"Воєнна історія" #1 за 2002 рік

Інтерв'ю з ГОЛОВНИМ РЕДАКТОРОМ

СЕРГІЙ ЛИТВИН: "НАШ ЖУРНАЛ - ПРОЛОМ У ГЛУХІЙ СТІНІ БАЙДУЖОСТІ
ДО ВОЄННО-ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ"

Редакційна довідка:
Сергій ЛИТВИН. Народився в селі Запрудді Камінь-Каширського району Волинської області.
Закінчив вище військове політичне училище у Сімферополі 1975 року та військово-політичну академію у Москві 1984 року.
У 1984-1995 рр. служив у Сімферопольському військовому
будівельному училищі на посадах викладача історії, начальника кафедри українознавства.
З 1995 року - у Севастопольському військово-морському інституті обіймає посади заступника начальника факультету з виховної роботи, докторанта.
Опублікував понад 50 наукових праць з історії національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 років.
Нині - начальник кафедри історії Національної академії оборони України, перший заступник голови правління Українського інституту воєнної історії, головний редактор науково-популярного журналу "Воєнна історія", доктор історичних наук, полковник.

Сергію Харитоновичу, що спонукало Вас започаткувати журнал?
Воєнна історія - це величезний зріз нашої національної історії, яка є історією суцільної боротьби українського народу (переважно збройної) за своє існування і за свою державність.
Українці зробили помітний внесок до європейської і світової воєнно-історичної науки, до історії воєнної думки і до воєнного мистецтва, дарма що не існує викладу їх наукових концепцій у вигляді товстих фоліантів.
Особливо своєю самобутністю і національною ідентичністю виділяється воєнна справа Київської Русі у війнах з численними її ворогами та славетної козацької доби, коли українці громили польські армії, кримські і турецькі орди, регулярні війська Московії.
Пізніш, на превеликий жаль, досить тривалий час українці у складі інших імперських армій працювали на чужу науку, на чуже воєнне мистецтво, проте і при тім виявляли своє, притаманне тільки їм - нащадкам козацтва.
А в періоди національно-визвольної боротьби за свою волю і свою державність, особливо у 20-ті і 40-ві роки ХХ століття українці переконливо доводили свою національну вояцьку гідність, здатність до звитяги і до самопожертви за свою землю і свій народ.
Отже, ми маємо славну воєнну історію, маємо що досліджувати, що вивчати і чим пишатися.
Проте радянський режим доклав чимало зусиль, щоб замовчати, викривити, спотворити українську воєнну історію, навмисне нехтуючи історичною правдою. Радянська воєнна історія була переважно політичною історією. Її значною мірою цікавила політична інтерпретація історичних подій і явищ. Упродовж тривалого часу нівелювалися і розчинялися у загальноросійському контексті і самобутні національні особливості воєнної справи, зумовлені українським менталітетом, і національні військові діячі, і українські військові традиції, і досягнення національного воєнного мистецтва.

Чи змінилася ситуація з воєнною історією у незалежній Україні?

На жаль, доводиться констатувати, що воєнна історія в Україні не отримала належного розвитку і перебуває у кризовому стані. Якщо за 10 років незалежності України у царині загальноісторичної науки є певний прогрес, то цього не скажеш про воєнну історію. Вона й сьогодні недостатньо досліджується. Для цього немає ні необхідних структур, ні зорієнтованих на цю працю творчих сил. Відсутня координація діяльності існуючих окремих розрізнених наукових осередків воєнної історії.
У кризовому стані перебуває видання літератури з проблем воєнної історії. В Україні не видано жодної фундаментальної монографії (за винятком кількох дисертаційних), жодного енциклопедично-довідкового видання, жодного базового підручника з воєнної історії. Натомість український книжковий ринок переповнюють російські видання Інституту воєнної історії Міністерства Оборони Російської Федерації. Слід зазначити, що видання якісні, різнобічні, актуальні (з точки зору прославлення воєнної міці російської імперії), зорієнтовані насамперед на дітей і молодь, як, зокрема, багатотомна "Детская военно-историческая енциклопедия".
Дотепер воєнно-історична наука перебуває здебільшого в полоні радянських стереотипів, особливо, коли йдеться про Громадянську та Другу світову війну. Надзвичайно мляво відбувається переоцінка "героїчних здобутків Червоної армії", "неперевершеності радянської зброї", "нездоланної сили радянського патріотизму" тощо. Перекручені факти, міфічні образи, штучно створені герої продовжують калічити свідомість, особливо молодих людей.
Тому так важливі для українського суспільства: відтворення історичної пам'яті, показ правдивої воєнної історії, особливо її складних, суперечливих, контроверсійних сторінок.

З досвіду інших держав видно, що найбільш зацікавленими розвитком воєнно-історичної науки мали б бути Міністерство оборони та Національна академія оборони України. А як є насправді?

Зацікавленість то є, але стан невтішний. Навіть у Національній академії оборони України слухачі змушені навчатися за давно застарілими російськомовними підручниками 1970-1980 років. Навчальні посібники з окремих проблем, що видані в академії мізерним накладом не задовольняють потреб самої академії, а інші військові вузи ще у гіршому становищі.
Згідно з наказом Міністра оборони України, головною науково-дослідною установою з проблем воєнної історії визначена Національна академія оборони України в особі кафедр історії війн і воєнного мистецтва та кафедри історії. Проте названі кафедри за своєю чисельністю і науковим потенціалом фізично неспроможні осягнути весь спектр воєнно-історичних проблем.
В останні роки у Збройних Силах України створено певну систему воєнно-наукових установ. Але дослідження воєнної історії не отримало поки що належного місця. Також у системі Міністерства оборони, та і в цілому в Україні, відсутня система підготовки науково-педагогічних кадрів воєнних істориків. Очевидно, слід організувати набір групи слухачів до Національної академії оборони з даної спеціальності та започаткувати перепідготовку на короткотермінових курсах (4-6 місяців) офіцерів, які мають військову і історичну освіту.

Сергію Харитоновичу, погодьтесь, що у пору ринкових перетворень усі речі розглядаються через призму їх практичної цінності. Мабуть, і стан воєнної історії залежить, так би мовити, від її невисокого прикладного значення?

Звичайно, у прямому розумінні прикладного значення чи комерційного виміру воєнна історія не має. Однак це жодним чином не принижує її значення.
Воєнна історія, вивчаючи історію війн, історію воєнного мистецтва, історію будівництва Збройних Сил, історію воєнно-теоретичної думки, історію розвитку військової техніки і озброєння тощо, створює підгрунтя для воєнної науки, для розвитку форм і способів ведення сучасної збройної боротьби, розробки науково-обґрунтованих рекомендацій та пропозицій з питань підготовки, застосування і всебічного забезпечення Збройних Сил України, формує погляди на характер можливих майбутніх війн. Без знання і дослідження національної воєнної історії, відродження воєнно-історичної спадщини неможливо осмислити сутність сучасних явищ у воєнній справі.
Не все у нашому житті мусить мати комерційну вартість. Воєнно-історична наука покликана забезпечити процес передання новим поколінням досвіду минулих війн, професійних умінь військових фахівців, моральних військових вартостей. Створюючи умови для засвоєння воєнно-історичних знань, формуючи стійку потребу в цих знаннях, вона створює нерозривність зв'язків між поколіннями, безперервність минулого-сучасного-майбутнього, формує національну свідомість і високе почуття патріотизму. А названі вартості куди важливіші від комерційного інтересу.

Наскільки я обізнаний, Ви були одним із ініціаторів і промоутером створення Українського інституту воєнної історії. Розкажіть про інститут детальніше.

Потреба в існуванні такої координуючої науково-дослідницької установи з проблем воєнної історії викликана саме незадовільним станом воєнно-історичної науки, про що я щойно говорив. Український інститут воєнної історії був створений як всеукраїнська громадська організація 30 травня 2001 року з ініціативи представників Національної академії оборони України та Інституту історії України НАН України. Його створення сталося внаслідок роботи круглого столу на тему "Воєнно-історична наука в Україні: стан і перспективи" за участю провідних вчених, фахівців у царині воєнної історії з Києва та багатьох регіонів України, представників керівного складу Міністерства оборони України і державних органів влади.
Інститут має майже в усіх регіонах України територіальні осередки, пройшов державну реєстрацію у Міністерстві юстиції України, розбудовує свою організаційну структуру. У роботі інституту беруть участь представники Генерального штабу Збройних Сил України, Національної академії СБУ, Національної академії МВС, Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України НАН України, Інституту біографічних досліджень НАН України, Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, Центру пам'яткознавства НАН України, Українського товариства охорони пам'яток історії і культури.
УІВІ має значний науковий потенціал. Він уже тепер об'єднує відомих в Україні військових і цивільних фахівців з воєнної історії, зокрема 3-х академіків НАН України, 25 докторів наук та 60 кандидатів наук провідних освітніх та наукових установ країни. Крім того, членами Інституту є історики - громадяни інших країн, які виявляють інтерес до воєнно-історичної науки, сприяють її розвиткові та поширенню воєнно-історичних знань.
Основними статутними завданнями Інституту є відродження, розвиток і популяризація воєнно-історичної науки; розробка національної концепції воєнної історії (від найдавніших часів до сучасності); об'єднання зусиль цивільних і військових істориків, що працюють у галузі воєнної історії; сприяння проведенню в Україні фундаментальних досліджень в царині воєнної історії, історії озброєнь і військової техніки, історії Збройних Сил України, геополітичної стратегії України у світі; поширення воєнно-історичних знань через власну видавничу діяльність та інші засоби масової інформації; створення постійно діючої системи обміну досвідом між різними науковими інституціями; сприяння впровадженню результатів воєнно-історичних досліджень у практику будівництва і розвитку Збройних Сил України та інших силових структур держави; сприяння підготовці фахівців і наукових кадрів; організація пошуків в Україні та за її межами воєнно-історичних матеріалів і документів; сприяння створенню нових і реконструкції старих музейних структур, експозиції яких відтворюють різні етапи військової справи в Україні, проведенню тематичних екскурсій по місцях бойової слави, вивчення місць боїв, битв з метою реконструкції тогочасних історичних подій; сприяння збереженню воєнно-історичних цінностей; проведення незалежних наукових воєнно-історичних експертиз і спеціальних досліджень з актуальних проблем; формування українського патріотизму на героїчних сторінках воєнної історії українського народу; здійснення міжнародних зв'язків і розвиток співробітництва з громадянами, громадськими організаціями, фондами, установами інших держав у питаннях воєнної історії; видання наукового періодичного друкованого органу та книг воєнно-історичного спрямування.
Створення УІВІ певною мірою поставило і оголило проблеми воєнної історії. Але не слід перебільшувати його значення. У цій сфері необхідно домагатися вирішення проблем на державному рівні. А своїми потугами ми сподіваємося підштовхнути державних чинників до цього.

Тобто Ви вважаєте, що УІВІ, як громадська організація не зможе вирішити належним чином проблем воєнної історії?

Так, ми усвідомлюємо, що Інститут, створений на громадських засадах не зможе вирішити всього надскладного комплексу проблем, що стоять перед воєнною історією. Потреба створення інституту воєнної історії Міністерства оборони України, як державної науково-дослідної установи є очевидною. Суттєві зміни у сфері воєнно-історичної науки можливі тільки у разі створення такої загальнодержавної провідної наукової установи, покликаної на фундаментальному рівні, з використанням сучасних методів, досліджувати воєнно-історичні проблеми та координувати такі дослідження в інших науково-дослідних установах, у тому числі військових.
Такі інституції є майже у кожній країні. В окремих країнах (наприклад в Ізраїлі) існують департаменти воєнної історії, що мають потужні державні штатно-посадові структури. Так комітет воєнної історії Збройних сил Греції у своєму штаті має понад 400 посадових осіб. І невиправданим є становище, коли держава Україна, історія якої є суцільною історією війн, не має подібної структури.
Існування такого інституту, навіть при мінімальній штатно-посадовій чисельності і відносно незначних бюджетних видатках, буде виправданим. Це сприятиме відродженню національної воєнної історії, проведенню фундаментальних воєнно-історичних досліджень, зміцненню співпраці між навчальними і науковими закладами в царині воєнно-історичної науки, розвиткові воєнно-історичної свідомості та військово-патріотичному вихованню молоді на героїчних воєнних традиціях українського народу.
Створення інституту можливе Міністерством оборони, або ж спільно з НАН України, при двосторонньому фінансуванні штатно-посадових одиниць та спільному фінансуванні наукових програм і проектів. При такому варіанті розширюється можливість залучення наукових кадрів, але, як відомо, будь-яка подвійність підпорядкування створює певні додаткові проблеми. Можливий також варіант створення Інституту воєнної історії, як структурної одиниці Національної академії оборони України.

Вас обрано головним редактором нового журналу, що буде видаватися Інститутом. Яким Ви його бачите?

Наш журнал - науково-популярний. Головним його пріоритетом ми обираємо науковість, а це нас насамперед зобов'язує до об'єктивного висвітлення української воєнної історії. Про це ми детально сказали у редакційному слові до читачів, тому дозвольте не повторюватися.
Хотілось би, щоб журнал мав своє обличчя, не копіював інших видань. Звичайно, деякий час він буде нести відбиток відсутності національної воєнно-історичної наукової школи і нинішнього стану воєнно-історичної науки. Але саме журнал буде сприяти її відродженню в Україні.
Маємо намір широко надавати сторінки журналу для висвітлення і наукового узагальнення досвіду локальних війн і збройних конфліктів сучасності, зокрема розкриттю причин їх виникнення і розробці практичних рекомендацій для запобігання і припинення їх, форм і способів застосування видів і родів збройних сил, виявленню тенденцій розвитку воєнно-політичної і воєнно-стратегічної обстановки, застосуванню їх досвіду в оперативній та бойовій підготовці військ, будівництва і розвитку Збройних Сил України.
Ми будемо висвітлювати стан і якість воєнно-історичної роботи у військах, сучасний рівень якої не може нас задовольнити. Адже це не тільки отримання деяких знань з воєнної історії в ході гуманітарної підготовки, а глибоке засвоєння військовослужбовцями усіх рівнів воєнного досвіду минулих війн і втілення його у практику підготовки військ і штабів та виховання особового складу Збройних Сил України.
Ми будемо подорожувати разом з читачами по воєнно-історичних місцях, якими багата українська земля. Будемо друкувати карти і картосхеми воєнних подій, що є важливим джерелом знань про українську воєнну історію.
Також будемо друкувати рекламу, зрозуміло, що воєнно-історичного характеру і суміжну за тематикою з воєнною історією.
Можна багато ще говорити про наші наміри, але краще побачимо як і що нам вдасться.

До речі, воєнна історія, насамперед, асоціюється у свідомості наших громадян з Другою світовою війною. Якою мірою знайде вона висвітлення на сторінках журналу?

На наше переконання, мусить бути об'єктивне бачення такої грандіозної катастрофи в історії людства, як Друга світова війна.
Дедалі більшими анахронізмами стають догматичні сталінські стереотипи про те, що війна була справедливою, що ми були миролюбними, а на нас напали, що наша воєнна доктрина була оборонною, що перемога стала можливою тільки завдяки об'єднання народу навколо Комуністичної партії, що Червона армія зробила вирішальний внесок в перемогу і принесла визволення народам Європи. На жаль, ми ще часто чуємо і читаємо саме ці штампи і особливо з російських джерел.
І хоч ще залишається табу, обмежується доступ до документів Другої світової війни все ж стало можливим більш широке залучення різноманітної історичної літератури, мемуаристики, архівних джерел, які дозволяють правдиво висвітлювати події війни. Вони переконливо доводять співучасть СРСР у розв'язанні війни, прагнення його керівництва до світового панування, дані про небачену мілітаризацію, виробництво військової техніки і озброєння, переважно наступальної, про надану допомогу Німеччині, про реальні ресурси і реальні втрати.
Журнал буде викривати неймовірні масштаби кривавих злочинів війни, висвітлювати внесок українців у війну з фашизмом і, зокрема, у лавах Української Повстанської армії, нести правду про поразки, невиправдані жертви, загибель мільйонів невинних людей.
Разом з тим ми будемо сповідувати глибоку шану до загиблих наших співвітчизників, незалежно у лавах якої армії вони воювали.

І традиційне запитання - які першочергові завдання стоять сьогодні перед Вами і Вашими однодумцями?

Насамперед мріємо і працюємо на те, щоб розбудувати і налагодити роботу організаційних структур Українського інституту воєнної історії. Це непросте завдання.
По-друге, сподіваємося за допомогою і підтримкою наукової громадськості переконати владних чинників у необхідності створення державної науково-дослідної воєнно-історичної установи.
І третє, це наш журнал. У наш складний час надто непросто забезпечити видання такого журналу. Ми усвідомлюємо весь ризик. Розпочинати нову справу завжди ризиковано, а надто таку. Але цей ризик непорівнянний з тим позитивним результатом, який може дати журнал.
Наш журнал - пролом у глухій стіні байдужості до воєнно-історичної науки в Україні.
Ми звертаємося до нової патріотичної генерації ділової еліти України, до всіх громадян України, що переймаються проблемами воєнної історії з пропозицією підтримати наш інститут і наш журнал.
Ми відкриті для приєднання до нас нових колективних членів та вступу індивідуальних членів.
Розглянемо всі пропозиції щодо співпраці з журналом.
Будемо дуже вдячні за надану допомогу, розуміння і підтримку.

А Вас, Сергію Харитоновичу, і всю редакційну колегію вітаємо з виходом першого числа вашої "Воєнної історії".

Дякую дуже. Я теж щиро вітаю всіх, хто спричинився до цього. Це справді радісна подія.

Щиро вдячний Вам за розмову.

Розмову провів Павло Бесараб

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2002 рік