суспільства громадянського. У цих країнах утвердилася капіталістична система господарювання, побудована на визнанні недоторканності приватної власності, а також на договірних, тобто ринкових відносинах між власниками. Прибуток від підприємницької діяльності здебільшого капіталізувався, тобто вкладався у виробництво з метою досягти розширеного відтворення. Певна частина прибутку виводилася за рамки виробництва і спрямовувалася через податкові канали в державний бюджет або витрачалася за власним вибором підприємця.
Безпосереднє становлення соціальної держави в країнах Заходу почалося після Великої війни 1914 1918 рр., тобто практично одночасно з комуністичним будівництвом у більшовицькій Росії. Воно пов'язувалося передусім із запровадженням загального виборчого права. Залежні від населення уряди змушені були проводити сильну соціальну політику. У вигляді податків у підприємців тепер вилучалася істотно більша частка прибутку. Ці кошти спрямовувалися не тільки на державні потреби (наприклад, на утримання армії або управлінського апарату), але й на задоволення потреб суспільства: розвиток освітніх та медичних програм, матеріальну підтримку безробітних, іммігрантів, пенсіонерів, ветеранів, удів та сиріт тощо. Перерозподіл валового внутрішнього продукту був соціалістичним за своєю природою (від слова "соціум" суспільство). Державу, яка здійснювала таку політику, вже називали не капіталістичною, а соціальною. Її назвали б соціалістичною, але популярний в масах термін "соціалізм" привласнили російські більшовики і німецькі націоналсоціалісти.
Як свідчить досвід країн Заходу, соціальна держава є продуктом розвинутої демократії і розвинутого ринку. Соціальний мир досягається в ній у боротьбі інтересів класових, регіональних, національних, релігійних, гендерних та ін. Здійснювана за усталеними демократичними процедурами і визнаними громадськістю моральними нормами, ця боротьба стимулює суспільний прогрес. Щоб встановити, наскільки сучасна Україна близька або далека від параметрів соціальної держави європейського зразка, треба знову зазирнути в комуністичне минуле. Вже мертве, воно тримає країну в своїх лабетах.
"Державакомуна" В.Леніна і соціальна держава, у якої багато батьківфундаторів, вийшли з одного коріння соціалдемократії. Різниця між більшовиками і європейськими соціалдемократами (до яких треба віднести російських меншовиків і українських соціалдемократів В.?Винниченка і С.?Петлюри), визначалася ставленням до підприємництва і приватної власності взагалі. Соціалдемократи прагнули зберегти в суспільстві класовий мир і створити сприятливі умови для вільного підприємництва у конкурентному середовищі. Ефективне виробництво було здатне одночасно забезпечувати інтереси капіталу, праці, держави і соціальних верств, які потребували державної допомоги. Соціалдемократія при владі ставилася до капіталу, як до курки, що несла золоті яйця: всіляко турбувалася про неї, але частину яєць забирала для потреб соціуму. Натомість більшовики прагнули розпалити класову війну, щоб ліквідувати власність і знищити підприємництво як форму людської діяльності. Здійснена ними комуністична революція докорінно змінила обличчя колишньої царської імперії і дала їх вождям небачену владу над суспільством. Зворотнім боком медалі ставав обов'язок "державикомуни" годувати людей, аби вони принаймні не померли з голоду. Зростаюча неспроможність виконувати цей обов'язок при неможливості тримати суспільство в покорі за допомогою масового терору призвела до саморозпаду суспільноекономічного ладу.
Аналізуючи розвиток України після 1991 року, слід зробити досить песимістичний висновок: "партія влади" практично нічого не зробила для утвердження соціальної держави. Треба віддати їй належне лише в одному: за порівняно короткий строк були створені органи і структури, необхідні для повноцінного функціонування самостійної держави. Бажаючи закріпити своє становище, "партія влади" покладалася не на здобуття популярності в народі здійсненням потужної соціальної політики, а на збільшення чисельності військ і спецпідрозділів МВС, оснащених гумовими кулями і кийками, балонами з сльозогінним газом і водометальними машинами. Така ось соціальна держава…
Заради справедливості слід вказати, що труднощі перехідного періоду були об'єктивними. Через довгу смугу злиднів пройшло населення кожної посткомуністичної країни. Виняток становила лише НДР, на економічну стабілізацію якої німецький уряд витратив сотні мільярдів марок. Вихід з комуністичної цивілізації попри всі злигодні виявився удвоє коротшим, ніж вхід до неї. Здійснювана за допомогою масового терору комуністична "революція зверху" тривала два повних десятиліття від 1918 р. до початку Другої світової війни. Перетворення України на країну з ринковою економікою зайняло не більше десяти років.
В Україні (так само як і в Росії) склалася олігархічна модель економіки, яка характеризувалася злиттям влади і власності, політики і бізнесу. Спираючись на могутню підтримку держави, фінансовопромислові групи спромоглися витягти країну з безодні і забезпечити після 2000 року стабільно високі темпи економічного зростання. Однак цим зростанням скористався капітал, а не труд. Робітники і службовці не змогли примусити державу і зрощених з нею олігархів більш справедливо поділити прибуток від економічної діяльності. Мінімальна погодинна оплата праці в Україні тепер в 30 разів менша, ніж в США. У радянські часи такої жахливої різниці не спостерігалося.
Егоїстичну поведінку властей важко назвати далекоглядною. Будучи реліктом минулої епохи, "партія влади" вважала, що таким реліктом залишається й населення. Однак відкритість кордонів і відсутність цензури змінила народ, в усякому разі значну його частину, і особливо молодь. Це стало зрозумілим в дні Помаранчевої революції.

6
Революції приходять неочікувано. Але попередній аналіз переконує в тому, що найбільш імовірним тлом для нової української революції мусили бути президентські вибори.
Революції не сталося в 1994 році, коли становище населення внаслідок затягування ринкових реформ виявилося простотаки жахливим. Революції не сталося в 1999 році, коли владі вдалося штучними засобами створити протистояння між діючим президентом і претендентом на цю посаду від Компартії України. Населення у своїй більшості відсахнулося від примари комуністичного минулого і обрало менше зло. Революція спалахнула в 2004 році, коли українське суспільство вирішило скористатися правом на вільні вибори, щоб позбутися людей, які звикли триматися на поверхні політичного життя десятками років. Коли волю виборців відкрито, нахабно і грубо сфальсифікували, сотні тисяч людей вийшли на вулиці і площі, щоб захистити демократію.
Іноді кажуть, що Помаранчева революція це звичайна зміна еліт: керівники радянської доби йдуть на пенсію, а на зміну приходить нове покоління. Та ми мали нагоду придивитися з екранів телевізорів на підібраних президентською адміністрацією керівних діячів обласного масштабу. Стало зрозумілим, що вони теж живуть і працюють за законами номенклатури часів Л.?Брежнєва. Відмінність полягала, мабуть, тільки в тому, що у боротьбі за владу висуванці Л.?Кучми виявляли готовність розвалити державу, в якій займали високі посади.
Україна поставила абсолютний рекорд тривалості президентської кампанії з 3?липня 2004 року до 20 січня 2005 року, тобто 201 день. За перебігом виборів під час першого туру слідкував 991 офіційно зареєстрований іноземний спостерігач, в ході другого туру їх кількість зросла до 3?тисяч. А за повторним голосуванням слідкувало вже понад 10 тисяч іноземців. Істотно менший ступінь фальсифікацій під час повторного голосування визначився, однак, не кількістю іноземців, а революційною ситуацією.
Чому перемогла Помаранчева революція? Адже зрозуміло, що "партія влади" мала у своєму розпорядженні достатні силові і пропагандистські аргументи, щоб нав'язати суспільству свою волю. Зокрема, їй вдалося розколоти країну майже навпіл у спробах утримати свої позиції.
Мабуть однією з причин є бездарно проведена президентською адміністрацією виборча кампанія. Спочатку це були спроби діючого президента легітимізувати третій строк владних повноважень. Потім перенесення акценту на політичну реформу, яка міняла місцями за обсягом повноважень посади президента і прем'єрміністра. Нарешті висування від влади явно непрохідного за біографією і професійною підготовкою кандидата на посаду президента, щоб створити ситуацію, в якій результати виборів можна було б визнати недійсними. Але організатори виборів заплуталися у власних хитромудрих комбінаціях.
Та головною причиною їх провалу слід визнати політичну активність виборців, які на знак протесту проти фальсифікації їхньої волі вдалися до ненасильницьких дій, спрямованих проти влади. Ці дії не слід вважати стихійними. Вони були наперед заплановані і добре координувалися. Інша річ, що широкі верстви населення, особливо молодь, активно підтримали організаторів ненасильницьких дій. Є очевидним, що в українському виборчому марафоні взяли активну участь інші держави та міжнародні організації. Мова йде не тільки про іноземних спостерігачів або про глав урядів та керівників міжнародних організацій, які влаштовували "круглі столи" з участю діючого президента, голови Верховної Ради і кандидатів у президенти. У виборчий процес втручалися й інші "болільники". Чого варта, наприклад, поїздка в Донецьк мера Москви Ю.Лужкова!
Отже, події в Україні розгорталися на очах у всього світу, і це стримувало представників "партії влади" від різких рухів. Кулі, палиці і сльозогінний газ залишилися без ужитку. Ніхто з політичних діячів не бажав опинитися на місці Слободана Милошевича. Ніхто з фінансових олігархів не захотів ризикувати своїми капіталами у західних банках і зарубіжними ринками збуту.
З країн СНД Україна першою виходить на дорогу остаточного подолання комуністичного минулого. Саме через це громадськість і політичні сили Заходу прийняли так близько до серця Помаранчеву революцію. Саме через це події в Україні викликали таку велику тривогу у керівників країн СНД. В українському сьогоденні вони побачили своє майбутнє.
Справді, колишня компартійна номенклатура залишається при владі в країнах СНД тільки тому, що вміло маніпулює свідомістю населення. За відсутності диктатури їй залишається сподіватися тільки на те, що можливості маніпулювання не вичерпані. Лідери Росії і Туркменії, які мають змогу зменшувати соціальну напругу за рахунок експорту енергоносіїв, почуваються більш впевнено. В інших країнах помаранчеві настрої можуть дати такий же результат, як в Україні, причому дуже швидко.

* * *

З наведених роздумів треба зробити кілька висновків, які однаково важливі для розуміння сьогодення і прогнозування найближчого майбутнього.
Революції не треба проклинати або прославляти. Кожна з них є політичною кризою найвищої напруги, яка загрожує єдності суспільства і цілісності держави. Добре, якщо країна уникає революцій і розв'язує назрілі проблеми за допомогою реформ. Якщо реформи неможливі, слід вітати революцію.
Революції 1989 1991 рр. і 2004 р. в Україні мають однакову генетичну природу. Це ланки єдиної антикомуністичної революції. Громадянське протистояння, яке охопило в Україні у жовтні грудні 2004 р. мільйони людей, не виглядає як конфлікт, пов'язаний з комуністичним минулим. Сучасна Компартія України виявилася у ньому маргінальною силою. Та попри те, що учасники протистояння не висували комуністичних або антикомуністичних гасел, корені цього соціального катаклізму слід шукати у неподоланих пережитках тоталітаризму.
Антикомуністичні революції неминучі в країнах, яким був силоміць нав'язаний комуністичний суспільноекономічний лад. У поневоленому комунізмом суспільстві не можуть визрівати політичні сили, здатні знищити диктатуру. Тому антикомуністична революція може здійснитися тільки у формі саморозпаду суспільноекономічного ладу. Через неї мусили пройти всі країни радянської імперії. Саморозпад неминучий через те, що комунізм це лад, в якому не закладені можливості для розвитку. Заснована на диктатурі комуністична цивілізація є глухим кутом в історичному процесі.
Антикомуністичні революції торують шлях до демократії. Проте це досить довгий шлях. Комунізм атомізує суспільство, позбавляючи людей горизонтальних зв'язків. Суспільство фактично зливається з державою, а кожна людина підпорядковується останній, перебуваючи в жорсткій системі вертикальних зв'язків. Тільки після падіння диктатури стає можливим розвиток незалежних від держави організацій, сукупність яких утворює громадянське суспільство. Якщо суспільні сили, які втілюють прогрес, не можуть шляхом реформ забезпечити розвиток суспільства у потрібному напрямі, стають потрібними нові революції коригуючі. В історії приклади коригуючих революцій відомі. Після Великої революції 1789 р. Франція пережила ще дві революції коригуючого типу у 1830?р. і в 1848 р.
Здавалося, що в 1991 р. Україна вже увійшла в коло демократичних країн. Була здобута незалежність, світ визнав нову країну. Вийти з Радянського Союзу вдалося за допомогою однієї парламентської декларації, підтвердженої референдумом. Однак трансформація тоталітарного ладу? незрівнянно важче завдання, яке вимагає часу і колосальних зусиль. Тому Україна не змогла обійтися без революційної корекції подій. Що відбулися в 1989 1991 рр. Ті події залишили неподоланою спадщину комунізму.
Спадщина комунізму виявилася, поперше, у матеріальній і психологічній залежності надто великої кількості людей від держави. Вона виявлялася, подруге, у невмінні надто великої кількості "слуг народу", особливо з середовища колишньої компартійнорадянської номенклатури, подолати в собі ставлення до держави як до своєї власності, в їх бажанні подовжити до нескінченності свій мандат на владу. Допомагала у цьому залежність населення від держави, яку вони уособлювали. Та в країні уже формується покоління, яке відстоює своє право жити в демократичній державі.
Символічно, що новий спалах антикомуністичної революції відбувся у зв'язку з виборами чергового президента України. Виборці продемонстрували своє неприйняття здійсненої державним апаратом передвиборчої кампанії незграбної, облудної й нахабної. Вони запротестували проти фальсифікації їхньої волі під час самих виборів і в ході підрахунку голосів. Спроби держави поставити суспільство в ситуацію виборів без вибору провалилися.
Всім учасникам недавнього протиборства зрозуміло, що "керована демократія" в Україні не проходить. Вона неможлива хоча б тому, що Україна купує, а не продає енергоносії. На маючи компенсуючих фінансових ресурсів, українська держава не може дозволити собі консервацію пережитків комунізму. Ці пережитки не дають можливості забезпечити високі темпи економічного розвитку, отже, гідний рівень життя народу. Політичній еліті треба, нарешті, зрозуміти, що український народ хоче жити так, як люди живуть в Європі вільно і заможно.

До змісту "Воєнна історія" #1_2 за 2005рік