"Воєнна історія" #1 за 2002 рік

З ІСТОРІЇ СПЕЦСЛУЖБ

ВІЙСЬКОВА СПЕЦСЛУЖБА ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР В ЕКЗИЛІ
ТА ЇЇ КЕРІВНИКИ (1926-1938 рр.)

В.С. Сідак,
доктор історичних наук, професор, начальник Національної академії Служби безпеки України, генерал-лейтенант

У військовій історії України ще досі є чимало недостатньо висвітлених сторінок або й зовсім невідомих. Такими ще донедавна були питання про існування та функціонування військової розвідки і контррозвідки у добу визвольних змагань (1917-1921 рр.). Заповнення цієї прогалини* стимулювало автора до дослідження діяльності національних спецслужб в інші періоди.
До останнього часу залишалась практично не вивченою діяльність розвідки та контррозвідки Державного Центру УНР в екзилі у міжвоєнний період. Деякі вітчизняні дослідники, сучасники тієї доби, у своїх працях лише згадували про факт їх існування, але не більше. Запропонована стаття - це спроба проаналізувати організацію військової спецслужби та познайомитися з особами, котрі її очолювали. Власне розвідувальна та контррозвідувальна діяльність цієї інституції буде висвітлена у наступній публікації.
Опинившись за межами України внаслідок поразки у визвольних змаганнях, представники уенерівської еміграції, принаймні її лідери, добре усвідомлювали тогочасні реалії та обстановку. Проте вони не облишили намірів повернутися на рідну землю для відновлення незалежної держави, і після смерті у 1926 р. Головного Отамана Симона Петлюри активізували свою діяльність. За погодженням з тодішнім прем'єр-міністром Польщі Юзефом Пілсудським був створений Генеральний штаб Військового міністерства уряду УНР в еміграції, поділений за напрямками роботи на три секції. Друга його секція, зокрема, мала організовувати діяльність військової розвідки та контррозвідки.
Створення цього підрозділу у надрах Генштабу військового відомства не було випадковим. Адже завдання, які о тій порі мав вирішувати екзильний уряд, вимагали відповідної таємної політичної боротьби.
У декларації ДЦ УНР в екзилі з нагоди десятиріччя Центральної Ради, опріч іншого, наголошувалося: "Звіт з своєї діяльності уряд УНР дасть на український землі. Туди поверне він з тим прапором, що з ним ми вийшли, скріпивши ідею нашої державності ширшим досвідом і чином ... Доки наступить сповідна година, маємо робити все для її здійснення там, на рідній землі, де фактично має вирішитися наша національна-державна справа, і тут, за кордоном, де справедливе її вирішення в інтересах українського народу має знайти певне визнання та допомогу. Тому стежимо за настроями і потребами, що повстають на рідній землі, і готуємо способи їх задоволення ..." 1.
Для здійснення цих намірів необхідно було проводити відповідну організаційну роботу, готувати ґрунт для майбутніх дій, підтримувати зв'язок з Україною, інформуючи там своїх симпатиків та однодумців про існування ДЦ УНР в екзилі та його діяльність. Праця ця могла здійснюватися лише за умов діяльності спеціальних служб або ж органів з аналогічними функціями.
За свідченнями тогочасного міністра закордонних справ уряду УНР на чужині Олександра Шульгіна, на військове відомство (його спецслужбу) було покладено завдання: "підтримувати зв'язок поміж вояцтвом, яке опинилось за кордоном, і з Україною, слідкуючи пильно за всім тим, що там діється, ширючи серед українського громадянства наші державницькі ідеї"2.
Передусім треба було ретельно вивчати політичну й економічну обстановку в УСРР, а саме: ставлення населення до більшовиків, уряду УНР, рівень національної свідомості громадян, міжнаціональні відносини; культурно-освітня ситуація в Україні - ставлення більшовиків до української мови та церкви, організація навчання в школах, ефективність пропагандистської роботи існуючої влади; економічне становище країни - обсяги обробітку землі, стан промислових підприємств та залізниці, торгівля, ціни на продукти харчування й товари повсякденного вжитку, курс грошей; стан радянських військ на території України, їх чисельність і призначення, ставлення до них населення.
Перераховані об'єктивні відомості можна було отримати лише розвідувальним шляхом, через агентів, що перекидалися через спеціально організовані на кордоні з радянською Україною розвідувальні пункти.
Отримані дані після аналітичного опрацювання використовувалися для підготовки протестних матеріалів щодо становища в Україні й репрезентації їх на міжнародних форумах, та й взагалі надавали можливість орієнтуватися у подіях і виробляти відповідну тактику боротьби із своїми політичними ворогами.
Необхідність переправлення на радянський бік часописів та іншої друкованої продукції (в межах пропагандистсько-інформаційної роботи) для ознайомлення населення УСРР із життям та діяльністю Державного Центру вимагала роботи підібраних для цього спеціальних емісарів-маршрутників, які через ті ж розвідувальні пункти перекидалися через кордон.
Ще однією суттєвою об'єктивною причиною створення спецслужб було "зацікавлення" політичним життям української еміграції з боку радянських спецслужб. Це "зацікавлення" виливалося в запеклу боротьбу ОДПУ проти "української контрреволюції", "петлюрівщини".
Агентура ОДПУ активно і досить ефективно працювала практично в усіх закордонних центрах української політичної еміграції. Форми і методи цієї діяльності були різноманітними - фізичне знищення найбільш небезпечних ворогів, проведення інших цільових спецоперацій, розклад еміграції зсередини тощо.
В одному із документів ДПУ УСРР ("Орієнтування по активній українській к.-р." від 2 березня 1926 р.) підкреслювалося: " ... нашим черговим завданням є виявлення всієї цієї публіки (симпатиків української еміграції в Україні. - Авт.) та охоплення її нашою агентурою на всі 100%. Роботу цю треба повести самим плановим порядком, так щоб жоден із зазначеної вище публіки не залишився не врахованим і не уникнув нашої уваги ..."3.
Усе це, безумовно, змушувало провідних діячів уенерівської еміграції, колишніх військовиків Армії УНР вживати можливих для того часу заходів у відповідь, тобто, якщо говорити сучасною професійною мовою, - здійснювати контррозвідувальний захист ДЦ УНР в екзилі. Такою протидією, насамперед виявленням і знешкодженням більшовицьких агентів, мала займатися контррозвідка Державного Центру.
З огляду на розбіжності у політичних орієнтирах, виборі союзників та й, зрештою, конкуренцією у виборенні чільного місця серед загальної емігрантської маси і між окремими її відгалуженнями й породжені цими обставинами намагання з боку "опонентів" із свого ж середовища до розкладу, підриву авторитету провідників та ін., виникла потреба виявлення провокаторів, непевних, роботи із запідозреними і т.п. Це також покликані були здійснювати відповідні співробітники контррозвідки.
Задля об'єктивності варто підкреслити, що й представники уенерівського еміграційного табору не лише не цуралися аналогічних дій (розклад, провокації, підрив авторитету тощо) серед інших еміграційних відгалужень, а й силами своїх спецслужб робили це досить енергійно.

Зрозуміло, в умовах відносної ізоляції, нелегального становища, в якому знаходився певний час Уряд ДЦ, активної протидії радянських спецслужб і відповідних органів деяких країн перебування та й, зрештою, глибокої конфліктності та політичної боротьби у середовищі самої української еміграції таку діяльність можна було забезпечити лише за допомогою спецслужб.
Аналіз передумов створення спецслужб буде неповним, якщо не згадати ще один суттєвий чинник. Йдеться про "зацікавленість" діяльністю української еміграції, і уенерівської зокрема, з боку розвідок ряду країн. Як правило, така зацікавленість викликає вже згадуваний "контррозвідувальний захист", організований спецслужбами країни (у нашому випадку політичного угруповання), що потрапило до поля зору іноземної розвідки. Справді, контррозвідка екзильних спецслужб мусила працювати у цьому напрямку, виявляти "інтереси" та "зазіхання" іноземних спецслужб і протидіями їм.
Втім, і про це треба відверто сказати, у досліджуваний період спецслужби ДЦ УНР не були і не могли бути самодостатніми через низку об'єктивних та суб'єктивних причин. Це призводило до того, що іноземні розвідки, зокрема Польщі, Румунії, Франції, Японії, які прагнули "вивчити" уенерівську еміграцію з метою подальшого використання її можливостей у сфері розвідувальної діяльності на теренах УСРР, частіше розглядалися екзильними спецслужбами як потенційні партнери, а не противники.
Співпраця уенерівських спецслужб з кожною із згаданих розвідок була різною за характером, змістом та значимістю. Це залежало як від збігу інтересів у здобутті певної інформації щодо СРСР, так і від рівня матеріальної підтримки уенерівських спецслужб іноземцями.
До речі, саме це партнерство спецслужб ДЦ УНР з іноземними розвідками дуже цікавило радянські спецслужби, які у зв'язку з цим не лише пильніше "доглядали" за уенерівцями, а й використовували їхнє середовище як своєрідний плацдарм для проникнення до спецслужб згаданих країн.
Принагідно варто зауважити, що за рівнем співпраці з розвідкою екзильного уряду першість протягом усього досліджуваного періоду утримували спецслужби Польщі. Це стосується і практичної допомоги в організації уенерівських спецслужб, і співпраці в окремих розвідувальних пунктах на кордоні Польщі та УСРР, і використання спільної агентури та ін. Та й, зрештою, фінансування, яке надавала "двуйка" - ІІ-й відділ Генерального штабу військового міністерства Польщі - на окремих ділянках роботи екзильних спецслужб (особливо у розвідці), було вкрай "доречним". Певні аналогії можна віднайти й у структурі спецслужб ДЦ УНР та Польщі. Справами розвідки та контррозвідки займалися в обох урядах саме другі відділи їхніх генеральних штабів. Ця ж "аналогія" спостерігалася ще на самому початку діяльності Державного Центру. Так, у його спеціальному органі - Повстансько-партизанському штабі (ППШ) керівним органом розвідувальної роботи був 2-й відділ.
У досліджуваний період, як, до речі, і в попередні роки діяльності спецслужби екзильного уряду, відповідне відомство Польщі далеко не завжди мало українців за рівноправних партнерів. Контроль вже згадуваної "двуйки" за уенерівських спецслужбами був надто пильним. Іноді поляки вимагали, щоб оперативна робота здійснювалась із дотриманням їх пріоритетів. Це викликало, навіть з урахуванням тогочасних реалій (матеріальна залежність і т. ін.), роздратування з боку провідних діячів Державного Центру і призводило до "оргвисновків" щодо окремих співробітників екзильних спецслужб.
У складних умовах перебування ДЦ УНР в еміграції військова спецслужба у міжвоєнний період посіла належне їй місце в структурі Центру. Вона розпочала свою роботу не на порожньому місці. Їй у спадщину від попередників, що діяли в перші роки існування ДЦ УНР в еміграції, залишилися певний напрацьований досвід і традиції, які були дуже доречними у вкрай важких умовах перебування поза межами рідної землі. Нестандартна - обстановка змушувала уенерівську розвідку та контррозвідку з урахуванням ситуації перманентно змінювати форми і методи роботи.
Міністерство військових справ, у відомстві котрого знаходилася спецслужба, очолював відомий український військовий діяч генерал Володимир Петрович Сальський. Генеральним штабом керували послідовно генерали В. Кущ, П. Шандрук та полковник П. Валійський.
Звертає на себе увагу, що у 1926-1938 рр. військове відомство Державного Центру та його спецслужба, як, до речі, й у 1921 р., відігравали провідну роль порівняно з подібними інституціями МВС. Принаймні про діяльність спецслужб загальнодержавного рівня, яким був у перший рік існування екзильного уряду Департамент політичної інформації МВС, нам дотепер нічого не відомо *.
Спецслужба реформованого військового відомства екзильного уряду у міжвоєнний період діяла в незвичних організаційно-структурних формах. Не існувало окремих підрозділів, які б займалися розвідкою та контррозвідкою. Штат був значно менший, ніж у 1921 р. І це не дивно. Адже весь екзильний уряд був значно скорочений і зведений до вузької колегії, в яку входило не більше десятка осіб. Вони відповідали за ті напрямки діяльності, які можна було з більшою чи меншою ефективністю провадити в умовах еміграції 4.
Діяльністю ІІ секції Генерального штабу протягом року (з кінця 1926 р. по січень 1928 р.) керував полковник Микола Чеботарев**. Потім її очолював (до розформування 1 січня 1936 р.) генерал Всеволод Змієнко. До роботи військової спецслужби пряме відношення мали багато інших уенерівських діячів, здебільшого колишніх вояків Армії УНР - Фартушний, Литвиненко, Барвінський та ін., які працювали не у "централі штабу, а в теренах, на кордонах із СССР"5. Активно сприяли спецслужбам Державного Центру голови та провідні діячі товариств колишніх вояків Армії УНР у Чехословаччині, Румунії, Туреччині та на Балканах.
Переважна більшість співробітників ІІ секції працювала, так би мовити, поза штатом і фінансувалися за розсудом її керівника й військового міністра та спецслужб-партнерів, зацікавлених у їх діяльності, й виключно на оперативні потреби***. Дійти такого висновку дозволили свідчення учасників тих подій та окремі фінансові документи другого відділу Польського Генштабу, який був серед головних "спонсорів" екзильної спецслужби, про що більш докладно йтиметься далі.
Головним завданням ІІ секції, за визначенням Миколи Лівицького, було "утримування нелегальних зв'язків з Україною і її населенням, до чого належала також справа організації таємних невеликих осередків, які мали б у відповідний час розпочати повстанську чи революційну акцію"6. Але це не було самоціллю. Концентровано основні напрямки діяльності ІІ секції, а власне - розвідки і контррозвідки можна сформулювати так:
- здобування інформації про боєздатність, технічне оснащення, розвиток окремих родів військ, тактику дій великих армійських об'єднань;
- з'ясування становища у прикордонні задля успішного перекидання агентів;
- політична пропаганда серед населення УСРР шляхом розповсюдження на її терені відповідної літератури;
- налагодження зв'язків із симпатиками уенерівської спрямованості, підготовка їх до рішучих дій в перспективі;
- обмін політичною інформацією з іноземними спецслужбами;
- допомога Державному Центру у виробленні належної політичної лінії та напрямків ефективних дій як на терені України, так і в еміграції;
- виявлення лояльності кандидатів до еміграційних уенерівських угруповань;
- пошук імовірного компромату на діючих членів громад;
- дискредитаційна, розкладова робота проти політичних опонентів в еміграційному середовищі;
- здійснення пропагандистських заходів серед української еміграції;
- боротьба з агентами ДПУ у власних лавах, виявлення їх у середовищі інших політичних еміграційних угруповань;
- протидія місцевим поліційним апаратам та іншим інституціям країн перебування та ін.
У взаємодії з ІІ секцією працювала ІІІ секція Генерального штабу, займаючись виданням пропагандистської літератури, яку переправляли в Україну позаштатні працівники уенерівських спецслужб. Видавалися відозви, листівки ("летючки"), а також часописи, призначені для розповсюдження в УСРР та серед української еміграції. Пропагандистське відомство очолювали спочатку Іван Базяк, потім Петро Сікора. Обидва ці діячі офіційно не входили до складу спецслужби, але мали до неї пряме відношення. Не даремно у листах провідних діячів уенерівської еміграції, в тому числі й співробітників ІІ секції, зустрічаються згадки про них, "представників іншої ресорти (підрозділу. - Авт.)", до компетенції котрої входили завдання, дотичні до розвідувальної діяльності в УСРР. Листи Петра Сікори до безпосередніх виконавців завдань військової спецслужби, кураторів та керівників окремих підрозділів - це подекуди справжні інструкції про дотримання конспірації або настанови і застереження щодо певних операцій. В матеріалах державних архівів, зокрема і Служби безпеки України, знаходимо документи стосовно згаданих осіб, де вони іменуються не інакше, як "відомі розвідники-петлюрівці".
Таким чином, ІІІ секція практично була допоміжною у тій роботі, яку проводило "відомство" Чеботаріва і Змієнка. Взаємодія цих секцій була підпорядкована єдиній меті, скоригованій окремими завданнями спецслужби, наведеними вище.
Численні факти, свідчення вказують на те, що військовий міністр екзильного уряду генерал Сальський координував та спрямовував усю діяльність військової спецслужби ДЦ від самого її створення. Жодне більш менш серйозне питання не обминуло увагу військового міністра. Він повсякчасно і повсякденно "тримав руку на пульсі" таємної роботи, був у курсі всіх справ кожної із трьох секцій Генерального штабу.
Суттєво впливали на роботу спецслужб також і згадані вище провідні діячі військового міністерства В.Кущ, П.Шандрук, А.Валійський, які послідовно очолювали Генеральний штаб.
Протягом декількох місяців, від початку функціонування, Генеральний штаб очолював український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР В. М.Кущ.
Теоретичні знання В.М. Куща, практичний досвід оперативної роботи, безсумнівно, позитивно впливали на вироблення стратегії й тактики діяльності спецслужб ДЦ УНР у перші роки досліджуваного періоду. У його листах до відомих еміграційних діячів за 1929-1931 рр. знаходимо чимало корисних і доцільних порад, думок з приводу окремих ділянок роботи військової спецслужби і багатьох інших дотичних питань. В останні роки життя Кущ був членом головної управи Українського Центрального Комітету. Помер Віктор Максимович у листопаді 1924 р. у Варшаві, переживши всього на два роки свого соратника генерала Володимира Сальського.
Посаду начальника Генерального штабу ДЦ УНР у серпні 1927 р. заступив генерал П.Шандрук, який через кілька років став контрактовим старшиною польської армії, а згодом закінчив польську академію генерального штабу. Останнім начальником Генштабу аж до Другої світової війни був полковник Аркадій Валійський.
Причетність Павла Феофановича Шандрука та Аркадія Івановича Валійського до діяльності спецслужби у добу визвольних змагань 1917-1921 рр. нами не встановлена. Проте їх освіта та досвід, беззаперечно, були корисними у діяльності розвідки та контррозвідки ДЦ УНР в екзилі.
Обидва керівники ІІ секції - Микола Чеботарів і його наступник Всеволод Змієнко - фігури цікаві та неординарні. Обидва мали за спиною великий досвід, як військовий, так і життєвий, натури сильні й вольові, могли самостійно приймати рішення, були лідерами за вдачею.
Все життя першого керівника II секції Миколи Юхимовича Чеботарева було пов'язане з боротьбою - починаючи від доби першої російської революції і до перебування в міграції. Вичерпна його біографія ще досі не написана. Це з жалем констатують дослідники, висвітлюючи лише окремі її віхи7. Протягом усього свого неспокійного життя ця людина залишалась оповитою мороком утаємниченості та численних пліток. Про нього знали багато і водночас дуже мало. У ставленні до Чеботарева байдужих не було. Його або сприймали та поважали, або люто ненавиділи, характеризуючи чорними та білими кольорами без напівтонів. Його ім'я було на вустах і у колах колишніх соратників доби національно-визвольних змагань, більшість з яких згадувала його "незлим тихим словом", і у радянських спецслужб, котрим він протягом тривалого часу завдавав клопоту своєю специфічною діяльністю.
Оперативного досвіду Чеботарів набував самотужки, працюючи на посадах начальника контррозвідувальної частини розвідувального відділу Штабу Дієвої Армії (квітень-липень 1919 р.), трохи менше місяця (до 20 серпня 1919 р.) - коменданта Запілля Дієвої Армії, директора Департаменту політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР (жовтень 1919 р.* - квітень 1920 р.) 8, начальника особистої охорони Головного Отамана С.Петлюри і куратора контррозвідки (з травня 1920 р.).
У цій людини поєднувались різноманітні, часто прямо протилежні риси. З одного боку - державницька позиція з принципових питань, несприйняття свавілля, з іншого - особиста вседозволеність та непомірна жорстокість до підлеглих та опонентів. Складається враження, що поняття справедливості та порядку були у Чеботарева гіпертрофованими, а своє бачення й розуміння цих речей він вважав єдино істинними. Це, зрештою, повною мірою відбилося і в його поведінці та вчинках у досліджуваний нами період.
Ще у 1924 р., коли не існувало спеціального підрозділу для організації роботи військової спецслужби уенерівської еміграції, Чеботарів був тією людиною, котра за допомогою певних осіб, здійснювала власними зусиллями роботу розвідувального характеру на користь екзильного уряду та повстанського руху на терені УСРР. Саме тому Микола Юхимович тривалий час залишався об'єктом пильної уваги радянських органів державної безпеки, що підтверджують численні архівні джерела КДБ. Це - документи 20-х-30х-років, пов'язані з боротьбою з повстанським рухом в Україні та спецопераціями проти української еміграції.
Небайдужість радянських спецслужб до цієї особи небезпідставна. Практична діяльність Чеботарева на утаємниченій ниві, новаторські пропозиції, помножені на фаховий та політичний досвід, робили його справді небезпечним противником як для ДПУ-НКВС, так і для опонентів в українському еміграційному середовищі.
Вже в 1924 р. у листах Миколи Чеботарева до сотника Володимира Шевченка знаходимо цікаві роздуми щодо організації, перспектив та напрямків роботи спецслужб у нових умовах еміграції: "У таємній роботі відбулися зміни на підставі досвіду... Для мене ясним стало, що для успішної боротьби, потрібно придавати нельогальне значіння "тамошньої роботи"...". І тоді ж він пропонує: "... утвердити організацію молодих активних сил нашого народу . . , утворити центр на позиції УНР на чолі з Головним Отаманом". Зазначена організація повинна була, за задумом Чеботарева, стати суто конспіративною, робота її мала зосереджуватися "як на терені України, так і на еміграції"9.
Протягом 1925-1926 рр. у листах до Шевченка Чеботарів викладає свої засадничі позиції щодо утаємниченої сфери діяльності ДЦ, наголошуючи при цьому: "Наша робота зв'язана з проклятими більшовиками і різноманітними елементами серед яких багато підозрілих, або просто провокаційного шумовиння"10 .
Таким чином, ще до створення ІІ секції Генштабу Чеботарів уже досить чітко і грамотно визначав головні напрямки роботи спецслужб у нових незвичайних умовах, а саме: запобігання проникненню до їх лав ворожих елементів, відсіч розкладовій роботі з боку організацій-опонентів із еміграційного середовища та ін.
Документи свідчать, що протягом навіть того нетривалого часу, коли Чеботареву довелося організовувати роботу військової розвідки і контррозвідки ДЦ УНР в екзилі, він устиг зарекомендувати себе людиною ріщучою, безкомпромісною, добре обізнаною із специфікою, методами та напрямками ведення розвідувальної та контррозвідувальної роботи у нелегальних умовах на чужому терені.
Серед реалізованих згодом слушних пропозицій та новацій начальника II секції, спрямованих на поліпшення розвідувальної роботи та підвищення її ефективності було, зокрема, залучення до співпраці "поворотчан", тобто тих українців-реемігрантів, що поверталися в радянську Україну. Те ж саме він пропонував і щодо "зміновіховців"*. Я просив пустити мене до Чехів, - писав Чеботарів до сотника В. Шевченка 19 січня 1927 р., - спеціально для налагодження роботи по використання і тих, і інших. Чи ви припускаєте, щоби більшовики не використали, коли б щось подібне було б з їхнього боку. Будьте певні, що не одного б вони під маскою поворотчика повернули свого чоловіка до ворожого табору. Отож і нам потрібно вжити все уміння, впливи і знання.., щоби з нашого відома було більше поворотчан фактично наших людей"11.
У нових умовах ведення розвідувальної роботи Чеботарів пропонував цікаві шляхи до її налагодження та вдосконалення, грамотно аналізував успішні операції та провали, виявляючи при цьому неабияку фахову майстерність.
Цікавими і справедливими є його характеристики стосовно агентури ДПУ, якій протидіяли спецслужби ДЦ УНР в екзилі: "...Вже тоді Кремль вводив своїх агентів у всі середовища нашого центру і то вже не агентів-примітивів, а інтелігентних, свідомих українських персонажів високої кваліфікації"12.
Однією із характерних рис тодішньої політичної діяльності Чеботарева, як вже зазначалося вище, була схильність до конфронтації з провідними, авторитетними діячами ДЦ УНР в екзилі у відстоюванні своїх власних поглядів на тактику та методи боротьби за незалежну державу.
Чимало українських лідерів, враховуючи об'єктивні реалії, тимчасово відкидали, як неможливий засіб, відкриту збройну боротьбу за повернення на рідні землі. Чеботарів, навпаки, наполягав саме на такому сценарії, пропагуючи необхідні для втілення своєї концепції засоби. Виявляючи відкрите і гостре неприйняття "миротворчої" політики військового міністра ДЦ УНР, відмови від задумів збройним, радикальним шляхом переломити ситуацію, він наголошував: "...Жадних "уступок" військових, фінансових, чи яких других не може бути. Одна уступка, - це зброя і кров... Шлях до Самостійної України через море крові ..."13.
Така безкомпромісна позиція зрештою призвела до відкритого конфлікту лідерів уенерівської еміграції, з одного боку, і Чеботарева - з другого. Це засвідчує один з листів Чеботарева до сотника Володимира Шевченка, в якому гострій, нещадній критиці вкотре піддаються незгодні з пропагованою ним тактикою В.К.Прокопович, П.Г.Чижевський, М.Л.Юнаків, В.В.Садовський. Зокрема, він наголошував: "Вони бояться сміливих кроків, без яких ніколи маса нашого народу не піде за ними. Вони хотіли б і "капитал приобрести и невинность соблюсти ..."14.
Цитуючи висловлювання Миколи Юхимовича стосовно провідних діячів екзильного уряду, колишніх вояків армії УНР, варто ставитись до них із великими застереженнями, зважаючи на постать автора, котрий, як переконуємося, хоч і був людиною дуже розумною, але подекуди йому бракувало витримки й поміркованості.
Аналізуючи справжні причини зняття Чеботарева з посади начальника ІІ секції у січні 1928 р., можна стверджувати, що це сталося через незадоволення його роботою та "екстремістськими" поглядами, на думку А. Лівицького, В.Сальського й інших провідників уенерівської еміграції. Варто також підкреслити, що, згадані чільні діячі екзильного уряду за своєю політичною вагою постаті зовсім іншого масштабу, вони знаходились на значно вищому щаблі. Їх авторитет та заслуги перед Україною не можна й порівнювати з тими, що мав начальник ІІ секції.
Не останньою серед причин усунення Миколи Юхимовича від роботи керівника ІІ секції стала і його занадто активна, не переконання провідних діячів екзильного уряду, співпраця з польськими спецслужбами. Він дозволяв собі використовувати агентуру, завербовану уенерівськими спецслужбами виключно для потреб 2-го відділу польського Генштабу, обминаючи при цьому уряд УНР. Саме в цьому підрозділі польських спецслужб Чеботарів почав працювати після усунення з посади керівника ІІ секції Генштабу Військового міністерства ДЦ. Факт сумлінної роботи Миколи Юхимовича на розвідку Польщі підтверджують і польські дослідники. Так, у роботі Andrzej Peplonski "Wywiad polski na ZSRR. 1921-1939" ("Польська розвідка в СРСР. 1921-1939 рр."), присвяченій діяльності польської розвідки на території СРСР, згадується Чеботарів як керівник центральної пляцувки "Україна" й навіть називається його псевдонім - "Гетьман"15.
Така "орієнтація" Чеботарева й інші його "гріхи" перед Державним Центром згодом призвели до того, що Андрій Лівицький звернувся до Пілсудського із клопотанням, щоб Чеботарева вислали з Польщі16. Це зрештою і сталося у 1929 р., коли він змушений був виїхати з країни і певний час жити у Парижі. Микола Андрійович Лівицький стосовно особи Чеботарева, його роботи на чолі ІІ секції, причин усунення писав, прозоро натякаючи на розходження у поглядах із керівниками ДЦ та інші обставини, про які "ще не час говорити"17.
Про гостроту конфлікту свідчить поява на світ у 1929 р. відозви Чеботарева до української еміграції, де нещадній критиці піддавалася й політика Уряду УНР в екзилі, і її чільні провідники. На жаль, ми не маємо самого тексту цієї відозви, але опосередковані згадки про неї зустрічаються в окремих документах тієї доби.
У 1930 р. незадоволення контактами Чеботарева із Петром Кожевніковим* висловлювали А.Лівицький, В.Сальський і В.Змієнко, називаючи Миколу Юхимовича "диким" націоналістом, який працює на користь німецької розвідки"18.
Розбіжності у поглядах Чеботарева і провідників ДЦ УНР в екзилі, його контакти і співпраця з оунівцями, польською, а згодом німецькою розвідками дали підстави уенерівським діячам називати його навіть "всесвітнім агентом". Саме цим прізвиськом Чеботарева обурюється у своїй книзі "Україна або смерть" Віктор Роєнко19.
У 1936 р. Чеботарів був (уже удруге) заарештований поляками, просидів у в'язниці до окупації Польщі німцями, котрі його звільнили і вивезли до Берліна. В одному із повідомлень НКВС БРСР до НКВС СРСР і НКВС УРСР по Львівській області про затримання у Білостоці "резидента німецької розвідки І.І. Маняка" згадується М.Ю. Чеботарів як "полковник петлюрівської банди", що готується до перекидання на радянську територію20.
У 1940 р. Микола Юхимович повернувся до Варшави. В роки Другої світової війни Чеботарів виїздив в окупований німцями Мінськ, атакож у Прагу, Відень, Белград, Софію, Варну, Бухарест. Є також його згадки про те, що він побував і в Москві: "Мав тоді великі зв'язки і мені пропонували улаштуватися в запіллі ..."21.
У 1944 р. Чеботарів евакуювався з Варшави на Захід. В 1946 р. знаходився у таборі для переміщених осіб в Оберсдорфі. Згодом оселився в Ульмі, де і помер 4 лютого 1972 р.22.
У контексті розглядуваного питання варто визнати: незважаючи на всі розбіжності у поглядах із провідними діячами, його дещо нестриманий і категоричний характер, у цілому Микола Юхимович був, безумовно, людиною корисною для військової спецслужби ДЦ. Його великий досвід знання, вміння прогнозувати відіграли позитивну роль на певному відтинку роботи ІІ секції. Дорікати за те, що він згодом перейшов до іншого табору української еміграції, мабуть, не варто. Адже мета Чеботарева залишалась незмінною - незалежна Україна.
Начальник ІІ секції Генштабу Всеволода Змієнко, який заступив Миколу Чеботарева на цій посаді, працював під керівництвом Сальського, навіть після того, як 1 січня 1936 р. секція була ліквідована.
Прийнявши справи від Чеботарева у січні 1928 р., він намагався організувати діяльність військової спецслужби, враховуючи здобутки і хиби свого попередника.
Володіючи чималим досвідом організаційної роботи (ще за доби Директорії УНР працював у Генеральному штабі, де мав безпосереднє відношення до військової розвідки) у 1920 р. Всеволод Змієнко виклав основні концептуальні засади розвідки, її найголовніші завдання, вважаючи розвідвідділ "мозговою клітиною" штабу.
Один із шляхів до ефективної роботи в умовах еміграції він бачив у налагодженні зв'язків з провідниками українських громад, які обстоювали уенерівські позиції, та представниками військового міністра у країнах Європи. І не лише для того, щоб отримувати від них інформацію розвідувального характеру, а також для налагодження за їхньою допомогою відповідної контррозвідувальної діяльності. Змієнко й розпочав свою роботу начальника ІІ секції саме з того, що зав'язав стосунки з широким колом керівників українських громад, отримавши таким чином дуже важливі джерела інформації.
В одному з листів (18.IV.1929 р.) до сотника Володимира Шевченка він висував умови налагодження майбутньої співпраці: "Ви на Чешському терені плаваєте як риба в воді, зазнайомлені з місцевими тертями, певно маєте оцінку осіб тамошньої української еміграції, знаєте політичні їхні симпатії та антипатії, як рівно ж хто стоїть позаду тих чи інших організацій, хто працює на користь ворогів наших... А в випадку Вашого від'їзду треба отримати підготовлених інформаторів, які продовжували б Вам подавати потрібні відомості про ці організації.., та ще й таких, що висвітлювали б працю наших органів на тамошньому терені... До цього часу праця освідомляючого характеру була зконцентрована в одних руках на Вашому терені... це перше, а по-друге, належить вже запроваджувати своїх людей в організації нам ворожі, аби посідати відомості з першого джерела, чи знайти з поміж тих організацій людей, які подаватимуть відомості..."23.
Весь час перебування Всеволода Юхимовича на посаді начальника ІІ секції не припинялася його активна діяльність для вдосконалення роботи, розширення зв'язків, залучення широкого кола представників еміграції до співпраці із розвідкою та контррозвідкою Державного Центру. В полі зору Змієнка знаходилась кожна вербовка, що її проводили його підлеглі, кожна операція перекидання агентів на територію УСРР. Змієнко вів широке листування із представниками військового міністра в усіх країнах осідку. Людина розумна і принципова, він мав свою точку зору, яку обстоював у численних конфліктних ситуаціях, що були звичним явищем в українській еміграції тієї доби. Його ім'я зустрічається не лише на сторінках протоколів заарештованих НКВС колишніх військовиків Армії УНР (Литвиненка-Морозенка, Порохівського, Кожевнікова, Гальчевського, Водяного тощо), але й у численних листах діячів уенерівської еміграції, які згадували його й злим, і добрим словом. От чого вже справді не бракувало Змієнку, так це уваги до своєї персони як з боку радянських спецслужб, так і з боку своїх опонентів у власному еміграційному середовищі. На таку увагу могла претендувати лише людина неординарна. Таким і був Всеволод Змієнко - ветеран Армії УНР, послідовний прибічник ідеї С.Петлюри, організатор роботи спецслужб ДЦ УНР в екзилі.
Серед представників уенерівської еміграції, залучених з часом до співпраці із ІІ секцією, був колишній сотник Армії УНР Володимир Якович Шевченко, з яким активно спілкувалися обидва її керівники.
Микола Лівицький згадує про причетність до роботи у ІІ секції Військового міністерства ДЦ УНР в екзилі ще чотирьох осіб - підполковника Бориса Барвінського, полковника Литвиненка, сотника Недайкаші, поручника Фартушного24.
Наведені вище побіжні характеристики керівників ІІ секції свідчать про те, що вони мали багато спільних рис: отримали військову спеціальну освіту, тією, чи іншою мірою були причетні до національно-визвольної збройної боротьби 1917-1921 рр. Окремі з них мали досвід роботи у контррозвідці, працювали в охороні Головного Отамана Симона Петлюри. Їх об'єднував патріотизм, прагнення якомога краще налагодити роботу у своєму "відомстві". Все це дає підстави стверджувати, що в еміграційній військовій спецслужбі екзильного уряду працювали люди із значним життєвим і фаховим досвідом. Більшість з них була обізнана з специфікою оперативної діяльності. Проте були й відмінності, які, зрештою, призвели до логічної "ротації" кадрів керівників ІІ секції Генштабу.
В цілому ж організація військової спецслужби протягом всього часу її діяльності була підпорядкована завданням, які доводилося вирішувати екзильному урядові о тій порі. Окремі деталі цієї таємної боротьби були наведені нами в уривках з листування керівників ІІ секції. Як переконуємося, напрацьовувалися вони з плином часу і залежали від перебігу подій та тогочасної оперативної обстановки. За взірець організації екзильна спецслужба у досліджуваний нами період взяла польську модель, що цілком зрозуміло, зважаючи на політичні орієнтири та "симпатії" Державного Центру. Багато в чому це залежало і від Польщі, яка, до речі, у той час була чи не єдиною країною, котра після приходу Пілсудського до влади гостинно розгорнула свої обійми для уенерівської еміграції, створивши більш-менш пристойні умови для їхнього життя, навчання та роботи; стала "генеральним спонсором" діяльності спецслужби ДЦ УНР а екзилі.
Наскільки ефективною була розвідувальна та контррозвідувальна діяльність військової служби у 1926-1936 рр., як саме здійснювалася ця робота читач зможе довідатись з наступних публікацій.

* Хоча у досліджуваний період Міністерство внутрішніх справ (очолюване послідовно О.Саліковським, О.Лотоцьким, М.Вєтухівим) й існувало, але чим воно займалося в жодному із відомих нам документів та в особистому листуванні провідних діячів екзильного уряду тієї доби достеменних відомостей немає.
** В окремих джерелах зустрічається написання - Чоботарів.
*** Це стосується і діяльності керівників розвідувальних пунктів уенерівських спецслужб, що знаходились на кордоні з Україною.

* Зміновіхівці - представники громадсько-політичної течії серед емігрантської інтелігенції. Назва походить від збірки "зміна віх", виданої у Празі в середині 1921 р. Голова ідея полягала у співпраці з радами задля економічного й культурного відродження батьківщини для чого на Україну з еміграції поверталося чимале число висококваліфікованих інтелігентів, більшість з яких у 30-ті роки було репресовано і знищено.

* Петро Кожевніков - учасник Першого конгресу українських націоналістів (28 січня - 3 лютого 1929 р., м. Відень), член проводу ОУН (керівний орган, організований 3 лютого 1929 р.).

Примітки
1. Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. - К., 1998. - С.122.
2. Там само. - С.37
3. Державний архів Служби безпеки України (далі - ДА СБУ). - Спр.445. - Арк.21.
4. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. - К., 1994. - С.73.
5. Лівицький М.А. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками. - Мюнхен-Філядельфія. 1984. - С.27.
6. Там само. - С.23.
7. Див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідження. - К., 1999. - С.232, 322; Роєнко В. Україна або смерть! - К., 1997. - С. 58-61.
8. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.1092. - Оп.3. - Спр.343. - Арк.1.
9. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.269. - Особисті документи В.Шевченка. - Спр.№460. Лист-інформація Чеботарева з Варшави від 15.ІІ1924 р. (адресат не встановлений).
10. Там само.
11. Там само.
12. Рукописний фонд музею історії національних спецслужб Національної академії СБ України. Спогади М.Ю. Чеботарева. - С.11.
13. ЦДАГО України. - Ф.269. - Особисті документи В.Шевченка. - Лист М.Чеботарева до невстановленого адресата із зверненням "Пане полковнику". Без дати. Відноситься до січня 1927 р.
14. Там само. - Лист М. Чеботарева до сотника В. Шевченка від 13 жовтня 1924 р. та від 31 серпня 1925 р.
15. Andrej Peplonski. Wywiad polski na ZSRR. 1921-1939. - Warszawa, 1996. -S.126.
16. Архів управління СБ України у Хмельницький області. - Спр.П-229303. - Арк.39,238.
17. Лівицький М. Названа праця. - С.27.
18. ДА СБУ. - Спр.74182: У 3 т. - Т.3. - Арк.118.
19. Роєнко В. Названа праця. - С.58.
20. Органы государственной безопасности СССР в Великой отечественной войне: Сборник документов. - М., 1995. - Том 1. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 г. - декабрь 1940 г.) - С.108.
21. Рукописний фонд музею історії національних спецслужб Національної академії СБ України. Спогади М.Ю. Чеботарева. - С.23.
22. ДА СБУ. - Спр. 74182. - Т.2. - Арк.215; - Т.3 - Арк. - 118-119; Білокінь С. Названа праця. - С.232.
23. ЦДАГО України. - Ф.269. Особисті документи В.Шевченка. - Спр.459. Лист В.Змієнка до сотника В.Шевченка від 18.04.1929 р.
24. Лівицький М.А. Названа праця. - С.27.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2002 рік