Журнал "Воєнна історія" #1 (43) за 2009 рік

З ПЕРШИХ ВУСТ

ЗДЕФОРМОВАНИЙ ПЛАСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

ВЕРСТЮК ВЛАДИСЛАВ ФЕДОРОВИЧ народився 3 серпня 1949 р. в с. Гостомель Київської області. 1975 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету. 1974–1975 рр. – вчитель історії середніх шкіл. 1975–1983 рр. – аспірант, молодший науковий співробітник Інституту історії Академії наук. Захистив кандидатську дисертацію «Класова боротьба на селі на Лівобережній Україні у 1919 р.» (1979). 1983–1986 рр. – завідувач редакції історичної літератури видавництва «Наукова думка». З 1986 р. по 2007 р. старший науковий співробітник, провідний
науковий співробітник, завідувач відділу історії Української революції 1917–1921 років Інституту історії України НАН України. 1997–2005 рр. – одночасно заступник директора Інституту східноєвропейських досліджень НАН України. 1992 р. захистив докторську дисертацію на тему «Махновщина – селянський повстанський рух в Україні в роки громадянської війни (1918–1921)», професор (2002). Нині – заступник директора Українського інституту національної пам’яті.
Здійснював керівництво кількома великими науковими та просвітницькими проектами, зокрема підготовкою Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні, керував організацією і проведенням багатьох наукових конференцій.
В.Верстюку належить розробка сучасної парадигми Української революції, яка витіснила з наукового обігу концепцію Великої жовтневої соціалістичної революції. Вчений зробив вагомий внесок у вивчення політичних та державних інститутів Української Народної Республіки, ранньої історії радянського режиму в Україні, повстанського селянського руху 1918 – 1921 років, соціальної історії революції.
В.Верстюк є автором понад 200 наукових праць, серед них монографій «Українська Центральна Рада» (К., 1997), «Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918–1921 рр.)» (К., 1991), співавтором колективних праць «Голодомор – геноцид українського народу 1932–1933 років» (К., 2007, 2008), «Україна і Росія в історичній ретроспективі» (К., 2004), «Політична історія України. XX ст.» (К., 2002), «Історія України: нове бачення» (К., 1995). Ці роботи мають високий індекс цитування та схвальні позитивні рецензії.
Все творче життя вченого пов’язане з НАН України. Стажувався в Колумбійському університеті (США) та університеті Альберта (Канада).
Член редакційних рад «Українського історичного журналу», «Українського гуманітарного огляду», «Сучасності», «Пам’ять століть». Кілька років був головним редактором часопису «Молода нація».
Лауреат премії ім. М. С. Грушевського НАН України (1995), Нагороджений грамотою Верховної Ради України, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Має почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» (2001). Сьогодні Владислав Федорович гість нашої рубрики «З перших вуст».

Владиславе Федоровичу! Черговий випуск нашого журналу присвячений 90-річчю Директорії Української Народної Республіки – даті, яку Україна тепер відзначає, хоч, на мою думку, і не надто виразно. А що робить з нагоди річниці Український інститут національної пам’яті?

Можна погодитися з Вашим визначенням, що не надто виразно відзначається 90-річчя історичних подій самовідданої боротьби українців за свою державність 1917–1921 років. Проте Інститут національної пам’яті все ж намагається зробити свій внесок у цю важливу справу. Так, невдовзі після виходу Указу Президента України від 12 квітня 2007 року «Про заходи з відзначення подій Української революції 1917–1921 рр. та вшанування пам’яті її учасників» ми розробили і затвердили план заходів з відзначення 90-річчя подій Української революції 1917–1921 років.
На його виконання ми спільно з Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки та іншими установами з нагоди 90-ї річниці подій Української революції 1917–1921 років підготували та провели низку науково-практич¬-
них конференцій та круглих столів. Так, зокрема, у листопаді 2007 року у Києві проведено міжнародну науково-теоретичну конференцію з нагоди 90-ї річниці створення Української Народної Республіки, а 30-31 жовт-
ня 2008 року у Львові та Івано-Франківську – міжнародну наукову конференцію «Західноукраїнська Народна Республіка: проблеми державності та соборності». Наукові, науково-практичні конференції та круглі столи проведені також у Вінницькій, Волинській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Івано-Франківській, Кіровоградській, Львівській, Одеській, Рівненській, Харківській, Чернівецькій, Чернігівській областях.
На вшанування 90-річчя Листопадового Чину у м. Львові за участю Президента України проведено урочисту академію у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені С.Крушель¬ницької та покладання вінків до Меморіалу Українських Січових Стрільців, до Меморіалу Української Галицької Армії та на могили Президента Західноукраїнської Народної Республіки Є.Петрушевича на Личаківському кладовищі і Ольги Бесараб на Янівсь-
кому кладовищі.
У районних центрах, містах обласного значення Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей також відбувалися урочисті академії, мітинги, віче, молебні тощо. Так, у селищі Брошнів-Осада Рожнятівського району та у селі Медуха Галицького району Івано-Франківської області відбулося покладання квітів до пам’ятників видатним діячам ЗУНР; у селі Серафинці Городенківського району Івано-Франківської області – віче-реквієм та покладання квітів до пам’ятника віце-президенту ЗУНР Л.Бачинському; у с. Затурці Локачинського району Волинської області – покладання квітів до пам’ятника В.Липинському; у м. Луцьку покладання квітів до пам’ятника М.Грушевському.
Важливою подією минулого року стало відкриття у Києві, в історичному Будинку Центральної Ради Музею Української Народної Республіки. Його відкриття стало можливим завдяки співпраці Укра-
їнського інституту національної пам’яті з Бібліотекою імені Олега Ольжича та Центральним галузевим державним архівом Служби безпеки України.
Спільно з Державним комітетом архівів, Міністерством культури і туризму і обласними держадміністраціями організовані постійні експозиції, виставки архівних документів, речових та фотоматеріалів, що ілюструють події української революційної доби 1917 – 1921 років, життя та діяльність провідних діячів визвольного руху та національного державотворення. Такі виставки діють у Автономній республіці Крим, Вінницькій, Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Луганській, Одеській, Рівненській, Тернопільській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Чернівецькій, Чернігівській областях.
Лише впродовж 2008 року було споруджено низку нових пам’ятників, встановлено пам’ятні знаки і меморіальні дошки на честь видатних учасників та діячів Української революції 1917 – 1921 років. Так, зокрема, споруд-
жено пам’ятник Січовим Стрільцям, полеглим у бою з військами гетьмана П.Скоропадського біля залізничної станції Мотовилівка у Фастівському районі Київської області; пам’ятний знак «Тризуб» на честь перебування Уряду УНР у м. Коростені Житомирської області; пам’ятний знак на честь І.Огієнка в селищі Брусилів Житомирської області; меморіальну дошку голові уряду ЗУНР К.Левицькому у м. Тисмениця Івано-Франківської області; меморіальну дошку на честь голови уряду ЗУНР Сидора Голубовича у Тернополі; меморіальну дошку, присвячену полковнику армії УНР П.Болбочану, на приміщенні бібліотеки Хмельницького університету управління і права; меморіальну дошку на будівлі Ок-
ружної старшинської школи та Повітової команди у м. Коломия; відкрито другу чергу меморіального комплексу «Героям Крут» у Чернігівській області.

Але ми бачимо, що на майданах продовжують бовваніти пам’ятники тоталітарної доби, вулиці названо на честь комуністичних вождів. Натомість сотні імен видатних діячів національно-визвольної боротьби 1917 – 1921 років чекають свого увічнення в назвах вулиць, площ, проспектів, парків, навчальних закладів, установ, військових частин тощо. Прокоментуйте, будь ласка, цю ситуацію.

Ми працюємо у цьому напрямі. Особливо слід відзначити Хмельницьку область, де нещодавно здійснено перейменування понад 40 вулиць та 2 парків на честь видатних діячів Української революції 1917 – 1921 років. Ім’я Івана Огієнка присвоєне Кам’янець-Подільському національному університету.
У Житомирі ім’я Івана Огієнка присвоєно обласному училищу культури і мистецтв, а Житомирській обласній універсальній науковій бібліотеці – ім’я Олега Ольжича.
У м. Рівному одну з новозбудованих вулиць названо на честь підполковника армії УНР С. Єфремова; а у м. Гайворон Кіровоградської області названа вулицю ім’ям М.Грушевського. Також на вулицю М.Грушевського перейменовано вулицю Карла Маркса у с. Жовтневе Врадіївського району Миколаївської області.

А як справи на науковій ниві? Які наукові праці з періоду національно-визвольної боротьби 1917 – 1921 років, зокрема доби Директорії, вийшли у світ?

Серед наукових праць слід назвати двотомний збірник документів «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки», виданий Інститутом історії України НАН України та Центральним державним архівом вищих органів влади і управління України; колективну монографію «Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр.», видану Інститутом історії України НАН України.
Український інститут національної пам’яті видав працю «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною... (до 90-річчя проголошення IV Універсалу Української Центральної Ради)», а ще декілька в стадії підготовки.
За нашого сприяння обласні державні адміністрації також видали низку праць: Івано-Франківська – «Іван Мирон – міністр уряду ЗУНР» (автори – М.Скаврінка, І.Драбчук), Хмельницька – «Деражнянщина у період Української національної революції 1917 – 1921 років», Чернігівська – «Батько Шраг» (автор – Демченко Т.), Рівненська – спецвипуск науково-методичного журналу для вчителів суспільних предметів Рівненської області «Віхи століть».

Цього року також відзначено 90-річчя Акту Злуки. Чому ж тоді не відбулося реального об’єднання двох українських республік?

Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. Директорія урочисто оголосила про те, що: «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка».
І хоча обидві республіки далі пішли своїми шляхами, об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ століття Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультур-
них процесів, єдиний національно-визвольний рух, ідеали свободи і незалежності. Іншими словами соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 року публічно не згадувалося, вона була табуйована. Проте в пам’яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись режиму.

Багато говорять про втрачені можливості боротьби. Чи можна дорікати за це Директорії?

Скажу відверто – можливості були мінімальними. Тому тоді, 1919 року, коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Проте, на моє переконання, перемогти за тогочасних обставин було неможливо, оскільки в геополітичних планах сильних європейських держав Українське питання не мало місця і успішної перспективи.

У всіх бідах традиційно звинувачують Симона Петлюру. Як дослідник Петлюри, я бачу в цьому страшну несправедливість. Чому й досі постать Петлюри залишається упослідженою? Чому не відбулося давно задекларованого відкриття пам’ятника Симону Петлюрі в Києві?

Петлюра через свою непоступливість і вірність державницькій ідеї став головним ворогом більшовизму, а національно-визвольний рух названо петлюрівщиною. Тому вся пропагандивна машина була у всі часи, і так є дотепер, скерована, насамперед, проти нього. У контексті відзначень 90-річчя Директорії, сподіваюсь, на перший план вийде постать Симона Петлюри. Український інститут національної пам’яті планує провести 21–22 травня наукову конференцію в Полтаві, низку Петлюрівських наукових читань в Києві та інших містах. Намагаємося зрушити з місця проблему установки пам’ятника в Києві, хоч є проблеми, зокрема, з землевідведенням, яке блокує міська рада.

І, насамкінець, наше традиційне запитання – що б Ви побажали читачам «Воєнної історії»?

Хочу наголосити, що національна пам’ять – це, насамперед, пам’ять про боротьбу за націю. Пам’ятаймо про цю боротьбу, вивчаймо, досліджуймо її, збережімо пам’ять про неї для наших нащадків.

Дякуємо за розмову!

Розмовляв та записав
Сергій ЛИТВИН

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2009 рік