Журнал "Воєнна історія" #1 (43) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

ВИХОВАННЯ ОСОБОВОГО СКЛАДУ АРМІЇ ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ УНР

Андрій НАУМЕНКО,
кандидат історичних наук, доцент кафедри Військово-Морських Сил Національної академії оборони України, підполковник

В історії визвольної боротьби українського народу за власну державність у період 1917–1920 рр. залишаються малодослідженими питання виховання особового складу українського війська. Висвітлення їх проливає світло на характерні риси і особливості українських старшин і вояків, допоможе краще зрозуміти мотиви, якими вони керувалися у збройній боротьбі та настрої, що мали місце у тодішньому військовому середовищі.
Дана проблема вивчалася в основному мемуаристами. Для написання статті автор використав спогади видатних українських воєначальників та політичних діячів Директорії УНР. Зокрема це спогади М. Безручка, Р. Дашкевича, М. В. Кучабського, Б. Матроса, Н. Могилянского, М. Омеляновича-Павленка, В. Проходи, Г. Порохівського, А. Пузицького, П. Шандрука [1, 4, 9–15, 18, 22]. Разом з тим наукові праці, де фрагментарно розглянуто дану проблему, підготували відомі учасники тогочасних подій – військові діячі М. Капустянський, В. Сальський та О. Удовиченко [5, 16, 19]. Приділено увагу даному питанню у наукових працях сучасних вітчизняних дослідників М. Ковальчука, О. Колянчука, М. Литвина, К. Науменка, Я. Тинченка, В. Яблонського [6, 7, 17, 23]. Звернули увагу на вказану проблему у своїх працях російські дослідники С. Волков і К. Залєсский [2, 3, 8]. Використано також окремі номери тогочасної періодики [20, 21].
Автор має на меті в першу чергу поглиблено розкрити питання, пов’язані з підготовкою командних кадрів. Протягом 1918 – 1920 рр. уряд УНР та командування Української армії докладало зусиль для створення національного офіцерського корпусу. Нестача старшин проявилась вже під час підготовки і проведення повстання проти гетьмана, зокрема створення нових повстанських підрозділів. На це вказує В. Кучабський: «…наплив тисячних селянських мас не йшов у парі з відповідним напливом доброго й працездатного старшинства, що вміло б зіспоювати збройні маси в здисципліноване військо. Головна ставка військ Директорії УНР не скупчила відповідно й добрих старшинських кадрів для всієї армії УНР і тому не могла опанувати збройних селянських мас, ...усуваючи різних, здебільше морально дуже нікчемних отаманчиків, що виплинули наверх…, та замінюючи їх освіченими, енергійними… старшинами, а перш за все людьми з великим почуттям обов’язку…» [9, с. 153]. Зазначимо, що для залучення старшин в Армію УНР, особливо взимку 1919 р., окремі командири частин навіть давали оголошення в газетах [21].
Українську армію початку правління Директорії УНР О.Удовиченко характеризує так: «З морального боку вона була міцна в той час, як ішла валити гетьманську владу, але після того, як цю владу було скинуто, тисячі мобілізованих селян вважали, що вони вже виконали своє основне завдання. Їх потягнуло до рідних осель, де вирішувалася доля поміщицької землі. До того ж московські комуністи напружили всі зусилля, щоб розкласти цю армію, оперуючи демагогічними гаслами» [19, с. 50]. Мобілізованим не вистачало національно-патріотичної свідомості і розуміння необхідності створення власної національної державності та оборони її від зовнішнього агресора. Тому старшинському складу необхідно було докласти величезних зусиль для того, щоб всебічно підготувати особовий склад до війни. Але державне керівництво не створило відповідних умов для успішної роботи командирів і начальників з вояками, в результаті чого старшини не могли в повному обсязі виконувати свої обов’язки і відмовлялися від служби в Армії УНР.
Разом з тим була і інша причина, яка заважала створити монолітний старшинський корпус для української армії. М. Капустянський формулює її так: «…Боротьба між кадровим і молодим демократично настроєним революційним українським старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї» [5, с. 40]. Це протистояння виникло внаслідок відповідної кадрової політики щодо старшин в період гетьманського правління. Вона полягала в тому, що на військову службу в армію української держави приймалися старшини, які до початку Першої світової війни отримали освіту у військово-навчальних закладах Російської імперії, мали досвід військової служби у російській армії і участі у попередніх війнах, а відтак – всі формальні підстави бути призначеними на посади у відповідності з рівнем їх підготовки. До цієї категорії входили в основному старші офіцери і генерали колишньої Російської армії. Для української армії вони були цінними спеціалістами і могли прислужитися УНР в усіх галузях військового будівництва, в тому числі і в процесі навчання і виховання воїнів. Внаслідок недалекоглядної політики та тенденційного підходу до кадрових старшин з боку лідерів Директорії УНР значна частина з них відмовилася від служби в Українській армії і пізніше знайшла своє місце в Червоній та Білій арміях.
З одного боку це можна пояснити прихильністю значної частини старшин до Білої гвардії як російських патріотів, але головною причиною, на нашу думку, було те, що вони не бачили в Армії УНР перспективи для себе як військових професіоналів, зважаючи на упереджене ставлення до себе з боку тодішніх українських політиків. Відтак ці уявлення переносилися і на всю Українську державність та військове будівництво в Україні взагалі. Б. Мартос так характеризує цю частину старшинства: «Не дуже добра була атмосфера й серед військових, особливо серед старшин. Правда, політиканства там було значно менше, зате «малоросів», що лише вчора стали видавати себе українцями, було чимало; були й росіяни, що пішли в українську армію цілком випадково і чекали лише слушного часу, щоб перейти до ... російської добровольчеської формації» [10, с. 34]. Такі настрої серед старшин здійснювали лише негативний вплив на якість підготовки військ та виховання вояків. Не всі вони трималися білогвардійської орієнтації, багато з них залишалися свідомими українськими патріотами і на ділі доводили свою готовність стати на захист незалежної української держави від будь-яких зовнішніх противників як білих, так і червоних. Ті старшини, які переходили на бік Білої гвардії, не завжди вороже ставилися до української державності, вони лише намагалися знайти своє місце у суспільстві в той складний і неоднозначний час. Доцільно навести приклад полковника М. Капустянського. М. Ковальчук вважає, що М. Капустянський, як людина вихована на російській культурі, у побуті часто вживав російську мову, писав нею доповіді і т. ін. Він не приховував, що розуміє під боротьбою з більшовиками не національну боротьбу проти Росії, а війну заради визволення як України, так і Росії від більшовизму. Подібні погляди були не до вподоби українським політикам з республіканськими поглядами [6, с. 23].
Службові умови для старшин, що залишалися в Армії УНР були не завжди сприятливими. Як колишнім російським офіцерам політичне керівництво їм не довіряло і дорікало за попередню службу в гетьманській армії. М. Капустянський так характеризує обстановку на початку січня 1919 р.: «У наслідок невдалої оцінки людей, а також безупинне цькування кадрових старшин у пресі і без усякого сорому не називаючи на імення та не подаючи фактів, а загально: «зрадники, фахівці…» відштовхувало великий відсоток гарних старшин, сприяло розкладу армії, упадкові дисципліни і взагалі шкідливо відбилося на боєздатності нашого війська…». Проте «...в Українській армії… залишався великий відсоток дуже гарних як кадрових, так і молодих старшин, що відзначились уже в часі великої війни» [5, с. 41]. Рівень військової і загальноосвітньої підготовки кадрових старшин був значно вищий порівняно з старшинами військового часу, тому перший уряд УНР повинен був найбільше сприяти в справі зміцнення дисципліни і правопорядку у військах, чого, однак, не сталося.
Другу групу представляли так звані колишні старшини військового часу – випускники шкіл прапорщиків – військових навчальних закладів російської армії, що були утворені під час Першої світової війни з метою прискореної підготовки офіцерських кадрів на військовий час. Після закінчення війни вони підлягали звільненню з армії. В Україні такі школи існували у Києві – 5 шкіл, і в Одесі – 2 [2, с. 145]. Це були молоді офіцери в ранзі переважно прапорщиків – штабс-капітанів і у 1917 р. стали найбільш активними діячами у роботі по національно-патріотичному вихованню особового складу українізованих військових частин Російської армії. Але більшості з них не вистачало ґрунтовної теоретичної підготовки і тому багато з них були звільнені з армії під час гетьманського правління як такі, що не мали дореволюційної військової освіти, а також з тієї причини, що війна вважалася вже закінченою. В подальшому саме вони очолили повстанські підрозділи під час повстання проти гетьмана, а після перемоги Директорії сподівалися отримати високі посади у керівництві армією. В. Сальський пояснює так ці тенденції: «Пригноблене і ображене національне почуття знайшло собі вихід у листопадовій революції, яка швидко перемогла по всій Україні… ображене національне почуття мусило помститись за себе і відіграло ролю руйнуючу. Майже вся військова будівля гетьмана була зруйнована… Багато фахових військових, українців з походження, що почали розуміти істоту українського національного руху і повертатись до свого народу, ...було зовсім викинуто разом з росіянами» [16, с. 4–5]. Отже, зміна влади спричинила негативні тенденції, які заважали творчій діяльності кадрових старшин, які визнали новий уряд і згодні були служити в Армії УНР.
Таким чином розвинулося протистояння між цими двома групами старшин. В разі раціонального використання досвіду, знань, енергії як одних, так і других можливо було належно зміцнити стан військової дисципліни та здійснювати необхідний вплив на свідомість особового складу Української армії. Проте політичні лідери УНР на це не пішли, більше довіряючи старшинам другої групи, що в подальшому призвело до негативних наслідків. Велика частка її представників, не бажаючи ділити владу, намагалися створювати власні військові частини і вважали лише себе найголовнішими носіями національно-державницьких ідей. Водночас для їх діяльності були характерними зневага до рішень уряду УНР і наказів командування, прояви свавілля, схильність до грабунків населення і т.д., чим вносилися хаос і анархія у всю державну і військову організацію УНР. В разі призначення на посаду командира регулярної частини більшість з них, за невеликим винятком, виявляли цілковиту неспроможність в управлінні військами. На перше місце ставилася особиста відданість окремим соціалістичним лідерам та декларативне дотримання соціалістичних поглядів. Ділові якості не завжди бралися до уваги. Такий приклад наводить А.Пузицький, що був командиром 17-ої пішої дивізії: «На чолі всіх трьох гарматних полків стояли старшини воєнного часу, двоє з підстаршин, і це тоді, коли у кожнім полку було по кілька старих полковників, що стояли на посадах помішників». В цій дивізії був
старшинський резерв, який нараховував до 300 старшин, в тому числі – льотчиків, у різних званнях [15, с. 16]. За умови виваженого підходу до організації і проведення бойової підготовки і виховання особового складу всіх старшин резерву можливо було раціонально використати за професійним призначенням. Відтак можна зробити висновок, що за наявності доброї волі вищого керівництва держави війська можна було укомплектувати старшинами. Адже подібні старшинські резерви існували і в інших з’єднаннях Армії УНР.
Я.Тинченко вказує, що в Українській армії у 1919 р. служили 28 генералів старої російської армії, половина – з освітою Російської академії Генерального штабу, зокрема до 40 генштабістів та 40 полковників старої армії. Разом з тим він робить висновок, що генерали колишньої російської армії відігравали, в основному, роль дорадників, а не керівників, з чим можна погодитись, зважаючи на приклад, наведений А. Пузицьким. Наводить Я. Тинченко і статистичні відомості щодо командирів дивізій української армії: 20% з них дали офіцери військового часу, 70% – кадрові офіцери, 10% – генерали [17, с. 4–5]. Отже військами керували офіцери старої армії, що пройшли російську військову школу і мали бойовий досвід. В Армії УНР служили більше двох десятків колишніх генералів старої російської армії: генерал-лейтенанти барон С.Н. Дельвіг, П.К. Єрошевич, Г.Е. Янушевський, генерал-майори А.А. Рябінін, В.М. Бронський, М.А. Коваль-Недзвецький, С.І. Дядюша, А.Г. Бортновський, А.К. Феденяк-Білинський, С.Н. Кулжинський, Б. Поджіо, О.С. Астафьєв, Т.М. Протазанов, А. Годлевський, В. Баньковський, Ф.О. Колодій, В.П. Зелінський і ін. Ядро генералітету української армії склали колишні офіцери російської армії, що вже у 1917 р. виразно підтримали боротьбу українського народу за державну незалежність: полковники М.М. Ка-
пустянський, Є.В. Мишківський, В.М. Кущ, Г. Базильський, Е.І. Башинський, А. Бурковський, В. Гудима, М.Д. Єщенко, А. Козьма, П. Кудрявцев, М.А. Никонов, В.В. Ольшевський, І.В. Омелянович-Павленко, О.В. Пількевич, А. Пузицький, В.М. Сварика, В. Сікевич, М. Ткачук, В.А. Янченко, М.М. Янчевський, підполковники В.А. Павленко, М.Д. Безручко, М.С. Пересада-Суходольський, О.Д. Алмазов і ін. На думку С.В. Волкова, зважаючи на націоналістичні погляди останніх, їх не прийняли на службу в період гетьманату [3, с. 297]. Але російський дослідник дещо перебільшує, адже значна частина із згаданих осіб з самого початку займали високі посади саме в гетьманській армії у 1918 р., а пізніше добровільно перейшли до Армії УНР. Найбільш досвідченими воєначальниками були колишні російські генерали: М.Л. Юнаків – відомий воєнний історик і професор Миколаївської воєнної академії, командуючий армією наприкінці Першої світової війни [8, с.721] та Г.Ю. Янушевський, що командував корпусом [8, с.726]. Обидва проявили себе як національно свідомі та професійно підготовлені військові керівники.
В Армії УНР був незначний відсоток колишніх офіцерів австро-угорської армії. До них належать Р. Дашкевич, Є. Коновалець, А. Мельник та ін. Це пояснюється тим, що українцям отримати військову освіту в Австро-Угорщині було дещо складніше ніж у Росії [7, с. 9]. Згадані старшини служили у формації Січових стрільців.
Більшість українських військових керівників отримували освіту у військових навчальних закладах Російської імперії і були підготовлені добре. Але для того, щоб вміло працювати з підлеглими, необхідно мати і ґрунтовну суспільно-гуманітарну підготовку. А саме її російська військова школа давала недостатньо. Наприклад, з 44 навчальних годин на тиждень у довоєнних російських військових училищах лише 4 години відводилося на вивчення Закону Божого та історії, а вивчення навчальних дисциплін філософсько-політологічного, психолого-педагогічного та економічного спрямування програми навчання взагалі не передбачали [2, с. 328]. Таким чином, рівень підготовки старшин з точки зору організації виховання вояків був недостатнім і не давав повної можливості ефективно працювати з підлеглими, здійснювати пропаганду національно-державницьких ідей у військах і таким чином протистояти дієвій та ефективній пропаганді противника. Українські старшини не мали необхідних професійних навичок проведення заходів національно-патріотичного виховання вояків, що в подальшому стало однією з причин недостатньої дієвості та слабкості української пропаганди.
М. Капустянський у своїй праці дає узагальнену характеристику старшин української армії: «…Поруч із бойовими, національно вихованими старшинами з великою ініціативою й відвагою та досвідом, ще лишався й невеликий гурточок або авантурників, або розбещених людей, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання». Особливо він виділяє значення і умови роботи старшин Генерального штабу: «Старшини Генерального Штабу, за невеликим винятком, були пристосовані до обставин сучасної війни… Роля старшин Генерального Штабу була надзвичайно важка й відповідальна. Нерідко доводилося підлягати в штабах груп і дивізій …людям з малою військовою освітою, з невеличким бойовим досвідом і незначним службовим стажем, але з партійними квитками, при системі неповного довір’я і навіть деколи й провокації…» [5, с. 27–28]. Отже, переважна більшість старшин були підготовленими спеціалістами, і чесно служили українській державі. Суттєвим недоліком була відсутність у них відповідного обсягу суспільно-гуманітарних знань, що негативно позначалося на якості організації і проведення заходів національно-патріотичного виховання підлеглих.
Необхідно приділити увагу настроям, що мали місце серед старшин, оскільки це великою мірою відображає морально-психологічний стан тодішніх військових керівників Армії УНР. Часто ці настрої змінювалися залежно від ставлення державного керівництва до війська та зовнішньополітичної обстановки. О.Удовиченко згадує про старшин 3-ої дивізії як про «видатних, національно-свідомих українських патріотів-командирів, що готові були жертвувати своїм життям в ім’я національних ідеалів. Кожний з них мав бойовий досвід і командний стаж; кожний був повний національного горіння…» Думка ж старшин дивізії, за його свідченням, була такою: «Ми прагнемо чину й самопосвяти в боротьбі. Нам набридло партійне безладдя, безвілля, зневіра й отаманія. Ми хочемо твердої влади, рішучості й досвідченого керування в бою…» [18, с. 13] Такі настрої переважали в старшинському середовищі навесні – влітку 1919 р. під час війни з більшовиками.
Більшість старшин були переконані, що головним ворогом УНР є більшовики і завзято воювали з ними. Але, коли з’явився новий противник – Біла армія (восени 1919 р.), багато хто з них виявився морально не готовим виступити проти неї. О.Удовиченко свідчить: «…в 3-ій дивізії було кількох чужинців, що льояльно виконували свої обов’язки українських старшин. Коли розпочалася… війна з Добровольчою армією, комдив…, зрозумівши їх положення, сам звільнив їх, на їхнє бажання, від дальшого виконання тих обов’язків. У 7-му Синьому полку, дуже здібний артилерист і надзвичайно порядна людина, сотник Зуб, не витримав нервового напруження в боротьбі між почуттям обов’язку старшини укра-їнської армії й почуттям російського патріота і застрелився» [18, с. 168]. З іншого боку, це свідчить про високий моральний рівень переважної більшості старшинського корпусу Армії УНР.
В умовах анархії і свавілля старшини не могли на належному рівні керувати своїми підлеглими, зважаючи передусім на революційну ситуацію. Р.Дашкевич, що стояв на чолі артилерії Січових стрільців, згадує: «Були і такі старшини російської служби, які жили ще страхіттями, що їх старшини перебули під час революції і просто боялися своїх підлеглих старшин чи козаків» [4, с. 146]. Відтак військові керівники різних рівнів не могли ефективно налагодити процес навчання і виховання особового складу. Такі деструктивні процеси вдалося подолати приблизно влітку 1919 р., але не остаточно, що стало однією з причин подальших невдач Армії УНР.
Переважна більшість вояків Армії УНР були селянського походження і за невеликим винятком мали досвід військової служби (в тому числі – і бойовий під час Першої світової війни) в лавах колишньої російської армії. Українська армія увібрала в себе характерні риси колишньої російської армії як позитивні, так і негативні. Російські солдати були в бою хоробрими, впертими, слухняними, з готовністю йшли на смерть заради виконання поставлених завдань. Але разом з тим потребували постійного контролю та опіки, а за відсутності цього швидко погіршувалася військова дисципліна особового складу. В таких умовах значно зростали значення керівної ролі і відповідальності військового керівника.
Частини, мобілізовані в Україні, належали до найкращих в Російській армії. М.Капустянський пише: «За мирних часів «хохли», як їх називали в армії, були найбільш бажаним елементом у кожній частині. Це, здебільшого – селяни, слухняні, нерозбещені, боєздатні, розумні. Великий відсоток із них ішов у фельдфебелі, вахмістри й лишався на поверхтерміновій службі. Також значна кількість «малоросів» …комплектували гвардію, фльоту й кінноту. Взагалі українці складали чудовий бойовий елемент» [5, с. 27]. За умови вмілого підходу з боку командування до роботи з військово-
службовцями Українську армію можна було зробити дисциплінованою, професійно підготовленою і боєздатною. В разі планомірної організації і проведення заходів бойової підготовки і національно-патріотичного виховання підвищувався рівень патріотизму старшин і козаків.
Вказані позитивні риси російської армії повною мірою знаходили своє цілковите підтвердження в тих частинах Армії УНР, де командири і начальники різних рівнів відповідали своєму посадовому призначенню, діяли в межах власних повноважень і виявляли відповідну турботу про підлеглих. Такий приклад наводить А. Пузицький у своїх спогадах: «Молоді полки і гарматна бригада, безпосередньо після свого сформування, продовж двох місяців беззмінно, в люту зиму й холодну весну, по коліна в болоті провадили тяжку боротьбу з переважаючими силами ворога. Дивізія не мала жодного неуспіху. В силу бойових обставин дивізії приходилося провадити відворот на очах ворога, і навіть при таких умовах існувала дисципліна і порядок. Частини суперничали поміж собою в бою і це увійшло в традицію. Починаючи від командира частини, старшинський склад дивізії був на височині свого покликання, а значний відсоток втрат серед нього під час боїв був доказом того. До складу дивізії входив Наливайківський полк, що в січні того таки року…, самочинно залишив своє місце… Тепер цей полк під керуванням того самого командира був найліпшою бойовою і дисциплінованою військовою частиною… частини дивізії складалися не тільки з свіжовимуштруваних і вихованих вояків, але й з тих, що пройшли велику школу і досвід Великої війни. З мого боку треба було лише виказати максимум сили волі і енергії, щоб зміцнити частини, відкинувши всякі сантименти, демагогію...» [15, с. 41] З цього прикладу видно, що для успіху в ході бойових дій необхідні як здібність начальників всіх рівнів вміло керувати військами в ході виконання ними бойових завдань, так і високий рівень бойової підготовки всіх військовослужбовців, а також висока національно-патріотична свідомість старшин і козаків. Всі ці якості в комплексі сприяють досягненню перемоги.
Важливі спостереження щодо характерних рис українських воїнів наводить М. Омелянович-Павленко. Він виніс їх під враженням участі у Зимовому поході взимку 1919 – навесні 1920 рр. Він, зокрема, пише: «Мене завжди вражало... багатство духовного обличчя, з яким так гармонувало гарне фізичне розвинення. Часто-густо поміж українськими рекрутами доводилося бачити новобранців-селян, що носили на собі всі ознаки інтелігентності… В руках старшини-психолога, що до того зверне увагу ще й на інші властивості нашого юнацтва – самолюбство, часом навіть надзвичайно розвинену індивідуальність, яка противиться грубим, одноманітним формам «солдатчини» й охоче йде на режим, що має в своїй основі дбайливу працю над серцем і розумом юнацьким; у руках доброго старшини наше юнацтво буде завжди надзвичайно вдячним матеріалом для створення зразкового вояка... Старшині нашому нація передає хоч і сировинний, але дорогоцінний матеріял. До оброблення його треба підходити з певними методами, з певним запасом педагогічних знань; треба розуміти те оточення, знати ту обстанову, в яких юнак перебував у дитячих роках, треба числитися з індивідуальними прикметами, що часто бувають властивими не тільки юнакам, а всьому юнацтву цілих районів нашого краю» [12, с. 426–427].
Наддніпрянська армія мала у своєму складі добре підготовлених солдатів з багатим бойовим досвідом, набутим ними під час Першої світової війни. Проте на людську свідомість негативно вплинула революційна ситуація і викликані нею безлад і анархія, що призводило до занепаду військової дисципліни, поширення дезертирства і зниження боєздатності військ. Тут потрібен був планомірний цілеспрямований комплекс національно-патріотичних виховних заходів, спрямований на подолання негативних тенденцій, викликаних складними і неоднозначними суспільно-політичними процесами під час революції і громадянської війни.
Аналізуючи процес українського військового будівництва у 1917 – 1920 рр., В. Прохода робить висновок щодо настроїв значної частини українських вояків у той час: «Українські вояки не мали національно-етичної бази для збройного чину. Ми бачили, як величезна збройна сила української нації за відсутністю цього наперед визначеного шляху, під натиском російської большевицької розкладової роботи, була приведена до стану цілковитої пасивності» [13, с. 139]. М. Могилянський пише: «Не вистачало одного, але надто суттєвого – солдатів. І головна біда була в цьому: ніде було взяти надійних солдатів» [11, с. 134]. Ці приклади підтверджують, що процес будівництва національної армії необхідно постійно супроводжувати потужним національно-патріотичним впливом на свідомість і настрої вояків, спроби чого, з різним рівнем ефективності, постійно здійснювалися урядом УНР та командуванням Української армії під час правління Директорії УНР у 1918–1920 рр.
Певною мірою в Армії УНР з часом вдалося провести ряд організаційно-виховних заходів, в результаті яких влітку 1919 р. українські війська розпочали наступ на Київ уже набагато краще організованими, ніж це було наприкінці грудня 1918 – початку січня 1919 р. Перед походом на Київ М. Капустянський дає таку коротеньку характеристику особового складу: «Бойова здібність, за умов рухливого большевицького фронту і завзятість – загалом високі» [5, с.28]. Порівнюючи стан Армії УНР взимку і влітку 1919 р., зазначимо, що влітку вона мала набагато більше шансів на перемогу. До цього значною мірою спричинилося вдало проведені заходи національно-патріотичного виховання вояків.
Вже 25 жовтня 1919 р. на державній нараді військовий міністр В. Петрів констатував зріст духовної сили української армії на ґрунті національної державності. Він наголосив, що в разі підтримки війська відповідними матеріальними ресурсами, воно зможе утримати фронт і відбити агресію [20]. Таким чином з одного боку, українські старшини і козаки виявили максимум патріотизму, незважаючи на труднощі, з якими довелося зіткнутись, а з другого – командування спромоглося налагодити у військах дієвий процес національно-патріотичного виховання воїнів. В.Сальський з цього приводу писав: «…момент національний, національний ентузіазм …відограв велику творчу ролю… він допоміг викристалізуватися з революційно-повстанчого хаосу українській армії, він був джерелом її надзвичайної витривалості в тяжких обставинах боротьби, він був підставою міцних державницьких настроїв нашої армії, що, …до кінця лишилася слухняним знаряддям свого уряду» [16, с. 5–6].
Про моральний стан української армії у 1920 р. пише П. Шандрук: «Всі наведені браки в забезпеченні армії, …мали свій від’ємний вплив на моральний стан вояцтва й, особливо, командного складу. Однак, свідоме свого національно-державного обов’язку вояцтво розуміло, як тяжко було Україні побороти різні перешкоди політичного характеру, від чого залежало усунення матеріальних браків і не нарікало. Воно було готове на найбільші жертви, чого яскраві докази дало й у минулих роках і в цьому 1920. Ті старшини і козаки, що від самого початку визвольної боротьби перебували в складі армії, іноді по кількадесят разів ранені, переносили тягар воєнних невигод із якоюсь, …класичною витривалістю… То вони були душею армії…» [22, с. 210].
Г. Порохівський позитивно характеризує особовий склад 2-ої Кулеметної бригади: «Щира любов до Батьківщини, мрії про її визволення, ненависть до ворога, муки, перенесені в боротьбі, пам’ять про товаришів та начальників, що загинули в боях, – все це зливало цих вояків в одну братерську сім’ю, де не було иншого почуття, як почуття любови одного до одного. Ні лайки, ні сварки не траплялося. Взаємна ввічливість, слухняність до старших знаменують цей період, коли всі готовились до бою за волю Батьківщини…» [14, с. 136]. Про старшин бригади він пише також із захопленням: «Кадри сотенних командирів, чотових та кулеметних старшин – це був цвіт українського старшинства по своїй любові до батьківщини, по свідомості, по бажанню – або бачити Україну вільною або вмерти… За невеликим винятком, старшини ці були вояки-монахи, що крім мети визволення батьківщини… ні до чого більше не прагнули» [14, с. 152].
Отже, завдяки проведеним в Армії УНР організаційно-виховним заходам, вона стала набагато краще підготовленою до війни. Українські старшини і козаки були морально стійкими воїнами і спроможними здобути перемогу, але незадовільне забезпечення необхідним майном та політична ізоляція України заважали успішному веденню бойових дій українськими військами. Вміла організація та ведення з усіма категоріями особового складу Армії УНР національно-патріотичного виховання робило з воїнів справжніх патріотів незалежної Української держави.

ДЖЕРЕЛА

1.Безручко М. Від Проскурова до Чарториї // Історія Січових Стрільців. – Київ., 1992. С. 202–286.
2.Волков С. Русский офицерский корпус. – Москва,1993. – 368 с.
3.Волков С. Трагедия русского офицерства. – Москва, 2002. – 508 с.
4.Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. – Нью-Йорк, 1965. – 208 с.
5.Капустянський М. Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році (короткий воєнно-історичний нарис): в 2-ох кн. – Мюнхен, 1946. – (103+200)с.
6.Ковальчук М. Військова діяльність М.Капустянського за доби Директорії (1918-
1921 рр.) // Військово-історичний альманах. – 2004. – Ч. 1 (8). – С. 20–51
7.Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. – Львів, 1995. – 285 с.
8.Кто был кто в Первой мировой войне / К.А.Залесский. – М.: ООО «Издательство АСТ»: «Издательство Астрель», 2003. – 894 с.
9.Кучабський В. Від первопочинів до Проскурівського періоду // Історія Січових Стрільців. – Київ, 1992. – С.12–201.
10.Мартос Б. Оскілко і Болбочан: спогади. – Мюнхен: Вид-во Белей, 1958. – 62с.
11.Могилянский Н. Трагедия Украины // Революция на Украине. – Москва–Ленинград, 1930. – С. 115–135.
12.Омелянович-Павленко М. Зимовий похід // Спогади українського командарма. – Київ: Планета людей, 2002. – с.231–437.
13.Прохода В. Вождь і військо // Збірник пам’яти Симона Петлюри (1879-1926). – К.: МП «Фенікс», 1992. – С.109–148.
14.Порохівський Г. Матеріяли до історії 2-ої кулеметної бригади // За державність. – Каліш, 1929. – Зб.1. –С. 135–161.
15.Пузицький А. Боротьба за доступи до Києва // За Державність. – Каліш, 1935. – Зб. 5. – С. 9–61.; За Державність. – Варшава, 1937. – Зб.7. – С. 9–56.
16.Сальський В. Головні підстави творення Армії УНР в минулому і майбутньому // Табор. – Каліш, 1927. – Ч.4.
17.Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. –Ч. 1. Біографічно-довідкова. – К., 1995. – 258 с.
18.Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії війська УНР. – Нью-Йорк: Червона Калина. – Т.1. Рік 1919. – 1971. – 264 с.; Т. 2. Рік 1920. – 1982. – 230 с.
19.Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові дії 1917–1921. – К., 1995. – 206 с.
20.Український козак, 31 жовтня 1919 р., № 85;
21.Українська ставка, 28 лютого 1919 р., № 53;
22.Шандрук П. Українська армія в боротьбі з Московщиною (18 жовтня–21 листопада 1920 р.) // За Державність. – Каліш, 1934. – Зб. 4. –С. 201–236.
23.Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР. – К.: «Альтерпрес», 2001. – 160 с.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2009 рік