Журнал "Воєнна історія" #1 (37) за 2008 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

Опір українського війська російсько-більшовицькій агресії
у січні 1918 року

Сергій ЛИТВИН,
доктор історичних наук, професор

Звернутися до даної теми мене спонукало чергове тиражування у засобах масової інформації різноманіття міфів, неточностей, небилиць та відвертих вигадок з нагоди 90-річчя подій січня 1918 року. Подаю власний погляд на ці події, що грунтується на аналізі історіографічних та архівних джерел.
Прагнення українського народу до самостійного життя пробуджені революційними подіями 1917 року увійшли на початку грудня в гостру суперечність з курсом ленінського Раднаркому. Прикриваючись маріонетковим харківським “українським” урядом та лаштунками переговорів, більшовики вдалися до відкритої агресії проти Української Народної Республіки, розпочавши широкий наступ на Київ з усіх напрямків з метою знищення Центральної Ради і придушення самостійницьких державницьких процесів в Україні. 27 грудня вони захопили Катеринослав, 29 – Маріуполь, 22–26 – Гродно і Сновськ (Тут і далі дати подані за старим стилем).
Тільки 4 січня 1918 р. більшовики офіційно оголосили Центральній Раді війну, хоч вели її фактично вже другий місяць. А для прикриття своєї агресії проти України оголосили війну не від себе, а від імені харківського маріонеткового Народного Секретаріату. Про це є чимало свідчень самих учасників подій. Член Центральної Ради, український історик П. Христюк стверджував, що “наступ російського совєтського війська… мав усі ознаки окупації України й національної боротьби… Раднарком фактично вів війну проти Центральної Ради” [35, Ч. 2. С. 148]. Секретар з військових справ у Народному Секретаріаті В. Шахрай писав, що “власних збройних сил Народний Секретаріат не мав. Штаб В. Антонова-Овсієнка, розквартирований у Харкові, був єдиною опорою Народного Секретаріату” [26, C. 81]. Це саме підтверджує і В. Затонський: “Українського війська у нас було дуже мало. …основну силу становили загони Червоної гвардії, що прийшли з півночі” [10, C. 115]. Наводиться також кількісний склад більшовицьких військ, правда, дані різних джерел – різні. Так, О. Удовиченко пише, що вони налічували близько 30 тис. добре озброєних солдатів колишньої царської гвардії, матросів і російських червоногвардійців. Близько 40 відсотків їх особового складу становив інтернаціональний елемент: китайці, латвійці, мадяри та інші [32, C. 17]. За підрахунками Я. Тинченка у діючих загонах Антонова-Овсієнка було понад 9000 осіб, із них етнічних українців – усього 1150 осіб, що становило 12,5 відсотка [30, C. 148].
Центральній Раді і Генеральному Секретаріату необхідно було бити в усі дзвони, називати ворога своїм іменем. Генеральний секретар з військових справ Микола Порш, призначений на цю посаду 18 грудня після вимушеної відставки Симона Петлюри, не орієнтувався у ситуації, втратив усі важелі координованого управління військами. Українські частини в містах, що зазнали агресії, змушені були боротися з більшовиками автономно, без підтримки і керування з центру. Без централізованого керівництва залишилися і українізовані частини фронту в їх протистоянні збільшовиченим військам.
Незважаючи на загрозу більшовицької окупації України, 3 січня 1918 року Центральна Рада прийняла фатальний “Закон про утворення українського народного війська”, відповідно до якого існуюче військо повинно демобілізовуватися, а регулярна армія скасовувалася цілком. Генеральному Секретаріатові доручалося “негайно приступити до вироблення обчислень по організації української народної міліції і корпусів інструкторських кадрів” [5]. Цей закон і заходи, ним передбачені, за умов триваючої війни з більшовицькою Росією були руйнівними для української армії. Невиправданим було і рішення про повну демобілізацію армії, проголошене в наказі М. Порша від 4 січня 1918 року. Воно остаточно дезорієнтовувало і деморалізовувало українізовані частини. Українське командування, незважаючи на більшовицький наступ, поспішним чином виконувало закон про демобілізацію армії, розформовувало зукраїнізовані кадрові частини.
Події цього періоду висвітлено у спогадах В. Антонова-Овсієнка, В. Петріва, В. Сікевича, К. Смовського, О. Удовиченка, у пізніших працях Б. Войнаровича, В. Іваниса, П. Мірчука, З. Стефаніва, П. Феденка, П. Христюка, у працях сучасних дослідників Л. Гарчевої, В. Голубка, Я. Тинченка та інших.
Аналіз вищеназваних праць дозволяє відтворити дійсний перебіг подій. Так, 5 січня В. Антонов-Овсієнко видав директиву про загальний наступ (згідно з його планом) на основний напрям Гомель-Бахмач-Гребінка, щоб відрізати Київ зі сходу. Водночас із заходу планувався наступ військ від Шепетівки, Житомира і Жмеринки.
Напередодні Різдва, 6 січня більшовицькі війська захопили Полтаву. Муравйов у донесенні Антонову-Овсієнку писав: “Посилайте… якнайбільше динаміту і бомб, бо скоріше зруйную місто до останнього будинку, ніж відступлю. Я дав наказ вирізати всіх оборонців місцевої буржуазії” [2, C. 135-136]. Лише після отримання свіжих підкріплень – 11-ого сибірського полку (700 багнетів, артбатарея, 3 літаки) і загону чорноморських матросів – Муравйов 10 січня розгорнув наступ у напрямках на ст. Гребінка і Яготин.
У той же час Україну заполонили сотні тисяч солдатських мас, стомлених багатолітньою війною. Пацифістська і більшовицька пропаганда, обіцяючи, окрім незалежності країни, ще й соціальний рай на землі, морально розкладала українізовані частини, які були привернуті на бік Центральної Ради впродовж 1917 року. Тільки київський гарнізон нараховував понад 20 тисяч вояків, які в більшості своїй оголосили нейтралітет і виявили байдужість до української самостійності. Вояки українських полків імені гетьманів Хмельницького, Полуботка, Сагайдачного, Дорошенка, Богуна, Наливайка, також імені Шевченка, Грушевського також піддались більшовицькій агітації.
З наказом „визволити місто від більшовицьких військ і зайняти оборону на південний схід від нього” [22] українське командування 12 січня направило під Полтаву Гайдамацький кіш Слобідської України. Кіш був сформований за власною ініціативою Симона Петлюри у Києві, після його відставки і невдовзі став найбоєздатнішим військовим формуванням. Штаб знаходився у приміщенні колегії Павла Галана на Фундуклеївській вулиці (нині музей Української літератури на вул. Б. Хмельницького). Назва військового формування відповідала головній його меті: очищенню Слобожанщини, а відповідно, Харкова від російсько-більшовицької окупації.
В. Петрів згадує, як на вулицях Києва з’явилися від руки написані заклики про вступ до коша. На них був намальований козак, що мав оселедець та шапку з червоним шликом [23, C. 107]. До коша Петлюри почали зголошуватися поодинокі вояки з різних українізованих частин та вільного козацтва. Всі вони прагнули активних дій у боротьбі з більшовиками, чого не бачили у своїх підрозділах. О. Удовиченко згадував, що “кожний, хто вступав в гайдамаки, повинен був пройти певний ритуал, а саме: задавалися питання: 1) якої віри, 2) якої національності, 3) чи визнає самостійну Україну, а потім мусив підписатися під 10 гайдамацькими заповідями, зміст котрих був: 1) боротися до кінця життя за визволення України, 2) бути захисником свого народу, 3) повна підлеглість своїм старшинам, 4) суд товариський, 5) за зраду – смерть і т.д.” [31].
Основу коша складали штабс-капітани О. Удовиченко і О. Волох, поручник Виноградов та прапорщик Ляхович. Пізніше до коша прийшли підполковник О. Сливінський, який став начальником штабу, штабс-капітан Блаватний, сотник Майборода. Петлюрі надавали допомогу висококваліфіковані фахівці – інспектор артилерії Південно-Західного фронту генерал-лейтенант С. Дельвіг та колишній командир 32-ї гарматної бригади, генерал-майор В. Кирей, полковник Афанасіїв.
Організаційно кіш складався з пішої сотні Виноградова та кінної “отаманської” сотні Ляховича, об’єднаних у курінь, що за кольором шликів називався куренем Червоних гайдамаків. В “Історії українського війська” стверджується, що курінь Червоних гайдамаків складався переважно із старшин [14, С. 19]. Це не відповідає дійсності, бо, крім названих старшин, курінь не мав більше вояків з військовою освітою.
Перше бойове хрещення кіш отримав під станцією Решетилівка, у боях за Миргород та Ромадан. Під командуванням отамана Волоха 13 січня кіш вів бій з чисельно переважаючими силами противника за станцію Гребінка, де наступало близько тисячі російських вояків 30-го запасного полку, червоногвардійців Харкова та Донецька. Наскільки був напруженим бій, можна судити з доповіді командувача
більшовицькими військами під Гребінкою Беленковича В. Антонову-Овсієнкові: “Біля Гребінки йде великий бій. Станція в наших руках. Шліть підкріплення, не менше 1000, і батарею. Хорошо б регулярну чи петроградців із Олександрівська” [2, С. 145]. Перевага в силі ворога змусила гайдамаків відступити. Але вони пошкодили при відступі залізницю, чим на кілька днів затримали наступ більшовиків на цьому напрямку.
С. Петлюра, залишаючись у Києві, регулярно отримував інформацію від О. Волоха і шукав можливості для мобілізації боєздатних резервів. Він сформував курінь Чорних гайдамаків з юнаків 2-ї військової школи, що розташовувалася на Подолі (в приміщенні Києво-Могилянської академії) і відправив його на фронт.
Після бою під Гребінкою на станції Кононівка, що в 30 км від Яготина, була проведена структурна реорганізація Коша. Тепер кіш складався з двох куренів та кінної отаманської сотні. Курінь Червоних гайдамаків під командуванням Волоха нараховував 250 вояків. Кінна отаманська сотня хорунжого Ляховича – 70 вояків. Юнаки 2-ї військової школи склали Курінь Чорних гайдамаків чисельністю в 150 багнетів. Сюди ж прибула з Києва 1-а сотня Січових Стрільців на чолі з сотником Р. Сушком (180 стрільців) та 1-й Гайдамацький гарматний дивізіон під командуванням сотника К. Смовського, організований у Дарниці на базі двох гарматних дивізіонів, що оголосили нейтралітет. “Трофеями” дивізіону стали 8 легких та 4 важкі гармати [27, С. 141-144].
Друга група муравйовських військ під командуванням Р. Берзіна 4 січня зайняла Бахмач, але українські частини змусили противника відступити до Сновська і тільки 12 січня частини Берзіна знову вийшли на підступи до Бахмача.
Група більшовицьких військ під командуванням Знаменського і Кудинського 13–14 січня зайняли Суми, Хутір Михайлівський та Конотоп, і також скерували головний удар на Бахмач.
Оборона Бахмача є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу. Українці втратили близько 170 вояків, з них понад 50 – вбитими. Не меншими, а то і більшими, були втрати більшовиків, тому не випадково, що в радянській історіографії автори замовчують про ці події. Українські війська змушені були залишити Бахмач, відступити до станції Крути. Бій за Бахмач змусив більшовицькі війська затриматись на два дні для переформування і підкріплення.
Перепочинком скористалося і українське командування, направивши під Крути Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень – всього 600 вояків. Слід зауважити, що курсанти цієї школи були достатньо підготовленими у військовому відношенні, багато з них прийшли на навчання з фронту.
Студентську версію, чи, за окремими висловами, характер дитячості, привнесла участь у бою сотні (116 осіб) Помічного Студентського куреня січових стрільців. Курінь був створений у Києві на громадських засадах для охорони громадського порядку, складався із студентів-добровольців Українського Народного університету, Київського університету ім. св. Володимира, Української 2-ї гімназії Кирило-Мефодієвського братства та інших і не передбачалося використання його на фронті.
Командування розуміло загрозливість ситуації, тому прийняло рішення перекинути у район Крут з полтавського напрямку частину Гайдамацького коша Слобідської України та сотню Куреня Січових стрільців під командуванням Романа Сушка. Але через труднощі пересування залізницею, тільки в день бою під Крутами – 16 січня  (29 січня за новим стилем) – Петлюра із штабом Гайдамацького коша прибув на станцію Бобрик. Туди ж перемістився курінь Червоних гайдамаків Волоха з кінною сотнею (разом понад 300 вояків) та Гарматний дивізіон.
Проте ще вранці того ж дня більшовики перейшли у наступ на Крути. Дані про чисельність українських підрозділів в історіографії є надзвичайно суперечливими. За підрахунками Я. Тинченка вони нараховували 420 вояків, 8–10 кулеметів і одну гармату [30, С. 175]. За cпогадами А. Гончаренка – 500 юнкерів, 20 старшин, 16 кулеметів, 1 гармата [6, С. 147]. За сучасними підрахунками, разом з гайдамаками куреня Вільної України („Куреня смерті”), відділами Вільного козацтва та залишками інших підрозділів, що відступили із Бахмача – 1065 осіб [33]. Впродовж усього дня вони вели бій за станцію з більшовицькими військами (за твердженням більшості джерел) загальною чисельністю 3000 осіб, в їх числі 400 балтійських матросів. Всі добре озброєні і з артилерією.
Радянська історіографія замовчувала бій під Крутами, а якщо й згадувала, то у вкрай негативному забарвленні. Зокрема, в енциклопедії “Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” значиться: “Крути – залізнична ст. між Ніжином і Бахмачем, де на поч. 1918 р. точилися запеклі бої між рад. частинами і військами укр. бурж.-націоналістич. контрреволюції та нім.-австр. окупантів…”[4, С. 296].
В українській емігрантській історіографії бій під Крутами не обділений увагою. Спогади про Крути учасники подій писали по свіжій пам’яті. У 1933 р. львівський “Студентський шлях” подав складену А. Фігалем бібліографію джерел Крутянського бою, що нараховувала 90 позицій. У збірниках “За Державність” першоджерельний матеріал про крутянські події подає учасник бою, сотник А. Гончаренко. Детальний аналіз подій під Крутами та їх значення у визвольній боротьбі подано також у статтях “Українські Термопіли” В. Прокоповича та “Крути” М. Ковальського, надрукованих у “Тризубі”.
У згадуваних та багатьох інших працях стосовно бою за Крути маємо абсолютну відмінність даних, фактів, цифр, нагромадження неточностей, як, до речі, і на всі інші проблеми визвольних змагань 20 років. Учасники подій часто додавали від себе нові факти, що не завжди відповідали дійсності.
Д. Дорошенко одним з перших запустив у обіг міф про те, що в бою під Крутами Центральну Раду від військ Раднаркому захищали лише кілька сот київських студентів і гімназистів [8].
Наводить хибні судження також і О. Терлецький, коли пише: “Тільки Студентський Курінь у числі 300 людей боровся далі… За винятком кількох осіб, цілий Студентський Курінь після лицарської оборони знищено. Студенти полягли лицарською смертю на полі битви” [29, С. 41].
Я. Тинченко доводить, що насправді загинуло “близько 40 студентів, 15 юнкерів, та приблизно стільки ж вояків куреня “Смерті” [30, С. 127]. Підрахунки в ході досліджень останніх років з урахуванням втрат всіх підрозділів, що брали участь в бою піл Крутами виводять на число загиблих – 97 осіб. Більшовицькі частини, що підтверджується включно археологічними розкопками, втратили вбитими понад 300 осіб [33]. Через те радянська історіографія і замовчувала “незручні” для неї події під Крутами.
Прикро, що і сучасні дослідники, зокрема, В. Сідак у монографії “Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр.” апелює до застарілої з радянської історіографії тези: “Червоне” військо під залізничною станцією Крути наштовхнулося на героїчний опір кількасот необстріляних київських студентів і гімназистів, які майже всі загинули” [25, С. 61].
Не відповідає історичній правді і твердження тих авторів, що піддають остракізмові українських старшин, які нібито залишили молодь без проводу. А. Гончаренко (який найвірогідніше здійснював загальне керівництво боєм, вивів оборонців з-під Крут і звітував на ст. Бровари С. Петлюрі), свідчить, що із 20 старшин різних рангів, які брали участь у цьому бою і до останнього залишалися з вояками, під Крутами загинуло 10 старшин, які “віддано керували боєм та чесно разом з молодими вояками вміли вмирати” [6, С. 149]. Командир Студентської сотні Омельченко отримав тяжке поранення і по дорозі до Києва помер.
Радянські архівні документи також спростовують лише “студентську версію” учасників бою під Крутами: на дільниці Бахмач-Крути війська Муравйова “цілий день вели бій з регулярними українськими частинами” [7, С. 278].
Цілком недопустимою, на думку автора, є сентенції про те, що під Крутами був єдиний і останній бій українських військ, що там були розгромлені війська УНР. Насправді ж втрат зазнали лише підрозділи, що захищали станцію. При відступі одна чота Студентського куреня (27 осіб) вийшла на зайняту більшовиками станцію і була полонена, а наступного дня жорстоко закатована. Цей факт є свідченням кровожерливого, дикого садизму московського окупаційного війська. Загибель саме цієї чоти, а пізніше перепоховання їх на Аскольдовій могилі породило міф про загибель під Крутами виключно студентів.
Решта ж підрозділів організовано відступили до своїх потягів і, зриваючи за собою колії, відбули в напрямку Ніжина. Зранку 17 січня на станції Бобрик крутяни з’єдналися з підрозділами С. Петлюри. Згідно з його наказом, студенти та юнаки військової школи від’їхали до Києва для боротьби з більшовицьким повстанням. Вояки ж інших частин разом з частинами Гайдамацького коша ще дві доби утримували дільницю “роз’їзд Заворичі – станція Бобрик”. Авангард більшовиків, зустрівши несподівано для себе опір гайдамаків Петлюри, відступив назад. На рубежі роз’їздів Заворичі – станція Бобрик українці стримували більшовиків ще три дні.
У той же час з Києва надходили відомості про те, що більшовицьке повстання набирало широкого розмаху, загрожувало Києву і Центральній Раді. На нараді старшин Гайдамацького коша та всіх керівників військових підрозділів 17 січня прийнято рішення: організовано відбути до Києва, залишивши для прикриття на чернігівському напрямку лише сотню січових стрільців Романа Сушка; енергійно і швидко зліквідувати повстання, а після того зустріти більшовицьку армію на Дніпрі. Документальних підтверджень про узгодження такого рішення з вищим командуванням не віднайдено. Очевидно, через відсутність зв’язку, про що писав О. Удовиченко [31, С. 13], такого узгодження й не було.
19 січня, виводячи з ладу залізницю та підриваючи мости, що зупинило просування радянських військ та червоногвардійців, українські частини відступили у напрямку Києва. Підтвердженням цього факту є телеграма від 19 січня 1918 р., яку штаб Р. Берзіна направив у Ставку П. Єгорову і Г. Кудинському: “В ніч на 19 січня із Заворичів в Бровари втекли 8 ешелонів українських офіцерів, юнкерів, підривників з артилерією на чолі з Симоном Петлюрою” [7, С. 278].
Якраз саме наявність 8 ешелонів військ з артилерією, навіть після багатоденних боїв, спростовує легенду про участь у бою під Крутами лише 300 юнкерів і студентів, про відсутність в українській армії боєздатних частин. А поспішне відбуття Гайдамацького коша Петлюри, яке більшовики розцінили як втечу, було викликане необхідністю придушення більшовицького повстання на “Арсеналі”.
Відступаючи до Києва, у Броварах зведений загін куреня червоних гайдамаків та Січових стрільців роззброїв та розігнав загітований більшовиками полк імені Северина Наливайка, який, заарештувавши офіцерів, виступив проти Центральної Ради. Було забрано 2500 рушниць, 75 кулеметів та 8 гармат [13, С. 55]. Офіцери-наливайківці зібрали з добровольців зведений загін чисельністю 60 осіб на чолі з підосаулом О. Шпилинським і приєдналися до коша Петлюри.
У ці ж дні на полтавському напрямку станцію Кононівку обороняли підрозділи куреня Чорних гайдамаків (150 вояків) та чота Січових Стрільців (40 стрільців). Цей загін – чисельністю менше 200 осіб – 17 січня витримав нерівний бій з більшовиками чисельністю в 1100 осіб. Лише надвечір відступили, укріпилися в Яготині та підірвали залізничний міст через річку Супій, створивши значну перешкоду більшовикам на шляху до Києва. 18 січня, за свідченням Антонова-Овсієнка, більшовикам вдалося захопити Яготин і полагодити міст через Супій, але вони наштовхнулись на нову перешкоду – підірваний міст і вогневий опір гайдамаків на річці Трубіж [2, С. 148]. У ніч на 19 січня за наказом С. Петлюри українські частини відступили до Дарниці для з’єднання з головними силами, а муравйовцям довелося затриматися на Трубежі аж дві доби, що зірвало їхні плани наступу на Київ.
Зібравши у Дарниці всі війська, що відступили, Петлюра розділив їх на дві колони для наступу на Київ. Перша колона у складі куреня Червоних гайдамаків, Отаманської кінної сотні, 1-ї сотні Січових Стрільців та сотні імені Наливайка (разом близько 600 вояків), долаючи опір червоногвардійців Микільської та Предмостовної Слобідок, з боєм захопили Ланцюговий міст і увірвалися на Печерськ. Друга колона у складі куреня Чорних гайдамаків та рештків полку імені Дорошенка (всього 350 вояків) [30, С. 186], прикриваючи наступ першої, залишалася деякий час у Дарниці, а зранку наступного дня через Залізничний міст теж увійшла на Печерськ.
Війська Петлюри у наступних подіях фактично вирішили долю боїв за столицю і відіграли головну роль у ліквідації більшовицького повстання у Києві, епіцентром якого був завод “Арсенал”.
О. Підгайний відзначає, що повстання на “Арсеналі” організоване за командою з Харкова та за значної фінансової підтримки з боку російського Раднаркому. Метою повстання було захоплення міста до підходу російських військ, або хоча б перетягування українського війська з фронту, щоб полегшити наступ російських військ на Київ. Підняти “арсенальців” виявилося легко через те, що тут працювало близько 4 тисячі робітників з Москви й Петрограда, для яких українська влада, як підкреслює О. Підгайний, психологічно виявилась не лише чужою, але й ворожою своїми “сепаратистськими тенденціями” [1, С. 211].
Події розгорталися наступним чином. Повстання на “Арсеналі” розпочалося 15 січня за рішенням Київського комітету
більшовиків. Услід за “Арсеналом” виступили більшовицькі загони на Подолі, Шулявці, Деміївці, згодом – у головних залізничних майстернях. Безперервні бої відбувалися в усіх осередках повстання з перемінним успіхом, створюючи не раз загрозливі ситуації для обох сторін, що завдавало значних втрат.
Достовірних документів щодо цих подій не вдалося розшукати. Газетні публікації містять дуже суперечливу інформацію. Найбільшим за обсягом джерелом є спогади учасників подій. Серед них: спогади В. Антонова-Овсієнка, голови Київської ради робітничих та солдатських депутатів А. Іванова, більшовицьких діячів І. Гончаренка, Д. Іткінд, М. Патлаха, О. Сивцова, Ю. Чайківського.
Спогади залишили українські військові діячі: про дії куреня Січових Стрільців – Є. Коновалець, Гордієнківського полку – В. Петрів, Наливайківського полку – О. Шпилинський, артилерії – К. Смовський, 2-ї юнацької школи – М. Видибайло, Богданівського полку – М. Галаган, полку імені Сагайдачного – А. Марущенко-Богдановський, Полубот-ківського полку – А. Швець, Богунського полку – А. Тарнавський, броньовиків – Б. Монкевич, Дніпрової сотні Вільного козацтва – І. Оліфер, Залізничної сотні Вільного козацтва – Т. Максимович, про здобуття готелю “Прага” – В. Євтимович, про оборону Центральної Ради – М. Єреміїв.
Ці джерела дають можливість відтворити хід подій та уточнити, а почасти – спростувати деякі існуючі неправдиві, а то і зумисно сфальсифіковані відомості навколо них.
Найбільш суперечливими є оцінки чисельності сил ворогуючих сторін. А. Іванов називає чисельність повстанців понад 2 тисячі осіб [12, С. 17]. З цим можна погодитися, якщо враховувати окремі збільшовичені відділи українських Шевченківського, Богданівського та імені П. Сагайдачного полків, що дотримувались часткового чи повного нейтралітету, підтримуючи, поміж тим, повстанців. Загальна кількість повсталих арсенальців становила 600–700 осіб [15, С. 47], на Подолі – 250, на Шулявці – 350, на Деміївці – 200 осіб [30, С. 234].
Українська залога Києва за підрахунками В. Антонова-Овсієнка сягала 20 тис. бійців [2, С. 150]. Проте чисельність військ Київського гарнізону (навіть за приблизними підрахункам Я. Тинченка) нараховувала лише 9000 осіб. Її складали 2-й Сердюцький полк імені П. Полуботка (1200 багнетів), 1-й курінь 4-го Сердюцького полку імені І. Богуна (500 багнетів), полк імені Т. Шевченка (1000 багнетів), полк імені М. Грушевського (800 багнетів), підрозділи 4-го запасного полку імені П. Сагайдачного (400–500 багнетів), курінь моряків Чорноморського флоту (150 багнетів), курінь Січових Стрільців (500 багнетів), понтонний курінь (800 багнетів), полк імені С. Наливайка (1400 багнетів), дві військові школи (600 багнетів), Студентський курінь (120 багнетів), кінний полк “Вільної України” (300 шабель), артилерія (12 гармат) [30, С. 138].
Правдоподібно, ця цифра враховує всі наявні на той час війська, що були в стані нейтралітету та демобілізації. Я. Тинченко підрахував, що війська, які боронили Центральну Раду у Києві, на 29 січня становили 1940 багнетів та 3 броньовики. В їх числі: Богданівський полк – 300, Полуботківський полк – 200, Богунський полк – 95, курінь Січових Стрільців – 340, Гордієнківський полк – 400, Вільне козацтво – 550–600, громадські відділи – 77–87 багнетів [30, С. 239].
О. Удовиченко вважає, що “частини Армії УНР у Києві, які брали активну участь в обороні, налічували всього 5000 осіб” [32, С. 27].
Проте і це вкотре підтверджує безпідставність і неправдивість таких огульних висновків, які, наприклад, робить В. Іванис: “У вирішальний момент Раду не було кому захищати, крім добровільних формувань, – Гайдамацького Коша Слобідської України Симона Петлюри і Куреня Січових Стрільців Євгена Коновальця, зведеного загону студентів і учнів військових шкіл Києва” [11, С. 42].
Розпорошення сил по всьому Києву в оточенні інших нейтральних формувань, відсутність єдиного керівництва за наявності багатьох штабів, безпорадність вищого ке-
рівництва скоординувати дії українських військ створило загрозливу ситуацію. Військами, кожен на свій розсуд, керували різні воєначальники: з Військового міністерства (Немоловський у кабінеті В. Голубовича, а з 25 січня – О. Жуківський), з Генерального штабу (генерал Кирей), командування протибільшовицького фронту (сотник Шинкар, а з 17 січня – полковник Глібовський), зі Штабу Київського округу, Штабу Дієвої армії, з Генерального Секретаріату (М. Порш), Штабу Вільного козацтва (отаман Ковенко).
Це спричиняло дублювання команд і наказів, вносило сум’яття. Усе нагадувало анархію. Незважаючи на велику кількість командувачів, в українських військах не велася розвідка, підрозділи не мали між собою належного зв’язку, не знали, що діється поруч. Ні Поршу, ні Капкану, ні Шинкару про більшовиків не було відомо нічого: ні їхніх дій, ні планів, ні їхньої чисельності. Не мали уявлення вони навіть про дійсний стан своїх військ.
Ситуацію змогло переломити лише прибуття до Києва підрозділів на чолі з Петлюрою. Вони замінили підрозділи, які безперестанку, 5 днів, брали участь у київських вуличних боях. Ситуація, що склалася, вимагала від Петлюри перебрати на себе керування придушенням повстання на “Арсеналі”.
Радянські історики оцінюють бої за “Арсенал” як надзвичайний героїзм, що його проявив київський пролетаріат в боротьбі з “буржуазною” Центральною Радою. В літературі на цю тему превалюють однобокі вихваляння відваги арсенальців, неправдиво висвітлюється перебіг самого бою, тавруються “кровожерні й жорстокі” петлюрівські гайдамаки. Подібними “перлами” переповнені і численні збірники спогадів учасників повстання на “Арсеналі”.
Можливість простежити перебіг подій дають більш об’єктивні спогади учасників штурма “Арсеналу”: А. Марущенка-Богданівського, В. Петріва, В. Сальського, О. Удовиченка, О. Шпилинського та інших. Так, у ніч з 19 на 20 січня курінь Червоних гайдамаків підійшов до заводу з боку Микільських воріт. Але штурм у цей день не відбувся. Чекали підходу Чорних гайдамаків, дорошенківців та важких гармат. Чорні гайдамаки, перейшовши Залізничний міст, почали звільнення Печерська. На чолі з Петлюрою, який переїхав до Чорних гайдамаків, через Звіринець, Старонаводницькою вулицею, повз Васильківські укріплення з боку Московської вулиці та Кловського спуску вони надвечір підійшли до “Арсеналу”. Штаб коша розташувався у Печерській Лаврі.
Як стверджує більшовицький діяч Ю.Чайковський, увечері 20 січня делегація від Центральної Ради востаннє запропонувала арсенальцям залишити територію заводу та скласти зброю. Однак цю пропозицію було відкинуто [36, С. 59].
Зранку 21 січня розпочався штурм. Він здійснювався трьома колонами: з боку Микільської, Олександрівської та Московської вулиць. Джерела свідчать, що штурмом керував Петлюра. Про епізод штурму казарм понтонерів згадував О. Шпилинський: “Гайдамаки, вперед! – махаючи ціпком, енергійно кричав Отаман Петлюра. – Отаман Волох, починайте! Ну, гайдамаки, з Богом! Вперед прапор! Бийте ще, ще раз, не давайте димові розходитись! Ну, з богом!” [38, С. 60]. Про це ж свідчить підполковник А. Марущенко-Богданівський: “Серед цього пекла в звичайній сірій “салдацькій” шинелі та сивій шапці, з карабіном в руках ходив безстрашний наш отаман Петлюра. З лагідною усмішкою підбадьорював він наступаючі лави: “Вперед, гайдамаки! По арсеналі відпочивати!” Така була його команда. Другої в цей час він не вживав” [20, С. 21].
Це підтверджує також генерал-хорунжий В. Сальський: “С. Петлюра, бувши на чолі Коша, в критичних хвилях не раз, з рушницею в руці, ставав до бою, як звичайний козак. Мені особисто доводилось бачити його в шеренгах відділу, що штурмом здобував Київський Арсенал, фортецю комуністів, заняття якої вирішило дальшу долю повстання” [24, С. 7].
З. Стефанів пише, що Петлюра “увесь час перебував коло гармат, що стріляли зблизька по “Арсеналу”. Коли капітан Хижний і кілька юнаків з гарматної обслуги були тяжко поранені, тоді сам Головний отаман, а також його нач. штабу давали допомогу раненим” [28, С. 77].
Лише під кінець дня гайдамаки і богданівці вдерлися в “Арсенал” та до 3-ї години ночі очистили всю територію, вишукуючи і роззброюючи повстанців, що ховались по цехах та підвалах.
У більшовицькій історіографії десятиріччями тривало “смакування” фактами розправи петлюрівців над арсенальцями. Так, у збірнику споминів арсенальців з посиланням на спомини більшовика Лєщинського зазначено: “Жандарми Петлюри… зібрали біля понтонних казарм чоловік 360-т. Напроти арсенальців поставили три кулемети. Петлюрівський офіцер скомандував: Плі! Роздалась тріскотня кулеметів… Братська могила в Маріїнськім парку прийняла 750 червоних гробів з останками жертв кровожадної української буржуазії” [16, С. 74].
Передумовою такої версії була фальсифікація подій, як мовиться, по свіжих слідах. Більшовицька “Правда” (№ 22, січень 1918 р.) писала: “Терор контрреволюціонерів неможливо описати. Розстрілювали всіх робітників по прикметі: в кого були мозолисті руки чи робітнича блуза. Всього розстріляно більше 1500 чоловік… Контрреволюціонери билися вперто і в їх рядах бились французькі, англійські і румунські офіцери, а також київські монахи. Французькі пілоти кидали бомби з аеропланів”.
Десятки свідчень доводять протилежне. Так, зокрема, П. Феденко пише: “Полонених арсенальців Петлюра не велів карати смертю, казав своїм козакам, що збаламучені ворожою пропагандою, опам’ятаються” [34, С. 23].
Цей же факт заступництва Петлюри за полонених підтверджує у спогадах і В. Петрів: “Петлюра говорив, показуючи на юрбу: “Коли хочете розстріляти їх, то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які може, й не по несвідомості, спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними може є чимало й несвідомих українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!”… Полонених вишикували по чотири в ряд та повели до Лаври, де замкнули у казармах, розташованих поруч… Потім, після залишення Києва, мені оповідали “богданівці”, які відходили з Печерська останніми, що всіх їх випущено на волю” [23, С. 124].
Про це ж згадує А. Марущенко-Богданівський: “Вже були наведені кулемети на натовп з 300 людей, що впали на коліна і з піднесеними до неба очима ждали смерті. Лишилося лише відкрити вогонь і в цей час з’явився отаман Петлюра. Відміняючи розпорядження отамана Волоха, наказав він відправити всіх полонених на гауптвахту” [20, С. 23].
Звичайно, неможливо припустити, щоб такий час обійшовся без кривавих ексцесів. Але, як свідчить, вже згаданий Ю. Чайковський, “вони були виключенням і стосувалися лише тих, хто чинив опір” [36, С. 60]. Така версія виглядає більш правдоподібною.
Упродовж дня 22 січня українські частини з боями очистили від повсталих центральну частину міста. Залишалося лише одне вогнище повстання – головні залізничні майстерні. Для його придушення Петлюра вранці скерував гайдамаків Волоха та сотню наливайківців з двома броньовиками. Пізніше, – стверджує О. Удовиченко, – Симон Петлюра сам прибув у район вокзалу і безпосередньо керував боєм за вокзал і двобоєм гарматників з більшовицьким панцерним потягом. В результаті важкого бою лише пізно ввечері повстання було зліквідоване [31, С. 27].
Але того ж дня 22 січня більшовицькі війська Муравйова ввійшли у Дарницю і розпочали артилерійський обстріл міста. За підрахунками, у більшовиків нараховувалося 7 тис. солдат і червоногвардійців, 25 гармат, 3 броньовики і 2 бронепотяги.
Українські війська були знекровлені та знеможені, а тому вчинити супротивникові серйозний опір не могли. За час боротьби з повстанцями, підкреслює Я. Тинченко, українці втратили третину своїх сил і на 22 січня нараховували всього 1950 вояків, 1 броньовик та 15 гармат [30, С. 297]. Спішним порядком війська переорганізовувалися для оборони міста. Загальне керівництво обороною здійснював отаман Ковенко, рішучий, але мало придатний до такої ролі. В районі Ланцюгового мосту зосередилась сотня Вільних козаків, чота Січових Стрільців і Гордієнківський полк (всього 580 багнетів). Залізничний міст охороняли Вільні козаки чисельністю 200 багнетів. С. Петлюра пропонував висадити мости, що значно підсилило б оборону міста. Ковенко, давши згоду, цього не виконав, що потягнуло за собою тяжкі наслідки. Багато старшин зверталося до Петлюри перебрати до своїх рук загальне керівництво всіма українськими військами і впорядкуванням оборони міста. Він не погоджувався, відповідаючи, – як згадує В. Петрів, – що, “мовляв, і так забагато взяв на себе відповідальності, тому не може вмішуватися в розпорядження влади, хоч і бачить її помилки” [23, С. 134]. Загалом же керування операціями щодо оборони Києва було надзвичайно слабо координоване, що дуже шкодило і породило багато прорахунків.
Гайдамацький кіш Петлюри контролював центр, тримаючи оборону в Маріїнському парку, на Олександрівській вулиці та Купецькому саду, підтримуючи зв’язок з куренем Січових Стрільців у Михайлівському соборі і Чорними гайдамаками, що розташувались у приміщенні своєї школи на Подолі.
Проте, коли йдеться саме про керування обороною міста, багато дослідників допускаються неточностей. Загальне керівництво приписується Петлюрі, що не відповідає дійсності. Одні відстоювали цю тезу, щоб приписати йому особливі заслуги, звеличити, інші – засумніватися у здатності керувати обороною і перекласти відповідальність за поразку. Петлюра, за умов пасивності штабу Ковенка, а потім – за повної втрати зв’язку з ним, взяв фактично на себе керівництво обороною центру міста, маючи реальну й боєздатну військову силу. При штабі Гайдамацького Коша працювали генерали Дельвіг, Кирей та інші. Петлюра своєю тактовністю і наданням співробітникам широкої ініціативи, зумів їх об’єднати навколо себе. Формально, йому не підлягали інші військові частини Київського гарнізону, окрім тих, що приєдналися до Гайдамацького Коша у ході боїв. Хоч дані про ці частини також дуже суперечливі. Так, О. Удовиченко пише, що Петлюрі підпорядковувалися залишки полку Б. Хмельницького, кінного полку Вільної України, Георгієвського полку та полку імені С. Наливайка. У перші дні він також координував дії із Січовими Стрільцями, що згодом відійшли у пряме підпорядкування Центральної Ради для її охорони [31, С. 8].
Навіть за оцінками радянських воєначальників, зокрема, Антонова-Овсієнка, Гайдамацький кіш Слобідської України відіграв в обороні Києва домінуючу роль. Учасники оборони Києва підтверджують, що катастрофічно не вистачало людей. В. Королів наводить слова С. Петлюри: “Коли б я мав ще хоч тисячу, хоч з п’ятсот вірних і відданих людей, ми б не допустили ворогів до серця України! …Уявіть собі, що тут проти їхніх головних сил, які вели наступ на Київ, – у нас на лінії, завдовжки в дві верстви, стояло не більш сотки бійців” [18, С. 26]. І при цьому вони ще чотири доби вели безперервні вуличні бої у самому місті, залишившись, по суті, непереможеними.
Для повного розуміння картини оборони Києва, слід зупинитися хоча б на короткому викладі подій тих днів. 23 січня, як і всі наступні дні, артилерія більшовиків вела варварський обстріл міста: будинків, установ, церков. Цього дня групі Берзіна не вдалося зламати опір гордієнківців і захопити Ланцюговий міст. Група Єгорова під прикриттям бронепотягу Полупанова прорвалась по Залізничному мосту і наступала на залізничні станції, де була стримана артилерією та Вільними козаками.
Наступного дня Берзін, піддавши гордієнківців сильному артобстрілу, з допомогою київських червоногвардійців, що переховувалися у Печерській Лаврі, та частин армії Єгорова, які наступали берегом Дніпра, змусили українців відступити від Ланцюгового мосту в район “Арсеналу”. Тим часом кіннотники Примакова (200 шабель) перейшли Дніпро по кризі біля Вишгорода і зайняли Поділ та Пост-Волинський, а Єгоров з бронепотягом Полупанова зайняли Товарну станцію.
Тут варто відзначити значні прорахунки українського командування, яке відправило курінь Січових Стрільців у Святошин із завданням обеззброювати нейтральні частини, що залишило безборонним Поділ і дало змогу зайняти Пост-Волинський. Не вдалося знайти відомостей, за чиїм наказом було відведено Вільних козаків з Товарної станції, залишивши без підтримки артилерійські батареї, що призвело до їх втрати і безперешкодного пропуску ворога на станцію, про що згадував Т. Максимович [19, С. 35].
25 січня більшовицькі війська були зупинені під “Арсеналом”. Гайдамацький кіш з району Купецьких зборів і Царського саду відбив спроби Берзіна пробитись з Подолу Олександрівською вулицею. Гордієнківці на чолі з В. Петрівим відбили Пост-Волинський, зліквідувавши гармату, і утримували Брест-Литовське шосе. Бібіковський бульвар утримували полуботківці.
Муравйов продовжував артобстріл. Він, як згадував Антонов-Овсієнко, віддав наказ Єгорову: “Сьогодні підсилити канонаду, громити безжалісно місто, головним чином Лук’янівку з Києва-Пасажирського. Візьміть залишки 11-го полку, гірську батарею, призначте відповідальним начальником Стеценка… Якщо ж солдати 11-го полку будуть діяти боязливо, то накажіть Стеценку, щоб він підігнав їх ззаді шрапнеллю. Не соромтесь, нехай артилерія негідників і боягузів не жаліє” [2, С. 151].
Про варварське бомбардування Києва писав свідок тих подій, видатний літературознавець, академік Сергій Єфремов: “Люде, що видержали всю кампанію 1914–17 років, з жахом оповідають, що такого страху їм не доводилось ні чути, ні бачити, бо не було ще прикладу, щоб мільйонове місто з мирною людністю, з жінками і дітьми, з хворими і старими, підпадало під таке пекельне бомбардування… Із соромом, з огидою, з пекучим болем згадуватимуть люде страшні, чорні дні над Києвом у січні 1918 р.” [9, С. 6-7].
Така поспішність при взятті міста була викликана намірами унеможливити підписання делегацією УНР договору у Бресті. Українські ж війська мали завдання: поки не буде підписаний мирний договір з центральними державами, столиця має залишатися у їхніх руках. Несучи великі втрати, українці намагалися будь-якою ціною втримати Київ. Вночі на 26 січня під охороною Січових Стрільців у напрямку Житомира відбула Центральна Рада. Відводилася також артилерія.
Муравйов тричі рапортував про взяття Києва, що не відповідало дійсності. У телеграмі до Раднаркому він повідомляв, що “ранком 26 лютого Київ остаточно звільнено” [3, С. 55].
Вірогідно, на підставі саме цих повідомлень деякі дослідники помилково називають 26 січня датою здачі Києва. Насправді впродовж дня 26 січня бої за місто тривали. Про це йдеться у спогадах К. Смовського, О. Удовиченка, О. Шпилинського. Цю ж дату також наводить Н. Полонська-Василенко. В цей день наступ більшовиків був нестримним і вівся з трьох напрямків: від “Арсеналу”, Подолу і Великої Васильківської. Ковенко віддав наказ про відступ Вільних козаків та окремих підрозділів з Хрещатика, що створило критичну ситуацію оточення українських відділів. Лише дії Петлюри і його гайдамаків, що перейняли на себе атаку більшовиків з Печерська і Подолу, дали можливість Республіканському загонові П. Болбочана відступити від школи сліпців і Маріїнського палацу. Щоб уникнути обстрілу з боку Хрещатика, Петлюра і Болбочан відвели свої підрозділи по Великій Володимирській, Фундуклеївській, через Галицьку площу на Брест-Литовське шосе. Останніми вдосвіта 27 січня покинули місто рештки Полуботківського полку, які до останку тримали свої казарми біля Політехнічного інституту і відступили до Василькова.
Більшовицькі війська, заволодівши Києвом, вчинили злочинне нищення населення міста. Масовому терору розв’язав руки відомий наказ Муравйова № 9 від 22 січня: “Військам обох армій, Єгорова і Берзіна, наказую немилосердно знищити в Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції” [2, С. 154].
Про страшні жертви мирного населення Києва йдеться у багатьох історичних працях, зокрема, М. Ковалевського, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко, М. Шаповала та інших. М. Ковалевський згадував: “Обсервуючи цей большевицький терор зблизька, можна було прийти до переконання, що ці банди російських большевиків, які прийшли з півночі на Україну, мали якусь звірячу ненависть до українців і до самого Києва як такого. Вони масово розстрілювали і катували власне українців, а не росіян чи жидів, хоч і затримували чимало російських старшин. Вони плюндрували місто так, як може плюндрувати і грабувати дикий завойовник, якому пощастило захопити чуже місто” [17, С. 447].
Навіть більшовицький комісар В.За-
тонський жахнувся від побачених страхіть. Він визнавав: “Ми увійшли в місто: трупи, трупи й кров… Тоді розстрілювали всіх, хто мав якесь відношення до Центральної Ради – просто на вулиці” [37, С. 33]. Більшовики вчинили вбивство митрополита Київського Володимира, членів Центральної Ради Л. Бочківського і Пугача, а також Генерального секретаря земельних справ Б. Зарудного. Їх заарештували в “царському палаці”, закатували – відрізали носи, вуха, вибили очі, поламали руки і ноги – потім розстріляли, а трупи кинули на сміттєзвалище [37, 38].
У квітні – травні 1918 р. у Києві працювала комісія із розслідування цього погрому, яка визначила кількість загиблих – 2587 осіб, переважно офіцерів та юнкерів [30, С. 336]. Хоча ця цифра, наведена Я. Тинченком, також не є остаточною з огляду на відсутність за обставин війни скрупульозного обліку військових та цивільного населення. В. Сідак відстоює думку, що це був “масовий терор, у ході якого загинуло до 5 тис. осіб” [25, С. 61].
Як бачимо, тріумфальна хода радянської влади на Україні на початку 1918 р. – це лише один із міфів, створених радянською пропагандою та історіографією. Насправді ця влада прийшла в Україну, тримаючись на багнетах Червоної армії Муравйова і жорстокому терорі.
Взяттям Києва війна не закінчилася. Більшовицьке командування вважало, що Центральна Рада і її війська повністю розгромлені, через те їх ніхто не переслідував. У самій же армії Муравйова розпочався розлад під впливом демобілізаційних настроїв. 2-й Гвардійський корпус, що увійшов до Києва із Фастова, погруз у пограбуваннях, а через кілька днів самодемобілізувався. Майже вся армія Берзіна та частина армії Єгорова також вимагали негайної демобілізації.
Контроверсійним залишається питання про стан українського війська після відступу з Києва. Скажімо, для радянської історіографії типовою була наступна характеристика подій: “У другій половині січня 1918 р. переможне повстання робітників, селян і солдатів України ліквідувало владу Центральної Ради, вигнавши її за межі України. Недобитки української контрреволюції мусили втікати під захист багнетів німецько-австрійських імперіалістів” [21, С. 8]. Цинізм таких “історичних творів” відчувається особливо тепер, у процесі відкриття історичної правди та за наявності джерельної бази, раніше не введеної у науковий обіг.
Центральній Раді і всім регулярним військовим українським підрозділам вдалося відійти зі столиці організовано і при повному озброєнні. 27 січня було проведено реорганізацію військ. Усі частини і підрозділи зведено в Окрему Запорізьку бригаду під командуванням полковника Прісовського. Загін складався з трьох куренів, які очолили Болбочан, Загродський і Петрів. Самостійними одиницями залишалися Курінь Січових Стрільців Є. Коновальця та Гайдамацький курінь С. Петлюри, який мав 400 гайдамаків. До нього долучились вільні козаки Ковенка, рештки Богданівського полку на чолі з О. Шаповалом та гарматний дивізіон генерала Кирея.
Таким чином, історичні джерела свідчать, що російсько-українська війна 1917–1918 років була тривалою і жорстокою за характером. Гідний спротив українських частин більшовицькому наступові на чернігівському і полтавському напрямках упродовж двох тижнів та десятиденна оборона Києва – усе це спростовує і промовисто заперечує усталені стереотипи про, начебто, єдиний бій під Крутами, відсутність боєздатних військ на боці Центральної Ради і їх повну поразку у січні 1918 року. Більш того, у лютому 1918 року, перегрупувавшись на Волині і Поділлі, армія УНР перейшла у наступ по звільненню України від більшовицьких військ. Наступ здійснювали виключно українські війська, без безпосередньої участі німецьких і австро-угорських військ, які пересувалися у другому ешелоні.

Джерела

1.   Pidhajnyj O/ The Ukrainian Republik in the Great First European Revolution Vol. – Toronto: New Review Books, 1966.
2.   Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. Воспоминания: В 4-х т. – М.-Л: - Т. 1. – 1924. – 297 с.; Т. 2. – 1930. – 297 с.; Т. 3. – 1932. – 350 с.; Т. 4. – 1933. – 343 с.
3.   Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине (февраль 1917 – апрель 1918): К.: Политиздат. – Т. 3.
4.   Великий Жовтень і Громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К., 1987.
5.   Вісті з Української Центральної Ради. – 12918. – Січень.
6.   Гончаренко А. Бій під Крутами // За державність. Збірник 9. – Варшава, 1937. С. 145-152.
7.   Гражданская война на Украине 1918-1920 гг. Сборник документов. – Т.1. – Кн. 2.
8.   Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Мюнхен, 1966; Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). – Мюнхен, 1969;
9.   Єфремов С. За рік 1917-й. Під обухом: Більшовики в Києві. К.: Обрій, 1933.
10. Затонський В. Уривки зі спогадів  про українську революцію // Літопис революції. – Харків, 1929. - № 5.
11. Іванис В. Симон Петлюра – президент україни. 1879–1926. – К.: Наукова думка, 1993.
12. Іванов А. Центральна Рада і Київська рада 1917–1918 // У дні Жовтня. – К., 1987.
13. Історія Січових Стрільців 1917-1919. Воєнно-історичний нарис. – К.: Вид-во „Україна”, 1992.
14. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) – Львів: Світ, 1992.
15. Іткінд Д. Із спогадів про роботу Київської більшовицької організації у 1917 році // У дні Жовтня. – К., 1987.
16. Киевский Арсенал в пролетарской революции. – Харьков, 1928.
17. Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. – Інсбрук, 1960.
18. Королів В. (В.Старий) Український народний герой Симон Петлюра (спроба характеристики). Серія біографічна. – Ч. 2. – Київ-Прага, 1919.
19. Максимович Т. Моя участь в обороні Київа // Українське козацтво. – 1968. – № 10.
20. Марущенко-Богданівський А. Штурм Арсеналу // Табор. – Варшава, 1927. – Ч. 5.
21. Німецько-австрійська інтервенція на Україні. Б.м.: Пролетар, 1933.
22. Нова Рада. -1918. – 12 січня.
23. Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). – Львів: Червона Калина, 1927. – Ч. 1.
24. Сальський В. Головний Отаман Симон Петлюра і Армія УНР // Табор, – Каліш, 1927. – Ч.3.
25. Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр. – К., 1998.
26. Скоровстанський В. (Шахрай В.) Революция на Украине. 2-е изд. – Саратов, 1919.
27. Смовський К. Гайдамацький кіш Слобідської України та його артилерія у 1918 р. // За державність. Зб. 5. – Каліш, 1935.
28. Стефанів З. Українські збройні сили 1917-1921. Воєнно-історичний нарис у 3-х ч. – Ч. 1. Доба Центральної Ради і Гетьманату. – Коломия, 1935.
29. Терлецький О. Визвольна боротьба українського народу. 2-ге вид. – Лондон, 1950.
30. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – Київ – Львів, 1996.
31. Удовиченко О. Перша боротьба за Київ // Тризуб. – 1927. Ч. 45(103).
32. Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові сили 1917–1921. – К., 1995.
33. Улянич В. Правда про бій під Крутами. – К.: Лицар, 2001.
34. Феденко П. Головний Отаман: із культурницької та політичної діяльності Симона Петлюри. – Мюнхен-Лондон, 1976.
35. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 років: У 4-х кн. – Нью-Йорк, 1969. – Кн. 2.
36. Чайковський Ю. Арсенальці. – К., 1959.
37. Шаповал М., Слободич О. Великий взрив. Нарис історії Української революції 1917–1920. – Ч. 1. Доба Центральної Ради. – Львів, 1932.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 (37) за 2008 рік