А. НАУМЕНКО, 
ад’юнкт кафедри морально-психологічного забезпечення діяльності військ Національної академії оборони України, капітан ІІІ рангу

Після повалення гетьманату і впродовж подальшої боротьби періоду Директорії уряд УНР і командування армії вирішували складні питання, пов’язані з підбором і розстановкою військових кадрів, а також, певною мірою, намагалися організувати підготовку національного старшинського корпусу.
Слід зазначити, що з приходом до влади Директорія УНР та військове міністерство мали широкі можливості укомплектувати армію висококваліфікованими командирами всіх родів військ різних рівнів підготовки. За часів гетьмана було створено військову академію, відновлено значну частину військово-навчальних закладів, що існували в Україні до революції, і вони відразу розпочали навчання кадетів та юнкерів, а крім того до армії Української держави пішла значна частина офіцерів і генералів колишньої російської армії, котрі мали ґрунтовну військову освіту і значний досвід участі у російсько-японській та Перший світовій війнах.
Однак командування республіканських військ зіткнулося з проблемою нестачі командних кадрів на початку повстання, коли до лав війська прибували селяни-добровольці для боротьби проти гетьмана. Масу повстанців, для надання їй організованої форми, розбивали на підрозділи згідно з типовою організацією, але вже тоді відчувався величезний брак командирів первинної ланки, зокрема чота-сотня. Переконливо свідчить про це В.Кучабський: «Тут почалася та трагедія армії УНР, що на кінці 1919 року закінчилася розгромом збройних змагань України. А саме: наплив тисячних селянських мас не йшов у парі з відповідним напливом доброго і працездатного старшинства, що вміло б зіспоювати збройні маси в здисципліноване військо. Головна ставка військ Директорії УНР не скупчила відповідно й добрих старшинських кадрів для всієї армії УНР і тому не могла опанувати збройних селянських мас, твердою рукою усуваючи різних, здебільше морально дуже нікчемних отаманчиків, що виплинули наверх у ті бурхливі часи, та змінюючи їх освіченими, енергійними військовими старшинами, а перш за все, людьми з великим почуттям обов’язку»1. Наслідком цього вже під час повстання стало те, що у повстанських частинах ширився занепад дисципліни, набували величезних масштабів грабунки, що певною мірою спричинилося до негативного ставлення міського населення (в першу чергу — столиці) саме до повстанців.
Після перемоги повстання можливість створити гарний старшинський корпус значно зросла. У спадок від гетьманату Директорія отримала кадри 8 кадрових корпусів, котрі майже повністю були укомплектовані старшинами, багато з яких в цілому готові були перейти на службу в армію УНР.
Але ставлення до них з боку соціалістичних лідерів УНР було надто упередженим, а подекуди навіть ворожим. Натомість, під час повстання до української армії потрапило багато осіб, що не мали відповідної військової підготовки та службового досвіду, а популярності досягли за рахунок активної революційної та партійної діяльності. Про це пише у своїй праці М.Капустянський: «Багато кадрових старшин було зметено революційною бурею і зникло з України. На поверхню виплило чимало авантюрників, отаманчиків, часом навіть і не старшин. Їх винесло на своїх плечах повстання. Лише частина старшинства була справжніми лицарями, що стали на захист своєї Батьківщини. На них і впав увесь тягар дальшої боротьби»2. Далі він продовжує: «За гетьмана на українську службу пішло багато старшин Генерального Штабу. На жаль, новий військовий міністр, він же Начальник Генерального Штабу генерал Осецький, як і уряд, з недовірою поставились до старшин Генерального Штабу і витиснули цю інтелігентну військову силу з України, не пробуючи затримати її у себе для організації та керування армією. На Україні залишилася лише незначна кількість старшин Генерального Штабу»3.
Висновок він робить такий, що Українська армія «…мала слабенький старшинський склад, особливо в штабах, артилерії і на вищих командних постах»4.
Недовіра до старшинського корпусу пояснюється тим, що соціалістичні лідери УНР вважали старшин посібниками білогвардійців і гетьмана, політично неблагонадійними та неосвіченими. Фаховий рівень підготовки, службовий досвід та досвід участі в бойових діях під час попередніх війн до уваги майже не бралися. Як пише В.Винниченко: «Їхня хиба була в їхній політичній неосвіченості, в їхній односторонності психіки, що нічого не бачила і не розуміла крім національного, а те національне розуміла хибно»5. Тобто Винниченкові не досить було патріотичних настроїв серед старшинства, він вважав, що кожен з них обов’язково має бути таким же прихильником соціалістичних ідей як і більшість членів уряду. Він продовжує: «…більшість нашої старшини були не революціонери, а то й контрреволюціонери. Більше того: значна частина її складалася з бувших гетьманців, з руської офіцерні, яка валом валила в нашу армію»6. Такий висновок він робить про всіх професійних військових (за винятком хіба що Січових Стрільців), що служили раніше у російській армії, а потім у гетьманській. Для виправлення цієї несприятливої, на його думку, ситуації він пропонував свій варіант виходу з положення: «Я…, маючи на увазі необхідність організації революційної й соціалістичної армії, без якої ніякі наші гасла й декрети не могли бути здійсненими, вніс проект організації старшинських шкіл, в які приймались би свідомі політично й соціально українські робітники і селяни. До випуску з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів. А крім усього ввести в армію інститут політичних комісарів»7. Цікаво, як він уявляв, хто навчатиме майбутніх офіцерів у цих школах, і хто, поки не підготовлено кадри, кваліфіковано керуватиме військами в цей час. Можна твердити, що голова Директорії більше шкодив планомірній роботі щодо організації армії, не довіряючи старшинам, а вони у свою чергу не довіряли Директорії, зважаючи на таку шкідливу позицію лідерів УНР, і навпаки, багато з них не хотіли йти на службу до української армії і перейшли до армій білої або червоної.
Таке ставлення до кадрових старшин було однією з причин поразки у першому конфлікті з Радянською Росією у січні—травні 1919 р. М. Капустянський так аналізує це: «Боротьба між кадровим і молодим демократично настроєним старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї. На жаль на цьому ґрунті буйно розцвіла спекуляція національним прапором і своєю «певністю». З’явилась сила авантюрників, часто повних анафальбетів у військових справах, людей без жадної моральної сталості, частенько і не старшин»8.
Для таких було характерним невиконання наказів командування, випадки переходу на бік ворога у відповідальні моменти бойових дій, зловживання державними коштами, а іноді навіть нацьковування козаків на своїх командирів — кадрових старшин.
Вищих посад вони домагалися через довіру якої не-будь політичної партії, яка у свою чергу всіляко їх підтримувала.
Зрозуміло, що керівники уряду не зовсім довіряли кадровій старшині, побоюючись, що частина з них, вихована в проросійському монархічному дусі, у критичний момент не підтримає уряд. Також зрозуміле прагнення уряду висунути на провідні посади в армії людей, яким він довіряв і очистити старшинський корпус від шкідливих елементів, але це здійснювалося надто невміло, однобічно, без належної системи і з величезною долею суб’єктивізму.
Як висновок М. Капустянський продовжує: «У наслідок невдалої оцінки людей, а також безупинне цькування кадрових старшин у пресі без усілякого сорому, не називаючи на імення і не подаючи фактів, а загально: «зрадники, фахівці і т.д.» відштовхнуло великий відсоток гарних старшин, сприяло розкладу армії, упадкові дисципліни і взагалі шкідливо відбилося на боєздатності нашого війська».9
Все ж необхідно зазначити, що в армії УНР залишилися старшини — як кадрові так і молоді, що чесно і професійно виконували свої обов’язки. Їм у складних умовах доводилося і воювати, і підтримувати дисципліну і правопорядок у військах.
Організаційним заходом, що сприяв падінню авторитету військового керівника, було рішення Головного Отамана С. Петлюри про скасування в армії персональних військових звань, погонів і впровадження посадовості. Виходячи з цього, на посаду могла бути призначена особа, яка за своїми професійними якостями абсолютно їй не відповідала. До таких належали повстанські ватажки Зелений, Данченко, Оскілко та ін. Вони займали дуже високі посади, не маючи відповідної теоретичної підготовки та практичного досвіду. В подальшому частина з них, зокрема і вищезгадані, стали на шлях політиканства та зради інтересів УНР.
24 січня 1919 року військовий міністр отаман О.Греків підписав наказ, в якому, для якісного відбору старшин до Дієвої армії УНР, ставилося завдання відповідним військовим керівникам визначити «на скільки відповідають своєму призначенню підвладні їм командири корпусів, дивізій, особи займаючі рівнозначні посади, негайно усунуть тих з них, хто цьому не відповідає, призначити замість них кращих осіб»10. Командири корпусів і дивізій діяли так само відносно підлеглих їм командирів з’єднань, частин і установ. Щодо решти старшин утворювалися комісії, які їх перевіряли і подавали свої висновки на розгляд командирів полків і дивізій11. Згідно з цим наказом усі старшини поділялися на 5 розрядів: 1 — гідних до Дієвої армії, 2 — гідних до кадрових корпусів, 3 — тих , що потребували додаткової теоретичної підготовки, 4 — фізично не придатних до служби, 5 — тих , що не відповідали вимогам морального та національного характеру. Старшини 1,2 розрядів призначалися на посади згідно з вказівками начальника Генерального штабу, для старшин 3-го розряду планувалося відкрити курси з одномісячним терміном навчання, старшини 4,5-го розрядів мали бути звільнені, при чому старшини 5-го розряду в подальшому не мали права служити в армії УНР12.
Слід зазначити, що точка зору, характерна для В.Винниченка, не була притаманна Головному Отаманові військ УНР С.Петлюрі. Він, як людина хоча і не військова за фахом, але така , що мала вже певний досвід у вирішенні військово-організаційних проблем, розумів важливість для війська наявності у ньому кваліфікованих військових фахівців. Але не завжди його позиція також була конструктивною щодо військових керівників. На початку правління Директорії у грудні 1918 — січні 1919 рр. він також з недовірою поставився до старшин, перебуваючи під впливом різних політичних партій. Звернемося знов таки до М. Капустянського: «Партії мали великий вплив на С. Петлюру. В довір’я до нього нерідко закрадалися люди негідні, корисливі, честолюбці, що удавали з себе мучеників за українську ідею або ж борців за соціальні змагання бідного люду. Вони зловживали іменем і авторитетом С. Петлюри і шкодили справі.
Це відбивалося й на військових справах, особливо у Київський період і наступний за ним, коли траплялися призначення на відповідальні командні і штабові посади осіб не відповідних, а іноді і шкідливих для справи»13. 
Пізніше С. Петлюра змінив своє ставлення до старшин. Особливо це виявилося під час походу на Київ улітку 1919 р. М.Капустянський вказує, що в цей період «призначення на вищі командні та штабові посади проводилось з розбором і більшою обережністю»14. І далі: «Отаман С. Петлюра не втручався в оперативну працю свого штабу, цілком довіряв йому і тільки в важливі моменти потверджував або вирішував на підставі планів, опрацьованих у штабі»15.
Взагалі ж слід відзначити, що С. Петлюра дуже уважно ставився до підбору кадрів. Відомості, наведені у праці «Генералітет Українських визвольних змагань», свідчать, що Головний Отаман зміг згуртувати під своїм проводом видатних і досвідчених військових діячів. Військове міністерство УНР залучило в українську армію 30 генералів та адміралів (О. Осецький, М. Галкін, О. Греков, С. Дельвіг, П. Кудрявцев, С. Кулжинський, П. Ліпко, В. Сікевич, М.Юнаков і ін.) Пізніше було відновлено генеральські і старшинські військові звання 16.
Інша низка заходів пов’язана з підготовкою старшин для армії УНР. 31 грудня 1918 р. начальник Генерального штабу генерал О. Осецький підписав наказ № 8, де зазначалося, що військова академія, створена за гетьманату, продовжує існувати, начальником її призначався генерал М. Юнаков17. У січні 1919 р. затверджуються штати військово-навчальних закладів: Пішої інструкторської школи старшин, Гарматної юнацької школи, Інженерної юнацької школи з інструкторським старшинським відділом, Пішої юнацької школи, Кінної школи з інструкторським старшинським відділом. Як бачимо, мережа військово-навчальних закладів була досить широка і цілком могла задовольнити потреби української армії у старшинських кадрах18. Але цей грандіозний задум реалізувати не вдалося, оскільки починалася війна з Радянською Росією, війська УНР відступали під ударами більших сил Червоної Армії, війська якої увійшли до Києва на початку лютого 1919 р., а подальша робота щодо створення військово-навчальних закладів продовжилася уже в Кам’янці-Подільському.
Результатом незадовільної кадрової політики була неукомплектованість військових частин старшинськими кадрами. Так, наприклад, штат піхотного полку військового часу передбачав 112 старшин19. Але кількість їх у частинах була значно меншою. Так у березні 1919 р. у 61-му пішому полку 19-ї дієвої дивізії 10-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР з потрібної кількості старшин було лише 40, а не вистачало відповідно 72. Тобто полк був укомплектований старшинами приблизно на 45 відсотків. Не вистачало командирів первинної ланки, зокрема чота-сотня, спеціалістів зв’язку і хіміків20. Не кращою була ситуація і в інших частинах і установах армії УНР.
Неповна укомплектованість частин і з’єднань, нестача в окремих випадках фахівців для спеціальних родів військ, а подекуди і старшин Генерального штабу зумовлювалась такими обставипами:
Відсутність внутрішньої єдності у суспільстві й уряді.
Незадовільна кадрова політика соціалістичних лідерів УНР, недовір’я до кадрових старшин.
Недовіра з боку самих старшин до республіканської влади, не сприйняття ними соціалістичних гасел .
Неспроможність уряду УНР налагодити підготовку старшинських кадрів для Української армії.
Однак в Українській армії, все ж, зосередилася значна частина старшин, на котрих ліг весь тягар роботи в штабах та частинах. Найкращою, на думку автора, є характеристика, яку дає М. Капустянський: «Старшинство являло собою різноманітний елемент. Поруч з видатними, бойовими, національно вихованими старшинами з великою ініціативою й відвагою та досвідом, ще лишався й невеликий гурточок або авантюрників, або розбещених людей, яким бракувало відповідної школи, муштри і виховання.
Треба зазначити, що відсутність відповідальності, суворого контролю й належної організації запілля спричинилося до деякої дезорганізації апаратів постачання і пониження моралі деяких постачальників.
Старшини Генерального штабу, за невеликим винятком, були пристосовані до обставин сучасної війни.
Роль старшин Генерального штабу була надзвичайно важка і відповідальна. Нерідко доводилося підлягати в штабах груп і дивізій (це стосується, головним чином, до початку 1919 р.) людям з малою військовою освітою, з невеликим бойовим досвідом і незначним службовим стажем, але з партійними квитками, при системі неповного довір’я і навіть деколи і провокації»21.
У цих умовах кадрових старшин розумів і всіляко підтримував Головний отаман С. Петлюра. Старшини Генерального штабу працювали чесно, продуктивно, і не вдавалися в політичні авантюри. Головний отаман розумів усю вагу праці старшин Генерального штабу і боронив їх та кадрове старшинство від наклепів і цькування партійців...»22
Таким чином можна твердити, що ставлення до старшин в УНР було неоднозначним. Вищому військовому керівництву була зрозуміла проблема нестачі старшинських кадрів у війську, це добре розумів і С. Петлюра. Стараннями його та військового міністерства здійснювалася робота для вирішення цих проблем так, як вимагали того світовий військовий досвід, потреби армії і обставини сучасної війни. Негативно впливав також надзвичайно рухливий характер війни, адже військо твориться у мирних умовах, а в той час ішла війна і надто складно було налагодити підготовку кадрів.
Однак можна зробити висновок, що старшинський корпус в армії УНР в цілому чесно виконував свої обов’язки. За невеликим винятком старшини української армії були справжніми патріотами і до кінця виконали свій обов’язок перед Батьківщиною.
На підставі вищевикладеного можна зробити висновок: національна армія повинна мати вишколений, патріотично налаштований офіцерський корпус, а для цього держава і суспільство має постійно дбати про його матеріальний і духовний рівень життя. 

 Джерела
1 Кучабський В. Історія Січових Стрільців. — К., 1992. — С. 153.
2 Капустянський М. Похід українських армій на Київ—Одесу в 1919 р. — Кн. 1. — Короткий воєнно-історичний огляд у 2-х частинах. — Мюнхен, 1940. — С. 20.
3 Там само. — С. 20.
4 Там само. — С. 21.
5 Там само. — С. 21.
6 Там само. — С. 185.
7 Там само. — С. 186.
8 Капустянський М. Назв. праця. — С. 40.
9 Так само. — С. 41.
10 ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 42.
11 Там само.
12 Там само. — Арк. 42 зв.
13 Капустянський М. Назв. праця. — С. 42.
14 Там само. — С. 43.
15 Там само. — С. 43.
16 Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. — Л.,  1995. — С. 285.
17 ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 3. — Спр. 60. — Арк. 2.
18 Там само. — Ф. 1078. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 72—72 зв.
19 Там само. — Спр. 6. — Арк. 33—41 зв.
20 Там само. — Оп. 1. — Спр. 94. — Арк. 39.
21 Капустянський М. Назв. праця. — Кн. 2. — С. 28.
22 Там само. — С. 29.