"Воєнна історія" #1 за 2002 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ 

Воєнне мистецтво гетьмана Петра Сагайдачного

Корнієнко В.В.,
старший викладач кафедри історії війн і воєнного мистецтва Національної академії оборони України, кандидат історичних наук, підполковник

Розвиток воєнного мистецтва українського козацтва охоплює майже три сторіччя, починаючи з кінця ХV ст. За цей час український народ витворив з невеликих ватаг свої власні Збройні Сили - Військо Запорозьке, військове мистецтво якого було високо оцінено тогочасною Європою та привернуло увагу багатьох полководців різних країн світу. І це недивно, оскільки воно було своєрідним і самобутнім.
Одним з найважливіших етапів його розвитку була перша чверть XVII ст., бо саме тоді, згідно з науковими дослідженями, була створена дисциплінована, добре підготовлена козацька армія під керівництвом відомого гетьмана Петра-Конашевича Сагайдачного та склалась своя козацька школа воєнного мистецтва, в рамках якої були досягнуті значні успіхи у розвитку як стратегії, так і тактики.
Аналіз спеціальних досліджень, щодо воєнних дій, які відбувалися в першій чверті XVII ст. за участю козацького війська П.Сагайдачного, дозволяє виявити особливості його воєнного мистецтва, завдяки яким Військо Запорозьке виходило переможцем у багатьох війнах та походах не тільки в той час, а й в майбутньому. Саме в цьому і полягає мета даної статті, оскільки знання їх служить необхідною передумовою визначення змісту та тенденцій розвитку сучасного українського воєнного мистецтва.
У той час, наприкінці XVI - початку XVII ст., політична мета війн західноєвропейських країн відзначалася обмеженістю й глибокою суперечливістю. Війни цього періоду велись в основному не в національних інтересах, а в інтересах панівних класів з метою їх збагачення й носили загарбницький характер. Все це вело до обмеженості стратегічної мети. Досягнення політичних цілей відносно малого масштабу без крайньої напруги сил було найбільш доцільним способом ведення війни. З іншого боку, і воєнні засоби, якими розпоряджалися країни Західної Європи, були обмеженими. Спосіб комплектування військ, прийнятий в цих державах (вербовка), не забезпечував можливості утворення численних збройних сил і швидкого поповнення втрат у ході війни. Особливо тяжким було відновлення підготовлених кадрів.
На такій основі склалася в Західній Європі стратегічна концепція, згідно з якою питання про знищення армії противника у вирішальній битві не ставилося. Битва розглядалася як один із способів впливу на противника. Рішучий наступ в глибину території ворога, як правило, вважався неможливим через недостачу сил і засобів. Задача оволодіння територією вирішувалася в основному шляхом взяття розташованих на ній найважливіших фортець. Тобто географічні об'єкти набували першорядного значення, а битва відсовувалась на другий план. Особливе значення в тиловому забезпеченні військ набували шляхи сполучення.
Все це привело до формування у той час однієї з керівних ідей західноєвропейської стратегії - вирішити стратегічні задачі шляхом маневрування, спрямованого проти комунікацій противника, не завдаючи ударів по живій силі. Сутність маневрування полягала в тому, щоб прикрити свої шляхи сполучення і створити умови для завдання ударів по комунікаціях противника. Таким чином необхідно було відтіснити ворожу армію, а потім оволодіти необхідними об'єктами.
Це загальні риси маневрової стратегії, як способу підготовки та ведення війни.
Такої ж стратегії наприкінці XVI - початку XVII ст. дотримувалось в основному і Військо Запорозьке, яке було пов'язане багаторічними й надто своєрідними відносинами з рядом європейських армій, зокрема польською і російською, які виступали як союзниками українського козацтва, так і його противниками. Тому і не дивно, що воєнне мистецтво українського козацького війська, яке брало участь у збройній боротьбі з арміями багатьох країн, зазнало впливу з боку західноєвропейського воєнного мистецтва.
Але ж запорожці творче підходили до цього процесу, переймаючи і відпрацьовуючи лише ті прийоми бою, що були їм властиві. Козацькі ватажки не дотримувалися сліпо загальноприйнятих способів ведення війни, а використовували відповідно до обставина більш рішучі форми ведення збройної боротьби. Про це переконливо свідчить військова діяльність у першій чверті XVII ст. козацького гетьмана Петра-Конашевича Сагайдачного.
Сагайдачний зрозумів, що на той час перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. Саме тому, на противагу західноєвропейській стратегії, він старається уникати безплідного маневрування по тилах противника та облоги фортець і обирає за основу своїх дій - швидкий і несподіваний маневр з метою створення для своїх військ найбільш сприятливих умов і, користуючись цим, нав'язати противнику польову битву та розгромити його. Тобто, прагнення діяти наступально, намір завершити усякий маневр ударом - стає для Сагайдачного одним з основних принципів на протязі всієї його полководницької діяльності. Причому застосування цього принципу в кожному бою було різне. Він кожен раз шукав саме той шлях, який в даних конкретних умовах найкоротшим шляхом вів до перемоги. Виходячи з цього, Сагайдачний відкинув таку форму стратегічних дій, що була притаманна найманим європейським арміям того часу, як то маневрування на комунікаціях району воєнних дій з метою ухилення від битви, і виробив свою стратегію, основними напрямками якої були: - блокування головних комунікацій та стратегічних об'єктів в районі воєнних дій (фортець, шляхів сполучення, зв'язку та постачання); проведення серії битв перед Генеральною битвою з метою виснаження або введення в оману противника; та масування основних сил і засобів війська Запорозького на головному напрямку як у наступі, так і в обороні, з метою розгромити ворожу армію, або досягти вирішального результату в ході воєнних дій найкоротшим шляхом і з мінімальними втратами. Яскравим свідоцтвом цього є похід козацького війська на Москву у 1618 р., а також Хотинська війна 1621 року, які підтвердили відповідність козацької стратегії й тактики вимогам часу, та забезпечили Війську Запорозькому набуття міжнародного авторитету.
Все це стало можливим завдяки високому ступеню підготовленості війська до війни, яка досягалась завдяки унікальності організаційної побудови Запорозької Січі, де для забезпечення Війська Запорозького людськими та матеріальними резервами через територіальну, паланково-курінну, а пізніше полково-сотенну систему, залучалося все покозачене населення України. А оскільки ця система була створена з метою максимальної мобілізації сил українського народу для свого визволення, то її можливості були настільки великими, що дозволяли козацькому війську після значних втрат або поразок негайно відроджуватися. Для Європи це не було властиво через феодальну роздробленість.
Таким чином, виходячи з вищевикладеного можна сказати, що воєнному мистецтву козацького війська того періоду були більш близькі ідеї рішучих дій, спрямованих на розтрощування живої сили противника, ніж то принципи західноєвропейської школи маневреної боротьби за комунікації з метою уникнення від битви. При цьому, характерними рисами воєнного мистецтва запорожців являлися активність, наполегливість і рішучість у досягненні поставленої мети та застосування самих різноманітних і гнучких форм тактики бою залежно від конкретних умов обстановки.
Що ж до тактичного рівня, то тут слід відзначити, що на той час, а саме в першій чверті XVII ст., у Європі панувала лінійна тактика. Її суть полягала у рівномірному розподілу сил по фронту, побудова їх для бою у 2-3 лінії (по 4-8 шеренг в кожній при дистанції між лініями 50-200 кроків) та в прагненні вести бій переважно вогнем. Лінійна тактика передбачала, щоб кожний полк, батальйон, рота, взвод, гармата і солдат займали у бойовому порядку визначене місце, і зобов'язані були діяти як одне ціле, інакше порушувалася вся побудова армії. Як що потрібно було провести будь-який маневр, то його здійснювали всією армією цілком. Внаслідок цього, війська мали можливість наступати у порядку лише на рівній місцевості. Кінець битви вирішувався вогневим боєм. Основним методом ведення вогню - був залповий вогонь. До рукопашного бою справа як правило не доходила.
Лінійна тактика призвела до захоплення оборонними та вогневими боями і недооцінки активних наступальних дій, оскільки в обороні легше було зберігати лінійний бойовий порядок й забезпечити високу вогневу міць. Більшість полководців того часу тому й прагнули виграти битву не наступом, а обороною.
На відміну від них, П.Сагайдачний, навпаки був прихильником активних дій. Він усвідомлював, що склад козацького війська і якість запорожців дають йому можливість отримати в особі своєї армії засіб до вирішення різноманітних і найскладніших тактичних завдань. Тому Сагайдачний відхиляє пасивну західноєвропейську тактичну систему й розробляє свою, яка ґрунтується на як найбільшій рухливості, наглих нападах і воєнних хитрощах, так званих "воєнних фортелях". При цьому основними її напрямками щодо засади бою були:
висування авангарду,
маневрування двома флангами,
удар центром у вирішальному місці,
Про це переконливо свідчать битви під Галацом у 1616 р. і Хотином у 1621 р. в яких всі ці положення знайшли своє практичне застосування.
До речі, ці напрямки простежуються в майбутньому і у Наполеона, який у свій час дуже уважно вивчав воєнне мистецтво українського козацького війська.

Суттєвим моментом тактики запорожців досліджуваного періоду, виявилось поєднання вогню мушкетів з дією холодної зброї. У країнах Західної Європи при застосуванні ручної вогнепальної зброї робилася ставка на залповий, неприцільний вогонь. У козацькому же війську навпаки. Основним прагненням було досягнення підвищення влучності прицільного індивідуального вогню. Торкаючись майстерності козаків як стрільців, венеціанський посол А. Віміна у той час записав, що бачив на власні очі, як запорожці "гасять кулею свічку відсікаючи нагар так, що можна подумати, наче зроблено щипцями". Разом з тим українські козаки, завдяки Сагайдачному навчилися створювати інтенсивний і щільний вогонь. Досягли вони цього завдяки тому, що Сагайдачний зменшив стрій козацької піхоти під час бою до трьох шеренг, де перша шеренга вела вогонь, друга шеренга передавала заряджені рушниці, а третя безперервно заряджала їх. Це дозволяло, при забезпеченні безперервності вогню, залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим самим створити широку фронтальну смугу щільного вогню. З іншого боку, побудова козацької піхоти у тришеренговий стрій зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню противника. За підрахунками, така своєрідна технологічна лінія, дозволяла запорожцям робити до 3 пострілів за хвилину, що перевершувало можливості західноєвропейської піхоти майже в 8-10 разів. Якщо останнім було потрібно близько трьох хвилин, щоб бути готовим до нового пострілу, то в козацькому війську, шеренга яка зробила постріл, була готова до наступного вже через 20-30 секунд.
Під час бою, українські козаки зближувалися з противником на дійсний постріл (300-350 кроків), поражали його влучним і інтенсивним вогнем, і переходили до рішучої атаки холодною зброєю.
Вогонь повинен був частково розладнати і деморалізувати противника, дезорганізувати його вогонь і понизити його дієвість. Крім цього, дим від пострілів служив свого роду маскуванням для атакуючого.
Тобто, ми бачимо, що Сагайдачний віддавав основну перевагу удару холодною зброєю, не відмовляючись при цьому від розумного використання всіх властивостей вогнепальної зброї. Рушничному вогню він відводив роль підготовки удару. Прикладом цьому можуть бути бойові дії проти турецьких військ у 1616 році під Галацом. Побачивши, що ворог отримує підкріплення, Сагайдачний приймає рішення розпочати наступ, незважаючи на те, що противник мав значну перевагу у кількості військ. Наступ відбувався розстрільною лавою, з використанням складок місцевості. Спустившись до Дунаю й обминувши біля самого берега турецьку флангову батарею, частина козацького війська після короткої вогневої підготовки завдала рішучий і несподіваний удар по турецькому стану і в передмістя, не давши часу туркам навіть зарядити свої гармати. Тим часом інша частина запорожців, добравшись до турецьких позицій за допомогою шанців і використовуючи рушничний вогонь, в цей же час кинулась у рукопашний бій з другого флангу і по центру. Внаслідок цього раптового наступу, турки, незважаючи на величезну перевагу, вимушені були втікати в місто.
Отже, виходячи з вищевикладеного, маємо підстави зазначити, що Сагайдачний, в умовах панування на той час в Європі лінійної тактики, яка передбачала ведення бою переважно шляхом вогневого змагання, яке не доводилося, як правило, до удару зближенням, не переоцінював рушничний вогонь, а зробив його засобом підготовки удару холодною зброєю. Саме в цьому і полягає відмінність козацького способу ведення бою й те нове, що було внесено Сагайдачним у тактику свого часу.
Таким чином, підсумовуючи зазначимо, що аналіз історичних джерел та наукових досліджень щодо воєнних дій, які відбувалися в першій чверті XVII ст. за участю козацького війська, свідчить про поступове зростання досвіду Війська Запорозького та суттєві зміни в його воєнному мистецтві завдяки полководницькій діяльності гетьмана П.Сагайдачного. У боях він довів, що перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. Через це у козацькому війську було відкинуто таку форму стратегічних дій, як безплідне маневрування по тилах противника та облога фортець, і обрано за основу - швидкий і несподіваний маневр з метою розгрому противника потужним ударом. При цьому, на противагу західноєвропейським арміям, з їх прагненням вести бій шляхом вогневого змагання, яке доходило, як правило, до удару зближенням, в козацькому війську основна перевага віддавалась саме удару холодною зброєю, а рушничному вогню відводилась роль його підготовки.
Воєнне мистецтво козацького війська, яке сформувалось у першій чверті XVII ст., дійсно було самобутнім і своєрідним, і стало підгрунтям для подальшої боротьби під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Література

Алекберли М. Хотинская война (1621 г.) - Черновцы, 1957.
Історія українського війська. - Львів, 1992.
Мішин В.В. Похід гетьмана Сагайдачного на Москву (до 380-річчя походу козацьких військ на столицю московської держави)., - К., 1998.
Мицик Ю.А., Плохій С.М. Як козаки воювали. - Дніпропетровськ, 1991.
Разин Е.А. История военного искусства: в 5 т., - М., 1955, т.1.
Строков А.А. История военного искусства: Рабовладельческое и феодальное общество. - М., 1955.
Сергійчук В.І. Українське козацьке військо у другій половині XVI - середині XVII ст.: Автореф. дис. .... д-ра іст.наук. - К., 1991.
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. - Львів, 1990, т.2.
Военный энциклопедический словарь. - М., 1986.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2002 рік