Журнал "Воєнна історія" #1 (43) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

ЛЕГІТИМНІСТЬ ВЛАДИ ДИРЕКТОРІЇ УНР

Сергій ЛИТВИН,
доктор історичних наук,
професор, полковник

Легітимність владних повноважень є гарантом міцності державної влади і стабільності у суспільстві. Її наявність чи відсутність завжди висувається опонентами у боротьбі за владу. Не є винятком доба Директорії Української Народної Республіки (УНР). В історіографії цієї доби нагромадилось безліч міфів навколо легітимності влади Директорії та, зокрема, Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, що спонукало автора викласти свої міркування стосовно означеної проблеми.
Прихід Директорії до влади відбувся в складних умовах всенародного повстання проти режиму гетьмана П.Скоропадського. Директорія проголосила про відновлення УНР і основних законів Центральної Ради. Українська Народна Республіка була єдиною національно-державною ідеєю, що стала не лише близькою широким українським верствам, але й народилася за їх безпосереднього сприяння.
У своєму програмному документі – Декларації – від 26 грудня 1918 року, що стала своєрідною конституцією, визначався статус Директорії, як «тимчасової верховної влади», котра передасть свої повноваження вищому виборному органу парламентського типу – Конгресу Трудового Народу України. Конгрес же в свою чергу «матиме всі верховні права й повновладність рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки... і має вирішити форми влади, як на місцях, так і в центрі» [8, 100].
Від самого початку існування Директорії – 14 листопада 1918 року – С.Петлюра був обраний (хоч і заочно) повноправним її членом в числі інших членів Директорії (В.Винниченка, П.Андрієвського, А.Макаренка, Ф.Швеця). Водночас з обранням було визначено і сферу його обов’язків в складі Директорії, як Головного Отамана військ УНР.
Найбільшою перепоною у становленні УНР була друга російсько-українська війна. Впродовж січня Червона армія захопила більшість Лівобережжя України. 24 січня Директорія ухвалила закон, яким було «всю територію Української Народної Республіки оголошено на військовому стані, а Київську, Чернігівську і Полтавську губернії – на стані облоги» [2].
Історія не дала Директорії можливості мирного будівництва Української Держави, щоб повною мірою відновити демократичність влади. На цих обставинах в історіографії чомусь не акцентується увага, а усі акценти зміщуються у площину звинувачень тодішньої влади і особливо Петлюри в нездатності навести лад, організувати армію тощо.
Проблема форми влади в УНР і конституювання державної влади була винесена на вирішення всенародного представницького форуму, названого Трудовим Конгресом України, що відбувся 22-28 січня 1919 року. Він був скликаний з представників селян, робітників та інтелігенції, обраних від територій України, що не були зайняті більшовиками, та представників від Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Конгрес прийняв «Закон про форму української влади», згідно якого законодавчою владою мав бути парламент, а виконавчою уряд – Рада Міністрів. Також був ухвалений «Універсал Трудового Конгресу», який фактично став конституційним актом, що визначав напрямки законотворчої роботи, функції Директорії, Ради Народних Міністрів, органів місцевої влади.
Універсал визначав: «Вся вища власть на Україні, на перерву засідань Трудового Конгресу, має належити Директорії, котра доповнюється представником від Наддністрянської України… Власть виконавчу Директорія має доручити Раді Народніх Міністрів, яка відповідає за свою роботу перед Трудовим Конгресом, а на час перериву засідань перед Директорією Української Народньої Республіки» [14, 424].
Конгрес належним чином оцінив небезпеку і, виходячи з цього, прийняв рішення, що відповідали вимогам часу. Однак, ці тимчасові повноваження верховної влади в силу об’єктивних причин залишалися за Директорією впродовж всього досить тривалого часу її існування. Подальші воєнні події, катастрофічна роз’єднаність українських сил і криза політичної системи відсунули проблему подальшого конституційного забезпечення державної влади на другий план. Голова Ради Народних Міністрів В.Чехівський був противником війни з більшовиками. Тому 29 січня Директорія прийняла відставку уряду В.Чехівського і доручила Міністрові Народного Господарства С.Остапенкові сформувати новий уряд. 2 лютого 1919 року перед неминучим захопленням Києва радянськими військами Директорія і уряд залишили місто, перемістившись до Вінниці. 5 лютого 1919 року більшовики захопили Київ.
9 лютого Центральний Комітет Української соціал-демократичної робітничої партії (ЦК УСДРП) постановив відкликати своїх членів з уряду і Директорії. Аналогічну заяву про відкликання членів партії з Директорії та уряду зробив Центральний Комітет Української партії соціал-революціонерів (ЦК УПСР). Втративши всяку надію на успіх подальшої боротьби, зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М.Грушевський, В.Винниченко, М.Шаповал. Розпочався «великий ісход» української інтелігенції за кордон, що стало однією з найсумніших сторінок нашої визвольної боротьби.
Принципово іншим було рішення С.Петлюри. 11 лютого він звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому писав: «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого краю повинні брати участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу зі складу членів Укр. С.-Д. Партії» [10, 228].
Від цього часу Петлюра став виразником державницького світогляду і всеукраїнської державницької ідеології. На думку сучасного історика В.Верстюка, «Симон Петлюра є переконливим прикладом еволюції соціал-демократичного діяча революційного плану в діяча національно-державного. Саме внаслідок цієї еволюції і виявилася його історична роль, яку він відіграв як Головний Отаман Війська УНР та Голова Директорії» [1, 136].
В цей час вже можна було передбачати, С.Петлюра, безумовно, це розумів, що боротьба стає безоглядною. Залишатися при державному кермі стало нелегко і небезпечно. Проте він взяв на себе цю ношу, і подальше продовження боротьби дало українській нації величезні наслідки духовно-морального порядку. Для Петлюри головним завданням стало за будь-яку ціну зберегти національну державність.
Відомий український політичний діяч і історик національно-визвольних змагань І.Мазепа пізніше про це писав: «І коли дальша організована українська боротьба ще довший час не припинялася, то най-
більша заслуга в цьому належить Петлюрі. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав в одчай. Навпаки, з великим ентузіазмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його, як національного провідника, він непохитно продовжував працювати для організації наступу проти большевиків на північному фронті. Це, на мою думку, спасло український фронт від остаточного розпаду. Без Петлюри, з його популярністю в решті українського війська, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або попав би в руки окремих, необ’єднаних між собою різних безвідповідальних отаманів, що з’являлися тоді сотками» [9, 139].
Вийшовши 11 лютого 1919 року зі складу Директорії, В.Винниченко передав свої повноваження отаманові С.Петлюрі. Від цього часу С.Петлюра вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається своєю роллю лідера визвольної боротьби. Треба було скріплювати владу, встановлювати спокій всередині і обороняти державу ззовні; пекучою була проблема формування і зміцнення армії, розбудови державного апарату тощо.
Після демісії В.Винниченка з голови Директорії Петлюра не відразу обійняв цю посаду, а було прийняте компромісне рішення про черговість головування в Директорії і рівність повноважень всіх її членів.
Однак складність ситуації на фронті і спроба державного перевороту шляхом заколоту отамана Оскілка та причетність до заколоту членів Директорії Андрієвського і Петрушевича продиктувала потребу прийняти 7 травня 1919 року «Закон про зміни в персональному складі Директорії». При цьому було ухвалено, що постанови Директорії вважаються дійсними й законними лише тоді, якщо в засіданні брав участь Головний Отаман і скріпив постанову своїм підписом. А 9 травня 1919 року Петлюру було обрано Головою Директорії.
Прихід Петлюри на посаду фактичного голови українського державного проводу викликає в історіографії безліч нападів, звинувачень в порушенні конституційності засад Трудового Конгресу, в «узурпації влади», в «диктаторстві», в численних державних переворотах тощо.
Вважаємо необхідним розглянути ці численні звинувачення, дещо узагальнивши їх і зупинившись на головних із них. На нашу думку, це є проблемою надзвичайної ваги, оскільки тут йдеться не тільки про легітимність повноважень і посад Петлюри, а в цілому, і головним чином, – про законність влади Директорії УНР.
Так, Петлюру і уряд УНР звинувачують у зміні курсу Трудового Конгресу, стверджуючи, що Конгрес проголосив трудові ради, владу селян і робітників. Насправді ж проголошувалось, що Конгрес стоїть проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демократичний лад на Україні. «В цілях закріплення демократичного ладу Правительство Української Народньої Республіки, разом із комісіями має підготувати закон для виборів Всенародного Парламенту Незалежної Соборної Української Республіки» [8, 110]. Отже це доводить, що Трудовий Конгрес визначив шлях парламентської демократії, а не влади рад.
Безпідставними також є звинувачення Петлюри і Ради Міністрів в «саботажі» скликання чергової сесії Трудового Конгресу. Адже Трудовий Конгрес у січні 1919 року визнав внутрішнє і зовнішнє положення Республіки настільки загрожуючим і небезпечним, що припинив свої засідання і доручив своїй Президії в порозумінні з Директорією скликати наступну сесію Конгресу в найближчий час, коли з’явиться змога нормальної роботи. Тобто скликати сесію мала Президія Конгресу. Ні Директорія, ні Рада Міністрів не мала на це права. Президія ж не могла скликати сесію не лише тому, що положення погіршувалось і ставало ще небезпечнішим, але й через те, що частина членів Президії Конгресу, які залишились на території УНР, не складала кворуму.
В.Винниченко, вважав, що влада Директорії скінчилася після його відходу і з народженням «отаманщини», неправомірно переносячи визначення «отаманщини» на все суспільно-політичне життя цього періоду, характеризуючи його епітетами суцільно негативного спрямування і перекладаючи всю відповідальність за неї на С.Петлюру, начебто тому, що він поєднав в своїх руках військову і політичну владу, яка стала на загал «отаманською». Такої ж думки дотримується і В.Солдатенко, вважаючи, що «найприкметнішою ознакою владарювання Директорії стала отаманщина – домінування військового начала над політичним...» [12, 413].
З цими твердженнями не можна погодитися. Дійсно, в умовах безперервного ведення війни пріоритети віддавались військовим проблемам, але влада була в руках політичного проводу – Директорії та уряду. Мала місце концентрація влади в одних руках, але за конкретних умов це було швид-
ше позитивним фактором, аніж навпаки. Правильність подібних рішень підтверджується всім світовим досвідом. Стислі строки формування армії на базі стихійних повстанських загонів та ще й за умов ведення війни, – усе це не могло не породити отаманщини. Мала місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. Але, як писав сам С.Петлюра в листі до генерал-хорунжого Миколи Удовиченка: «В той момент, при певних історичних обставинах ці засоби, на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як «пережиток», одрізав її, як відрізують сліпу кишку...» [11, 518].
Петлюру звинувачують в потуранні отаманам, в нездатності навести лад. Насправді проблема отаманщини значно складніша, щоб її поставити в провину одній особі. Пробудження селянської стихії, вплив підривної більшовицької пропаганди, наявність незаконних збройних формувань, що не визнавали центральної влади, слабкість державного апарату – такі глибинні причини отаманії.
Найпоширенішим аргументом, який наводять опоненти Петлюри, звинувачуючи його в узурпації державної влади, є постанова Директорії від 15 листопада 1919 року, що прийнята в зв’язку з відбуттям членів Директорії Ф.Швеця і А.Макаренка за кордон з представницькою метою і якою визначалося, що «верховне керування справами Республіки покладається на Голову Директорії п. Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони і постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів» [15]. Постанова мала тимчасовий характер і була прийнята «на час відсутності з території УНР членів Макаренка і Швеця» [15].
Незважаючи на це, М.Шаповал називає постанову «ліквідаційним актом УНР», «останнім актом Директорії». Однак, постанова мала повну правочинність і не порушувала закону Трудового конгресу, оскільки Конгрес передав верховну владу Директорії і не приймав жодної постанови щодо регламентації змін її складу, інших справ її внутрішнього розпорядку і чинності.
С.Шелухін, скажімо, вважає, що цією постановою «Петлюра вже остаточно і виразно відкинув конституцію 28 січня 1919 року, чим розірвав свій легальний зв’язок з УНР» [17, 15]. Але, по-перше, не сам Петлюра приймав цю постанову. Її запровадила Директорія ще своїм правочинним складом. Крім того, постанова Директорії від 15 листопада оформила порядок законодавства, який не був визначений Трудовим Конгресом, а саме: закони і постанови підготовляла і ухвалювала Рада Міністрів, а затверджувала іменем УНР Директорія. Іншого шляху просто не було, оскільки скликання Трудового Конгресу стало неможливим, а закони необхідно було приймати.
З цього приводу Петлюра 19 листопада 1919 року звернувся з відозвою до українського народу. В ній, зокрема, говорилося: «В тяжкий час присудила мені доля взятися до цієї тяжкої та надзвичайно відповідальної праці. Але почуття обов’язку перед Рідним Народом та перед дорогою для всіх нас Україною наказує мені, як вірному синові свого народу, чесно і совісно виконати його до кінця. Я голосно, перед цілим Народом, заявляю: Буду працювати з любов’ю до нього, з бажанням горячим дати лад та порядок землі нашій. Не покладаючи рук, дбати буду про добро і щастя народнє... Повновластю даних мені повноважень я буду користуватися лише для того, щоб довести країну нашу до народного парламенту з установчими функціями, де увесь нарід наш через своїх кращих представників обраних на підставі загального, таємного, рівного, пропорціонального, безпосереднього виборчого права вирішить долю свою, встановить форму державного устрою України та виробить основні закони, по яким має жити наш край» [6, 320-321].
Безпідставними, на наш погляд, є також звинувачення Петлюри в диктаторстві. Так, представник консервативного, гетьманського табору, історик Б.Коваль вважає: «Симон Петлюра стає фактичним диктатором, бо в його руках і військова сила і урядовий апарат. Він беззаконно «узаконює» істоту своєї влади, привласнює звання Голови Директорії» [7, 261].
Закид Петлюрі в диктаторстві робить також відомий український історик діаспори С.Томашівський, який відстоює думку, що «Режим Директорії перемінився скоро в диктатуру «головного отамана», і вбачає в цьому режимові такі вади, як «...повна бездіяльність, самоволя, терор і бандитизм» [13, 44].
Подібні закиди спростовуються багатьма фактами. Так, зокрема, коли у березні 1919 року деякі політичні і військові діячі (голова УПСС А.Макаренко, морський міністр М.Білинський, державний контролер П.Симонов) домагалися від Петлюри жорстких заходів – встановити диктатуру Голови Директорії, розпустити уряд й скликати Військову раду з провідних військових керівників, надавши їй особливі широкі повноваження, – він не пішов на такий крок.
Закиди Петлюрі в диктаторстві та в одноосібності управління армією спростовуються також існуванням за часів Директорії безпосереднього контролю за військом з боку держави у вигляді служби державного інспекторату, введеного від 13 травня 1919 року «Законом про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях Української Народної Республіки». Для контролю за Петлюрою та для обмеження його прав у керівництві армією 24 лютого 1919 року Директорія спеціальним законом запровадила посаду Наказного Отамана, який здійснював безпосереднє керівництво Дієвою армією УНР. Згідно закону «Головний Отаман має верховний догляд за всіма Збройними Силами Республіки... Наказному Отаманові доручається безпосереднє ведення військових операцій і йому підлягають всі галузі дієвої армії у всіх відношеннях. В своїй чинності Наказний Отаман підлягає через Головного Отамана лише Директорії УНР і відповідає перед нею. Військовий Міністр... має завданням формування і організацію Республіканських військ та постачання їх всім необхідним задоволенням і військовим знарядженням до передачі військ і постачання в склад дієвої армії» [3, 222].
Яскравим аргументом на безпідставність тверджень про диктаторські тенденції Петлюри є його ставлення до постанови Ради Міністрів від 14 лютого 1920 року, прийнятої у Кам’янці-Подільському під тиском опозиційних до Директорії партій. Цією постановою пропонувалось анулювати повноваження членів Директорії Макаренка і Швеця та ухвалювався проект «Тимчасового закону про державний устрій та порядок законодавства в УНР», згідно якого Голова Директорії наділявся необмеженими диктаторськими правами глави держави. Але ж С.Петлюра цю постанову і закон не затвердив. Отже, вони не набрали юридичної сили. Проте це не завадило його недругам вважати прийняття цих документів «державним переворотом і повною ліквідацією УНР», а М.Шаповалові твердити, що ними «засновано нову державу під старою назвою УНР з Петлюрою в ролі Президента і порвано формально-юридичний зв’язок з Трудовим конгресом» [16, 13-14].
Насправді, якби С.Петлюра хотів «самовластя» та «узурпації влади», то здавалося б, це був якраз найбільш вигідний момент – затвердженням цієї постанови і закону здійснити свої наміри.
Але чи не найчастіше, звинувачуючи Петлюру в «диктаторстві», наводиться постанова Ради Міністрів «Про скасування повноважень, виданих членам Директорії А.Макаренкові і Ф.Швецеві», затверджена Головою Директорії 21 травня 1920 року. В ній, зокрема, говорилось: «З приводу відновлення праці Уряду УНР і перебрання Міністерством Закордонних справ провадження цілої закордонної політики, скасувати уповноваження, надані членам Директорії А.Макаренкові і Ф.Швецю в листопаді 1919 року. Визнати необхідним, в державних інтересах, негайне повернення в Україну з закордону членів Директорії А.Макаренка і Ф.Швеця» [4]. Отже, мова йшла не про скасування їх повноважень членів Директорії взагалі, а про скасування спеціальних повноважень, що були надані їм 15 листопада 1919 року за підписом Голови Директорії С.Петлюри і Голови Ради Міністрів І.Мазепи. І тільки вони й мали право їх скасувати, як і право закликати їх повернутися в Україну, чого вимагали державні інтереси. 20 жовтня 1920 року Директорія прийняла іще одну постанову про заклик до Макаренка і Швеця повернутися в Україну. Внаслідок відмови повернутися, Директорія продовжувала свою чинність в особі її голови, на законній підставі згідно постанови Директорії від 15 листопада 1919 року. Якраз ці факти спростовують численні нападки на Петлюру, зокрема, що їх робить С.Шелухін, коли твердить про «позбавлення Швеця і Макаренка повноважень вже в листопаді 1919 року», «ігнорування інших членів Директорії», «знищення Директорії позбавленням її членів законних прав» тощо.
До честі Петлюри, він не став на шлях тоталітаризму, а перебував у пошуках шляхів і дієвої ідеології для забезпечення законності і демократичності в боротьбі за українську державність. Умови війни не давали змоги скликати сесію Трудового конгресу, а разом з тим ситуація вимагала участі в керуванні державними справами широкого народного представництва. З огляду на це 12 листопада 1920 року Петлюра затвердив ухвалені Радою Народних Міністрів «Закон про Тимчасове Верховне Управління та Порядок Законодавства в Українській Народній Республіці» та «Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». Ними встановлено, що «верховна влада УНР тимчасово організується шляхом розмежування та координування державних функцій між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів... Директорія УНР в особі Голови Директорії іменем УНР затверджує ухвалені Державною Народною Радою закони... До скликання Парламенту УНР законодавча влада в УНР належить Державній Народній Раді, яка складається з представників населення, політичних, громадських, наукових, професійних та кооперативних організацій і установ... Виконавчою владою є Рада Народних Міністрів, яка відповідальна перед Державною Народною Радою» [5, 24-25].
Проте опоненти і цей закон також називають черговим конституційним переворотом, який нібито порушує закон Трудового Конгресу і робить владу Директорії нелегітимною. С.Шелухін класифікує ці закони «незаконно виданою новою конституцією УНР» [17, 21].
Закиди щодо цього закону, як такого, що спричинив конституційний переворот, спростовуються вже хоча б тим, що за характером він не є конституційним, а лише тимчасовим, що звів прийняті раніше постанови та оформив фактичний стан речей «до часу, коли матиме чинність в УНР ухвалена народним представництвом повна конституція» [5, 25]. Тоді уряд має передати владу постійному урядові на рідній землі.
Разом з тим, цей закон передбачав порядок заступництва Голови Директорії. Його мали заступати: або Голова Державної Народної Ради, або, до її скликання, Голова Ради Народних Міністрів, оскільки інші члени Директорії на цей час поставили себе поза нею. Отже, приймаючи новий порядок заступництва, було дотримано всіх вимог попередніх постанов і законів.
Створення Державної Народної Ради як тимчасового органу народного представництва, що скликався на один рік і мав діяти до скликання парламенту, давало можливість участі і певного впливу представникам політичних партій, громадських установ і населення в державних справах, що було мірою демократичною, в дусі засад Трудового Конгресу. За Директорією залишалися лише функції затвердження законів, договорів, призначень, акти амністії й представництво перед іншими державами.
Треба відзначити, що закон «Про Державну Народну Раду» також не був цілком реалізований через військові обставини та перехід уряду і армії УНР на терени Польщі. Рада була скликана лише в еміграції (у Тарново) і діяла в еміграційних умовах тільки півроку. Але він промовисто свідчить про демократичність намірів і дій Петлюри, про безпідставність закидів у будь-якій узурпації влади.
Таким чином, ми бачимо, що Директорія УНР посідала всі законні права, а Симон Петлюра обіймав легальний титул влади. Ці права і титул не були узурповані, він їх не захоплював від когось іншого, покладені на Директорію Трудовим Конгресом, що виражав волю народу, Петлюра здобув легітимним шляхом і до кінця залишився вірним настановам і засадам Трудового Конгресу, вірним демократичним засадам Української Народної Республіки, прибічником соціал-демократизму в його європейському розумінні.
Легітимну владу від Директорії успадкував Державний центр УНР в екзилі і гідно проніс прапор національно-визвольної боротьби через важкі випробування і довгі десятиліття, з проголошенням незалежної Української Держави, як правонаступниці УНР, передав 22 серпня 1992 року свої повноваження Президентові України.

ДЖЕРЕЛА

1.Верстюк В. Харизматичність Петлюри // У 70-річчя паризької трагедії 1926-1996. Збірник пам’яті Симона Петлюри – К., 1997.
2.Вісник Державних Законів для всіх земель УНР. – 1919. – 5 випуск.
3.Вісник Державних Законів для всіх земель УНР. – 1919. – 16-й випуск.
4.Вісник Державних Законів УНР. – 1920. – 1-й випуск.
5.Вісник Державних Законів УНР. – 1920. – 2-й випуск.
6.Доценко О. Літопис української революції. – Т. 2. – Кн. 4.
7.Коваль Б. Симон Петлюра в перспективі історії. – Нью-Йорк, 1968.
8.Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції. Документи. – К., 1992.
9.Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. – Ч. 1. – Прага, 1942.
10.Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т. 1. Нью-Йорк: УВАН у США, 1956.
11.Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т. 2. Нью-Йорк: УВАН у США – Бібліотека імені Симона Петлюри у Парижі, 1979.
12.Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія (1918-1920). – К., 1997.
13.Томашівський С. Під колесами історії. – Берлін, 1922.
14.Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали. – Мюнхен, 1983. – Т. 1.
15.ЦДАВО України. – Ф. 1429. –Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 41.
16.Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1927.
17.Шелухін С. Варшавський договір між поляками і Симоном Петлюрою 21 квітня 1920 року. – Прага, 1926.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2009 рік