журнал "Воєнна історія" #1(49) за 2010 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

СТЕПАН БАНДЕРА – ПРОВІДНИК
ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Микола ПОСІВНИЧ,
молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Постать Провідника ОУН Степана Бандери, як не дивно, залишається й досі однією з найменш досліджених постатей українського визвольного руху. Визначний життєвий шлях борця за волю поки що не здобув належної йому уваги з боку істориків. Йому присвячено в основному публіцистичні твори, окремі статті та енциклопедичні довідки, але зробити всебічний аналіз його діяльності та визначити належне йому місце в історії українська історична наука ще не спромоглася. Сучасним дослідникам належить дати ґрунтовну оцінку Степанові Бандері як людині, творцю й інтерпретатору націоналістичної ідеології, організаторові й лідеру ОУН 1930-1950 років.

Життєвий шлях майбутнього Провідника був типовим для більшості представників національно свідомої молоді Західної України. Народився Степан Бандера 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області, у сім’ї греко-католицького священика. Дитячі роки минули під впливом події Першої світової війни, національно-визвольних змагань 1917-1920 років та діяльності Української Військової Організації (УВО). Так, почувши розповідь про героїзм члена УВО Ольги Басараб, яка загинула під час тортур у польській тюрмі у Львові, 14-річний Степан Бандера почав проводити над собою такі самі тортури, які застосовувала польська поліція щодо неї. Свій вчинок він пояснював бажанням перевірити свою витривалість і силу волі та підготувати себе до майбутньої боротьби [22, 111-112].
Через важку хворобу (ревматизм колінних суглобів) його протягом двох років не приймали до «Пласту». Бували моменти, що хлопець зовсім не міг ходити. І лише завдяки надзвичайним зусиллями над собою він переміг біль і здав необхідні для вступу фізичні вправи. 1 жовтня 1922 року Бандеру зарахували до гуртка «Вовк» 5-о пластового куреня імені князя Ярослава Осьмомисла у Стрию. 19 грудня 1929 року у Львові, в Академічному домі, на Другій курінній раді «Загону Червоної Калини» Степана Бандеру було обрано генеральним підскарбієм. Велику ініціативу під час різних свят і виступів для здобуття «пластового заробітку» виявляв С. Бандера як скарбник, виготовляючи з іншими невеликі срібні пластові відзнаки, які мали попит та приносили прибуток. Він постійно ходив із пластунами на панахиди, які відбувалися щороку в першу неділю серпня на могилах Січових Стрільців на горі Маківці [5, 7; 39, 147-148; 37, 27].

В 1928-1934 роках С. Бандера навчався на агрономічному відділі Львівської політехніки. У 1930-1931 навчальному році він проживав у Дублянах спочатку в одного сільського господаря, а згодом в студентському гуртожитку. У лютому 1932 року разом із Ярославом Стецьком поселився у Львові на вул. Львівських дітей (тепер Героїв УПА). Після звільнення з слідчого арешту польської поліції в червні 1932 року Бандера поїхав до свого батька в Старий Угринів, де пробув до жовтня, а тоді переїхав до Львова й разом із Василем Лопатнюком мешкав на вул. Захаревича, 1 (тепер Архітекторська) у шкільного сторожа Волошина. У Політехніку він записався тільки на ІІ півріччя, бо перше закінчив у 1931 році. Протягом І півріччя 1932 року ліквідовував заборгованості попередніх років, а крім того, давав приватні уроки. У жовтні 1933 року Бандера повернувся до Львова й мешкав далі у Волошина. Він готувався до іспитів, відвідуючи деякі лекції та бібліотеку. Окрім цього, давав приватні уроки учням гімназії, а також допомагав товаришам у навчанні. З лютого 1934 року Бандера перебрався до Академічного дому в кімнату № 56 на вул. Супінського, 21 (тепер М. Коцюбинського), де мешкав разом з Іваном Равликом [39, 150-153].

Під час навчання Бандера провадив активну громадсько-політичну діяльність, зокрема був членом товариств «Просвіта», «Луг», «Основа», «Сокіл», «Сільський господар» та інших. Про ці роки свого життя Степан Бандера писав: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій[…]. До моїх спортивних занять належали біги, плавання, лещетарство (лижі), кошиківка (баскетбол) і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того, співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алкоголю» [5, 5-7].

Світогляд Степана Бандери, як і всієї західноукраїнської молоді, формувався під впливом націоналістичних ідей. Як спротив польській окупаційній політиці на Західній Україні масово виникають молодіжні організації – Група української державницької молоді на чолі зі С. Охримовичем, Юліаном Вассияном, Іваном Ґабрусевичем, Богданом Кравцівим та Організація вищих класів українських гімназій. У Стрию її очолювали Бандера, Олекса Гасин та Осип Карачевський. У 1926 році вони об’єдналися у Союз української націоналістичної молоді. У 1927 році Бандеру прийняли до лав УВО, де він був зачислений до розвідувального відділу, а згодом переведений у реферантуру пропаганди. Юний Бандера займався розповсюдженням підпільних видань, проводив організаційно-вишкільну роботу. За це в Калуші у грудні 1928 року був заарештований польською поліцією. У 1928-1930 роках С. Бандера був одним із дописувачів гумористичного журналу «Гордість нації», який редагував Данило Чайковський – «Мормон». Свої сатиричні статті Бандера підписував псевдонімом Матвій Пардон [5, 7-9; 4, 58-59; 32, 125].

В ОУН Бандеру рекомендував його товариш С. Охримович. Спочатку призначили відповідальним за загальноорганізаційний стан ОУН у Калуському повіті, роботу студентських осередків і був задіяний у реферантурі пропаганди. У 1930 році очолював технічно-видавничий відділ, згодом розповсюдження підпільних видань на західноукраїнських землях. В 1931 році у відання Бандери передали відділ постачання підпільних видань з-за кордону. Того ж року призначений референтом пропаганди в КЕ ОУН, яку на той час очолював С. Охримович, а 1932 року – заступником Крайового провідника (далі – КП) ОУН. За цей період Бандеру п’ять разів арештували: 1) 14.ХІ.1930 року – заарештований разом із батьком за антипольську пропаганду; 2) влітку 1931 року – затриманий на декілька днів у с. Войнилів біля Калуша за спробу переходу польсько-чеського кордону; 3) 1931 року – просидів три місяці у слідчій тюрмі у зв’язку з вбивством комісара поліції у Львові Е. Чеховського; 4) 10.ІІІ.1932 року – затриманий у м. Тешин; 5) 2.VI.1933 року – заарештований у м. Тчев під час поїздки зі Львова до Данцига [18, 109; 5, 9].

У 1931-1934 роках з Бандерою активно співпрацював Ярослав Рак – «Мортек», який керував кур’єрами між КЕ ОУН та Проводом Українських Націоналістів (далі – ПУН). Вони розробляли маршрути переправляння нелегальної літератури через кордони Литви, Чехословаччини, Румунії та міста Данціга. Для провідних діячів ОУН Микола Климишин виробив посвідчення членів польського туристичного товариства, що давали право вільно перетинати польсько-чеський кордон [18, 78-79]. Щоб зменшити ризик перехоплення літератури і пришвидшити її прибуття до пунктів призначення, Крайова екзекутива ухвалила рішення організувати підпільні видавництва на місцях. Наприкінці 1930 року у селі Завадів Стрийського повіту було створено ще одну підпільну друкарню, яка згодом була перенесена в село Монастирець. Матриці виготовляли в одній із львівських друкарень під наглядом членів редакційної колегії на чолі з Ярославом Старухом, а потім перевозили до криївки. За видання матеріалів відповідав Олекса Гасин – «Сук», який співпрацював із референтом пропаганди КЕ ОУН С. Бандерою. Їхнім зв’язковим був Григор Мельник, в обов’язки якого входило постачання паперу, фарби, нафти, харчів тощо. Гроші на потреби друкарні й транспортування літератури Г. Мельникові передавав сам Бандера, інколи його заступники Іван Малюца чи Ярослав Стецько – «Березовський». З ініціативи Бандери улітку 1931 року Г. Мельник привіз друкарську машину. Підпільна друкарня працювала, поки 17 січня 1934 року її не викрила поліція. Там виготовляли брошури, листівки, відозви, декларації. Листівки приурочувалися здебільшого певним історичним датам, як-от: річниці Листопадового чину, Акту злуки українських земель, смерті бойовиків Біласа і Данилишина, Ярослава Любовича, Григорія Пісецького, Свято могил та інші. Кожну велику акцію – шкільну, саботажну, відплатну тощо – ОУН супроводжувала виданням відозв і звернень. Наклад листівок і брошур коливався від декількох десятків до 100 тисяч. Тільки під час шкільної акції було розповсюджено 98 тисяч листівок «Український народе», «Українські школярі» та 6 тисяч брошур «У боротьбі за душу української дитини». Інколи за допомогою довірених осіб летючки видавали у державних або приватних друкарнях Львова («Час», «Слово», НТШ, «Вікторія») [12, 174-176; 31, 86-88; 32, 331].

24 грудня 1932 року у Львові поляки стратили бойовиків ОУН Василя Біласа – «Оса» та Дмитра Данилишина. Референт пропаганди С. Бандера разом із Романом Шухевичем організував пропагандистську акцію: о 6 год., у момент повішення бойовиків, у всіх українських церквах Львова били дзвони. Референтурою пропаганди були організовані служби Божі за упокій душ страчених бойовиків. На знак протесту ОУН провела по всій Західній Україні антимонопольну кампанію, спрямовану проти вживання алкогольних і тютюнових виробів, запропонувавши клич: «Борці за Волю не вживають алкоголю, борці за Україну не вживають нікотину». КЕ ОУН розраховувала, що антимонопольні акції завдадуть державному бюджетові великих збитків і принесуть користь українському населенню. Боротьбу з курінням і пияцтвом ОУН проводила передусім серед своїх членів, а на громадськість впливала через легальні товариства «Просвіту» й «Відродження». Кількамісячне утримання від тютюну й алкоголю було масовим явищем [10, 74-76; 41, 188-189].

З моменту створенням ОУН бойова активність і вправність молодих націоналістів постійно зростали. У середовищі Академічного дому, яке представляли С. Бандера – «Лис», Степан Ленкавський, Дмитро Мирон – «Орлик», Я. Стецько – «Карбович», Я. Старух, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський – «М. Будзяк» та інші, виробили свою тактику. Вона лягла в основу концепції «перманентної (постійної) революції», згідно з якою український народ міг здобути свободу тільки шляхом збройної боротьби. Тому ОУН мала підготувати суспільство до всенародного повстання. Для цього потрібно було організувати широку пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби, що мала виховати в народу бажання здолати ворога. Організація намагалася виховати в учасників революційного руху вольову стійкість, надати добру військову підготовку для успішного проведення повстання проти польської держави [4, 36; 32, 138-139].

У 1932 році С. Бандера був учасником Віденської конференції ОУН, яку з метою конспірації провели у Празі. В 1933 році у Данцігу та Берліні Бандера мав декілька зустрічей з Є. Коновальцем, під час яких вони обговорювали стратегію і тактику та подальші плани революційно-визвольної боротьби [5, 8; 9, 17]. Після того як у січні 1933 року, а у червні вже офіційно КП ОУН став Степан Бандера – «Лис» бойова діяльність зазнала змін. Експропріація державних установ і кас тепер припинилася, а всі бойові акти скеровувалися проти найодіозніших представників польської державної адміністрації і їх прислужників та популяризаторів радянофільства. Він дещо змінив і розширив особовий склад Крайової екзекутиви. Організаційним референтом став І. Малюца – «Чорний», ідеологічно-політичну референтуру було розділено: політичним референтом залишився Володимир Янів, а його заступником після виходу з тюрми в 1933 році став Б. Кравців; керівництво ідеологічної референтури перебрав Я. Стецько. У віданні окремої пропагандистської референтури, яку очолив Ярослав Спольський – «Бір», залишилося тільки розповсюдження підпільної літератури [7, 55-58; 18, 133; 33, 96; 46, 202].

З ініціативи С. Бандери було проведено резонансну Шкільну акцію, метою якої стало повернення української мови в школи. У 1933 році заходами КЕ ОУН було надруковано 98 тисяч листівок і відозв та 6 тисяч брошур. У відозві «Молоді друзі! Українські школярі!» керівники ОУН зверталися до учнів: «Поляки хочуть через школу і при помочі вчителів зробити з Вас вірних рабів, слухняних і покірливих горожан Польщі; вони хочуть Вас навчити ненавидіти все українське й кохати все польське. Вони хочуть зробити Вас зрадниками Українського Народу[…] Тому не дайте, щоб з Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України!
Перед Вами велика свята боротьба» [11, 9-9зв.].

Важливим напрямком роботи КЕ ОУН на чолі з Бандерою було розповсюдження друкованої продукції, без якого видавнича діяльність не мала сенсу. У 1933-1934 роках були створені два додаткові осередки переправки літератури – у Кракові (під керівництвом М. Климишина, Я. Карпинця, Левка Зацного) і на Гуцульщині (під керівництвом М. Левицького та Євгена Онищука). Центром, куди звозилась підпільна література і де проходив її розподіл, був Львів. Тут існувало декілька конспіративних квартир і осередків, власники яких переховували цілі партії нелегальних видань. Завдяки кольпортерам ця література вчасно потрапляла до читача. Певна кількість видань за вказівками С. Бандери переправлялась на Волинь, Холмщину, Буковину, надсилалася на адреси радянських наукових і культурних установ [11, 357-359; 18, 136; 29, 66].

У період, коли Крайовим провідником був С. Бандера, важливим аспектом діяльності ОУН стали антирадянські агітаційно-пропагандистські та бойові акції. Маючи фінансову підтримку з-за кордону, Комуністична партія Західної України (КПЗУ) активізувала свою діяльність. У журналі «Розбудова нації» зазначалося, що ОУН буде поборювати ідеологію протилежних політичних угруповань та вживати рішучі заходи проти всіх ворогів, передусім проти своїх найбільш крайніх противників – «угодовців-хрунів» та «радянофілів-ікроїдів» [40, 174]. У 1932-1933 роках, під час голодомору, організованого комуністичним режимом в Україні, ОУН проводила потужну роз’яснювальну антибільшовицьку кампанію, трактуючи загибель мільйонів українців, як наслідок спланованої акції, з допомогою якої радянська влада прагне ослабити націю. КЕ ОУН на чолі з С. Бандерою доручила найліпшим пропагандистам виголосити в усіх студентських осередках спеціальні доповіді. Користуючись мережею легальних товариств і організацій, ОУН у зазначений час провела політичну кампанію, спрямовану на викриття злочинних дій СРСР. Боротьбу за допомогою усного й друкованого слова доповнювали акти індивідуального терору щодо комуністів. Одночасно з поборюванням прибічників комуністичного режиму серед інтелігенції ОУН розгорнула таку саму акцію й на низовому рівні. На знак протесту проти штучного голодомору, влаштованого радянською владою, 22 жовтня 1933 року Микола Лемик вчинив замах на високопоставленого розвідника НКВД Олєксєя Майлова, який працював на той час з перевіркою в консульстві у Львові. Атентат було здійснено з наказу С. Бандери. 12 травня 1934 року відома активістка ОУН Катерина Зарицька заклала бомбу під редакцію газети «Праця» [18, 85; 36, 397; 45, 10].

Проти українських націоналістів польська поліція використовувала різні методи, зокрема підсилала своїх агентів, вербувала донощиків та провокаторів. У той час, коли КЕ керував С. Бандера, ОУН розгорнула нещадну боротьбу з «хрунями-угодовцями», тобто тими українцями, які добровільно йшли на співпрацю з польською владою. Особливого розголосу набуло вбивство директора Львівської гімназії Івана Бабія 25 липня 1934 року. Смертний вирок, винесений революційним трибуналом ОУН, виконав Михайло Цар. Значний резонанс у суспільстві викликав замах на Якова Бачинського, вчинений 31 березня 1934 року. Після тривалого стеження суд ОУН виніс вирок, виконавцями якого стали Роман Мигаль і Роман Сеньків. Одним із найгучніших виступів, які виявляли ставлення ОУН до польської влади, було вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, скоєне 15 червня 1934 року у Варшаві. За наказом Бандери атентат виконав бойовик ОУН Григорій Мацейко – «Гонта», декілька разів вистріливши в урядовця. Такі акції проводилися з метою привернути увагу світової громадськості до нестерпного становища українців у Польщі [45, 17].

У 1934 році діяльність ОУН досягла найбільшого розмаху за міжвоєнний період. КЕ ОУН під проводом С. Бандери ухвалила рішення про організацію «зелених кадрів». Цей план виник у зв’язку з можливістю проведення польською владою пацифікації. Усі розконспіровані члени ОУН мали перейти в глибоке підпілля й вести з окупантами непримиренну боротьбу, об’єднуючись у збройні партизанські загони. На думку М. Климишина, проект Бандери зі створення зелених кадрів, передусім на Волині і в Карпатах, передував створенню УПА. Їхнім основним завданням мало бути визволення заарештованих членів ОУН [18, 161; 32, 31].

У 1933 році до рук польської розвідки потрапив т. зв. архів Сеника – 418 оригіналів та 2055 копій організаційних документів, унаслідок чого поліція провела масові арешти членів ОУН. Більшість керівного активу організації, у т. ч. і Степана Бандеру, було заарештовано 14 червня 1934 року, о 5-6 год. ранку, в Академічному домі у Львові. Під час поліційних допитів на Бандеру постійно чинили психологічний та фізичний тиск. Але Провідник ОУН поводився гідно і був зразком для інших в’язнів. У зв’язку із вдалим замахом на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького протягом червня–листопада 1934 року поліція заарештувала понад 800 осіб. У цей же час польська влада створила концентраційний табір у Березі Картузькій, де перебувало понад 120 оунівців [2, 299-300; 3, 97-99; 47, 33-37].

Суд над членами ОУН викликав жваве зацікавлення в Європі та Північній Америці. У ході Варшавського процесу (18.ХІ.1935 – 13.І.1936) судили 12-х членів ОУН. Степан Бандера та його товариші перетворили Варшавський процес на форум пропаганди ідеї національно-визвольної боротьби. Вони звинувачували Польщу в знущанні над українським народом. Бандера був прикладом для інших підсудних, своїми демонстративними виступами надихав їх на активний спротив. Протягом усього Варшавського процесу головні обвинувачені – Бандера, Лебедь, Гнатківська, Карпинець, Климишин – поводилися дуже виклично, пропагуючи ідеї та гасла ОУН. Після двомісячного процесу у Варшаві Степана Бандеру засуджено на смертну кару, згідно урядової амністії замінена на довічне ув’язнення. Усі обвинувачені сприйняли вирок спокійно, а Бандера та Лебедь разом вигукнули: «Хай живе Україна!». За таку поведінку їх було усунуто із зали суду на час зачитування обґрунтування вироку. У відповідь на вирок ОУН оголосила у Західній Україні траур, який дотримували всі національно свідомі громадяни на знак солідарності з українськими політв’язнями. Заходами референтури пропаганди КЕ ОУН було видано спеціальні листівки з портретами учасників процесу та їхніми лаконічними висловами, сказаними під час судових засідань [1, 413; 32, 375].

Логічним продовженням Варшавського став Львівський процес (25.V. – 26.VI.1936 р.). Щоправда, на відміну від Варшавського, судовий процес у Львові не викликав такого масового зацікавлення суспільства ні у Польщі, ні в Європі й Північній Америці. На Львівському процесі було 23 підсудних. З першого дня процесу Бандера та інші підсудні у своїх виступах почали викривати злочини польської влади щодо України й українців. Обвинувачені розробили тактику поведінки на процесі: одна їх частина мала зізнатися в належності до ОУН і розкрити всі її ідеологічно-пропагандистські постулати, інша повинна була повністю заперечувати свою причетність до ОУН. Через «ґрипси» (таємні листи) Бандера зв’язався з тими, хто дав свідчення поліції, щоб вони відкликали всі свої зізнання та пояснили свою поведінку ук-
раїнському суспільству. На відміну від Варшавського процесу, на Львівському польська влада визнала право підсудних говорити українською мовою. Обвинувачені не мовчали, як на Варшавському процесі, а свідчили, складали відповідні заяви й використовували право останнього слова. Замість оборони прав української мови приводом для демонстративних виступів підсудних стало питання громадянства. Коли на початку процесу заарештованих питали про громадянство, вони заявляли: «Українське». Степан Бандера, крім цього, на запитання про його відношення до військової служби відповів: «Я є членом Української Військової Організації» [33, 54-56].

Степан Бандера виступив на засіданні 5 червня 1936 року як Крайовий провідник ОУН. Він пояснив розглядувані судом справи, відмовившись при цьому називати прізвища чи псевда членів ОУН. Підсудний засвідчив, що всі смертні вироки ухвалював революційний трибунал, а він лишень віддавав наказ виконати присуд. Так, за антиукраїнську діяльність були вбиті Бабій, Бачинський, Майлов; планувалися замахи на старшину тюремної сторожі Кособудзького, волинського воєводу Юзефського, шкільного куратора Ґадомського. Під час своїх зізнань Бандера намагався розкрити основні ідеологічні й політичні позиції ОУН, але голова суду кожного разу переривав його й не дозволяв продовжувати виступ [7, 185-186].

Під час Варшавського та Львівського процесів авторитет і популярність Степана Бандери зросли настільки, що народ почав складати пісні й легенди про нього. Своїм ставленням до себе і ворогів Степан Бандера заслужив собі непохитну шану українського суспільства, а серед членів ОУН та УПА здобув позиції беззаперечного Провідника на майбутнє [13, 86-90; 28, 114-121].

Про своє ув’язнення С. Бандера в автобіографії згадував: «Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 року. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я три голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті [Бресті]» [5, 9].

Після 10-денного карантину Бандеру разом з Лебедем було відправлено в камеру № 14, згодом в № 21. Спільно з Бандерою сиділи: Карпинець, Підгайний, Качмарський, Григорій Перегійняк, Юрій Батіг, Луциняк. Про це М. Климишин згадує: «Досі жили ми більш індивідуально, а від того часу зачали ми жити групою. На тому ми скористали дуже багато, бо кожний з нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало. Найбільшим для мене здобутком була тритомова «Українська загальна енциклопедія», яку мав Бандера.[…] Всі харчі давали ми до спільної торби, якою завідував спочатку Лебедь, і їли ми спільно, ділячи по рівній пайці кожному без огляду на те, що він діставав з дому. Це були ще добрі часи, коли можна було діставати стільки харчів, скільки приходило, а також можна було собі виписувати з тюремної кантини, скільки хто хотів і скільки мав грошей. Ми діставали великі посилки від Комітету допомоги українським політичним в’язням, а крім того, від батьків і знайомих» [5, 86].

Перед Різдвом 1937 року С. Бандера організував хор для підготовки співаної Служби Божої перед приїздом капелана українських політичних в’язнів о. Йосипа Кладочного. Через нього Бандера підтримував зв’язок з зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці, та розмов під час сповіді. Отець Кладочний сповідав С. Бандеру тричі на рік. За його спогадами, Бандера «був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією [наглядом], – він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на приличній віддалі.[…] Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи – іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе» [48, 69].

В тюрмі Бандера з іншими членами ОУН організував 16 денну голодівку на знак протесту проти утисків в’язничної адміністрації. Про останню голодівку М. Климишин пише: «Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм в рідкому стані. Я протестував, і тому мене прив’язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив. Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голодівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися» [18, 92]. Після неї адміністрація пішла на поступки політичним в’язням.

Коли в 1938 році С. Бандеру перевели в тюрму у Вронках і за ініціативою З. Коссака, І. Равлика, Р. Шухевича Михайлу Куспісю – «Терену» запропонували організувати втечу. Він підкупив в’язничних сторожів, але з низки причин та арешту в’язничних сторожів втечу відмінили. Тодішній провідник КЕ ОУН Л. Ребет у своїх споминах писав, що оточенню полковника Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити. Після цих подій Бандеру переправлено в тюрму м. Бреста [23].

З початком Другої світової війни, 13 вересня 1939 року, у воєнному хаосі Степан Бандера втікає разом з іншими в’язнями з польської тюрми з м. Брест через Волинь і Сокальщину. В Сокалі він зустрівся з провідними членами ОУН: Дмитром Маївським – «Тарасом», Іваном Климівим – «Легендою», Василем Вавруком – «Ватюгою» та іншими. Згодом разом з Д. Маївським вирушає до Львова, куди прибув 27 вересня та мешкав в будинках собору св. Юра. Протягом двох тижнів він налагоджує підпільну діяльність ОУН, зустрічається з українськими суспільно-політичними діячами, зокрема, з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким [5, 9; 20, 444; 29, 198].

В Кракові у місцевій греко-католицькій церкві, парохом якої був о. П. Хрущ, 3.VI.1940 Бандера одружується з Ярославою Опарівською, дочкою священика УГКЦ о. Василя і Юлії Ганківської. Їх весілля було скромне. Вони деякий час мешкали в одному з таборів на вул. Лютеранській. Після цього в 1940 році, з вимог конспірації, вони виїхали на два тижні до Варшави на винайняту М. Лебедем квартиру [20, 186; 29, 203].

В 1939-1940 роках Степан Бандера здійснив кілька поїздок в організаційних справах у Піщане (Словаччина), Відень, Рим. У одному з міст північної Італії відбулась зустріч з А. Мельником, на якій обговорювалися концепції подальшого розвитку ОУН. Розбіжності між двома поколіннями призвели до створення 10 лютого 1940 року в м. Кракові Революційного проводу (далі – РП) на чолі з С. Бандерою. В його склад увійшли: Р. Шухевич, Я. Стецько, Володимир Тимчій, С. Ленкавський, М. Лебедь, Д. Мирон, О. Гасин, Дмитро Грицай, І. Ґабрусевич, М. Климишин, Василь Турковський, Василь Кук, Іван Равлик, Володимир Гринів. Для полагодження конфлікту в ОУН була створена «Окрема комісія», до складу якої входили Ріко Ярий, Омелян Сеник (від ПУНу) та Р. Шухевич, І. Ґабрусевич та С. Ленкавський (від РП ОУН). Але у червні 1940 року А. Мельник категорично відхилив її пропозиції [18, 269; 19, 11-12; 27, 261-297].

31 березня – 3 квітня 1941 року в Кракові на Другому великому зборі ОУН Степана Бандеру було обрано Головою Проводу. Розуміючи, що війна між окупантами Польщі – Гітлером і Сталіном неминуча, Бандера вважав, що у цьому збройному конфлікті можна здобути вимріяну його поколінням Українську державність. 23 червня 1941 року від імені ОУН за підписом Бандери і Володимира Стахіва було вислано на 14 сторінках Меморандум до Гітлера, в якому всіляко підкреслювалося, що основним завданням ОУН є відновлення незалежної Української Держави. В меморандумі зазначалося: «Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися, коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу […] українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію» [8, 65-66].

Провідник ОУН не пішов на тісну співпрацю з окупантом України – нацистською Німеччиною на чолі з Адольфом Гітлером. Замість зрадницького союзу Степан Бандера – «Сірий» обрав шлях безкомпромісної боротьби. З тактичних міркувань Бандера і Провід ОУН навесні 1941 року домовився з німецьким військовим командуванням про вишкіл Дружин Українських Націоналістів (батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд»), які мали воювати на території України проти СРСР за відновлення державності. Вони створювалися з розрахунком, що у майбутньому зможуть стати базою для формування регулярної української армії. Так, на початку німецько-радянської війни Похідні групи ОУН проголошують створення органів місцевої влади в містах і селах залишеними радянською адміністрацією. Німецьку адміністрацію та війська ставили перед фактом, що місцеве населення вже обрало своїх голів міст, сільських війтів, сформували українську поліцію, а у Львові 30 червня 1941 року ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності та створено уряд – Українське Державне Правління. Роль і значення Бандери в проголошенні Акту 30 червня була однією з основних: він був співавтором тексту, ініціатором його оприлюднення та взяв на себе відповідальність за його суть перед німецькою окупаційною владою [17, 45-63].

В планах становлення «Нової нацистської Європи» про таку державу, як Україна не могло бути й мови. Уряд на чолі з Ярославом Стецьком ґестапо заарештувало та відправило по тюрмах і концтаборах. 3 липня 1941 року відбулися двосторонні переговори Степана Бандери, Володимира Горбового, Василя Мудрого, Степана Шухевича, Віктора Андрієвського із заступником державного секретаря Ернестом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюлов і полк. Альфредом Бізанцем у Кракові з приводу Акту 30 червня. Щоб схилити Бандеру до співпраці та відкликати Акт від 30 червня, ґестапо його арештувало 5 липня й згодом відправило в тюрму у Берлін на Прінцрегентенштрасе. Одночасно провели масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні і Європі [8, 70-75; 20, 188].

З початком січня 1942 року його розмістили у камері-одиночці в концтаборі Саксенгаузен (до 27.ІХ.1944). Провідний член ОУН-м Дмитро Андрієвський згадував, що Бандера виявляв під час ув’язнення товариськість, допомагав тим, хто був у скруті. Дізнавшись про смерть Ольжича, він запропонував уночі після другого дзвінка вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання. Про перебування в концтаборі Саксенгаузен А. Мельник писав: «попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, щобільше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім «зондербараці». Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: «Ольжич» і побіч цього хрестик.[...] Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: «Хто ви?» і у відповідь появляється на шибці напис «Степан Бандера». – Ну, і здибались, – подумав я. – Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі[...]. Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже і остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі» [30, 31].

Братів Бандери – Олександра і Василя було закатовано в концтаборі Авшвіц (Освєнцім). В Херсонській області було розстріляно брата Богдана, а у львівській в’язниці брата дружини, а його тещу 26 липня 1944 року боївка АК закатувала лише за те, що донька була заміжня за Бандерою. Одночасно з нацистами НКВД розстріляло батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори, плануючи їх зламати і в майбутньому використовувати проти рідного брата. Через рішучу відмову Бандера його близькі родичі загинули.

Після завершення Другої світової війни Степан Бандера – «С.А.С» – «В. Тесляр» – «Ярич» опинився в еміґрації у Німеччині. П’ятого лютого 1945 року на нараді Проводу ОУН біля м. Бережан, Тернопільської області Бандеру було обрано разом із Р. Шухевичем і Я. Стецьком до Бюро Проводу. Цей вибір підтвердила конференція Закордоних Частин ОУН у вересні 1947 року. З моменту виходу з концтабору Бандера активно починає разом з іншими налагоджувати роботу політичної еміґрації, розбудовує організаційний апарат та зв’язки з підпіллям в Україні, проводить активну публіцистичну діяльність. Основною фінансовою базою діяльності ЗЧ ОУН у визвольній боротьбі стали внески української діаспори. Степан Бандера був категорично проти повної орієнтації націоналістичного руху на будь-які держави, а виступав за опертя на власні сили та відстоювання національних інтересів. З метою налагодження контактів та діяльності структур українського визвольного руху Провідник ЗЧ ОУН здійснив низку поїздок до Англії, Канади, Італії, Бельгії, Голландії, Франції, Іспанії. Перебуваючи в цих країнах, Бандера зустрічався і налагоджував взаємовигідну співпрацю з чільними представниками влади та спецслужб. Бандера створив «Центральний апарат», який складався з сектору: служби безпеки, розвідки і зв’язку з Україною. Вони були повністю законспіровані й підлягали безпосередньо С. Бандері, навіть членам Проводу точніше нічого не було відомо про їх діяльність. Боротьба з радянською агентурою і спецслужбами та підтримання постійного зв’язку з Україною в діяльності ЗЧ ОУН були одними з найважливіших завдань. Степан Бандера займався розробленням стратегічних напрямків діяльності організації, його два заступники – Ярослав Стецько та Степан Ленкавський – відповідали за зовнішню та внутрішню політику [15, 302-312; 23, 5-11; 35, 84-85].

Аналізуючи суть конфлікту в ЗЧ ОУН між Проводом на чолі з С. Бандерою та опозицією, помітно що окрім програмно-ідеологічних розходжень, в основу протистояння було закладено особисті амбіції й взаємовідносини. В ході внутрішньо організаційної боротьби колишні соратники ставали запеклими противниками та направляли всю свою енергію на поборювання один одного. Такий розвиток подій був на користь і всіляко підтримувався радянськими спецслужбами, які таким чином відволікали увагу від визвольної боротьби проти СССР. На початковому етапі конфлікт розгорівся в 1946-1948 роках по лінії ЗП УГВР і ЗЧ ОУН та був нібито вирішений на Другій надзвичайній конференції ЗЧ ОУН 28-31.8.1948 в українському таборі в Міттенвальді (Німеччина) з представниками опозиції – Дарією і Левом Ребетом, Миколою Лебедем, Василем Охримовичем, Іваном Гриньохом, Мирославом Прокопом, Володимиром Стахівим. Але всупереч домовленостям суперечки розгорілися з новою силою в 1949-1954 роках. Після проведення в Мюнхені Третьої конференції ЗЧ ОУН було вирішено для урегулювання конфлікту вислати в Україну представників опозиції (В. Охримовича) та Проводу ЗЧ ОУН (Мирона Матвієйка). 22 серпня 1952 року з метою збереження єдності визвольного руху Бандера залишає пост Голови Проводу ЗЧ ОУН та планував перейти нелегально в Україну для продовження підпільної боротьби. Четверта і п’ята конференції ЗЧ ОУН 23-25.5.1953 та 7-9.5.1955 років відставку Бандери не прийняли [24; 25; 26]. В січні 1954 року на підставі нібито отриманих з України повідомлень щодо реорганізації ЗЧ ОУН від Василя Кука та В. Охримовича були передані Ребетом Бандері. На їх базі була створена Колегія уповноважених в складі Л. Ребета, Зенона Матли і С. Бандери для полагодження суперечностей. В ході подальших переговорів конфліктуючі сторони не порозумілись і 20 лютого 1954 року була створена ОУН – за кордоном [19, 80-85; 38, 75-81; 42, 11-120].

Кожен із членів ОУН і УПА чітко усвідомлював, що воюючи за державну незалежність, на нього чекає певна і неминуча смерть. Тому слова С. Бандери до членів Великого збору, які обрали його в 1955 році Головою Проводу ЗЧ ОУН видаються цілком логічними: «Я приймаю Ваш вирок смерти». Він, як і сотні тисяч його соратників, бажали такої смерті, яка б у свою чергу породжувала все нових борців та сприяла подальшій боротьбі національно-визвольного руху. Радянська влада вбачала у Бандері найзапеклішого ворога свого режиму. 6 лютого 1946 року Микола Бажан на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав видати Бандеру як «воєнного злочинця». Але ці та інші домагання не давали жодного бажаного результату. Комуністичне керівництво за таких обставин бачило єдиний шлях досягнення своєї мети – фізичне знищення керівника визвольного руху. Щоб уникнути переслідувань радянських спецслужб сім’я Бандери постійно змінювала своє місце проживання. Тимчасовими притулками стають помешкання в Інсбруку, Зеєфельді, Ґільдерсгаймі, Брайбруку над озером Амерзе, біля Штарнбеґського озера, Мюнхені та його околицях. Служба Безпеки ЗЧ ОУН розкривала плани підготовки таких замахів: 1) У 1947 році в Мюнхені з’явився агент МҐБ Ярослав Мороз, який мав вбити Бандеру; 2) В 1948 році такий план намагався реалізувати агент з Польщі Володимир Стельмащук; 3) В 1950 році вбивство підготовляли агенти МГБ з Чехословаччини; 4) 1952 року до Західної Німеччини відправлено агентів «Лєгуда» і «Лємана»; 5) 1953 року до Мюнхена був засланий агент «Стефан Ліпгольц»; 6) Весною 1959 року агент КҐБ Вінцік з Відня робив спробу викрасти сина Бандери, Андрія; 7) 1959 року КҐБ підготувало агента-поляка родом з Волині, який мав прилюдно застрелити С. Бандеру і заявити, що він помстився за співвітчизників, які там загинули. Крім цих агентів КГБ у Німеччину відправляла щороку нових. 15 жовтня 1959 року Степана Бандеру у під’їзді свого помешкання вбив агент КГБ Богдан Сташинський пострілом в обличчя синильною кислотою. [34, 22-29; 35, 5].

З іменем Степана Бандери асоціюється ціла епоха національно-визвольної боротьби. Він протягом 30 років був активним учасником та провідником визвольного руху, основоположником низки політико-ідеологічних, стратегічних і тактичних засад. Його громадсько-політична, організаційна та публіцистична діяльність багатогранна і дуже важлива саме сьогодні. Своє життя, талант і працю він повністю присвятив ідеалам боротьби за визволення України. Таку ж дорогу обрали його брати і сестри та інші родичі. Степан Бандера – автор багатьох праць, у яких ґрунтовно намагався розробити засади українського націоналізму.

ДЖЕРЕЛА

1. Jurys R., Szafar T. Pitoval polityczny 1918 – 1939. – Warszawa, 1971.
2. Wysocki R. Organizacja Ukrainskich Nacjonalistow w Polsce w latach 1929–1939. Geneza. Struktura. Program. Ideologia. – Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skіodowskiej, 2003.
3. Zelenski W. Zabojstvo ministra Pierackiego. – Warszawa, 1995.
4. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – Дрогобич, 1994.
5. Бандера С. Мої життєписні дані // Воля і Батьківщина. – Львів, 1999. – Ч. 1.
6. Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / Упор. М. Посівнич. – Львів: «МС», 2005.
7. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби. – Торонто: Срібна сурма, 1986. – Т. 1.
8. Гунчак Т. ОУН і нацистська Німеччина: між колабораціонізмом і резистансом // Український визвольний рух. – Львів, 2007. – Зб. 11.
9. ДАЛО. – Ф. 121. – Оп. 3. – Спр. 1020.
10. ДАЛО. – Ф. 121. – Оп. 3. – Спр. 844.
11. ДАЛО. – Ф. 121. – Оп. 3. – Спр. 866.
12. ДАЛО. – Ф. 121. – Оп. 3. – Спр. 869.
13. Дем’ян Г. Вибрані зразки оповідного фольклору про Степана Бандеру та його родину // Воля і Батьківщина. – Ч. 1 (14 / 30). – Львів, 1999.
14. Дружини українських націоналістів у 1941 – 1942 роках. – Б.м.в., 1953.
15. Дужий П. Степан Бандера – символ нації. – Львів: ГВС, 1996. – Ч. 2.
16. Дужий П. Три листи з-за кордону (свідчення) // Шлях Перемоги. – Львів, 1994, 5 лютого.
17. Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. – Детройт, 1992.
18. Климишин М. В поході до волі. – Торонто, 1975. – Т. 1.
19. Кук В. До історії конфлікту між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР (роз’яснення «документів», що їх у 1951-1953 роках отримало ЗП УГВР за кордоном від «ОУН-УГВР в Україні») // Воля і Батьківщина. – Львів, 1999. – Ч. 1.
20. Кук В. Родина Опарівських // Степан Бандера та його родина в народних піснях, переказах і спогадах / Записи і упор. Г. Дем’яна.
21. Кук В. Степан Бандера (1909-1999 рр.) – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999.
22. Кульчицький І. Замолоду готувався до найважчих випробувань // Воля і Батьківщина. – Львів, 1999. – Ч. 1.
23. Лист Голови Проводу ЗЧ ОУН С. Бандери від 11 квітня 1951 р. до Дарії Ребет [Машинопис] // Архівна збірка ОУН в Нью-Йорку. (Копія зберігається в АЦДВР).
24. Лист Голови Проводу ЗЧ ОУН С. Бандери від 2 січня 1954 р. до провідних членів Організа-
ції // Архівна збірка ОУН в Нью-Йорку. (Копія зберігається в АЦДВР).
25. Лист Голови Проводу ЗЧ ОУН С. Бандери від 21 червня 1955 р. до Ярослава Стецька // Архівна збірка ОУН в Нью-Йорку. (Копія зберігається в АЦДВР).
26. Лист Голови Проводу ЗЧ ОУН С. Бандери до Теренових Проводів ОУН закордоном від 16 квітня 1954 р. // Архівна збірка ОУН в Нью-Йорку. (Копія зберігається в АЦДВР).
27. Лист Степана Бандери до Андрія Мельника від 10 серпня 1940 р. // Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали / Упор. М. Посівнич. – Тернопіль: Астон, 2008.
28. Луньо Є. Степан Бандера в пісенному фольклорі Яворівщини // Воля і Батьківщина. – Львів, 1999. – Ч. 1.
29. Малащук Р. З книги мого життя. – Торонто, 1987. – Т. 1.
30. Мельник А. Пам’яті впавших за волю і велич України // Організація Українських Націоналістів. 1929-1954: Збірник статей у 25-ліття ОУН. – Б. м. в.: Видання Першої української друкарні у Франції, 1955.
31. Мельник Г. Друкарня ОУН на Стрийщині (1930–1934 рр.) // Макар В. Спомини і роздуми. – Торонто – Київ, 2001. – Т. 3.
32. Мірчук П. Нарис історії ОУН / За ред. Ленкавського С., Штикала Д., Чайківського Д. – Мюн-
хен – Лондон – Нью-Йорк: Українське Видавництво, 1968.
33. Мірчук П. Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовости. – Нью-Йорк, 1961.
34. Московські вбивці Бандери перед судом / Під. ред. Д. Чайковського. – Дрогобич, 1992.
35. Мудрик С. Сторінками протоколів та щоденника. Спогад про Івана Кашубу. – Львів, 2002.
36. Науменко К. Генеральне консульство СРСР у Львові // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів: І-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – Вип. 7.
37. Падох Я. Загін «Червона Калина» // Загін Червона Калина. Ювілейне видання пластового Загону «Червона Калина». – Стрий – Нью-Йорк, 2000.
38. Панченко О. Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. (Науково-популярний нарис). – Гадяч, 2003.
39. Протокол допиту Провідника КЕ ОУН Степана Бандери (16 червня 1934 р. – 4 лютого 1935 р.)
// Степан Бандера: документи й матеріали (1920-1930 рр.) / Упор. М. Посівнич. – Львів: Афіша, 2006.
40. Розбудова Нації. – Прага, 1932. – № 7-8.
41. Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у ХІХ – 30-х роках ХХ ст. – Івано-Франківськ, 2001.
42. Сич О. Степан Ленкавський: життєвий шлях на тлі історії ОУН. – Івано-Франківськ: Лілея «НВ», 1999.
43. Степан Бандера та його родина в народних піснях, переказах і спогадах / Записи і упор. Г. Дем’я-
на. – Львів: І-т народознавства НАН України, 2006.
44. ЦДІАУЛ. – Ф. 205. – Оп. 1. – Спр. 3125.
45. ЦДІАУЛ. – Ф. 371. – Оп. 1. – Спр. 74.
46. ЦДІАУЛ. – Ф. 371. – Оп. 1. – Спр. 75.
47. ЦДІАУЛ. – Ф. 371. – Оп. 1. – Спр. 76.
48. Шкраб’юк П. Виноградник Господній. Історія життя о. д-ра Йосипа Кладочного. – Львів: І-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2010 рік