журнал "Воєнна історія" #1(49) за 2010 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ПІДГОТОВКА ПРОПАГАНДИСТСЬКИХ КАДРІВ ОУН І УПА
НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ У 1941 – 1944 РОКАХ

МАЛЮГА Валерій,
кандидат історичних наук, начальник
Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України (Київ)

Об’єктивна оцінка ролі й місця Організації українських націоналістів та Української повстанської армії має важливе значення для висвітлення діяльності національно-патріотичного антифашистського руху. В умовах початку німецько-радянської війни, за відсутності своїх збройних сил, суперечливих відносин з окупаційною адміністрацією, не маючи повної і всебічної підтримки з боку населення, керівництво обох проводів ОУН робило першочергову ставку на чітко сплановану та продуману інформаційно-пропагандистську діяльність як серед населення окупованої України, так і серед німецьких військ та бійців Червоної армії. Однак цей напрям діяльності вимагав наявності кваліфікованих пропагандистських кадрів, система підготовки яких ще недостатньо досліджена в сучасній воєнно-історичній науці.

В радянській історіографії діяльність ОУН і УПА традиційно подавалася як виключно профашистська, а тому постійно наголошувалося, що підготовку своїх пропагандистських кадрів українські націоналісти здійснювали лише в німецьких спецшколах. Натомість сучасні російські вчені дають більш об’єктивну оцінку даного процесу. Зокрема, С. Чуєв наголошує на тому, що організувавши підготовку пропагандистів на базі шкіл німецьких спецслужб, керівництво обох проводів ОУН переслідувало свої цілі, оскільки у подальшому ці фахівці під прикриттям документів служби пропаганди німецької армії розгортали націоналістичну пропагандистську діяльність на території Східної України [41, 334–342].

Цю ж думку відстоюють і автори української діаспори, зокрема, В. Косик у своїх працях, які ґрунтуються на аналізі широкого кола німецьких архівних матеріалів [11; 12]. Певну інформацію про організацію підготовки кадрів пропаганди керівництвом обох Проводів ОУН містять праці безпосередніх учасників тих подій З. Книша, М. Лебедя, В. Макара, С. Мудрика-Мечника, О. Шуляка [10; 14; 17; 19; 20; 42] та інших.

На активному веденні антифашистської пропагандистської діяльності ОУН і УПА наголошується і в працях німецьких авторів. Зокрема, колишні офіцери вермахту Ф. Гальдер та Н. Мюллер у своїх працях вказують на реальну загрозу, яку вона становила для німецької армії [5; 21].

Серед сучасних українських авторів, у працях яких висвітлюються деякі аспекти підготовки пропагандистських кадрів ОУН і УПА, можна назвати М. Андрусяка, В. Мороза, В. Нікольського, І. Патриляка, А. Русначенка [1; 18; 22; 24; 25] та інших.

Зрозуміло, що в межах однієї публікації неможливо розкрити всю систему підготовки пропагандистських кадрів, яка діяла в ОУН і УПА в роки Другої світової війни. Тож головне завдання цієї статті – на основі узагальнення та аналізу фактичного матеріалу висвітлити основні аспекти організації підготовки пропагандистських кадрів ОУН та УПА на теренах України в період гітлерівської окупації.

Проведенням інформаційно-пропагандистської діяльності в УПА займалися достатньо потужні за штатною структурою і чітко організовані відділи пропаганди, які діяли на усіх рівнях керівництва.

Архівні джерела дозволяють стверджувати, що керівництво ОУН цілком реально оцінювало свої можливості щодо організації роботи осередків пропаганди на території окупованої України й повністю усвідомлювало ймовірність кадрової проблеми в цьому питанні. 3 цього приводу в інструкції ОУН з питань пропаганди від травня 1941 року, тобто ще до початку війни, зазначалося: «Концентрувати сили, а не розпорошувати їх. Проявляти якнайширшу ініціативу й якнайбільший розмах, – коли б не вистачало сил, так тоді стягнути їх з других менших осередків, бо доцільніше мати сильно й добре поставлену меншу кількість осередків, як слабо чи зле – багато. Найгірше бути всюди й ніде» [30, арк. 32].

Ефективність діяльності осередків пропаганди залежала від фахового рівня їх працівників. Ось чому питання організації фахової підготовки пропагандистських кадрів було постійно в центрі уваги керівництва ОУН, а пізніше і УПА. Як свідчать історичні матеріали, керівництвом обох Проводів задовго до нападу Німеччини на СРСР було зорганізовано систематичну підготовку своїх кадрів на всіх організаційних щаблях [2; 10; 14].

Наприкінці 1940 – на початку 1941 років на території Генерал-Губернаторства керівництвом ОУН була налагоджена система курсового навчання пропагандистів, яка мала два рівні. Базову підготовку майбутні пропагандисти отримували на вишкільних політичних курсах у містах Сянік, Криниця, Краків, Львів, Перемишль, Ярослав, Грубешів, Безл, Водолава, і Біла Підляська, тривалістю від тижня до десяти днів. Вони проводилися групами мандрівних інструкторів, кожна з яких нараховувала від 2-х до 3-х чоловік [24, 85]. В програмі курсів вивчались: «коротка історія націоналістичного руху, завдання ОУН на рідних землях під сучасну хвилю і в моменті большевицько-німецької війни та в перших хвилях після неї, основні напрямні культурної й економічної політики ОУН у тому часі, всякі тактично-інструктажні поради в низовій праці ОУН на місцях в Україні» [10, 185]. Ці курси були обов’язкові для кожного члена, лекції давалися у вечірні години після праці і в неділю та вільні від роботи дні. Як стверджує Зиновій Книш, впродовж зимових і весняних місяців 1940-1941 рр. цей вишкіл пройшли сотні членів ОУН [10, 184].

Основна ж фахова підготовка пропагандистів здійснювалася на центральних пропагандивно-політичних курсах в Кракові, які працювали аж до початку війни Німеччини з СРСР [10, 187]. Такі курси діяли як в ОУН-М, так і в ОУН-Б. Сюди направлялися лише особи, які виявили особливі здібності до навчання, організаторської та пропагандистської роботи, а тому кількість курсантів була незначною. Так, наприклад, на курсах ОУН-Б одночасно навчалося всього вісімнадцять курсантів, з якими працювало чотирнадцять викладачів [20, 70-71]. Цей факт яскраво свідчить про значення, яке надавало керівництво ОУН підготовці фахівців пропаганди.

Завдяки цим курсам ще до початку нападу Німеччини на СРСР обом Проводам ОУН вдалось підготувати певну кількість кваліфікованих, відданих Україні та своєму народові, фахівців для укомплектування референтури пропаганди, а також формування похідних груп, які в подальшому діяли на українських землях.

Проте вже в перші місяці боротьби в умовах окупації організація відчула гостру проблему нестачі фахових пропагандистів, а тому питання підготовки цих кадрів знову опинилося в центрі уваги керівництва українських національно-патріотичних сил. І причин тому багато: по-перше, багато досвідчених пропагандистів гинуло в результаті репресій, які чинила окупаційна влада проти оунівського підпілля, а також в ході бойових дій повстанців, а ті молоді фахівці, які приходили їм на зміну, мали недостатній рівень спеціальної та загальноосвітньої підготовки, слабкі навички та вміння працювати в масах тощо. У зв’язку з відсутністю досвіду в роботі вони тяжіли до сліпого виконання вимог інструкцій, волі колективу, а не до самостійності, що часом диктували умови підпілля. Невміння виділити головне, прийняти виважене самостійне рішення призводили до безініціативності, розгубленості, а в деяких випадках і боягузництва, що негативно впливало на ефективність пропаганди в цілому. По-друге, самі умови боротьби вимагали постійної перебудови інформаційно-пропагандистської діяльності, її форм і методів згідно з реаліями партизанських дій. Особливо відчутним це стало уже в перші місяці існування збройних формувань, поява яких висунула на порядок денний роботи пропагандистів нові завдання, пов’язані з формуванням морально-психологічних та бойових якостей особового складу та здійсненням інформаційно-пропагандистського забезпечення бойових дій цих підрозділів. А це вимагало наявності фахівців, котрі могли б з честю справитись з цими завданнями.

В цілому, і в ОУН (Б), і в ОУН (М) підготовка фахівців пропаганди в умовах підпілля здійснювалася схожими методами. Проте наявні історичні джерела дозволяють більш детально дослідити організацію підготовки пропагандистів в ОУН (Б) та Українській повстанській армії.

Восени 1941 року бандерівці організували вишкіл своїх фахівців пропаганди при підпільній старшинській школі в Мостах біля Львова та підстаршинській в Поморянах, а також при школі міліції у Клевані на Рівненщині. З числа випускників останніх курсів наприкінці жовтня 1941 року приблизно 25 пропагандистів були направлені для роботи в різні райони Східної України, де частина з них була заарештована німецькими спецслужбами [27, арк. 42-73зв.]. Згодом було розпочато підготовку кадрів при школах, створених в місті Луцьку, у селах Кричальське та Ровениця Домбровицького району та в селі Шанове Рівненського району [35, арк. 37-43]. Заняття проходили протягом двох місяців, але термін інколи коливався в менший бік, це залежало від становища, яке складалося в організації [37, арк. 94-95]. Проте цього було недостатньо, оскільки усі ці школи функціонували під виглядом підготовки працівників для сільського господарства і відповідно не могли займатися виключно тільки фаховим навчанням підпільників. На це завдання протягом робочого дня відводилося лише півтори години [37, арк. 60].

Зважаючи на ці обставини, у квітні 1942 року в «Пропагандивних постановах» другої конференції керівництво Проводу ОУН визначило завдання організації підготовки пропагандистських кадрів як одне з найважливіших в інформаційно-пропагандистській ділянці роботи [23].

Особлива увага в цій роботі приділялась питанню відбору кадрів, яким займалися, як правило, референти територіальної підпільної мережі ОУН, що вже мали певний досвід такої роботи. Відбір та вивчення кандидатів здійснювався різними способами: на різноманітних підпільних вишколах, які організовувалися оунівцями серед населення та членів організації, а також під час роботи легально діючих культурно-освітніх установ. Так, наприклад, групою М. Бернацького восени 1942 – взимку 1943 років були влаштовані обласні курси вчителів української мови і літератури у Ворошиловграді, де навчались півтори сотні юнаків і дівчат. До викладання на курсах було залучено найкращих педагогів міста, основу яких склали викладачі педагогічного інституту. Завдяки цій роботі керівники обласного осередку ОУН та представники центрального Проводу в м. Маріуполь отримали вільний доступ на лекції. Вони вільно спілкувалися зі студентами, і самі вибирали потенційних членів підпільної мережі пропаганди ОУН.

В основу відбору майбутніх пропагандистів було покладено принцип: «потрібно не кількість, а якість». Із числа симпатиків з місцевого населення та членів організації відбирались особи, які в ході попереднього вивчення проявили здатність та особисте бажання займатися пропагандистською роботою. Вони проходили посилену націоналістично-ідеологічну підготовку, після якої отримували від референтів спеціальні випробувальні завдання. В ході контролю за їх виконанням особлива увага зверталася на характер людини та її ставлення до виконання своїх обов’язків зокрема, а також до національно-визвольного руху в цілому. Найбільш надійні, які успішно пройшли усі випробування ставали членами ОУН і залучалися до проведення націоналістичної пропаганди серед населення. Одним з перших серйозних і постійних завдань молодих пропагандистів було розповсюдження підпільної націоналістичної літератури. Його виконання, як стверджує В. Нікольський, довірялося тільки достатньо перевіреним членам ОУН [22, 38].

Однак, навіть найретельніше відібрані працівники самі собою не мали достатнього фахового рівня для роботи у відділах пропаганди. Натомість і умови підпілля не дозволяли керівництву ОУН та УПА вести мову про організацію повноцінної підготовки пропагандистів.

Для виходу із скрутного становища українськими націоналістами, на підставі свого попереднього досвіду, було запроваджено трьохрівневий спосіб підготовки фахівців пропаганди, який включав в себе: 1) самопідготовку за допомогою методичної літератури; 2) підготовку на курсах; 3) безперервне передання практичних знань, навичок та досвіду роботи від старшого до молодшого покоління пропагандистів.

Самостійна підготовка пропагандистських кадрів здійснювалась шляхом вивчення керівних документів та різноманітних інструктивно-методичних матеріалів. Вони регулярно публікувалися на сторінках таких періодичних видань ОУН і УПА, як журнали «Ідея і Чин» (редактори: Д. Маївський, Мирослав Прокоп, Михайло Палідович), «До Зброї» (головний редактор Я. Бусел); політично-ідеологічний журнал «Бюлетень» (за редакцією Михайла Палідовича), гезета «Інформатор» (Яків Бусел) [9, 90; 13, 233-238] та інших.

Крім того, видавалися і журнали, які носили безпосередньо вишкільний характер. Так, з жовтня 1941 року на ЗУЗ почав виходити журнал «Боєвик», призначений лише для вузького членства ОУН. На початку 1944 року референтурою пропаганди Крайового проводу ОУН на ЗУЗ випускався вишкільний журнал «Державницький вишкіл». В цей же час, як свідчать архівні документи, Головний осередок пропаганди УПА започаткував випуск спеціального журналу для фахівців пропаганди під назвою «На допомогу пропагандистам» під редакцією П. Федуна [26].

Окремим виданням вийшов «Збірник вишкільних матеріялів першого ступеня: світогляд, ідеї, боротьба, перспективи, збірка репортажів», а також окремими брошурами виходили статті Дм. Маївського, О. Дякова, П. Федуна, Я. Старуха, У. Кужеля, Я. Бусела [13, 246].

Отже, з огляду на якість і кількість такої друкованої продукції можна справедливо погодитися з твердженням В. Макара про те, що українське збройне підпілля у цій сфері діяльності побило усі рекорди серед рухів опору інших поневолених народів [17, 542].

Основна підготовка пропагандистських кадрів ОУН і УПА здійснювалась на дев’ятиденних курсах, програма яких складалася за спеціальним планом. Відповідно до цієї програми на заняття з фахової підготовки відводилось по сім годин кожного дня. Навчальний день курсантів ділився на 2 частини: зранку – 7 годин вони вивчали всесвітню історію, історію українського народу, географію, українську мову і літературу, культуру, психологію, педагогіку, основи пропагандистського впливу, міжнародну політику та інші дисципліни. Після обіду йшла військова підготовка в обсязі курсу підстаршин і практичні заняття. Завдяки цьому забезпечувалась всебічна підготовка пропагандистів за фахом і у військовому відношенні.

Такі курси, наприклад, у квітні 1942 року проводилися з пропагандистським активом ОУН Житомирщини [8, 40], у червні цього ж року у Вінниці [4, 207]. Аналогічні курси проводилися і в інших областях України. До того ж, як свідчать історичні джерела, саме учасники Житомирських курсів звернулися до керівництва Проводу з вимогою розпочати масову партизанську боротьбу з метою захисту українського населення від знущань німецької адміністрації. У своєму зверненні вони акцентували увагу на тому, що «коли цього не зробить ОУН, повстане інша революційна організація, яка зробить це, або спалахнуть по Україні самочинно селянські повстання» [3, 305].

Як свідчать документальні джерела, пропагандистські курси діяли і в УПА. Так, у 1943 році такі курси відбувалися поблизу Косіва на Коломийщині [1, 148]. У листопаді 1943 року навчання пропагандистів відбувалося в районі «Іскра» (ВО «Богун») на Рівненщині [7, арк. 70]. У другій половині 1943 року у селі Ревушка Вербського району Рівненської області пропагандистські курси УПА були організовані для вихідців із східних областей України [6, 246]. А вже на початку 1944 року штабом УПА за ідеєю О. Дяківа було створено спеціальну школу підготовки пропагандистів для роботи у червоноармійському середовищі. Вона розташовувалась у селі Ямельниця на Сколівщині, а пізніше перебазувалась у село Семигинів на Стрийщині. При підготовці цих фахівців, намагаючись розширити соціальну базу УПА та зробити максимально доступними свої погляди для рядового складу червоноармійців, керівництво бандерівців заборонило використовувати Декалог українського націоналіста [15, 427-428].

У подальшому підвищення професійного рівня фахівців пропаганди здійснювалося під час спеціальних ідеологічно-політичних вишколів, які систематично організовувалися в ОУН і УПА. Як свідчать історичні матеріали, програми цих вишколів розроблялися політвідділами УПА. Так, згідно з програмою підготовки (жовтень 1943 р.), політичний відділ передбачав проведення розмов, доповідей і лекцій на 115 актуальних тем навчання, різних за рівнем складності [16, 63-69]. Проводились вони спеціальними групами інструкторів за стандартними вишкільними конспектами першого, другого та третього ступенів складності. Перший ступінь передбачав підготовку низової ланки до районів включно, другий призначався для пропагандистів нижчого провідного рівня та третій – для представників середньої провідної ланки.

Окрім нелегальних форм, для організації підготовки оунівських пропагандистів часто використовувалися й легальні культурно-освітні установи, а саме товариства «Бойтур», «Юнацтво», «Просвіта», в структурних ланках яких проводили необхідну вишкільну працю.

Аналіз історичних матеріалів свідчить про те, що підготовка пропагандистів ОУН і УПА поділялася на індивідуальну та групову. Але, потрібно враховувати і той факт, що вона змінювалася в залежності від обстановки, що складалася на терені дій українських національно-патріотичних сил.

Спочатку такі вишколи відбувалися переважно у колективній формі з більшою кількістю учасників. Згодом, через труднощі проведення та небезпеку знищення, з літа 1943 року від великих вишколів (більше 10 осіб) довелося відмовитися. Тому вони відбувалися у груповій та індивідуальній формі, стажуванням, а також у вигляді відправ та вишкільних нарад, які представляли собою щомісячний інструктаж для виконання відповідних наказів чи інструкцій та були формою співдії референтури по вертикалі [37, арк. 141-142].

Перепідготовка, обмін досвідом, поточне навчання фахівців пропаганди проводилось і під час конференцій, нарад, підведення підсумків роботи тощо. Характерною рисою цієї роботи було те, що старші начальники, як правило, самі відвідували підрозділи, не викликаючи підлеглих до себе. Так, наприклад, у червні 1942 року референт пропаганди крайового Проводу північно-східних українських земель П. Сак особисто брав участь у вишколі працівників районних осередків пропаганди у Вінниці [4, 207].

Вимоги до цієї діяльності особливо посилилися наприкінці 1944 року. У жовтні цього року керівництво ОУН і УПА видало наказ, у якому були поставлені завдання всім низовим структурам акцентувати увагу на «політичній і пропагандистській підготовці кадрів..., щоб кожен без огляду на його спеціальне фахове завдання міг самостійно, бодай на коротку мету вести пропаганду скрізь, де його поставлять, або де силою обставин він опиниться» [28, арк. 63].

Навчанням пропагандистських кадрів займалися вишкільні інструктори, які проходили відповідну підготовку на курсах. Їх діяльність регламентувалася спеціальними інструкціями з організації політичного вишколу. Аналіз цих документів свідчить, що викладені в них вимоги до організації вишколу занадто конкретизовані [16, 375-377; 29, арк. 6-90]. Проте ставлення до цієї неабияк важливої справи свідчить про серйозне і відповідальне ставлення керівництва ОУН і УПА до цього виду роботи. Існувало багато труднощів в організації навчання – це недостатня кількість висококваліфікованих і досвідчених інструкторів, жалюгідна матеріально-технічна і навчальна база, майже повна відсутність підтримки від Головного проводу, екстремальні умови окупаційної влади. Але завдяки наполегливості і стійкості, вірі в майбутнє робота з політичного вишколу підпільників проводилася, що посилювало ефективність їхньої боротьби.

Отже, вимоги практичної інформаційно-пропагандистської діяльності постійно підштовхували керівництво ОУН і УПА до розширення системи вишколу пропагандистських кадрів. В умовах протистояння та постійної боротьби проти окупаційного режиму українським націоналістам вдалося організувати досить вдалу та дієву підготовку кадрів для апарату пропаганди. Такий підхід забезпечував достатню ефективність організації та проведення інформаційно-пропагандистської діяльності на території окупованої України.

Підсумовуючи, можна сказати, що дана тема потребує більш ґрунтовного дослідження. Відкриваються перспективи дослідницьких студій, пов’язані, наприклад, із детальним аналізом навчальних програм пропагандистських курсів і вишколів. Ретельне вивчення досвіду організації тодішньої системи підготовки пропагандистських кадрів, спрямованої на формування високопрофесійного і національно свідомого пропагандистського апарату та визначення напрямків і шляхів його використання в сучасних умовах, сприяють запровадженню державницьких засад в методику навчання і виховання офіцерів Збройних Сил України.

ДЖЕРЕЛА

1. Андрусяк М. Брати грому. Художньо-документальна повість. – Коломия: Видавничо-поліграфічне товариство «Вік», 2001. – 798 с.
2. Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1998. – 640 с.
3. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України». – 2000. – 994 с.
4. Галамай С. Боротьба за визволення України. 1929-1989. – Львів: Каменяр, 1993. – 344 с.
5. Гальдер Ф. Военный дневник. Пер. с нем. – М.: Воениздат, 1969. – Т.2.
6. Горєвалов C. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утворення самостійної держави. – Львів: Видавництво вiддiлення військової підготовки ДУ «Львівська полiтехнiка», 1997.
7. Державний архів Рівненської області. – Фонд Р-30. – Оп. 2.220. – Спр. 34.
8. Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. К. Кондратюк, В. Футала, Л. Зашкільняк, Я. Ісаєвич та ін. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – 608 с.
9. Дужий П. Офіційний журнал «Ідея і чин» (1942-1946 р.) // Українська періодика: історія і сучасність: Тези науково-теоретичної конференції. – Львів, 1993. – С. 90-94.
10. Книш З. Б’є дванадцята: спогади й матеріали до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 р. – Торонто: Срібна сурма, 1970. – 384 с.
11. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941-1942). Т. 2. – Львів, 1998. – 384 с.
12. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. У 3 т. / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. – Львів.: Т. 2. 2000. – 383 с.
13. Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. – Львів. Вид-во «Світ», 1998 – 356 с.
14. Лебідь М. Українська Повстанська Армія. Її генеза, ріст у дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську самостійну соборну державу // Сторожа. – Київ, 1991. – № 1. – С. 9-21.
15. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Книга 1. – Львів: Просвіта, 1993. – 798 с.
16. Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія. – Т. 2.: Волинь і Полісся: УПА та Запілля 1943-1944. Документи і матеріали. – Київ-Торонто, 1999. – 784с
17. Макар В. Пропагандивна діяльність УПА і її доповнення до пропаганди ОУН // Визвольний шлях. – Лондон. – 1982. – №5. – С. 536–544; №6. – С. 664–670; №7. – С. 790–798; №8. –
С. 943–948.
18. Мороз В. Структура референтури пропаганди ОУН на Дрогобиччині (1944–1950-і рр.) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С. 188-200.
19. Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном під проводом С. Бандери (причинки до історії, спогад). – Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. – 142 с.
20. Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН. – Львів: Універсум, 1997. – 115 с.
21. Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941-1944 гг.). Пер. с нем. – М.: Воениздат, 1974. – 168 с.
22. Нікольський В. Підпілля ОУН(б) у Донбасі. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – 178 с.
23. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 рр.: Зб. документів. – Видання ЗЧ ОУН. – 1955.
24. Патриляк І. Підготовка бандерівською ОУН антирадянського повстання на території За-
хідної України (січень 1940-червень 1941 pp.) // Київська старовина № 1 січень-лютий 2004. –
С. 76-91.
25. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 - 50-х роках. – К. Пульсари, 2002. – 518 с.
26. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 13.
27. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 14.
28. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 92.
29. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 94.
30. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 2. – Спр. 1.
31. ЦДАВО України. – Ф. 3967. – Оп. 1. – Спр. 10.
32. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 127.
33. ЦДАВО України. – Ф. 3838. – Оп. 1. – Спр. 43.
34. ЦДАВО України. – Ф. 3967. – Оп. 1. – Спр. 49.
35. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 75.
36. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 342.
37. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 366.
38. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 381.
39. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 383.
40. ЦДАГО України. – Ф. 62. – Оп. 1. – Спр. 220.
41. Чуев С. Проклятые солдаты. – М.: Изд-во Эксмо, Яуза, 2004. – 576 с.
42. Шуляк О. В ім’я правди // Дійсність про Українську Повстанчу Армію. – Буенос-Айрес. – 1948. – 37 с.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2010 рік