"Воєнна історія" #1 за 2002 рік

РЕЦЕНЗІЇ

Український повстанський рух: дорога на Голготу

Кульчицький Юрій. Шаблі з плугів: Український повстанський рух у Визвольних змаганнях. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2000. - 260 с.

Як відомо, наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. в Україні з'явилися перші публікації Владислава Верстюка і Валерія Волковинського про Нестора Махна і махновщину, а одне з провідних видавництв (донедавна Політвидав УРСР) видрукувало навіть кількатомні спомини повстанського "батька". На жаль, вітчизняний читач донедавна слабо орієнтувався в ідеології та стратегії всього повстанського руху. Власне інформаційно-методологічну нішу по цій проблемі заповнює книга маловідомого у нас дослідника професора Юрія Кульчицького (Вашингтонський університет), родинне коріння якого походить із Львівщини.
Насамперед автор ще раз розвінчує комуністичні міфи: про "бандитський рух", народжений класовими розшаруваннями; рух куркульства, що був одягнутий ворогами радянської влади в яскраву романтику визвольного руху.
Особливо вдалою є назва монографії - "Шаблі з плугів", - бо резюмує головну думку дослідника: повстанський рух - широкий повстанський рух, і його не осягнути за допомогою примітивних ("анархізм", "авантюризм" тощо) політологічних систем. Якщо навіть офіційна статистика доводить, що до літа 1921 р. загинуло 400 тис. повстанців, то можна уявити масштаби наступної хвилі червоного терору. Українські селяни, зазначає автор, "були занадто великими індивідуалістами, щоб прийняти большевицьку земельну політику. Ця програма не обіцяла селянам землю, а, навпаки, відбирала землю, якою володіли селяни ще за часів Центральної Ради. Також большевицька програма не передбачала самоврядування для України, а, навпаки, як згодом виявилося, "вся влада радам" централізувалася в руках Москви. Уряд Української Народної Республіки, натомість, переймаючись інтересами селян, хоч був слабкий, мав підтримку народу! (с. 208). І ця підтримка "виявилася у формі повстанства". Щоправда, "контроль над повстанськими загонами" був "не абсолютний" і здійснювався "по-різному" (с. 209).
Оригінальним, на нашу думку, є розподіл повстанців на дві групи. Перша об'єднувала самостійників - тих, для кого ідея вільної України відігравала головну роль. До другої справедливо віднесено "продукт" більшовицької революції - аморальних авантюристів, які скористалися воєнно-комуністичною розрухою. Відтак погоджуємося і з наступним висновком дослідника: "Українське село та повстанство яке з нього вилилося, представляє собою цікаве явище та вимагає детальнішого аналізу. Беручи до уваги, що діюча армія УНР не посідала великих територій, більшість селян знаходились під чужим, не українським пануванням. За таких обставин, коли бракувало здібних агітаторів самостійницької ідеї, селяни змушені були шукати вагомі гасла, які б відповідали їхнім потребам. Деякі заклики повстанських отаманів віддзеркалювали ідею окремішности, яка залишала поза увагою території та потреби інших сіл. Такі заклики, як "бий червоного, доки не побіліє, і бий білого, доки не почервоніє" - яскраве свідчення, що повстанці знали, хто є їхнім ворогом" (с. 10).
Історичний нарис діаспорного історика охоплює драматичний період 1917-1926 років. Це також, на думку Юрія Шаповала (автора невеликої передмови "Українські повстанці: хто вони?"), є новаторством, оскільки розповіді про повстанський рух переважно завершувалися початком 20-х років. Обґрунтованим є також твердження про те, що чимало повстанських організацій були сфабриковані чекістами, але це не означає, що фіктивними були методи і масштаби боротьби українського народу.
Насамкінець відзначимо і те, що науковим редактором книги є львівський історик Микола Литвин, який максимально толерував думку свого американського колеги й не "підганяв" її до тверджень своїх колег-співвітчизників. Розповідь вдало доповнюють світлини, більшість з яких, щоправда, добре відомі українському читачеві.
Можна лише пошкодувати, що дослідник не використав документів київських архівосховищ та Національної бібліотеки у Варшаві, де згромаджено великий археографічний матеріал по проблемі.
Загалом робота Юрія Кульчицького є помітним внеском у розробку військово-політичної історії України першої половини ХХ ст.
Зоряна КІСІЛЬ

За державне самовираження і соборність

Литвин Микола. Українсько-польська війна 1918-1919 рр./ Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України; Інститут Східно-Центральної Європи. - Львів, 1998. - 488 с.

Важливим етапом боротьби народів Центральної і Східної Європи за державну незалежність була Перша світова війна та національно-демократичні революції 1917-1918 рр., внаслідок яких розпалися імперії Романових і Габсбургів. На їх розвалинах виникла низка незалежних держав, у тому числі Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка, а також Друга Річ Посполита.
Власне, процесу творення цих держав, що відбувався у гострій внутрішній боротьбі та міждержавному протиборстві, присвячена книга львівського науковця М.Литвина, яка стала логічним продовженням його попередніх розвідок - "Історія галицького стрілецтва" (1990), "Історія ЗУНР" (1995), "Генералітет українських визвольних змагань" (1995) та ін. Рецензована праця є своєрідною відповіддю на публікацію, варшавського колеги Міхала Клімецького "Польсько-українська війна за Львів і Східну Галичину 1918-1919 р. Політичні та військові аспекти", яку видав 1997 р. Інститут військової історії Польщі. У цій книзі польський науковець пише про "український замах" і "оборону" Львова восени 1918 р., чим заперечує факт окупації польським військом українських етнічних земель.
Натомість М.Литвин аргументовано доводить: причиною війни було намагання польських політичних кіл розширити територіальні межі новоутвореної Другої Речі Посполитої загарбанням українських земель і тим самим заперечити право українців на державне самовизначення. Простежено і те, що країни Заходу, насамперед Франція, ігнорували державотворчі зусилля галицьких українців. Вони вбачали у Варшаві надійного союзника у боротьбі проти більшовицької експансії та відновлення німецького реваншизму і тому підтримали територіальні домагання Польщі на сході.
У зв'язку з міжнародною ізоляцією ЗУНР і неприхильним ставленням держав-сусідів до незалежності та соборності України, галичани і наддніпрянці могли розраховувати тільки на власні сили. А рух за соборність українських земель, стверджує автор, був важливим фактором зміцнення державотворчих сил у боротьбі за відродження незалежної України, проти зовнішньої небезпеки. Акт Злуки УНР і ЗУНР мав важливе зовнішньо-політичне і внутрішнє значення, але резюмує дослідник, очікуваного результату не було досягнуто (ця думка, на жаль не достатньо аргументована).
Можна погодитися з новою авторською періодизацією війни, яка пройшла три етапи: перший - збройна боротьба за Львів 1-22 листопада 1918 р., другий - утворення і стабілізація фронту у грудні 1918 - січні 1919 р.; третій - боротьба за ініціативу у лютому-квітні 1919 р.; четвертий - відступ УГА за Збруч у травні-липні 1919 р. При цьому М.Литвин детально відтворює хроніку бойових дій на Галицькому і Холмсько-Волинському фронтах, аналізує військове будівництво ЗУНР, подає схеми організації Галицької армії і Війська Польського. Об'єктивно показує діяльність зарубіжних військово-дипломатичних місій (Г.Вейда, Ж.Нуланса, Ю.Бартелемі та ін.) у Східній Галичині й дещо схематично дипломатії УНР-ЗУНР.
У книзі вперше друкується спеціально розроблені картосхеми бойових дій, якими вже послуговуються інші українські та зарубіжні дослідники.
Багатою є бібліографія праці та військово-історична термінологія. Завершують видання іменний та географічний покажчики, добірка архівних світлин. Щоправда, книзі бракує англомовного резюме.
Несприятлива зовнішньо-політична ситуація, необхідність українців боротися кількома фронтами проти агресорів стали головними причинами втрати державної незалежності й територіальної цілісності України. І з цим висновком автора важко не погодитися.
О.РЕЄНТ,
член-кореспондент НАН України
О.РУБЛЬОВ,
кандидат історичних наук

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2002 рік