журнал "Воєнна історія" #1(49) за 2010 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ПЕРЕГОВОРИ НКДБ З ОУН І УПА У 1945 І 1948 РОКАХ:
ЧИ БУЛО МОЖЛИВЕ ПОРОЗУМІННЯ?

КОВАЛЬЧУК Володимир,
кандидат історичних наук, консультант Галузевого державного архіву Служби безпеки України, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Представники Організації українських націоналістів-бандерівців (далі – ОУН(б) і Української повстанчої армії (далі – УПА) у роки Другої світової війни контактували з військово-політичними формуваннями та державними інституціями найширшого спектру. Доводилося домовлятися не тільки з польськими, румунськими, угорськими, хорватськими націоналістами. Інколи робилися спроби «наведення мостів» з такими антагоністами, як радянські партизани, російські власівці, німецьке СД. Хоча такі тактичні контакти, безумовно, шансу на стратегічну перспективу не мали, проте свій слід у історії вони залишили. Про це не потрібно забувати, але і переоцінювати також їх не слід.
Наприкінці радянсько-німецької війни ситуація змінилася настільки, що командувач УПА Роман Шухевич вирішив переглянути взаємовідносини з головним ворогом – «совітами». Хоча спершу планувалося започаткувати дискусію з «моральними авторитетами» УРСР – Богомольцем, Тичиною чи Корнійчуком [6, арк. 75, 88] – на практиці довелося мати справу із законспірованими працівниками спецслужб.
Контакти на найвищому рівні між представниками Романа Шухевича і органами державної безпеки УРСР, які здійснювалися у перші повоєнні роки, відображені в історіографії епізодично.

Співробітник НКДБ Сергій Карін, учасник переговорів 1945 року, у своєму публіцистичному нарисі тільки констатує факт їх проведення, не загострюючи увагу на таких важливих моментах, як відмінності у ідеологічній налаштованості сторін, значення епістолярної складової у налагодженні контактів, їхня атмосфера тощо [1].
Добре висвітлені усі перипетії радянсько-оунівських перемовин у 1945 році в посутній статті О. Росова. Хоча ця праця «присмачена» багатьма цікавими сюжетами як-от діалоги між парламентерами, цікаві уривки зі свідчень чекістів, від неї «відгонить душком» ідеологічних інсинуацій [2]. Мабуть, такою була воля видавця – одіозної газети «2000».
Найвартіснішими є напрацювання Д. Вєдєнєєва і С. Шевченка. Вони дуже посутньо описали другий «раунд» переговорів у 1948 р. Утім, дослідники не порівняли його з першим (відбувся у 1945 р.), а що найголовніше, не помітили, якими серйозними були ідеологічні розходження сторін під час кожного з раундів. Дослідникам варто було б визначити, чому переговори в обох випадках закінчилися невдало [3].
Перша зустріч готувалася 4 місяці. Заступник начальника 4-го Управління НКДБ УРСР полковник Сергій Карін, шукаючи «ключик» до оунівського підпілля, оселився у Львові під виглядом уповноваженого в справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів УРСР Даниленка [6, арк. 97, 153, 173]. Його напарник, капітан Хорошун, за документами проходив як співробітник РНК Головко, «тезка» відомого українського письменника [6, арк. 152, 173; 7, арк. 254].
Розмови з греко-католицьким кліром у Львові не вдавалися – священики вдавали, що про повстанців нічого не знають. Вийти на підпілля «лицарям плаща і кинджала» допоміг Юліан Кордюк – працівник відділу охорони здоров’я Львівської області, агент НКДБ [6, арк. 6, 28]. За його рекомендацією ті звернулися до місцевої художниці Ярослави Музики [4, арк. 43; 5, арк. 125]. Ця вельми неординарна у мистецтві й поведінці жінка (зізнавалася, що розмовляла з «духом Шептицького» [6, арк. 167]) зв’язалася з ОУН через свого племінника – лікаря Лева Стефановича [6, арк. 2; 7, арк. 328].
Після новорічних свят 1945 року пані Музика передала чекістам: у неї в квартирі сидить оунівка Богдана Світлик-Литвиненко («Світлана») і бажає уточнити місце і час переговорів [4, арк. 43; 6, арк. 94; 7, арк. 231]. «Світлану» відправив «зондувати ґрунт» керівник розвідувально-інформаційного відділу референтури СБ проводу ОУН в Західній Україні «Мікушка» [6, арк. 67, 137]. У свою чергу, останнього до цього спонукали зверхники – члени Проводу ОУН(б) Яків Бусол («Галина») і Дмитро Маївський («Тарас»), прямі представники керівництва ОУН і УПА на чолі з Романом Шухевичем.
Каріна співбесідниця вразила своїм твердим характером. Вона рішуче засудила радянські репресії, спрогнозувавши, що після них «Україна залишиться пустою і самостійність буде нікому давати».

Розмова зайшла навколо двох тем: де відбуватимуться майбутні перемовини, хто у них братиме участь. «Світлана» зробила пропозицію зустрітися у лісовій глухомані – на хуторі Конюхи в Козівському районі Тернопільської області. Натомість її співрозмовник пропонував Київ чи Львів. Зрештою, сторони зійшлися на Конюхах. На прохання «Світлани» радянські представники мали подати сигнал про свою готовність до перемовин – зробити крейдою дві позначки на ліхтарному стовпі на вул. Коперника у Львові [6, арк. 100].
28 лютого 1945 року Карін з Хорошуном вирушили в Конюхи. Делегатам бандерівці обачно зав’язали очі. Їхати довелося на повстанських санях. Певний час подорожніх супроводжував чоловік, що біг з правого боку. Двічі переїздили ріку. Всього до пункту призначення добиралися 5 годин. У будинку на хуторі візитерів очікували представники від проводу ОУН(б) – заступник Шухевича Дмитро Маївський («Тарас») і Яків Григорович Бусол («Галина»). Останні назвалися «Гайворонським» і «Будяком» [6, арк. 175–179; 7, арк. 240].
Характеристики цих двох людей збереглися в архіві СБУ. Вони справляють гарне враження. Маївський виглядав так: середній на зріст, брюнет, обличчя смагляве, кругле, з чорними англійськими вусиками, зовнішність інтелігентна, приваблива, рівні білі зуби, носить окуляри, типовий галичанин, розмовляє з галицьким акцентом. Одягнений у темно-сіре пальто з м’яким «кенгуровим» коміром, сірий костюм, білу сорочку з темно-малиновим галстуком, коричневий светр.
Яків Бусол був ще вищий за свого напарника, блондин. Голова маленька, з лисиною. Мав бліде лице, що звужувалося до підборіддя, рум’янець, світлі очі, тонкі ледь стиснені губи. Темно-сірий костюм «Галини» вдало доповнювала такого саме кольору сорочка, краватка, а також бежевий светр [6, арк. 182].
При світлі ґасової лампи дипломатичний обмін думками за простим дерев’яним столом швидко переріс у запеклу політичну дискусію. Нічна розмова затягнулася до 5-ї години ранку.

Спершу заговорили про Україну, право української нації на незалежність. «Ми хочемо самі, відокремившись від росіян, визначати свої кордони, стати самостійною країною, а потім укласти угоду з Російською республікою. Ми бажаємо, щоб український народ працював на себе, був монолітним, щоб встановилася демократія, багатопартійна система, не було «казенних» виборів, щоб до управління країною залучалися усі здібні конструктивні елементи», – озвучив точку зору бандерівців Маївський. «Ми, українська нація, власну самостійну незалежну державу маємо вже 27 років. Наша країна перебуває у братському союзі з російським та іншими народами. З ними у революцію ми боролися за власну державу. Про яку незалежну державу йдеться?», – відповів йому Карін.
Далі зайшла мова про боротьбу з німцями. На традиційні закиди «дипломатів від НКДБ» щодо колаборації українських повстанців з нацистами («ви лише говорили і писали, що боретеся») «Тарас»-Маївський пояснив, що «з німцями ми воювали жорстоко, не так, як Ваші партизани. Ми боролися не так, як, скажімо, партизанський ватажок пан Бегма, котрий звів лише один бій з німцями. Цей Бегма звів навіть менше боїв, аніж наш командир «Ярема» на Волині» [6, арк. 190]. Бурхливу реакцію викликало запитання фальшивого радянського урядовця Даниленка щодо контактів представника керівних кіл ОУН Івана Гриньоха-«Герасимівського» з німецькою поліцією безпеки та СД. Діалог з генералом поліції Прюцманом дійсно вівся, – погодився Бусол-«Галина», – але їх самочинно ініціював німецький агент «Макс» [йдеться про Максима Скорупського – В. К.], за що ми планували його розстріляти, а він утік» [6, арк. 191].
На підвищених тонах обговорювалися і причини повстанських диверсій. «Хто пустив під укіс декілька пасажирських потягів на перегоні Шепетівка–Здолбунів»? – не вщухав Карін. «Це буде продовжуватися, доки вивозитимуться у Сибір наші невинні люди», – відповів Маївський [6,
арк. 205].

Сторони розійшлися і в баченні учинків деяких представників української інтелігенції. Яків Бусол поцікавився, чому в Радянській Україні зазнавали переслідувань за свої погляди Хвильовий, Шумський, Скрипник, Любченко. Карін пояснив це так: «Що було то було. Їх знищила життєва сила народу, тому що вони намагалися разом з інтервентами відірвати український народ від російського і продати Україну».
«Яка ж це українська держава, якщо такі письменники як Рильський, Тичина та інші пишуть не про Україну, а про те, що потрібно росіянам? Я вже не кажу про Остапа Вишню», – не вщухав Маївський. Пан Карін ухилився від відповіді, а натомість зацитував кілька рядків з віршів поетів про любов до України. Він також цинічно додав, що перебування у радянській в’язниці пішло творцеві «Вишневих усмішок» тільки на користь [6, арк. 192].
Боліло оунівським парламентерам і повсюдне поширення по Україні російської мови. «Ви, комуністи, скрізь кричите, що у вас свобода української мови, видаються книги українською. Але візьміть такий факт. 90% населення Києва розмовляє на російській мові. Всі установи працюють російською», – заявив один з них [7, арк. 277].
Співбесідники Каріна вразили його своєю ерудицією. Маївського він побачив «фанатиком почуттів», а Бусола ототожнив з «фанатиком цифр і економічних викладок». Очевидно, другий чекісту не сподобався – відніс його до категорії «зоологічних ворогів» радянської влади [6, арк. 212]. А як відгукувалися делегати проводу ОУН(б) про своїх візаві? Вони одразу зрозуміли, що мають справу з НКДБ. На думку Маївського, хоча Карін чудово розбирався у галицьких справах («не міг він всього вивчити в книгах, а навпаки, дійсно має велику практику»), він виявився «недостатньо сильним дискусантом». Хорошун здався оунівцю «слабким політиком, котрий нездатний підібрати належні аргументи у відповідні моменти бесіди» [7, арк. 202–203].
Ближче до ранку Карін-«Даниленко» запропонував розпашілим оунівським парламентерам капітуляцію [6, арк. 199]. У відповідь йому озвучили такі пропозиції, за виконання яких ОУН припинить боротьбу з радянською владою:
1. Вихід України зі складу СРСР (право на це передбачала 14-а стаття Конституції).

2. Проведення в Україні вільних виборів за участю будь-яких партій, крім комуністичної [6, арк. 187].
Даниленко одразу ж заявив, що перший пункт виконати неможливо, оскільки такий союз себе виправдав. Зате знайшовся компроміс щодо форми наступних контактів. Було вирішено у подальшому, починаючи із середини березня 1945 року, підтримувати діалог листовно.
За посередника наступних контактів з людьми Романа Шухевича радянська спецслужба знову взяла Ярославу Музику. Спершу вона передала підпільникам листа-«відписку» Каріна, котрий «заховався» під псевдом «Д-9». Автор нарікав, що поки не вдалося «скомунікуватися» з Києвом [6, арк. 221]. 16 березня оунівцям надійшов ще один лист, цього разу змістовніший. «Урядові кола УРСР згодні вести переговори про припинення Вами в цілому боротьби з радянською владою», – зазначив «Д-9». Окрім традиційного місця для можливої зустрічі, Києва, ним пропонувалися альтернативні варіанти для наступного раунду перемовин – село Будераж у Рівненській області, село Тустоголови на Тернопільщині [6, арк. 236; 7, арк. 195].
Не зрозуміло чому, але повстанці не відповіли на ці два звернення.

29 травня Карін нагадав про себе знову і написав до «Гайворонського» і «Будяка» втретє. Висловивши подив, чому на його попередні листи ніяк не відреагували, чекіст попросив відновити діалог до 20 липня. «Коли від Вас не буде ніяких повідомлень, то в той день я поставлю на наших зносинах крапку», – попередив автор. Також він у додатку подав звернення радянського уряду до робітників, селян та інтелігенції західних областей України [7, арк. 91].
На цьому переговори зупинилися. Представники ОУН і УПА на контакт так і не вийшли. Можливо, свої корективи внесло міжнародне положення – у травні 1945 радянські війська вступили до Берліна. Керівництво УРСР відчуло себе сильнішим. Не виключено, що за таких умов оунівці вирішили затягнути процес переговорів і почекати до кращих часів.
Навіть за декілька днів до встановленої дати, зазначається у рапорті оперуповноваженої НКДБ Берштейн, третє послання Каріна з квартири Ярослави Музики не забрали [7, арк. 100–101]. Зрештою, 12 грудня 1945 року мисткиня не витримала і написала Сергієві Тарасовичу сама: «Ніхто у мене не був. Ні «невідома», ні брати. Лист стоїть. Коли скажете, віддам його Вам» [7, арк. 142].
Можливо, відповідь забарилася через смерть оунівських парламентерів. У вересні на Тернопільщині загинув Яків Бусол [7, арк. 116–118], а його напарник Маївський вирушив до Степана Бандери у Німеччину і під час цієї подорожі 19 грудня застрелився, потрапивши в оточення чеської поліції. Оскільки серед соратників провідника ОУН (у 1945-му він перебував в американській зоні окупації Німеччини) саме назрівали опозиційні настрої, санкція на відновлення діалогу з радянською владою до підпілля ОУН в Україні так і не дійшла.
Утім, Шухевич самочинно нагадав про себе знову через три роки, у квітні 1948 року. Його представник, що сховався за псевдонімом «Сова» і вдавав із себе рядового оунівця [8, арк. 22], надіслав листа керівнику львівського обкому КП(б)У Грушецькому. Від імені націоналістичного підпілля урядові радянської України знову пропонувалися переговори [8, арк. 103].
Конструктивний діалог вкрай необхідний, розмірковував «Сова», тому що скоро може розпочатися війна між СРСР і США, а радянська сторона досі недооцінює потугу ОУН. Він сформулював кілька попередніх умов перемовин. По-перше, «совітам» потрібно звільнити з тюрем дітей і дружину Шухевича. По-друге, писав «Сова», звідти треба випустити декілька відомих оунівців (на одного з них Шухевич вкаже особисто). По-третє, радянська влада мала зупинити на якийсь час свої винищувальні акції проти підпілля [8, арк. 2–4].
Автор закликав поставитися до українського підпілля серйозно, не так, як до польських націоналістів у 1945-му, коли «цілий їх провід попав до тюрми» [8, арк. 14]. ОУН ніколи не піде на капітуляцію, застеріг він. У разі згоди адресат мав побілити половину кам’яного стовпа при вході до крамниці на розі вулиць Коханівського і Пілсудського у Львові [8, арк. 4].
Після встановлення автентичності «документа з лісу» чекісти пофарбували стіну в білий колір. Керівник Львівського обкому КП(б)У написав відповідь. Грушецький пообіцяв легалізувати оунівців, котрі вийдуть «з повинною», засудив їх за балаканину про «самостійну Україну», а пропозицію укласти союз на випадок війни між США і СРСР відкинув. «Вашу думку про техніку і місце зустрічі можна передати через Павлишина», – зазначалося у листі. Оунівцям пропонувалося припинити вогонь, здати зброю, ліквідувати свої осередки і вийти з підпілля. Далі обіцялися повноцінні переговори, за участю представника уряду Радянської України [8, арк. 58, 62].
На жаль, і на цей раз компроміс виявився недосяжним. Переговорів віч-на-віч у 1948 році не відбулося. Про причини документи мовчать. За версією дослідників Дмитра Вєдєнєєва і Сергія Шевченка, миротворчі пориви зупинив «грізний окрик» з Кремля.

Насправді, українських націоналістів радянські партійні функціонери ні в 1945-му, ні у 1948 роках не сприймали всерйоз. Опосередковані дані джерел свідчать, що домовленості з провідниками ОУН у їхні плани не входили. Зрештою, кожна зі сторін мала власний інтерес. Оунівці прагнули у такий спосіб зберегти кадри, керівне ядро організації (операція «Дажбог»). Стосовно радянської сторони, то вона займалася окозамилюванням, ніяких кроків назустріч опонентам не робилося [6, арк. 148–149]. Більше того, з 1947-го розпочався масовий вивіз сімей націоналістів до Сибіру, чекістське кільце ще щільніше стислося навколо Шухевича. Грою у «політичні консультації» верховоди СРСР намагалися якомога більше вивідати про націоналістів в Україні для їх повного знищення згодом.

ДЖЕРЕЛА

1. Даниленко Сергій. Дорогою ганьби і зради. – Київ: Наукова думка, 1972. – С. 261–262.
2. Росов Олег. Советская Украина и подполье ОУН: мир был возможен // Еженедельник «2000». – 2008. – 19–25 декабря. – № 51 // http://www.2000.net.ua (12.02.2010).
3. Веденеев Дмитрий, Шевченко Сергей. «Сова» призывала к примирению… Исторический этюд по документам Госархива СБУ // Зеркало недели. – 2000. – 15-21 июля. – № 28 // http://www.zn.ua/3000/3150/27774 (12.02.2010).
4. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Ф. 6. – Спр. 74893-фп. – Т. 1.
5. ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 74893-фп. – Т. 2.
6. ГДА СБУ. – Ф. 65. – Спр. С-9079. – Т. 61.
7. ГДА СБУ. – Ф. 65. – Спр. С-9079. – Т. 62.
8. ГДА СБУ. – Ф. 65. – Спр. С-9079. – Т. 63.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2010 рік