Сідак В.С.
«На шляху до Воєнної доктрини України (історичний нарис)». — К., 2001. — 216 с.

Україна має надзвичайно цікаву, багату, славну і водночас трагічну воєнну історію — від доби Київської Русі, Запорозької Січі, Національно-визвольної боротьби 1917—1921 рр. і до сьогодні, коли невпинно, хоча й не без проблем, іде процес реформування та будівництва її сучасних Збройних сил.
Останнім часом помітне пожвавлення інтересу до неї науковців: значно інтенсифікувалися пошук і опрацювання дослідниками різноманітної джерельної бази з воєнної історії та ґрунтовне, всебічне висвітлення найважливіших її сторінок. Проте ще й досі спостерігається брак воєнно-історичної літератури — узагальнюючих праць, спеціальних монографічних досліджень, збірників документів, енциклопедичних довідників, підручників воєнно-політичного, воєнно-технічного та воєнно-економічного змісту.
Тому поява нових наукових публікацій у царині воєнної історії завжди є помітною подією не лише для тих, хто професійно досліджує або вивчає її у рамках фахової підготовки, а й для широкого загалу громадськості, котрий цікавиться бойовою минувшиною свого народу, своєї держави. Саме до таких праць належить монографія доктора історичних наук В.С. Сідака — новаторська як за постановкою проблеми, так і за змістом та актуальністю порушених питань, вирішення яких має не тільки наукове, а й практичне значення.
У сучасній державотворчій діяльності чільне місце належить проблемі творення власної армії — гаранта існування незалежної України — з одночасним визначенням місця і ролі нашої держави та її Збройних сил у системі забезпечення загальноєвропейської безпеки, побудови, виходячи з власних національних інтересів, партнерських взаємовідносин з іншими країнами та їх арміями.
У зв’язку з цим послідовний аналіз широкого історико-документального матеріалу набуває непересічного значення, а вихід друком праці, присвяченої темі утворення Національних збройних сил, зокрема вивчення досвіду розв’язання проблем військового будівництва у добу національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., є конкретною відповіддю на імперативи часу.
Протягом десятків років ця тема залишалася маргінальною для радянської історіографії. Питання формування збройних сил на національній основі, як захисника незалежної суверенної держави не порушувалися. Ці сили лише епізодично згадувалися як контрреволюційні, націоналістичні, ворожі українському народу елементи. Лише у 90-ті роки ХХ ст. до питання військового будівництва 1917—1921 рр. почали звертатися окремі вітчизняні дослідники.
Проте всі ці розвідки іноді прямо, іноді дотично стосуються окремих чотирьох форм української державності: Української Народної Республіки — за доби Центральної Ради; Української Держави гетьмана П.П. Скоропадського; Української Народної Республіки доби Директорії; Західноукраїнської Народної Республіки (Західної Області УНР). Узагальнюючої праці, у якій розглядались би проблеми військового будівництва, створення національної воєнної доктрини всіх згаданих утворень досі не існувало. Це складне й відповідальне завдання прагнув вирішити у рецензованій праці д.і.н. В.С. Сідак. Він вперше у вітчизняній історіографії розкрив процес творення військової доктрини України як держави.
Аналізуючи спроби військового будівництва за доби Центральної Ради, автор переконливо та аргументовано стверджує, що у 1917 р. одним з гальмівних чинників цієї важливої справи стала відсутність твердих і рішучих лідерів, які б поєднували у собі військову мудрість та освіченість, знання воєнної справи з державницькою позицією. Декларовані на великих зібраннях наміри щодо створення воєнної доктрини, концепції побудови міцної, боєздатної армії, залишились нереалізованими, що згодом призвело до неспроможності захистити не лише Київ, а й завоювання української державності.
Цілком усвідомлюючи і тверезо оцінюючи реалії того часу, автор виокремлює труднощі військового будівництва та розбіжності у поглядах на цю проблему серед провідних діячів. На підставі архівних документів він слушно зауважує, що чітких позицій про власні збройні сили у керівників національно-визвольного руху, зокрема, за доби Центральної Ради не було. Ця думка підкріплюється і низкою посилань на праці М.С. Грушевського та В.К. Винниченка.
Наводячи факти невдалих спроб Центральної Ради у галузі військового будівництва та створення власної воєнної доктрини, І.С. Сідак констатує, що Українській Державі П.П. Скоропадського дісталися від попередників певна, хоч загалом і незначна спадщина. Найвагомішим було те, що Гетьманське військове відомство розпочало свою діяльність, спираючись на проекти створення української армії Генерального штабу УНР.
Наприкінці травня був вироблений законопроект про загальні засади військової служби. Згодом було проведено реформування військової адміністрації на місцях, прийнято положення про обов’язкову військову повинність. Восени гетьманське керівництво розпочало організацію Державної Військової Академії.
На підставі серйозного аналізу вжитих гетьманською владою заходів у галузі військового будівництва, віддаючи належне активній роботі і широким планам П.П. Скоропадського, автор книги дійшов висновку, що формування власних повноцінних і боєздатних збройних сил у країні, окупованій іноземними військами, охопленій соціально-політичною кризою та гострою ідейно-політичною конфронтацією, було надто складним завданням, котре Гетьману та його уряду не вдалося вирішити.
 Докладно та зважено розкриває В.С. Сідак процес творення власної національної військової доктрини у період УНР доби Директорії, неупереджено висвітлює труднощі цієї діяльності. Предметний аналіз військового будівництва часів існування ЗУНР дає змогу скласти цілісне враження й про відчайдушні спроби її провідників вирішити це вкрай нелегке питання.
Автор не обминув своєю увагою і місце тогочасних спеціальних служб у військовому будівництві в кожному з досліджуваних періодів. Він справедливо наголошує, що усі українські державні формації доктринально «не визначили роль і місце спеціальних служб, як загальнодержавних, так і військових. А, як відомо, розвідка та контррозвідка держави у воєнних доктринах, і особливо в процесі їх реалізації, повинні займати належне їм місце».
Монографія В.С. Сідака дає можливість скласти чітке уявлення про те, як на кожному з етапів української державності влада ставилася до будівництва власного війська, яким, на її думку, воно мало бути, які завдання вирішувати, за яким принципом формуватися.
Автор не пішов легким шляхом простого віддзеркалення та констатації конкретно-історичних реалій поступу до створення військової доктрини кожної з існуючих у досліджуваний період державних формацій. Він вдався до висвітлення всіх здобутків та прорахунків цього процесу і, зрештою, дійшов до неупереджених висновків, з якими важко не погодитись.
Дійсно, у тих складних умовах керівники жодної з тодішніх державних формацій не спромоглися створити національну військову доктрину, хоча спроби у напрямку до цієї мети (у межах можливого для того часу) здійснювалися досить енергійно. Втім, висновки автора рецензованої монографії не можна назвати невтішними. Вони є не тільки об’єктивними і такими, що ґрунтуються на достатньо широкому колі досліджених та опрацьованих джерел, а й певною мірою оптимістичними, конструктивними для сучасної України.
«Формування національних збройних сил, - підкреслює В.С. Сідак, — не може відбуватися без урахування минулого, зокрема й власного досвіду українського війська, здобутого за часів Визвольних змагань 1917—1921 рр. Цей досвід, традиції тієї доби є надзвичайно цінними не лише у сфері військового будівництва, а й у патріотичному вихованні молодих вояків».
Впевнені, що цьому сприятиме рецензована монографія, яка містить також низку нових цікавих документів, ілюстрацій, таблиць, які органічно доповнюють працю військового історика.

Даниленко В.,
доктор історичних наук
Кокін С.,
кандидат історичних наук 

Книжка про військо Східної Європи VII-XIII століть

БЕРЕЖИНСКИЙ В.Г. СВИСТОВИЧ С.М. Военное дело государств Восточной Европы VII—XIII вв. НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002. — 478 с.: ил.

Головна цінність цієї книги полягає в тому, що її автори науково обгрунтовано підійшли до викладу фактичного матеріалу. Вперше зробили спробу на підставі наявного матеріалу проаналізувати воєнну організацію держав Східної Європи VII — XIII ст., виявити структуру і організацію війська хазар, волзьких булгар та мадярів у процесі їх переходу від кочового способу життя до осілості, а також властивого їм комплексу озброєння, тенденцій його еволюції та впливу на структуру війська, побудову бойових порядків, тактику ведення бою та розвитку їх воєнного мистецтва. Монографія є надзвичайно інформативною і не має аналогів за фундаментальністю висвітлення поставлених проблем. Вимогливість у підборі матеріалу, ілюстрацій, високий рівень об’єктивності аналізу археологічних і історичних матеріалів зумовлений тим, що автори у своїй роботі спираються на багату джерельну базу та літературу, які доповнюють і роблять її ще більш цікавою.
Саме використання у книзі значного офіційного документального матеріалу, який має пряме відношення до розкриття даної проблеми, надає можливість читачеві самостійно розібратися у складних питаннях воєнної історії держав Східної Європи, порівняти раніше прочитаний матеріал з думками та висновками авторів.
Колективна монографія належать до науково-історичної літератури. Її привабливість підсилюється як високим рівнем друкарської культури, так і гарним художнім оформленням.
Книжка має 3 розділи, які дають змогу більш детально і без втрати часу оглянути цікавий і неповторний науковий матеріал, який супроводжується багатьма ілюстраціями та схемами авторів.
У першому розділі «Воєнна організація Хазарського каганату, Волзької Булгарії і давніх мадярів» автори дають огляд джерельної бази і літератури з даної проблеми. При комплексному вивченні матеріалу авторам вдалося дати повну характеристику військової справи народів Східної Європи VII — XIII ст. Авторами при написанні цього розділу книги було використано 125 писемних джерел, цінність яких важко визначити. В ньому автори вказують праці вітчизняних та зарубіжних вчених-дослідників, хто займався даною проблемою, визначаючи творчий доробок кожного із них, а також спираються на багатий археологічний матеріал (предмети озброєння, кінського спорядження). Дають загальну характеристику воєнної організації держав Східної Європи — Хазарського каганату (VII — X cт.), Волзької Булгарії (VІII — XІІІ cт.), державних утворень давніх мадярів (VІII — XІІІ cт.) на території нинішньої України. На прикладі цих держав можна простежити основні етапи утворення і становлення воєної організації середньовічної феодальної держави кочівників. Головною умовою цього процесу був складний шлях від кочового до осілого способу життя. І лише перейшовши до землеробства, розвиваючи ремесла, і в першу чергу виплавку металу і виготовлення озброєння, розширюючи торговельно-економічні зв’язки створили стійку економічну базу для військового будівництва.
У другому розділі «Озброєння військ держав Східної Європи» автори розкривають склад і якість комплексу озброєння, а також родовий і соціальний склад війська. Дають загальну характеристику комплексу озброєння війська держав Східної Європи — Хазарського каганату (VII — X cт.), Волзької Булгарії (VІII — XІІІ cт.), державних утворень давніх мадярів (VІII — XІІІ cт.). Авторами при написанні цього розділу книги було використано 235 писемних джерел. Східноєвропейська зброя пройшла значний шлях розвитку від ранньофеодального, близького з кочівницьким, до різнопланового середньовікового комплексу зброї, типологічно схожого з давньоруським. Основу еволюції хазарської, булгарської і мадярської зброї становлять зміни її основних традиційних видів — мечів, палашів, шабель, кинджалів, списів, бойових сокир, булав, кистенів, які постійно доповнювалися новинками і запозиченнями, що відповідало умовам місцевої бойової практики. Комплекс озброєння включав одночасно зброю, характерну і для легкоозброєного вершника — списи, кистені, сокирки, і для піхотинця — списи, бойові сокири, і для кінного дружинника — шаблі, мечі, кинджали, булави.
У третьому розділі «Війни і воєнне мистецтво хазарів, волзьких булгарів і мадярів» автори розкривають розвиток воєнного мистецтва держав Східної Європи — Хазарського каганату (VII — X cт.), Волзької Булгарії (VІII — XІІІ cт.), державних утворень давніх мадярів (VІII — XІІІ cт.) і його вдосконалення в ході веденя війн. Авторами при написанні цього розділу книги було використано 172 писемних джерела. Постійні війни з сусідами і воєнні набіги вели всі держави кочівників, а основна їх ціль — захоплення нових територій, торгівля рабами, отриманя данини з поневолених народів. В цьому полягає головна суть кочового способу життя, де немає місця сантиментам, а діють суто біологічні закономірності.
Автори зазначають, що основу стратегії становили: в наступальних війнах — концентрація сил для захоплення і підпорядкування території противника або для удару по важливому стратегічному пункту і швидкий відхід; для оборонної кампанії — опора на укріплений центр оборони і збір військових сил для організації відпору противнику.
В цілому рівень розвитку військової справи хазарів, булгарів і мадярів знаходився на значно вищому щаблі розвитку в порівнянні з іншими європейськими державами того часу. Сильною його стороною була ставка на легку кінноту.
З переходом від кочового способу життя до осілості у них з’являються стаціонарні укріплення, які потребують оборони. Характерною рисою воєнного мистецтва було вироблення тактики активної оборони, яка поєднувала опору на фортеці і маневри в тилу з використаням кінноти, піхоти і суден з метою виснажити противника, позбавити ініціативи і підготувати контрудар. Завдання оборони укріплень спричинили зміни в тактиці бою і його динаміці. Так виник новий вид бою — оборонний, який вимагав наявності нового роду військ — піхоти, з відповідним озброєнням. Поява захисних засобів, необхідність боротьби з важкоекіпірованим вершниками викликали появу важкої кінноти. Міняється побудова бойового порядку, зростає число його елементів, збільшується кількість підрозділів, виділяється резерв. Загони озброєні переважно одним видом озброєння, заклали початки «родам військ», в подальшому ставши новими родами військ.
Частиною оборонної операції були маневри, метою яких було виснажити противника в невеликих битвах, оточити його головні сили, перервати постачаня, зірвати активний наступ. Застосуваня охвату ворога було прогресивним елементом у воєнному мистецтві того часу. Поряд з обманним ударом і маневром використовували оперативне заманювання переважаючих сил противника з наступним його охватом, атакою і розгромом.
В загальному вигляді бойовий порядок війська, як правило, будувався в один ешелон. Військо, основане на організованій системі феодальних дружин, складалося із малих підрозділів, бойові порядки ставали більш подробленими, що надавало їм гнучкості та стійкості, дозволяло вводити війська в бій частинами, поступово нарощуючи силу удару. Хід битви вирішувався в ближньому бою із застосуванням всього набору зброї. Бойовий порядок війська складався таким чином: авангард, центр (інколи виділялися фланги) і резерв. В авангарді перебувала легка кіннота, за нею розташовувались основні сили, в центрі котрих знаходилася дружина правителя, а в резерві — дружина найбільш відданного васала. З деякими варіаціями така побудова війська була притаманна всім ранньосередньовічним кочовим народам. Вона вимагала різної щільності бойових ліній військ, що діяли компактними масами. Керувати такою битвою було важко, для контролю за діями підрозділів як орієнтири використовувалися знамена і штандарти полків, загонів і дружин.
Послідовне введення в наступ легкої кінноти, а в розрахунку на вирішальний удар — важкої, мало за мету пробити фронт. Першими в бій вступали кінні лучники авангарду, які накочувалися на противника хвиля за хвилею, засипали його стрілами та пробували розладнати його ряди. Завданям авангарду було змусити противника розпочати відступ або ж атакувати, після чого до бою вводилися основні сили, а кінні стрільці відводились на фланги. Вирішальний удар завдався дружиною в рукопашному бою, яка ламала бойові порядки противника і змушувала його втікати. Противника, що втікав або відступав, переслідувала легкоозброєна кіннота.
У відповідності з бойовим порядком фази бою визначалися послідовним введенням у бій підрозділів війська. Бій розпочинався з атаки кінних стрільців, які на повному скаку проносилися перед нерухомим строєм противника і раз у раз буквально засипали його стрілами. Головну роль на цьому етапі бою відігравала метальна зброя. Пізніше лучники не тільки зав’язували бій, але й турбували противника на марші, виконували обхідні маневри, рейди в глибину його тилу, розвідку та навіть першими атакували противника в польовому бою. Мінялися способи ведення бою, застосування зброї на етапі бою, коли відбувалося зіткненя основних сил — важкоозброєних кінних рицарів. Вони атакували один одного зімкнутими масами зі списами наперевіс галопом, щоб набрати силу для удара.
Маючи добре розвинуту воєнну організацію і озброєння війська держав Східної Європи — Хазарського каганату (VII — X cт.), Волзької Булгарії (VІII — XІІІ cт.), державних утворень давніх мадярів (VІII — XІІІ cт.) успішно вели як наступальні, так і оборонні бойові дії. Великий вплив військова справа кочових держав спричинила на формування і розвиток воєнної організації, комплекс озброєння і воєного мистецтва Давньоруської держави.
Монографія містить багато (з 245 до 476 с.) цікавих ілюстрацій (зображення воїнів, бойового спорядження, вершників, сцен боротьби на стінах, пам’ятках писемності і торевтики, різних видів озброєння, типи поселень і укріплень, плани фортець), карт, таблиць і схем (воєнна організація війська, родова структура війська, класифікація озброєння, бойові порядки війська).
Безперечно те, що дана праця Бережинського В.Г. та Свистовича С.М. є вагомим внеском у літературну спадщину нашого минулого — воєнної історії середньовічної Східної Європи. Її матеріал може бути використаний, як початківцями, так і фахівцями, які займаються проблеми воєнної історії минулого. Адресована широкому колу читачів.

ПЕЧЕНЮК І.,
підполковник,
ад’юнкт кафедри історії ВГІ НАОУ

ДОСЛІДЖЕННЯ ОХОРОННОГО АПАРАТУ ГЕТЬМАНАТУ

Тимощук О.В. Охоронний апарат Української держави. (квітень-грудень 1918 р.). — Харків, 2000. — 462 с.

В останні роки помітно активізувалося вивчення та висвітлення історичних та історико-правових процесів Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. Розпочалося також дослідження військового аспекту революційної боротьби, проблем організації та захисту української державності. В цьому аспекті з’явилися наукові праці, в яких аналізується Українська Гетьманська держава, її виникнення, зовнішня та внутрішня політика. Однак дослідники обходили або ж побіжно розглядали історію спеціальних військових утворень, охоронного апарату Гетьманату, його історико-правові аспекти функціонування. Наявне упущення заповнює монографія О.В.Тимощука «Охоронний апарат Української держави (квітень-грудень 1918 р.)».1 В роботі висвітлюються історичні передумови й організаційно-правові засади створення гетьманського охоронного апарату, аналізується Держана варта міністерства внутрішніх справ, розглядається місце армії в охоронній системі Гетьманату, охоронні установи та збройні формування міністерства фінансів, шляхів і земельних справ. Поряд з цим автор аналізує процес виникнення та діяльність добровольчих охоронних формувань.
Монографія виділяється тим, що вона написана на основі широких документальних матеріалів, значна частина яких вводиться в науковий обіг вперше. Автор використав також матеріали тогочасної преси, мемуарну літературу. В монографії висловлюється ставлення до приходу П.Скоропадського до державної влади. З цього погляду заслуговує на увагу твердження про те, що серед причин, які сприяли гетьману прийти до влади була анархо-кримінальна ситуація в Україні навесні 1918 р. За умов політики соціалізації, яку проводила Центральна рада та більшовицької експансії виникла в країні анархо-кримінальна ситуація. Йдучи до влади, Скоропадський розраховував, щоб у країні якнайшвидше запанував закон як основа подолання кризових явищ у всіх галузях життя. Приєднуючись до думки багатьох вітчизняних істориків, автор вважає, що Гетьманат був закономірним етапом загального розвитку української національної державності 1917-1920 рр. В цих умовах гетьманський уряд неминуче зіштовхнувся з необхідністю вжиття непопулярних дій, зокрема адміністративного та кримінального примусу.
В монографії визначається саме поняття «охоронний апарат», розкривається концепція та шляхи впровадження її в Гетьманаті. Головну роль у виконанні охоронних функцій в державі мали здійснювати спеціально утворені, відповідним чином навчені і споряджені органи, які діяли на підставі належно розроблених та затверджених законів і легітимних підзаконних актів. До охоронного апарату віднесено всі органи, що за функціональним призначенням покликані захищати недоторканість суспільних відносин, які склалися, зокрема, під впливом держави і права. Автор доводить, що незважаючи на короткий час в Українській державі було створено відповідний охоронний апарат. Тут мова йде про поліцейські підрозділи, Державну варту, військові частини спеціального призначення і територіальні військові комендатури, національну гвардію (Сердюцьку дивізію), гетьманську розвідку і контррозвідку.
Значне місце приділено автором з’ясуванню місця армії в охоронній системі Гетьманату. Залежність від союзників, з одного боку, і тверда впевненість у необхідності створення власних збройних сил, з іншого — відразу штовхнули гетьмана на шлях дипломатичного маневрування у військовій галузі. Гетьман мусив беззаперечно дотримуватися своїх обіцянок перед союзниками і, покладаючи захист країни на німецькі та австро-угорські багнети, плекав надію на створення власної армії. Чітко усвідомлюючи, що з поразкою Центральних держав у світовій війні поліцейських сил для захисту української державності буде недостатньо, Скоропадський добився від Німеччини дозволу та її сприяння в створенні української армії з попередньою чисельністю 120 тис. осіб і з подальшою — до 400 тис. осіб. В зв’язку з цим автор аналізує законодавчі та нормативно-правові акти гетьманської адміністрації, спрямовані на поступове позбавлення інституту територіальних військових установ поліцейських функцій та формування регулярних збройних сил.
Автор вважає за необхідне змінити акценти в твердженнях деяких вчених щодо звинувачень гетьманського режиму у маріонетковій німецько-австрійській залежності. Не заперечуючи реальних фактів перебування військового контингенту німецько-австрійського блоку, визнаючи їх повну силову перевагу, відвертий тиск на українські охоронні органи, автор одночасно нагадує, що війська союзників знаходилися на Україні легітимно, на основі Брестського договору. Центральні держави на тому етапі не мали на меті загарбати чи територіально анексувати Україну, замінити її державні органи окупаційною владою. А дипломатичні здобутки Української держави сприяли тому, що у вересні 1918 року встановилися явні перспективи для подальшого пом’якшення втручання союзників в українські справи. На доказ такого підходу в монографії наводяться численні документи українських урядовців, місцевої адміністрації, Державної варти, які спрямовані на те, щоб завадити проведенню союзниками каральних акцій серед населення повсталих районів. Гетьманський охоронний апарат змушений був безпосередньо боротися зі злочинцями зі складу союзників.
Монографія О.В.Тимощука суттєво доповнює і поглиблює висвітлення державних процесів, які проводилися в умовах української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. Вона стала в пригоді студентам, викладачам, слухачам ВНЗ, всім тим, хто цікавиться коренями української державності.

Шевчук В.,
док.іст.наук, професор