Журнал "Воєнна історія" #1 (37) за 2008 рік

ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАГОНІВ ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА
(лютий –квітень 1918 року)

Лободаєв В. М.
канд. іст. наук, доцент Університету економіки та права „КРОК”
Савченко Г.П
канд. іст. наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Лютнева революція 1917 року дала поштовх заснуванню та розвитку чималої кількості громадських організацій і товариств. Серед них особливий інтерес викликає Вільне козацтво – своєрідна національна військово-міліційна організація українського селянства.
В епіцентрі нового селянського руху навесні 1917 року був Звенигородський повіт на Київщині. Наприкінці квітня відбулися установчі збори Гусаківської волосної вільнокозачої громади. 350 вільних козаків, “не залежних від військової служби” заснували Гусаківський волосний козачий курінь на чолі з Н.Смоктієм. У другій половині травня 1917 р. вже існувало декілька (крім Гусаківського) вільнокозачих куренів – Козачанський, Ольшанський, Пидинівський, Петриківський та інші1. Провідним організатором Вільного козацтва у повіті з часом стає С. Гризло – виходець із селян містечка Калниболота. На повітовому з’їзді Вільного козацтва 29 липня 1917 р. він був обраний кошовим отаманом Звенигородщини2.
Влітку 1917 р. вільнокозачий рух поширився на інші повіти Київської губернії, а потім перекинувся і на Полтавщину, Чернігівщину, Катеринославщину. 3 – 6 жовтня у Чигирині був скликаний 1-й Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва.  На нього прибуло 200 делегатів від 60 тисяч козаків. У жовтні ж на засіданнях Генерального секретаріату обговорювався і перероблявся проект статуту Вільного козацтва, який був затверджений Центральною Радою  як “Статут “Вільного козацтва” України” 13 листопада 1917 р.
4 грудня на засіданні Генерального секретаріату, одразу після обговорення ультиматуму Раднаркому Центральній Раді,  було підтримано пропозицію генерального секретаря військових справ С.Петлюри, який вважав необхідним „ухвалити проект мобілізації частин “Вільного козацтва”, щоб ужити його для охорони ладу і порядку в тилу”3.
Повідомлення про початок війни з Раднаркомом та мобілізаційні заходи Генерального секретаріату викликали масову хвилю покозачення. М.Порш 20 грудня 1917 р. видав наказ, в якому Вільне козацтво закликалося „для охорони прав Республіки там, де воно живе”4. Мобілізовані вільнокозачі підрозділи знаходилися у підпорядкування начальників місцевих гарнізонів, які й повинні були забезпечити козаків зброєю та військовим спорядженням5. Наприкінці грудня 1917 р. були оголошені положення розробленого Відділом Вільного козацтва проекту створення Реєстрового Вільного козацтва. Загальна маса сільського Вільного козацтва була резервом для реєстрового6.
В силу своїх можливостей вільнокозачі формування разом із малочисельними українськими військовими частинами протистояли більшовицькому наступу у грудні 1917 – січні 1918 років.
З початком контрнаступу українських та німецьких військ на Київ 5 лютого 1918 р. активізує свою діяльність і Вільне козацтво тих районів Правобережжя України, якими не встигли опанувати більшовики впродовж січня 1918 року, зокрема, і завдяки спротиву вільнокозачих загонів.
В Єлисаветградському повіті на Херсонщині опір більшовикам чинило Вільне козацтво Глодоської, Марківської, Добровеличківської та сусідніх волостей, що межували із Звенигородським та Уманським повітами Київщини. Найчисельнішим було Глодоське вільне козацтво, яке очолював шкільний учитель І.Бондаренко7. Невдача спроби встановити владу в Глодосах не зупинила більшовиків. Це питання було розглянуто 10 січня на засіданні президії ЦВК Румчероду, яка ухвалила направити в Глодоси червоноармійський загін8. Під загрозою повного знищення вільнокозачі загони кількох волостей об’єдналися. У Марковому було проголошено утворення Козацько-селянської армії Єлисаветградського та Уманського повітів. Її командиром став отаман марківського козацтва Кульчицький, а начальником штабу – І.Бондаренко. До складу “армії” входило три курені – Глодоський (380 козаків), Добровеличківський (150) та Марківський (близько 150)9.
Зважаючи на перевагу більшовицьких сил, керівництво об’єднаного козацтва намагалося лавірувати: було вирішено “з тактичних мотивів перейменуватися на “червоне козацтво”, поки до Києва не повернеться українська влада”10. Делегація козаків на чолі з Кульчицьким провела переговори з більшовицьким повітовим комісаром Синявським, якого вдалося переконати, що місцеве козацтво підтримує радянську владу і буде самостійно, без втручання більшовицьких загонів, слідкувати за дотриманням громадського порядку на своїй території.
Проте, „мирне співіснування” продовжувалося недовго. Після початку німецького наступу комісар Синявський наказав козацьким загонам прибути в Єлисаветград, плануючи використати їх у боротьбі на радянській стороні. У відповідь Козацько-селянська армія почала боротьбу з радянською владою, роззброюючи дрібні військові підрозділи, арештовуючи більшовицьких агітаторів та керівників тощо11.
Водночас активізують бойові дії і вільнокозачі загони інших регіонів Правобережжя. Так, у Гайсинському повіті (Подільська губернія) на боротьбу з місцевими та “транзитними” більшовицькими частинами виступили загони отамана П.Саморухи12. У Бердичівському повіті Київщини діяли загони отамана І.Ткаченка13, на Черкащині – підрозділи Я.Водяного14. Наприкінці лютого об’єднаний загін вільних козаків містечка Стеблів та села Комарівка (Канівський повіт) організував охорону відрізку залізниці Корсунь – Біла Церква, намагаючись не допустити вивезення награбованого майна відступаючими більшовицькими загонами15.
Із розпорошеного вільнокозачого загалу починають формуватися нові боєздатні загони. На початку лютого колишній член УГВК І.Горемика-Крупчинський сформував із вільних козаків Васильківського повіту кілька куренів, об’єднавши їх у Васильківський кіш Вільного козацтва. Під керівництвом І.Горемики-Крупчинського Васильківський кіш брав участь у боях в районі Фастова, Василькова, Білої Церкви. 14 лютого загони отамана Горемики вирушили в похід у напрямку Боярка – Київ. Рухаючись залізницею, вони наступного дня захопили станцію Васильків, зранку 16 лютого (1 березня н. ст.) – станції Боярка, Жуляни, Пост-Волинський, а на 1-шу годину дня були вже на станції Київ І. Таким чином, козаки Васильківського коша першими ввійшли в межі столиці, випередивши на кілька годин передові німецькі загони. Після приходу німецьких підрозділів в Київ І.Горемика-Крупчинський, за згодою їхнього керівництва, одразу ж проголосив себе тимчасовим, до повернення української влади, комендантом міста16. Одначе через кілька днів українські урядовці заперечили законність його повноважень, оголосивши всі видані розпорядження не дійсними17. Загони Васильківського коша, повернувшись на територію рідного повіту, продовжили боротьбу з відступаючими більшовицькими частинами18.
У той же час у Києві продовжувалося формування загонів вільного козацтва. Так, вільнокозачий отаман А.Слідюк і його начальник штабу Г.Махов оголосили, що колишні вільні козаки і ті, хто бажає поповнити їх ряди, можуть звертатися до штабу на вулиці Миколаївській 1119. 9 березня 1918 року 4 представникам „Вільного козацтва” було видано мандат для виборів Української ради в місті Миколаєві20.
У лютому активізували свою діяльність і загони найчисельнішого вільнокозачого підрозділу – Звенигородського коша. Напередодні залишення Києва українськими військами на Звенигородщину виїхали Ю.Тютюнник, М.Шинкар, П.Демерлій. Під тиском цієї групи діячів С.Гризло, який у грудні – січні 1917 – 1918 рр. як отаман коша проявив повну пасивність до подій за межами повіту і зловживав наданими йому повноваженнями, був позбавлений влади. Наслідком цього стала короткочасна дезорганізація повітового вільного козацтва, яке залишилось без отамана21. Але загроза встановлення радянської влади в повіті змусила вільних козаків знову об’єднати свої сили. 12 (25) лютого Гусаківський курінь силою придушив спробу більшовиків на чолі з Б.Кацом захопити владу22.
Наступного дня у Звенигородці зібрався повітовий з’їзд, який, засудивши дії
більшовиків, ухвалив організувати “Тимчасовий революційний комітет по охороні порядку на Звенигородщині”. До складу Комітету увійшли представники Повітової народної управи, Селянської спілки, Земельної управи та Вільного козацтва23. Насамперед Комітет звернув увагу на “правильну” організацію Вільного козацтва, кошовим отаманом якого 14 (27) лютого був обраний Ю.Тютюнник. За наказом Комітету було проведено реєстрацію та мобілізацію вільнокозачих підрозділів, взято на облік всю наявну зброю. Для того, щоб отримати право на володіння нею, козаки повинні були записатися до реєстру. Це робилося з метою виявлення бандитських угруповань, які діяли під маркою вільних козаків24.
Тимчасовий революційний комітет, оголосивши військовий стан в повіті, взявся за організацію Звенигородського стрілецького козацького полку, командиром якого був призначений І.Капуловський25. Для матеріального забезпечення підрозділів, що мали охороняти громадський порядок в повіті, було ухвалено накласти „на місцеві імущі класи налогу в 200000 карбованців”26.
Крім реформованих вільнокозачих громад, на захист влади УНР планувалося підняти всіх, хто був здатен тримати зброю. Голова повітової народної управи Н.Смоктій та повітовий комісар В.Крижановський звернулися до населення повіту з закликом формувати загони народного ополчення, що мали бути напоготові в будь-який час виступити на захист української державності. При цьому відзначалося, що вільне козацтво є складовою частиною народного ополчення27.
Захопивши близько 100 верст залізничного шляху Христинівка – Цвіткове, загони звенигородців починають проводити планомірне роззброєння фронтових військових підрозділів, що рухалися на схід. У другій половині лютого (за ст. ст.) зброю та військове майно змушені були здати вільним козакам окремі гарматні частини 2-го гвардійського корпусу, що рухались через Звенигородщину28. Незабаром звенигородці примусили “демобілізуватися” рештки кавалерійської бригади29.
Звенигородський кіш встановив контакти з загонами сусідніх повітів, претендуючи на роль координаційного центру діяльності вільного козацтва південної Київщини та північної Херсонщини. Штаб коша проводить пропагандистську і організаційну роботу серед вільних козаків цього регіону, сприяючи озброєнню та реорганізації загонів30.
Наслідком встановлення більш тісних контактів між кількома вільнокозачими “районами” стало проведення спільної бойової операції проти радянських військ поблизу станції Бобринської (поряд з
містом Сміла Черкаського повіту).
4 березня (тут і далі датування в тексті за новим стилем – В.Л., Г.С.) загони черкаського отамана Я.Водяного без бою зайняли станцію Бобринську, припинивши через неї рух радянських підрозділів. Проте, відступаючі під тиском українських та австро-угорських військ більшовицькі частини 5 березня почали наступ на Бобринську одночасно з кількох напрямків – зі сторін Знаменки, Цвіткового та Гребінки. Тоді ж на підтримку Я.Водяному прийшли загони звенигородського (командир – Ф.Бондар), єлисаветградського (Кульчицький) та золотоніського козацтва. Взаємодія вільнокозачих загонів дала змогу утримувати стратегічний район аж до підходу німецьких військ31. За твердженням Ю.Тютюнника, загальна чисельність вільного козацтва, що брала участь у кількаденних боях, перевищувала 8 тисяч чоловік (із них – 4620 звенигородців, яким вдалося захопити три гармати, один бронеавтомобіль, багато зброї та полонених)32. Через кілька днів загони єлисаветградців, отримавши додаткове озброєння від звенигородців, разом з німецькими військами вирушили у напрямку Новоукраїнки, з метою першими увійти у звільнені міста і села Єлисаветградського повіту33.
12 березня (27 лютого) німецькі й українські війська зайняли Черкаси. Ще до їх підходу у бої з радянськими загонами вступив козачий загін у кількості майже 460 чоловік34.
В авангарді союзницьких військ йшов і загін отамана Г.Воробйова. Вступивши разом з іншими українськими частинами до Києва, він незабаром самовільно виїхав на станцію Знаменку, де приєднався до передових німецьких підрозділів. Разом з німцями загін Г.Воробйова ввійшов в Олександрію, Куколівку, Жовті Води, П’ятихатки, Верховцево та інші міста і села Катеринославщини. У ніч на 4 квітня вільні козаки Г.Воробйова з боями першими увійшли в Катеринослав. Тимчасово, до приїзду призначеного урядом керівника, Г.Воробйов проголосив перехід усієї влади у Катеринославі до штабу Катеринославського коша Вільного козацтва. Увесь квітень підпорядковане Г.Воробйову козацтво продовжувало звільняти територію Катеринославщини від більшовицьких загонів35.
Вільнокозачі формування надавали суттєву допомогу наступаючим німецько-українським військам. Так, В. Антонов-Овсієнко зазначав, що чигиринські і криворізькі вільні козаки зайняли станцію П’ятихатки, відрізавши тим самим шлях відступу підрозділам радянських військ від Знам’янки на Катеринослав і Полтаву36.
Після переходу українських і німецьких військ на Лівобережжя їх підтримали окремі загони вільного козацтва, яким вдалося уціліти в умовах більшовицької влади37. Українські військові підрозділи, включаючи і загони вільного козацтва, намагалися першими входити у звільнені населені пункти, щоб позбавити союзників можливості висувати претензії на традиційну в таких випадках “винагороду”. Так, 10 квітня голова спецвідділу українського військового міністерства, обговорюючи з помічником губерніального коменданта Чернігівщини плановане захоплення міста Шостки, повідомив останнього, що він звернувся до місцевого вільного козацтва з проханням йти разом з німцями на визволення міста, оскільки “…з політичного боку треба щоб попереду німецьких частин йшли українці… Бо то як німці поставлять свою варту раніш нашей то вони об’являть Шостку воєнною добичею”38.
Австро-німецька військова адміністрація почувала себе господарем в українських губерніях. Проте наявність великої кількості зброї у населення не дозволяла їй сподіватися на виконання українським селом передбачених Брестським мирним договором поставок продовольства. Німецька військова адміністрація взяла курс на вилучення зброї у селянства. Українська влада, щоб унеможливити прояви анархії та селянського самоуправства, свідомо підтримувала такі заходи.
У березні і особливо в квітні 1918 р. українські повітові керівники та командири німецьких військових частин видають накази населенню повітів, у тому числі і вільному козацтву, про негайну здачу зброї39. Київський губернський комендант Бронський наказав не пізніше 15 квітня здати зброю у всіх місцевостях Київської губернії. Винні у невиконанні наказу підлягали арешту на 3 місяці або ж сплачували штраф у розмірі до 3-х тисяч карбованців40. Приводом для роззброєння
вільних козаків було недотримання ними приписів урядового статуту під час формування загонів і наявність у них “непевних людей”41.
Усе більше „розчаровувались” у Вільному козацтві українські провідники. У березні – квітні ряд політичних та військових діячів виступають у пресі з доволі критичними зауваженнями щодо вільнокозачих підрозділів. М.Шинкар у доповідній записці до військового міністерства “Про головні принципи, на яких повинна будуватися Українська народна армія”, зокрема, зазначав: “Вільне козацтво…було лише тільки в одній назві і ніякої організації як такої не мало. Усе носило випадковий і хаотичний характер і ніякої військової одиниці не виявляло”42. Подібні міркування висловлював і М.Шаповал: “Війська у нас звичайно ж немає. Ті війська, які називаються Запорожцями, Гайдамаками, сердюками, вільними козаками, курінями і ще якось там – це партизанські загони, які працюють кожний для свого господаря: один для Центральної Ради, інший для “реквізицій”, треті “для спокою” і т.д.”43. В.Винниченко, який у грудні 1917 р. був серед тих, хто покладав особливі сподівання на вільнокозачі загони, 2 квітня зробив промовистий запис у щоденнику: “Мильний (вільний) козак”44.
Наміри українського уряду ліквідувати загони вільного козацтва ставали все зримішими. З протестом проти таких дій уряду на засіданні Малої Ради (19 березня 1918 р.) виступив лише представник соціалістів-самостійників О.Степаненко. “Ми, – говорив він, – не закриваємо очей на багато недоліків Вільного козацтва, але воно підтримувало нас. Ми будемо боротися проти такої тактики Кабінету і висвітлювати причини і виновність тих, хто закликав до нас чужих людей, що може загрожувати розвалом нашої держави і навіть її окупацією”45. Однак переконати українських урядовців не вдалося.
Насамперед почалася ліквідація Реєстрового Вільного козацтва. 23 березня Рада Народних Міністрів ухвалила припинити його організацію, а гроші, передбачені для його фінансування, передати у розпорядження міністра внутрішніх справ для утримання міліції46. Однак, ліквідація реєстровців, які в переважній більшості повітів так і не встигли сформуватися, була лише першим кроком „нового курсу” щодо Вільного козацтва. 5 квітня з’явився наказ міністра військових справ О.Жуковського під своєрідною назвою “Про висловлення подяки Вільному козацтву”. Доволі своєрідним, як для урядового розпорядження, був і його зміст. Наголошуючи на тих значних зусиллях, яких доклало Вільне козацтво при захисті української державності, наказ констатував, що “...тепер настав час, коли Україна мусить перейти до міцного будування своєї державності і стати на певний твердий ґрунт, а козаки перейти до своєї звичайної праці”47. Зважаючи на розпливчастість положень наказу, важко повною мірою зрозуміти конкретні наміри уряду в цьому питанні. У вересні 1918 року начальник оперативного відділу Генерального штабу Є.Мішковського зазначив, що О.Жуковський у квітні 1918 р. віддав ще й “словесний наказ” – “…Вільне козацтво, як бойова сила, розкасовано, но як культурна організація воно може існувать і з його на місцях за свій страх і риск місцева влада по згоді з місцевими самоврядуванням і організаціями, може формувать загони в поміщь повітовим сотням з тим, щоб Уряд давав тільки зброю, а содержання загонів лягало на місцеві організації”48. Це ж побічно підтверджує і наказ О.Жуковського від 13 квітня, яким він дозволяв повітовим комендантам для боротьби з анархією формувати нові та переформовувати існуючі воєнізовані підрозділи49.
Очевидно, саме “м’яка” позиція військового міністра щодо вільнокозачого руху дала можливість, з одного боку, врятувати від повної ліквідації окремі, переважно міські, загони козацтва, підпорядкувавши їх повітовим військовим комендантам і надавши статусу місцевих загонів самооборони50, а з іншого – дозволила деяким українським діячам, водночас із роззброєнням, вживати заходів для відновлення зруйнованих за часів більшовицької влади осередків Вільного козацтва. Так, зокрема, колишній генеральний старшина І.Луценко у середині квітня оголосив у пресі про відновлення роботи Київського відділу Генеральної козацької ради, звернувшись до існуючих осередків козацтва з закликом встановити з ним зв’язки51. Рада “Вільного козацтва” м. Верхньодніпровська (Катеринославщина) в цей час також почала відновлювати свою роботу52. З’їзд вільного козацтва Черкаського повіту планував провести на початку травня Я.Водяний53.
Саме в цей час німецькі підрозділи ліквідовували останні легально існуючі осередки сільського Вільного козацтва, не лише роззброюючи козаків, але й арештовуючи отаманів. Тому деякі вільнокозачі відділи при допомозі керівних українських діячів, перейшли на нелегальне становище, приховавши частину зброї для майбутньої боротьби54. В усякому разі остаточно ліквідувати вільнокозачий рух уряд УНР не встиг. Цьому завадив державний переворот 29 квітня 1918 р., що привів до влади гетьмана П.Скоропадського.
Таким чином, характерною рисою Вільного козацтва взимку та навесні 1918 року була його стійка антибільшовицька позиція, що зумовила розгортання досить активної боротьби окремих вільнокозачих відділів на підконтрольних радянськими військами території. Бойова діяльність загонів Вільного козацтва гальмувала процес встановлення радянської влади в Україні і сприяла прискоренню відновлення влади УНР у ході лютнево-березневого контрнаступу українсько-німецьких військ.

1 Звенигородська зоря. – 1917. – 29 травня.
2 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України
(далі – ЦДАВО), ф. 811, оп. 1, спр. 1, арк. 113.
3 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1.– К., 1996. – С. 498.
4 ЦДАВО, ф. 1076, оп. 1, спр.1а, арк. 23.
5 Там само.
6 Робітнича газета. – 1917. – 22 грудня; Народна воля. – 1918. – 27 (14) січня.
7 Михайлик М. Українське село в часи національної революції // Літопис Червоної Калини. – 1934. – Ч. 1. – С. 12.
8 ЦДАВО, ф. 3156, оп. 2, спр. 27, арк. 27-27зв.
9 Лимаренко Д. Південно-західний Кіш Вільного козацтва // Українське козацтво. – 1979. – Ч 3-4 (56-57). – С. 14; Михайлик М. Вказана праця. – С. 12.
10 Мелешко Ф. Українське Вільне козацтво в Глодосах // Українське козацтво. – 1974. – Ч. 2 (28). – С. 37.
11 Михайлик М. Вказана праця. – С. 12; Мелешко Ф. Вказана праця. – С. 37; Лимаренко Д. Вказана праця. – С. 45.
12 ЦДАВО, ф.628, оп. 1, спр. 23, арк. 101.
13 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 52, арк. 12-13.
14 Народная жизнь. – 1918. – 11 травня (24 квітня); Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. – Харків, 1969. – С. 252.
15 Велівченко І. Вільне козацтво на охороні залізниці Корсунь – Біла Церква // За державність. – Зб.9. – Варшава, 1938. – С. 180-205.
16 ЦДАВО, ф. 1074, оп. 1, спр. 20, арк. 17зв.
17 Нова Рада. – 1918. – 7 (22) березня.
18 ЦДАВО, ф. 1074, оп. 1, спр. 20, арк. 17зв – 20зв.
19 Боротьба (УПСР – ліві). – 1918. – 3 марта (18 лютого).
20 ЦДАВО, ф. 2313, оп. 1, спр. 5, арк. 4.
21 ЦДАВО, ф. 1216, оп. 1, спр.112, арк. 173; Божко О.І. Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю.Тютюнника // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. – № 1/2 (6/7). – С.35.
22 Б.Кац був незабаром вбитий. – Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО), ф. Р. – 2475, оп. 1, спр. 121, арк. 2.
23 Народна воля. – 1918. – 15 (2) березня.
24 Вісник Революційного Комітету по охороні порядку на Звенигородщині. – 1918. – 21лютого (6 березня).
25 Божко О.І. Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю.Тютюнника // З архівів ВУЧК – ГПУ– НКВД – КГБ. – 1998. – № 1/2 (6/7). – С. 39; Капуловский И. Организация восстания против гетмана // Летопись революции. – 1923. –№ 4. – С. 96.
26 Вісник Революційного Комітету по охороні порядку на Звенигородщині. – 1918. – 21лютого (6 березня).
27 Там само.
28 Військовослужбовці паркової частини влаштовували грабунки та бешкети. Тільки в селі Душківці загін вільних козаків заарештував більше 150 військовиків, вилучив 109 коней, 60 сідел, 18 возів та інше майно. Заарештовані, одержавши мандати, мали виїхати поза межі України. – Звенигородська думка. – 1917. – 18 березня.
29 Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. – 1991. – № 8. – С. 100.
30 Там само.
31 Народна воля. – 1918. - 9 квітня (27 березня); Народная жизнь. – 1918.– 24 (11) квітня.
32 Тютюнник Ю.Революційна стихія // Дзвін. – 1991. – № 8. – С. 100.
33 Мелешко Ф. Вказана праця. – С. 21-26; Лимаренко Д. Вказана праця. – С. 45; Михайлик М. Вказана праця. – С. 13.
34 Народна воля. – 1918. – 19 (6) березня.
35 ЦДАВО, ф. 2207, оп. 1, спр. 20, арк. 3; Народная жизнь. – 1918. – 14 (1) квітня; Голос робітника (Катеринослав). – 1918. – 6 квітня; Мысль. – 1918. – 7 апреля (23 марта).
36 Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.2. – М.-Л., 1928. – С.55.
37 Відродження. – 1918. – 3 квітня (21 березня); Голос робітника. – 1918. – 25 квітня; Янов М. Кіш УВК в Чернігові // Українське козацтво. – 1973. – Ч. 2 (24). – С. 31-32.
38 ЦДАВО, ф. 1076, оп. 1, спр. 9а, арк. 34.
39 ЦДАВО, ф. 1077, оп. 6, спр. 10, арк. 205-206; ф. 2592, оп. 1, спр. 108, арк. 1зв; ДАЧО, ф. Р. – 497, оп. 1, спр. 1, арк. 104, 218; Державний архів Київської області, ф. Р. – 2796, оп. 1, спр. 32, арк. 101.40 Народна воля. – 1918. – 28 (15) березня.
41 ЦДАВО, ф. 1115, оп. 1, спр. 52 , арк. 13-13зв.
42 Відродження. – 1918. – 16 (3) квітня.
43 Там само. – 6 квітня (24 березня).
44 Винниченко В. Щоденник. – Т. 1. – Едмонтон – Нью-Йорк, 1980. – С. 282.
45 Волинь (Житомир). – 1918. – 21 березня.
46 ЦДАВО, ф. 2592, оп. 1, спр. 65, арк. 47зв; ф. 628, оп. 1, спр. 23, арк. 83.
47 Вісник Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки. – 1918. –
№ 27. – 27 квітня.
48 ЦДАВО, ф. 1077, оп. 1,спр. 40, арк. 156.
49 Там само, ф. 1076, оп. 1, спр. 11, арк. 110.
50 ЦДАВО, ф. 1077, оп. 1, спр. 40, арк. 94; Янов М. Кіш УВК в Чернігові // Українське козацтво. – 1973. – Ч. 2 (24). – С. 32-34.
51 Народна воля. – 1918. – 19 (6) квітня; Самостійник. – 1918. – Ч. 2. – 14 квітня.
52 Верхньодніпровське життя (Верхньодніпровськ). – 1918. – 13 квітня (31 травня); 18(5) квітня.
53 ЦДАВО, ф. 1077, оп. 1, спр. 68, арк. 10зв.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 (37) за 2008 рік